Аби видались гості хоробрі ,
До читання та мислення гожі:
- Пригощайтеся, людоньки добрі!
Маю слово за хрін не солодше!

Ось вам квашений час, мов капуста!
Ось з городу свіженька ідея,
Мов редиска, повнісенька хрусту!
Ще й сметанка-облуда до неї!

Передвиборне сало жовтеньке –
Дух важкий, але з перцем – то смачно!
Ось прогресу горіх – тут обценьки
Треба брати до рук – однозначно!

Ось вам смажена качка газетна
І законом наварений борщик –
Їжа добра, не індеферентна!
Пригощайтеся, гості хороші!

15 грудня 2006

Я кваплюся з мовчанням у рядки.
Гей, гей! У цьому русі зайві гальма!
Від самоти, мовчанню завдяки,
Шукай грунтів – потреба це нагальна!

По хуторах минулого шукай,
По сивих сторінках класичних творів.
Декоративний самосів-курай
Без праці зріс в сучасності надворі.

Грунти – вони і в Африці грунти,
А наші, мовити доречно, - чорноземні.
Шукай, копай, у грядках порпайсь ти,
В рядках вирощуй помисли туземні!

Твій хутір із мовчання проросте
Серед степів чи в передгір’ї Криму.
Повільно потече життя просте.
Цибуля, хрін, часник наповнять риму.

14 листопада 2006

Все біле. Барв неначе не було.
Де двір, паркан? Де поле і дорога?
Мій хутірець снігами замело
Й забуто в світлій пазусі у Бога.

Час зупинився. Води залило
У білизну крихкої порцеляни.
І дихання від подиву звело:
За цю красу ні гривні, ані ляни

Не витрачено! То дари зими:
Кришталь мінливий і пухнасті хутра,
Й ажурні, помережані дими,
Й надійна тиша, й невимовність мудра.

Мій хутір заколихано у сні,
Але з небес недрімне око Бога
Синичку зігріва. Її пісні
Я слухаю і знаю: є дорога!

19 листопада 2006

Місто мого дитинства –
Соняшник хутірний,
Спритність в’юнка, гонориста,
Сором фіранок-вій.

Поруч дзюрчать цикади,
Дзигою дзизь дзинчить,
Зморгують сонні декади,
Пилом прибита мить.

Місто мого дитинства –
Зріє кульбабки пух,
Тиша пливе промениста,
Ходить навшпиньках рух.

Я, хутірська дитина,
Мала рости, мов крез,
Та, як берізка без тина,
Не досягну небес.

У хмарочосні хащі
Вбито буття процес.
Кинутий напризволяще
Світ засмоктав прогрес...

3 червня 2006

Мов заклинання, в хутiрське мовчання
Позалiтали ластiвки-стрижi.
У відчаї – подiя надзвичайна –
По-людськи мовлять:
- Вийди і скажи!

Засиділась за хутірським парканом,
Сховалася від кривди та іржі
Із Базилевським та Арістофаном.
Повторюємо: вийди і скажи!

Пора така, що вже перепарила.
Там, за парканом, - горе-муляжі,
А тут – щавель, буряк, квасолі крила.
Неси їх людям! Справжнє – від душі!

20 листопада 2006

По шляху, що тече ковилою -
Срiблом-шовком степiв’я поли -
Йдуть без поспiху до водопою
Срiбло-сiрi поважнi воли.

Вiк по вiку (промовлю коротше)
Ця картина була за звичай.
Раптом – пустка намулює очi.
Де воли з ковилою? - Вiдчай!

Чи то вiтер штукарки-уяви?
Чи натура не з наших часiв?
Заспiв зроблено. З Нави чи Яви,
Але знайду зернятка на сiв!

14 грудня 2006

Тепло й затишно, сповна спокою
Тим брунькам, що сповитi лускою.
Супокiйно снять устрицi в мушлi:
Захист є, а до решти байдужнi.
Я люблю. Впали шторами вiї...
Перемовчу, бо навiть не смiю
Те промовити, як вiд розпуки
Менi хованкою - твої руки...
Теплi й затишнi, дужi, надiйнi,
Мов луска або мушлi, чи вiї.
Чи земнi? Чи прибулi вiд Веги? -
Твої руки - мої обереги.

Це відбулось за нашої доби.
З`явилась руйнівна, бездумна сила,
Безжалісно, зухвало покосила
Віками сонця пещені дуби.

Дуби боролись за своє життя,
Стояли міцно лісу піонери,
Та впали під пилою ненажери,
За ними й ліс пішов у небуття.

Соромлячись, хилили ми лоби,
Знесилені, позбавлені хотіння,
Не позбирали й дубове насіння...
Як свище пустка нашої доби!

Ой, гарненька, ой, красива
наша кішечка маленька!
Гомінлива, наче злива,
наче сніг, вона біленька.

Любить, як усі малята,
гратись, бігати, стрибати.
Ой, шкідлива, ой, завзята -
хоч тікай від неї з хати!

Вибух-Сима, Сима - вітер.
Все, що робим, їй цікаво:
нюха квіти, вчиться літер,
сіль куштує, хлище каву.

