Помиї у шлунку, в кишках - гидота,
залишки пишних бенкетів у роті.
Забиті мізки чужими адресами,
старими журналами, жовтою пресою.
Легені з попелу й пилу;
серця, що їх не любили.

Усі ми - смітники,
урни-самітники,
непотребу повні,
гармидеру повені.

На смітнику
щось вартісне і цінне -
це випадковість.
Це смітник не змінить.

Їй 28 років,
вона неакуратна і незібрана.
Розтерзана зачіска лютим вітром,
почуття неотесані докупи зібгані -
залишені в спокої -

що ті невдахи…
Собі не зізнається – соромно -
допоки млосним сповиті мороком
і цигарковим притрушені попелом
замерзлі дахи.

Зляться перехожі на ожеледиці,
кавової гущі у місті вдосталь,
небо - її невипрана постіль…

Весно, схаменися, бо
ти вже стаєш схожа на осінь!

Мій друже, подорожній!
Чи довго нам іти?
Припали наші будні
пилом суєти.
Від гамору базарів
і клекоту доріг
я вже втомився, друже,
та нарікати - гріх.
Я спраглий самотою,
забракло тиші й змісту.
Ховаюсь сам від себе:
тікаю з міста в місто.
Не знаю, чого хочу! -
За це мої страждання.
Мета ж немає шляху!
А є лиш зволікання...

Розтанула зима в долонях світу.
Так вогко й тяжко дихала земля,
бо спокій викрав десь південний вітер.
Тривога й сум’яття.

Зотліло сонце у суцільній мряці,
а на спітнілому чолі небес -
печаль одвічна...
Не люблю весну.
26 січня

Гроза по ринвах торохтіла,
вона залилася плачем,
а під дощем – ми всі спішили,
байдужі до її проблем.

Гроза сварилась і кричала,
метала блискавки в безсиллі...
А я – стояла і мовчала,
дивившись на її зусилля,
на її марні намагання
Нас чимдошкульніше вчепити...
А я ...Стояла і мовчала,
сміючись в її обличчя.

Ось так от...ПрО Грози

Промовисто тиша мовчала -
заповнила паузу в звуках.
Тут щойно музика грала,
пропливши повз клавішний стукіт.
І пальці тонкі музиканта
танцювали над піаніно:
тут музика щойно лунала,
і світла мрія тремтіла.

Зашпортнутись за слово так просто -
слів є багато, але
ніколи -
вдосталь.
Слова лагідні, теплі, колючі і гострі,
відверті, хворі, неправильні - мандрують простором,
метушаться в кишені, я - тону у мові...
Слова лікують серця і вирішують долі...
Слово схоже на ту отруту зміїну,
Воно душу ятрить і водночас вселяє надію.

Ти заковуєш в слово емоції - чи звільняєш?
чи потрібні слова завжди з легкістю вмить відшукаєш?
Слово не скориться думці, його в лещата не взяти...
На словах, як на нервах, можливо навчитися грати.

Мов вавилонську вежу - будую словостовпіння.
Це не марудна робота, а все ж потребує терпіння.
Рими калічать строфи - відкину гірше,
Ампутую рядки недолугі - здається, дрібниця.
Я відкрию вам лікарську таємницю:
тахікардія - діагноз у моїх віршів.

Сонце встало за полями,
за горами, за морями,
докотилося до нас
в цей ранковий гарний час.
В білу хмару закрутилось,
щоб воно не простудилось,
бо як чхати сонце стане,
то світити перестане.

Залишили мені одні кпини
і посмішки злі у спину,
плітки, обмани, «гарячі новини»,
вважаєте, цим ви мене зачепили?
Я не викажу свою втому,
на зиму вкриюся снігом…
Не турбуйте мене даремно,
Бо я – голка у стозі сіна.

Я б хотіла напитися вітром
і вдихати ефір від кав’ярень.
Зимним подихом непривітним
ти прийшов до нас з листопадом.
Забираєш од мене хвилини –
я б за них могла стільки успіти:
я б могла листя ловити,
я б могла сонцю радіти!
Я б могла ще годину жити
наодинці зі своїми думками,
а так – вимикай світло. Лягай спати.
Ти закриваєш мої повіки,
ти лізеш у кожну щілину,
ти – темний, страшний, неохайний,
ти – Вечір моєї квартири.
Я сплю. А ти бешкетуєш:
на небі розпалюєш зорі,
а сам іще вчора клявся
у вічній до мене любові.

Речення без крапки –
граматична помилка?
Чи думка, необтяжена
рамками і логікою?
Літо недописане
на скрижалях осені...
Зміст – у недовершенні,
зміст – у вічнім пошуку.