Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Юрко Ґудзь (1956)




Поеми

  1. Барикади на Хресті
    "Д а в а й з у с т р і н е м о с я
    з а в т р а н а Х р е с т і *"...
    (з розмови)

    ... А … Інтродукція

    Ти запитуєш в мене, чи ще зосталася на підвіконні нашої кімнати ("нашої" - на кілька днів останньої зими минулого тисячоліття) глиняна пташка, що так терпляче крізь біле марево замерзлого вікна очікувала нашого приходу...
    Не знаю... Я там давно не був... У тій кімнаті живуть вже зовсім інші люди... Твоє пророцтво про "наше тисячоліття" так і не збулося... Але завдяки йому я все ж пережив ту зиму і перейшов по замерзлій воді з Лівого берега - на Правий берег, до відчинених Царських Воріт немиленської церкви.
    Добре, що Ти нагадала мені про той глиняний свищик... Від нього збереглася лише округла, дерев'яна клітка, схожа на маківку дитячої церкви... Цю клітку я придбав на Сінному ринку - разом із веселим розхристаним щигликом до дня п'ятиліття мого сина. Того щиглика згодом з'їв кіт Мордехай, - а може, його з'їв не кіт, а господар кота, який так вміло прикидався людиною, хоч все життя носив ім'я на честь кликухи найбільшого у світі Людожера - В і л є н **... Не знаю... А клітку, опісля розлучення, я забрав з собою на Зимовий Затон...
    Отож, завдяки Твоєму запитанню я сьогодні вранці згадав дивний (точніше - дивовижний) уривок з апокрифічної Євангелії від Томи... Уривок, у якому йдеться про п'ятилітнього сина Марії, який грався біля струмка, збираючи у викопані ямки джерельну воду... Й ось він виліпив із синюватої глини дванадцятьох горобців, і поставив, розіклав їх поруч поди, щоб вони трохи просохли на сонці... Й була субота, коли він зробив це... Якийсь правовірний іудей, побачивши ті з'яви, почав кричати до батька малого Ісуса: "Дивись,
    _________________
    * Хрест - (київський сленг) - Хрещатик.
    ** В-і-лєн: Владімір Ілліч Лєнін.
    дивись, твоя дитина взяла глину й виліпила птахів, і осквернила день суботи!..." І Йосип починає дорікати синові, мовляв, що ж це ти порушуєш священні заборони?! Тоді Ісус вдарив у долоньки і вигукнув: "Летіть! Летіть! Летіть!" Й горобці, щебечучи, радісно співаючи, злетіли в небо...
    Найважливішим у цім апокрифі є спів отих із глини зліплених пташок...

    Б... …З у с т р і ч

    * * *

    ... Ми так довго не бачилися з Тобою,
    немов без Тебе я прожив
    ціле життя, подовжене на безпритульному
    вічність...
    Я так давно не чув, як відлунюють
    у надчасових сферах душі і тіла,
    в часопросторі таємних звільнень -
    й впізнавань
    Твої глосалії та замовляння... Там
    голос мій вплітається
    до їхнього звучання...

    * * *

    Отож, як і домовлено, ми зустрінемося на Хресті,
    надвечір, неподалік Прорізної...
    Навпроти входу в підземелля стоятиме старий -
    простоволосий, у зеленавій "адідасці",
    на сонці вицвілій до краю...
    Зустрівшися з Тобою поглядом, він підніме
    до неба свою мідну трубу,
    свій довжелезний, з охристим відблиском
    тромбон,
    і видме кілька тактів -
    пронизливо-протяжних фраз
    із "Сомер-тайм"...
    Обірвавши той вступ, старий відставляє
    вбік
    свою натомлену знетямленим воланням
    трубу,
    дістає з торби якусь табличку,
    вішає її на свої груди і починає
    сам собі щось голосно розповідати...