Постає важке питання:
хто провчить маленьку Симу?
Хто у цілях виховання
прожене на двір у зиму?

Та ніхто! Хіба це можна?!
Стала думкою дурниця!
Відповість дитина кожна:
вчиться і зростає киця.

Не бува вогню без диму.
Вибачай на слові нас ти!
Любимо ми тебе, Симо, -
теплу, лагідну. пухнасту!

Загоряй,
Самурай!
Відпочинь,
Шао-лінь!
Вчитесь, доки не смеркло небо!
Мнем шолом
Кулаком,
Гнем меча
В калача -
Вчитесь, вчитесь, як битись треба!
Біг понес
Крізь овес,
В бій ідем
Бугаєм.
Стусани мають силу граду.
Як баран,
Клан на клан.
Знов і знов
Юшка-кров.
Знайте, браття, Верховну Раду!

3 червня 2006

Можливо, так? Можливо, ти помітив,
Що я у цьому хорі не співаю?
Не зваблююся яблуками раю,
Слів не краду чужих і не зриваю квітів!

Можливо, що жіночи забаганки
Вже відійшли від мене світ за очі?
Ніщо мені любові не навроче.
Самітним холодом приходять чемні ранки.

Можливо... Тільки чемності стосунків
Дивуюсь, як раптовостям у світі.
Так, не потрібні яблука і квіти,
Ані каблучки й ланцюжки дарунків,

Бо уві сні нестяму поцілунків
І щирість пестощів зухвало дав мені ти.

Тільки терпіння
І невтручання
В стовпотворіння,
В стовпостояння.
Тільки навчання -
Штудія, дослід.
Грає по гранях
Розуму досвід.
Досвід шукає
Власної дії.
Час розмикає
Мрії-надії.

Змія на посох чи посох на змія -
Ще не вмію того, ще не вмію.
Мов природнє, ковтаю ту манну,
А за диво сприймаю оману.
Ще наївна, слухняна й, до речі,
Не ламаю ні слово, ні речі,
Тільки очі допитливі мружу
На знання й заколисую душу.
А душа у пелюшках довіри
Не питає: людина чи звір я?
Ще схиляюсь, ховаючи мрію,
Ще дивитись на Бога не смію...

На біблейнім шляху незворотнім
Все зі мною відбудеться потім...

У серці, по венах,
За дниною днина,
Щоденна, буденна
Рутина, рутина -
Триматись, тривати,
Чуттями втручатись
В свідомості грати,
В мінливу сучасність.

Тікати, шукати
Нової картини
І знов потрапляти
В тенета рутини,
І лотос ковтати
З долонь лотофага,
Та не забувати,
Ні,gratias ago!

Тремтіти, сміятись,
Цвісти, шаленіти -
Творити сучасність,
Якої ми - діти,
І лук з тятивою
Того Одіссея
Рукою новою
Нап`ясти для неї!

Минуле подаровано у снах -
Найдовші дні дитинства, де казково
Гублюся я по вуха в бур`янах,
Світ мацаю, на зуб куштую слово.

Моє волосся - вибілений льон,
Засмагле тіло майорить саднами
І ластовинням. Мабуть, що мільон
Слідів пасльону на полях панами.

Цей довгий день вщерть сповнений турбот:
Хробак, мете6лик, ластівка, мурашка -
Хто небу вчить, хто кличе в темний грот -
Вивчати мови їх мені не важко.

Спів літака, цеберця чи кози,
Чи моркви на сусідньому городі,
Хор куряви, ромену й дерези
Лише мені підспівує, та й годі!

Раптово чую, як пузанчик-брат,
Який нічого в світі не второпав,
Озвавсь до мене з-за парканних грат:
- Вертайся, Марцю, покуштуймо кропу!

Вертайсь додому, сестре! Я втомивсь
Чекати, а за грати - ще не вмію... -
Не сон! Не сон! Це довгий вік втомивсь
І повертає колію на мрію.

Степ і небо. Ніч Гекати.
Чи то хмарність, чи то вир
Засмоктав зірки? Чи кати
Відібрали в мене зір?

У скрутне безсоння темне
Надаремно гострий слух.
Ніч беззоряна, тотемна
Править чин безгучних скрух.

Сплять чорноземлі рамена,
Навіть рух повітря стух...
А тварина неписьменна
Ловить істину на дух.

Великі, пророчі,
чудові, прекрасні,
(до рими охочі,
але передчасні),
грайливі, суворі,
святі, благородні,
мов зірки та зорі
завжди, як сьогодні.

Інтимні, приватні,
дзвінки, галасливі,
і вдарити здатні,
й занадто чванливі,
солодкі, нудотні.
відверто двозначні,
незрілі, холодні,
занадто гарячі,
значні, невиразні,
багатослогові,
порожні, заразні -
всі разом у мові.

Поставити важко
ні плюс ані мінус...
Є слово-комашка,
є пісня, є вірус.
Гуртом і докупи -
бридке та приємне.
Гризи шкаралупи!
Шукай достеменне!

Веселі, тужливі,
спокійні чи ратні -
ЄДИНО МОЖЛИВІ,
ЄДИНО ПРИДАТНІ!