    Візьму тоді Тебе за руку:
    "Ходімо звідси, вже скоро вечір,
    зайдемо в "Шельтер" -
    давнішнє сховище для безпритульних,
    й замовимо щось екзотичне..."
    "...Не поспішай. я хочу знати
    про що ж говорить цей музика, -
    до кого, звідки оцей суцільний квамперфект
    з додатком неодмінним "плюс"?.."
    "А-а, та не звертай уваги:
    місцевий божевільний, Парамон,
    щоп'ятниці, отут, всіх закликає
    до повстання...
    Бачиш, розірваний плакат
    висить на грудях:
    "ВСІ НА СПОРУДЖЕННЯ...", - а далі -
    порожнеча...
    Ну добре... Давай послухаєм хвилину...

    "Колись, ще за життя,
    Я був високим і струнким,
    І вепра легко закидав на плечі...
    Тепер я лиш прогірклий дим
    Із нашими кістьми розтопленої печі...

    Колись я вільно й радісно ходив
    Із ратищем на тура і на пана...
    Мене цей світ ніколи не любив,
    Та моя доля, завше гнана,
    Ніколи не була серед повій...

    Ну, що ж:
    к о х а й т е с я,
    п л о д і т е с ь,
    н а ї д а й т е с ь,
    як знаєте,
    як можете -
    ж и в і т е,
    ж и в і т е,
    заслинивши,
    забувши - вже не заповіт:

    "... і в р а ж о ю з л о ю
    к р о в ' ю
    в о л ю о к р о п і т е !" -
    - не заповіт, не заповіт,
    лиш стогін замордованого краю...

    - Ну, що ж... Хай буде вам Господь суддя!
    Живіте тут як можете,
    живіте...
    Та знайте лиш одне:
    Колись ми встанемо з могил,
    насипаних довкруж Базару,
    постріляні, порубані там впень…
    Й своєю невідомщеною кров'ю
    Окропимо й освятимо
    Останній Судний і весняний
    День!.."

    "Ходімо, люба... не хочу слухать
    тої маячні...
    Ми ж тут удвох -
    останні дні,
    Ти ж скоро відлітаєш
    до Торонто...

    Ти ж бачиш:
    старий відчув, що бодай хтось
    прислухався
    до нього
    і вже попер щось несусвітнє:


    "...в о ж д і, з а с л і п л е н і
    м і р а ж а м и в л а д и,
    в л а д а, з а с л і п л е н а
    м і р а ж а м и д е р ж а в и,
    д е р ж а в а, з а с л і п л е н а
    м і р а ж а м и в о ж д і в...

    Засліплені розпинають
    людину,
    Засліплені розпинають
    людину...
    Повстаньте, мешканці
    штанів!
    Повстаньте, жителі змертвілих
    Воскресенок!
    Повстаньте, поки ще живі!

    Хоч раз отут, усі разом,
    на цім затоптанім Х р е с т і,
    упеперек всієї К у р в а ш т р а с с е,
    у цій задовбаній с т о л и ц і
    спорудимо весняну
    барикаду!
    - з громів, димів,
    миттєвих спалахів пронизливого щастя,
    коли навиліт куля б'є
    крізь дощ простягнуту
    долоню...
    Не бійтеся загинуть
    молодими!
    Страшніше - прижиттєво вмерти
    У місті, де володар Вій
    Вже сотню літ не опускає
    вії...
    Не бійтесь владних
    трупоїдів,
    Не бійтесь їхніх
    водометів!
    - На поміч нам вогонь
    прийде
    з-під Крут,
    Базару,
    Берестечка...
    І як обіцяно, - повіє
    холодноярське полум'я
    живе. -
    - Повстаньте, поки ще живі!"
    .........................................................................................................................
    Божевільний вмовкає, дістає сигарету, запалює сірника...
    ........................................................................................................................
    ........................................................................................................................
    На якусь мить наші погляди,
    перетинаючись,
    витворюють безмовний контрапункт...
    Старий посміхається, вішає
    на плече
    свого тромбона, висипає з шапки
    в кишеню дрібні срібняки,
    йде геть...
    Поволі відділяється...

    Н а т л і п р и з а х і д н ь о г о н е б а
    Т р у б а й о г о с т а є к р и л о м
    О б п а т р а н о г о я н г о л а - з в и д і н ь
    і о д к р о в е н ь І в а н а Б о г о с л о в а...
    ...................................................................................................................
    Неначе крізь дрімоту
    Я знову чую голос Твій:
    "Що ж, гарний клич -
    "Не бійтеся загинуть
    молодими!"
    Боюсь, це гасло вловить скорше Вій,
    Його пикаті генерали,
    Вмостивши товстелезні гепи
    В комфортних кріслах,
    Пошлють моїх дорослих вже
    дітей
    Заради параноїдних ідей
    До прірви "в с е с л о в я н с к о г о
    е д и н с т в а"...

    Я знаю: тут відповідь
    потрібна несловесна...

    Та все ж:

    невже розіпнутий Христос
    - остання ваша барикада
    навпроти легіонів тьми,
    навпроти трупного прогресу,
    коли до столу владарям
    підносять
    повз їхній награбований
    добробут
    і геморойно - гамбургерний
    рай
    відтяті голови козачі?.."
    ....................................................................................................................
    І щ е о с т а н н і х к і л ь к а
    з а у в а г :

    - Ворожа кров - то не сукровиця,
    не рідина із перерізаного
    горла...

    Ворожа злая кров - то марево
    змертвілої душі...

    Ворожа кров - це страх і нехіть
    в собі самому боронить
    людину...

    Ворожа кров - це ж наші
    з Тобою ненародженії діти...
    .......................................................................................................................
    ... Така була у нас (чи буде)
    зустріч.
    Вертаюсь знову до свого листа...

    В. … С в я т о

    ...Твій голос потойбіч земної кулі,
    на відстані двох океанів,
    на межі короткого жесту руки, -
    мого неможливого дотику до
    Твого передпліччя,
    - відстані, об яку розбиваються
    всі слова,
    знеживлені в емейлівських
    посланнях...
    Дивлюсь і слухаю: крізь оречевлене
    мовчання,
    крізь вікна лікарняної палати,
    під звуки роялю Білла Еванса
    (із 49-ти з половиною хвилин
    радіомузики)
    сиплються, осипаються білі
    пелюстки
    з розквітлої яблуні, - дивне таке
    співпадіння: звуки дотиків
    ще теплих пучок давно померлого
    джазмена
    до чорно-білих клавішів, мій
    погляд
    і невагомі пелюстки, що поруч
    слів "падіння" й "спів"
    наперекір існуючим законам
    і завдяки збереженим канонам
    витворюють, виліплюють зі свого
    лету
    невидимий нікому контрапункт
    усіх побачень наших,
    таємних зустрічей зимових,
    а поруч них - нечутний сміх
    весняних янголів, захований назавше в тих
    пелюстках..."

    Пора вже йти... Цього листа я згодом
    допишу...
    Бо ж на Х р е с т і триває
    всенародне свято:
    Там шанувальники "ВВ" і старшокурсники
    місцевої Сорбони
    вже встигли розтрощити кілька
    "м е р с і в"
    і спецавто для кондукатора
    Чучмеску,
    та ще з кількох фургонів
    міліцейських
    розкішну спорудили барикаду!
    Яка весна! "Збулися мрії
    ідіотів!" - це радники шиплять
    із урядових дзотів, - "У нас ще
    вистачить державних ешафотів", -
    та хай шиплять, це лиш
    заспів...

    Пора, пора... Вже в наступ
    йдуть
    Злютовані, стрункі ряди,
    Держптахофабрики колони -
    - всілякі "беркути", "омони",
    із Павлівки, на вихідні
    на волю спущені "грифони"
    у сірих шоломах...
    Похмуро сунуть, дрючками
    луплять у щити:
    мовляв: іду на ви
    іду на "ти"...

    Все ближче, ближче...
    З кацапським матом,
    криками "банзай"...
    Ну, що ж... Давай, давай, давай...
    Не бійтесь! Зброї в нас
    нема:
    Лише стара козача гаківниця
    Без пороху і жодного ядра,
    Дарованая паном Яворницьким...
    А ще - каміння з Кандагару,
    Цеглини обгорілі із руїн
    чеченської столиці
    В заплечниках привезені колись
    в Москву - для президентських
    вікон...
    Там не згодилось? Пригодиться тут...
    Ото ж, почнемо дійство...
    ... як велить статут
    повстанського і внутрішнього
    війська...

    А заки-поки ще живі
    напасники й захисники -
    один-єдиний кадр, панове,
    зупинений з чиєїсь легкої
    руки:

    На мить завмирають істоти
    в спецназівських строях,
    з перекошеними від люті лицями,
    з піднятими киями
    (аякже, місто ж Кия),
    завмирають на барикадах діти
    з піднятими до неба
    кулаками...

    Між двома станами, між двома таборами
    на вільній території
    з'являється старий музика...
    Він нахиляється, дістає з торби
    шматок білої крейди
    й на чорному хіднику,
    ще не затоптаному,
    не закривавленому,
    записує поволі свій давній,
    нікому не потрібний, білий
    вірш:

    ЯКІ НЕБЕСА ЦЬОГО ЛІТА: г о р і л и, л е т і л и,
    в о л а л и, п а л а л и, з г а с а л и , д и м і л и...
    ТАК. О с і н ь ї х щ е з л а. І я з а б у в, ЩО
    я з а б у в. І т и з а б у л а, щ о Я з а б у в...
    Т і л ь к и н е б о н а с н е з а б у л о. Тільки
    г о л о с (без тіла) малої Л о л і т и к р і з ь ВУХО
    с т а р о г о г л о с о л а л і й н и к а в с е п о в -
    т о р ю є, з у б р и т ь н а п а м ' я т ь
    д о м а ш н є з а в д а н н я з е м н о г о Т І Л А :

    я к і н е б е с а ц ь о г о л і т а
    я к і н е б е с а ц ь о г о л і т а
    я к і
    н е б е с а
    ц ь о г о
    л і т а...

    P. S. І той стоп-кадр триває, допоки пишуться
    слова...
    Густий туман спускається на Хрест...


    P.S. (другий):

    Ти запитуєш мене,
    коли я закінчу картину,
    яка збереже
    хоч кілька прикмет
    нашого покоління,
    розтоптаного підковами
    нескінечних парадів.
    Більше про це
    не питай.
    Ти сама добре знаєш,
    як ми живем
    і чим доводиться
    платити
    за хліб і молоко,
    яка ціна
    врятованим словам,
    збереженим картинам,
    і скільки черепів
    уважних
    нам дивиться
    у збайдужілі
    спини.
    Ми тільки відгомін
    майбутніх партитур,
    німих оркестрів,
    німих оркестрів
    початкові ноти, -
    та треба йти,
    дорога мусить жити
    і після нас…
    Відходить день,
    і так поволі
    навколо чорної тополі
    все ходить, ходить
    довга тінь…



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. МАНДРИ МАНДРАГОРИ
    Хома Брут

    МАНДРИ МАНДРАГОРИ

    (драматична-апокрифічна поема)

    (До мікрофону повільно виходить поет Саламандра, в одній руці він тримає графин з водою, в другій — жмуток пожовклих паперових листків, так само як і графин, перехоплених пальцями біля самого горла. Оглядає
    навколо себе, та місця (стола, стільця, червоної трибуни), щоб поставити графин, розправити зіжмакані листки нема. Заплющує очі, зітхає, розплющує очі, нервово переступає з ноги на ногу, і, пожувавши верхніми зубами нижню губу, зрідка заглядаючи в пожовклий жмуток, починає читати)

    П.С. — Драматична поема “Мандри Мандрагори”...

    ...епіграф перший...

    т - р - р - р - чах - чах
    т - р - р - р - чох - чох
    т - р - р - р - чах - чах...
    (Африк Сімон)

    ...епіграф другий...

    ...громадяни, які змінюють місце проживання, а також ті, що вибувають в іншу місцевість на тимчасове проживання на строк понад півтора місяця, крім тих, що вибувають у відрядження, на канікули, на дачу, на відпочинок або лікування, зобов'язані виписатися перед вибуттям.
    (з положення про паспортну систему СРСР)

    ...епіграф третій...

    Е — МС2
    (Апьберт Ейнштейн)

    І
    Так мало часу для життя,
    і так багато для турботи,
    для непотрібної роботи,
    для колективного виття,
    для дерективного биття,
    для ти - ри - пи - ри
    й неверморе...
    Як мало часу для життя.

    (П.С. робить глибокий вдих і, видихаючи, кричить:)

    Хай живе радянський народ — вічний мучень-уді-буді-комунізму!

    (злякано оглядається, хреститься — правою рукою, що стискає пожовклий жмуток. Ковтає з графина й продовжує читати, вірніше, не читати, а щось белькотати собі під ніс і в мікрофон)

    — а чи варто так писати,
    а чи варто так писати,
    а чи варто так писати,
    а чи варто так читати,
    а чи варто так читати,
    а чи варто так читати,

    краще написати — нарід!
    се вже краще, се вже добре,
    се вже може, — харашо!

    а чи варто так писати,
    а чи варто так писати,
    а чи варто так писати,
    буді... буді... будівник?

    краще написати — Будда!
    се вже гарно, се вже славно,
    безсумнівно — харашо!

    (П.С. знову робить глибокий вдих і, видихаючи, спокійно, навіть трохи сумовито, говорить:)

    — Хай живе радянський нарід —
    вільний Будда комунізму!

    (задоволено посміхається, поливає собі голову з графина й продовжує читати...)

    Я прославлю галушки,
    Я прославлю шаровари,
    Через Звягель навпрошки
    Помандрую до Тамари, —
    до Тамари, до цариці,
    до вдовиці — молодиці,
    до коханої жар-птиці...

    Через Звягель напрошки
    Ми прославим галушки,
    Ми прославим шаровари!

    (раптом з П.С. діється щось недобре: він зморщується від болю, збивається з віднайденого ритму, починає затинатись:)

    — х - р - р - чі - чі,
    х - р - р - чі - чі,
    сур - мачі, пар - тачі,
    хр - бр - гр, хр - бр - гр,
    х - р - р - чі - чі...

    (П.С. протягує до залу руки з графином і листками, потім обережно сідає на кін, ставить на дошки графин з водою, кладе біля нього жмуток паперових листків й простягає до залу ноги...)

    (До мікрофону, карбуючи крок, виходить Слава Каперес. Незважаючи на його військову виправку, все ж помітно, що Славко перебуває в тому стані, який в народі має означення: під газом, під бухом, під мухою. Щоб сягнути на вищий народний ступінь, який означується термінами: вдрезину, вдимину, вдупепь Славкові бракує якогось сильного відчуття. Він стукає пальцем по голівці мікрофону, дмухає туди кілька разів)

    С. К. — Один, два, три... Один, два, три... Перевірка на запис, перевірка на запис...

    (довго порпається в кишенях френча, і галіфе, щось шукаючи там, — очевидно, Славкові хочеться виголосити невелику промову, та папірець з конспектом основних тез загубився. Нахиляється, бере один листок зі жмутка біля графину. Розгладжує його, притиснувши до коліна, й починає читати...)


    Ваші тіні окреслені попелом,
    Чорні тіні окреслені попелом,
    Білі тіні окреслені попелом...
    В ямах днів, не засипаних попелом...

    Де криниці твої, не засипані попелом?..
    Де обличчя твоє, не засипане попелом?..
    Де Вкраїна твоя, не засипана попелом?..

    Наші душі окреслені попелом, —
    прахом та попелом, прахом та попелом,
    хамом та опером...

    (С. К. кривиться, й, зіжмакавши листок, ховає його до кишені френча. Раптом посміхається, бере біля графина ще один листок й, слинячи хімічний олівець, щось швидко пише на зворотньому боці. Написавши, штовхає носаком чобота поета Саламандру, жестами показуючи йому, щоб той прочитав написане перед мікрофоном. П. С. підводиться. Читає. Відчувається, що йому важко розбирати чужий почерк.)

    П. С. — Хай живе... е-е-е... великий... е-е...
    П. С. — Хай живе великий... е-е-е - епін!

    С. К. — Добре, добре... ще, ще, ще...

    П. К. — Хай живе… е-е-е... великий... е-е...
    П. К. — Хай живе великий... а-а-а-апін!..

    С. К. — Добре, добре... ще, ще, ще...

    П. С. — Хай живе... ве-ве... великий... е-е...
    П. С. — Хай живе великий... Хр-бр-гр!

    С. К. — Добре, добре... ще, ще, ще...

    П. К. — (відводить руку з листком за спину й відчайдушно кричить в мікрофон):
    — Хай живе великий Редистрибукатор!!!

    (С. К. здивовано дивиться на П. С. Той поянює:)

    П. С. — редистрибуція — се централізований
    перерозподіл суспільного продукту
    у відповідності
    з ієрархією статусів... Ферштейн?..

    С. К. — Я, я... Ферштейн, Ферштейн... Тепер спробуємо разом...

    П. С., С. К. — Хай живе Редистрибукатор!
    Хай живе Редистрибукатор!!
    Хай живе Редистрибукатор!!!

    С. К. (все більше входячи в раж):

    — Хай живе все неживе!
    Хай живе все неживе!!
    Хай живе все неживе!!!

    П. С. — А живе — не доживе!

    (публіка в залі хором скандує)

    — Реди! Стри! Букатор!
    Реди! Стри! Букатор!
    Реди! Стри! Букатор!

    (П. С., С. К. й більшість присутніх в залі досягають вищого народного ступеня. Світло гасне. В темряві лунає пісенька Африка Сімома):

    - т - р - р- р - чах - чах... (і т. д.)

    …коли затихне музика й очі потроху звикнуть до темряви (релікти зовнішнього світла все ж таки проникають в приміщення), тоді на кін вийде чоловік, й, труснувши біля вуха сірниковою коробкою, запалить ґніт в гасничці, спуститься з нею в зал, повільно пройдеться вздовж першого ряду партеру, нахиляючись, придивляючись до людських облич. Потім поставить гасницю край дерев'яного кону, присяде сам...)

    Невідомий. (так поки що будемо звати його)

    Ніч — то величезний чорний метелик…
    Жінка в кімнаті плаче...
    Тихо так плаче... щоб не сполохати
    сюрчання коників і місячного звіра,
    й давно вже не потрібну самоту,
    а головне — щоб не збудити
    того без назви, без ознак,
    що не вміщається і в плачі,
    що причаїлось по кутках
    напівзабутих лябіринтів
    чужої пам'яті...

    Долає сон печальні переправи,
    і перед тим, як берега допасти
    відчує жінка за плечима
    холодний помах крил:
    то ніч — величезний чорний метелик...

    (підібравши один з покинутих паперових листків, Н. робить з нього літунця й запускає його в зал. Одного, другого, третього... Незважаючи на певну ідилічність цього, музика, на тлі якої все відбувається, звучить тривожно, загрозливо...)

    Н. — 3 листа до поета Саламандри:
    ...колись, наприкінці зими, ти розповів мені, що вже не перший рік працюєш над поемою, в якій намагаєшся поєднати глибини щоденного позачасового буття з повсякденними хідниками заасфальтованого побуту, поемою, яка зможе врятувати тебе від навколишнього абсурду, від порожнечі викоханих екзистенцій, — так ось, маю до тебе велике прохання:
    спробуй вмістити десь в своїй поемі кілька чорно-білих кадрів невідомого ким знятого документального фільму, який щоденно й щоночі прокручують
    перед моїми очима
    перед моїми очима
    перед моїми очима...
    ...на площі Революції, перед Будинком Уряду, в натовп людей, що прийшли на площу, вірніше, в людську громаду, що зібралася перед Будинком Уряду,
    з розгону врізаються спеціяльні загони десантників, схожих на пришельців з далеких страхітливих планет:
    обличчя закриті масками, на головах — шоломи, в руках сріблясті щити й короткі саперні лопати, натовп кидається врозтіч, але вже пізно —
    пришельці доганяють беззбройних людей, рубають наліво й направо, особливо дістається жінкам, солдати кричать:

    — се вам, сучки, за сталіна,
    се вам, сучки, за сталіна,
    се вам, сучки, за сталіна!..

    ... якийсь чоловік в міліцейській формі намагається захистити від озвірілих солдатів дівчинку, прикриваючи її руками, але падає, збитий з ніг, біля нього падає дівчинка,
    поряд лежить сива жінка, з розрубаної шиї на асфальт тече ще тепла кров...
    ...люди пробували ховатися в підземнім переході, але ж хіба заховаєшся від воїнів-інтернаціоналістів, від замашних, відточених саперних лопаток?
    ...наліво й направо, — що, бляді, свободи вам закортіло?!
    ...наліво й направо, — що, ... незалежності хочеться?!
    ...наліво й направо, наліво й направо, наліво й...

    — Тут плівка раптово обривається...
    Спробуй вмістити в свою поему хоч кілька вищезгаданих кадрів, бо інакше всі її буттєві глибини не будуть варті й глибини моєї прямої кишки після випорожнення,
    спробуй вмістити, поки ще маєш нерозрубану голову,
    спробуй вмістити, бо я вже... авжеж... саме так...
    безперечно... ні в якому разі...
    з щирим привітом...

    (підпис нерозбірливий)

    Подальший хід “Мандрів”, — музику, освітлення, послідовність і місце подій глядачі, слухачі, читачі, стукачі, копачі, сурмачі вибирають довільно, за власними уподобаннями й особисто “редистрибуцією”. Хома Брут залишає за собою право тільки на те, щоб по закінченню вищезгаданого листа прозвучала одна з трьох пісень квартету ,,Бітлз":
    а) Вчора...
    б) Мішель...
    в) Я повернусь...

    Текст перший:

    “Не велике діло: повернутись на каблучках в пів-оберту,
    А побачиш нове все: нові зірки, нові світи,
    Великий Віз — тут, там — Південний Хрест чи ще що-небудь.
    Крутіться, люди, навколо своєї осі. Не стійте “на одному градусі”. Один раз ви приходите в світ і повинні все побачити. Крутіться, крутіться!..”

    — “Що ти видів, чоловіче, — запитає Бог “на тому світі”.
    І, витираючи рукавом уста, ви скажете:
    — Я випив всей Твій світ, і весь він солодкий.
    Бог скаже:
    — Я й сотворив його солодким. Ти так зробив, як Я сотворив тебе, і побачив світ таким, яким він є...
    Я:
    — Опріч смерті.
    Він:
    — Ти вмер і прийшов до Мене”.

    (Василь Васильович Розанов. “Сахарна”)

    Текст другий:

    Маленький концерт для самотнього хронопа

    весна
    на-ес-на
    на-а-на
    ой-йо-ной
    шуга-шуга
    вирк
    ха-ча

    літо
    то-лі-то
    лі-то-то
    у-ю-тю
    гатя-гатя
    хрщ
    ого

    осінь
    нь-сі-о
    сінь-о-ха
    пс-пс-ізм
    хуща-хуща
    капезе

    зима
    хима-хаза
    ма-за-ха-ра
    лютя-юті
    чичко-чичко
    зима

    Текст третій...

    ДЕНЬ ВОСКРЕСІННЯ ДЗИҐАРІВ

    (медитації божевільного рокера)

    В кімнаті з червоними стінами
    й білою стелею
    немає вікна.
    В кімнаті з червоними стінами
    й білого стелею
    немає вікна.
    В кімнаті з червоними стінами
    й білою стелею
    голосить моя безневинна вина:
    по-перше, —
    над ефектом скорочення масштабів
    Лоренца-Фіцджеральда,
    суть якого полягає в тому,
    що з точки зору нерухомого споглядальника
    вимірювані ним віддалі паралельного напрямку переміщень
    рухомого споглядальника в системі останнього
    виявляться значно вкороченими,
    як і життя обох споглядальників,
    що мали спільний, їм невідомий контрапункт;
    по-друге, —
    над моїм передчасним вмінням зображувати
    за допомогою п'яти сірників,
    на прохання дівчаток з нашого класу
    й вчительки російської літератури,
    історію гріхопадіння Єви, —
    саме тоді, дивуючись невичерпності можливих комбінацій,
    я вперше усвідомив реальність існування виміру,
    означеного словом “смерть”;
    по-третє, —
    над пісенькою з альбому “Клуб самотніх сердець сержанта Пеппера”,
    в якій я розумів два-три слова, не більше,
    незважаючи на це, музика голосів чотирьох ліверпупьців
    дивним чином зберігала в собі все,
    що не збулося в моєму власному житті:
    переживання любові, свободу пізнання навколишніх світів,
    не відгороджених назавжди смугастими стовпами,
    можливість вільного вибору й відсутність постійного страху,
    радість незаказармленої молодої сили, —
    хоч спроба прорватися в обіцянці музикою світи
    рано чи пізно приводить в кімнату
    з червоними стінами й білою стелею,
    та це тільки початок давнього шляху,
    на якому дбайливо зав'язані за моєю спиною
    рукави гамівної сорочки здійснюють
    невтримну еволюцію до білих, поки що
    нерозправпених крил — перед новим пришестям
    Володаря осінніх Перельотів, —
    там, де на білій площині прямокутної стелі
    застиг, розширений моїми зіницями, безгучний вибух,
    про неймовірну силу якого свідчать спотворені
    метагонами німих почуттів обличчя
    мовчазний плач
    мовчазний сміх
    мовчазний страх
    непередбачена зупинка неозвученого фільму,
    Глен Гульд валяється на підлозі, охопивши
    руками голову, не чіпайте його,
    він нічим не зможе вам допомогти,
    тим більше, що рояль глядачі-патріоти порубали сокирами
    й спокійно розійшлись, залишивши на екрані
    проекції нерухомих облич, порожні постаменти,
    розідрані знамена, закривавлені мапи імперій,
    лист до з'їзду кошового Сірка й турецького султана,
    металеві автоматичні наручники,
    сопілка,
    ще —
    гіпсові погруддя сліпих вождів,
    повітряна кулька з презервативу,
    обкладинка самвидавського журналу „Фалос і Логос",
    пенсне, гумові манекени з слідами багнетних вправ,
    люлька-носогрійка, міксер, пощерблена шабля, чумрачок,
    малюнки хронопів, годинники фанів, калькулятор,
    незаповнений ордер на арешт, котурни, брусочок мила,
    алюмінієва ложка з видряпаним на ручці девізом:
    “дембель неминучий як неминучий крах капіталізму”,
    зелена філіжанка, марокаси, підставка для нот,
    крім цього, посеред вищезгаданого шарварку, завмерли,
    як повернення до попередньої безкінченої теми, слова,
    зафіксовані в просторі літерами латинської абетки:
    Help!
    Let it be!
    Abbey Road!
    символи віри нашої юності, неперекреслені кулею Чампена епохи
    початку повернення до власної ідентифікації,
    в прозорі сфери, де немає розмежувань
    на перше, друге й останнє,
    на вчора, сьогодні й на післязавтра,
    де в напруженому консонансі таємне слово Свобода
    євангелійним дотиком сонячного вітру
    звільняє свідомість від темряви набутого досвіду,
    дитячу гойдалку уяви — від перекладини простору-часу.
    мить дорівнює вічності
    тільки звідки цей біль
    неодмінне повернення в кімнату з червоні стінами
    й білою стелею
    саме тут я мушу дочекатись на тебе
    незважаючи на відновлення здатності позачасової левітації
    я мушу тебе дочекатись
    встигнути зібратись з думками й лобом пробити
    в одній з чотирьох стін невеликий отвір
    вікно — крізь нього ти бачитимеш небо
    й зможеш крихтами казенної пайки годувати
    ластівок
    ластівок годувати
    ластівок годувати
    ластівок годувати
    крізь намальовані ґрати
    ХА!!!*

    Текст сьомий, останній.

    Назви для ненаписаних поем
    Колумбарій для фельдмаршала
    Лупанарій для вождя
    Лепрозорій для генсека
    Мавзолей для ідіота
    Селенарій для поета
    Бестіарій для героя
    Дім для людини

    Ха* — ритуальний вигук тимчасового самозвільнення



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --