Сади вплітають яблука у коси.
Голосять небом вітряні дощі.
Душа, укотре, зустрічає осінь,
без парасолі, (й навіть не в плащі),
мандруючи уявою дороги,
втікаючи од світу суєти.
Та не втекти...
Й од себе не втекти...

Колись казки стають лишень казками,
гойдаючи кружальця на воді.
Не вбережешся, навіть біля мами,
од мотлоху безрадісних подій.
А споконвічне “бути чи не бути?”
нахабно розтинає шкіру скронь,
і чаша лиховісної отрути
уперто пнеться до твоїх долонь...

Та в безладі шаленства стоголосся,
сум'ятті безпорадної ходи
сади вплітають яблука у коси.
Чи яблуками тішать світ сади.

А, Ти?..

жовтень 2013 р.

Біла птаха зима
розкорковує кригу ріки.
Бризки хвилі прощання
розливаються берегами.
Біла птаха зима
заболоченими снігами
не зігріта іде
у холодну свою самоту...

Втопи мене у яблуневім цвіті.
Запамороч парфумами бузку.
Заворожи безгрішністю жасмину,
аби забув, безболісно забув,
що то блаженний сон.
Маестро травень
навіює симфонію весни,
блукаючи у солов’їнім співі
відлунням не розтятої струни.
Втопи, сп’яни, але не поверни
мене із тих видінь, аби повірив,
що у житті є щось окрім боїв.
Крім відчуття отруєної віри,
сліпих надій і неправдивих слів.
Зціли мене у яблуневім цвіті.
Влий в груди подих справжньої весни
й допоможи між квітів зрозуміти,
що сни, які й не є – то тільки сни,
котрі минають...
і маестро травень
згорить од спеки літнього вогню,
загубиться в осінніх листопадах
і скрижаніє між зимових звій.
А може ні? Та все ж хіба мені
вирішувати помах пензля долі,
благаючи зорю, аби без болю
збагнути марність кришталевих мрій,
коли єдине, що лишилося, - то біль,
шалений біль і невгамовні туги?
І досить вже про чорно-білі смуги,
приреченість і зойки виправдань
трагедії розтятої струни
в холодному безжалісному світі.
Сп’яни мене у яблуневім цвіті,
і в тім проханні не шукай вини.
Сп’яни, сп’яни, до безладу сп’яни.
І може десь в безодні глибини
чи сутності, чи віри, чи надії
я все збагну і усвідомлю дії
розвію заскорублені навії
й повірю, не оманливо повірю
осяжності цілющої весни.
2012р.

Щиро вітаю митців, колег та побратимів по перу з ДНЕМ ПОЕЗІЇ!!!

Чи не умів Він, як усі,
чи просто іншим був од інших,
чи бачив Світ
у римах віршів?..

...а Світ на вірші
не чекав...
2012р.

Весна розвіює парфум
коханця Березня.
Прощально засніжила заметіль.
Захвилювалась крига на воді.
Ріка спросоння розплітає коси хвиль
і виринає Мавкою на березі...

...Весна розвіює парфум
коханця Березня.

2012р.

Вино осіннього листя,
келих – зими кришталь.
Вітер його не напився,
тільки змочив уста...
Осінь уже за снігами...
...В потязі холодів
губиться вітер думками,
що не збагнув тоді
ніжний осінній цілунок...

...Сивий безрадний хміль...
Віття безлистого струни
заспівує
заметіль...
2012р.

Щиро вітаю зі святом закоханих і дарую “міфічну троянду”

У вазі остання троянда
осіннього саду.
Вона
не дочекала б світанку -
ніч обіймає мороз...
Пелюстки в долоньці бутону
шепочуть молитву Зорі.
Блукає повітрям жадання
згоріти свічею в імлі
і кинути виклик негоді...
...Напередодні снігів
тендітна троянда зуміла
зцілити на декілька днів,
заковану холодом осінь
і радість моєї душі...
Забудь про свою одинокість
і міцність мурованих стін
знайди чародійну троянду
вона ж обігріє твій дім,
засяє теплом на морозі
в безрадісній прозі життя...
2012р.

Бокал вина...
Приємний спомин...
Спасибі, що Ти є у мене, ДРУГ.
Із Новим Роком!
Із Різдвом Христовим!
Храни Господь
Твій кожен крок і рух!

Меланхолійна діва осінь
надламує зів’ялі квіти,
гойдає сонячне проміння
і вихолоджує тепло.
А серцю важко розуміти,
що відгоріли барви літа
і вже нічого не змінити -
усе мине, як і прийшло.

Зі споконвік пливуть по колу
події, імена і дати,
і відголосся ранніх весен
шукати марно восени.
А все ж, як важко рахувати
здобутки, помилки і втрати,
коли ти так багато тратиш
у спробі втечі од зими.

Меланхолійна діва осінь
шепоче сніговійним вітром,
що марно вірити безсмертю
чи милосердю холодів.
І тільки душі згаслих квітів
живуть феєрією цвіту
й малюють візерунки літа
в осінній крижаній воді...

2011р.

Верби розплетена коса
лоскоче озера долоню,
і вирина сором'язливо
із ніжних водяних обійм.
Весна?
Чи паморозь чуття,
зігріта дотиком Любові?
Та за півмиті, на півслові
цвіт
віти світу розповив...
На диво –
учорашня крига
увінчана кущем бузку,
смакує теплий подих сонця,
і чи не вперше на віку
привітна радісна щаслива.
А у обвітренім танку
намарно кличе буревій
довкілля у глуху безодню...

...Жадають усміху уста...

...Верби розплетена коса
лоскоче озера долоню
і вирина сором'язливо
із ніжних водяних обійм.
Весна!
2011р.

Відчинені двері. Холодне вікно.
Ніч крильця пелюсток змикає в бутон.
Мовчить телефон. Телевізор. Кіно.
Бездушне безсоння. Розвінчаний сон.

Кар'єра. Оточення. Авторитет.
Щоденно, мов грім – 18.00.
Укотре – надія, укотре прийдеш,
Укотре пройдеш, не відкрившись Йому.

Таксі. Супермаркети. Вечір не вдвох.
На хвилі думок, сподівань і пригод
Є друзі, є гості. Нема тільки двох –
Її і Його, лиш Її і Його.

Розвіє світанок нічну пелену.
Самотня сльоза. Не зігріте плече.
Щоденно, мов грім – 18.00,
Й німий діалог їхніх душ і очей…
2011р.

Щиро вітаю колег з ДНЕМ ПОЕЗІЇ!!!


Выхожу один я на дорогу...
М.Ю.Лєрмонтов

Я теж один виходив на дорогу
У темну ніч. Туманом витий шлях.
Молився серцем янголам і Богу,
Благаючи, переповісти, як
Знайти себе між усіма у світі,
І бачив, як шепочуться зірки.

Я їх питав, чому мені так сумно?
Чи з туги, чи з обдурених надій?
А вітер монотонно і бездумно
Навіював повітряний навій.
Манив у невідому невідомість
І не питав мене моїх бажань.

А я бажав любові і свободи,
Кохання, не розтоптаного в бруд.
Та чорноризі каламутні води
Заплутали украй сліпий маршрут.
Стежки писали кроки у безвихідь,
Й вела безвихідь кожна у ніщо.

Я з відчаю хотів навік заснути…
Та, все-таки, то надто крайня путь.
Бо ж у житті є ще щось крім отрути,
Чого ані спалити, ні забуть…
Один уніч, лишень душа малює
Малюнок про надію на життя...

1995-2011

В зимову ніч
напівовальний місяць
Проcтяг мені
оранжеве крило,
Вмостившись
другом на моїм плечі.
Напевно, знав –
я надто одинокий,
Щоб
не відчути дотику тепла.
Небесні зорі –
полохливі німфи,
У мареві
північної пори.
А
я стояв на березі ріки.
По кризі вітер,
мов смичок по струнах.
Приспали весну сни...


…По кризі вітер,
мов смичок по струнах,
В обіймах січня
трепет почуття.
У мить
поміж буттям і небуттям
Циганським духом
заблукає пісня
Мого життя.

Здалося,
то вона мене укрила
В зимову ніч
оранжевим крилом…

1995р.

Щиро вітаю усіх митців ПМ
з наступаючим Новим Роком
та Різдвом Христовим!
* * *
Очисти душу білим снігом.
Загладь морозом рвані рани
І скаженілий щем у серці,
якщо не можеш обігріть...
О, доле, доле, що я прошу?
Куди іду, чого шукаю,
на що в житті іще надіюсь?
А що життя?
Безцінна мить...
Безцінно-цінні коні-миті,
де ваш вожак і ваші сідла?
Чи неосідланими краще?
Чи взагалі неосідлать?
Іду стежиною в незнаність
на незбагненний шепіт ночі.
Шукаю чистого проміння
і розуміння,
і тепла...
Очисти душу білим снігом,
та так, аби про все забути
і розкажи про позахмарність,
не обезкрилену любов.
Очисти душу білим снігом,
аби не бачити безбарв'я,
аби відчути справжню волю,
без непоступливих оков...
2010р.

Холодні дощі, листовії і ...осінь.
Туманами сонце полонить вуаль.
Хтось прагне весни, хтось вимолює :”Досить!”,
Та стелиться листя на мокрий асфальт.

Холодні дощі, розпоясаний вітер.
Осіннє тепло - то осіннє тепло.
А, все ж, у саду ще цвітуть жовті квіти
На згадку про те, що було і пройшло.

Холодні дощі на подобу похміллю.
Сп'яніння кохання зникає в імлі.
Він бачив Її і омріював Мрію.
Омріював Мрію й ...намріяв Її.

Холодні дощі й листовії у спадок.
Надумане світло чужого вікна.
...Цвітуть жовті квіти осіннього саду.
У шелесті осені Він і Вона...

1990р. - інтерпретація 2010р.

Щиро вітаю всіх митців ПМ зі святом ВІРИ, НАДІЇ і ЛЮБОВІ!!!

Повітря дихало дощем.
Вона стояла на пероні.
На вже чужому підвіконні
Лежав порожній портсигар.
Поміж буттям і забуттям
Чекала потягу. Нізвідки.
В нікуди рейсом, без помітки,
В котрім чи зникне, чи втече.
Повітря дихало дощем.

Легені дихали слізьми,
Котрим не окропити вії.
Серця томилися навієм
Розіпнутого почуття.
Він залишався десь і скрізь.
Вона стояла на пероні.
А підсвідомості безодня
Тягла минуле із пітьми.
Легені дихали слізьми.

Самотність дихала в лице.
Надія дихала в постскриптум.
Вона і Він – смичок і скрипка
В конвульсіях замовклих струн.
Фальшива тиша. Дум табун
Кричав до хрипу, різав струни.
Кохання рвалося із трунви,
Не примирившись із кінцем.
Самотність дихала в лице.


Кошмар агонії грози.
У зачаклованому колі
Хтось вирішив здурити долю
Й назустріч крок не зміг пройти.
Хтось вчасно не сказав: «Зажди!»
Хтось вчасно не почув пробачень.
Колись комусь хтось не пробачив.
Квитки, перони, поїзди.
Кошмар агонії грози.

Крізь біль і невгамовний щем
Надія гойдалась на вітрі.
«О, Боже, вилікуй повітря,
Перенасичене дощем.
Не через караван років,
А поки ще не надто пізно
Верни в життя невинну пісню,
Котра таки не вмерла ще
В повітрі, зморенім дощем.

В повітрі. Зморенім дощем
Надія линула в постскриптум...
...Маестро взяв смичок і скрипку
Й ожила казка двох сердець.
Початок переміг кінець.
В інтимі зазвучали струни.
Кохання вирвалось із трунви,
Заповнивши собою вщент
Довкілля, зморене дощем.

Одвічна повість двох сердець.
Роман, трагедія чи драма.
Та над життями, над віками
Хай возвеличиться Любов.
У вирі непорозумінь
Вона і Він – смичок і скрипка
Хай пам’ятають про постскриптум.
Хай не знаходить свій кінець
Інтим цілунку двох сердець.

2000р.

Діткнувся океан піщинки берега...
Буяють берег з океаном...
без піщинки...

Не дивися на мене з печаллю,
Не потрібно оздоб співчуття.
Чи я падаю, чи відлітаю,
Чи втікаю у безвороття.
Чи втікаю, а чи повертаюсь,
Хоч не маю вже більше куди.
Не тривож заметілі печалі
На порозі воріт самоти.

Я не прошу у Тебе пробачень
За любов, як і за нелюбов.
Не чекаю даремних побачень,
Бо шукав те,
Чого не знайшов.
В колотнечі спотворених значень,
В обезкриленім світі суєт
Голос відчаю гірко заплаче
Голос розуму скаже своє.

І в холодній безодні туману
Я сховаю себе між усіх.
Ми повірили в нашу оману.
Тільки час нас у ній не вберіг.
У холодні далекі тумани,
У відлуння минулих доріг
Відлітає розбите кохання,
Щоб згоріти в небесній зорі.
2000р.

Зректися почуття в льоту.
Чи ж ти не збожеволів, пташе?
Чи так скалічено тебе?
Дві жмені попелу у серці.
Одна – твоя, а інша – слід Її.
Сам обвінчав і спопелив у собі
Дві долі, дві надії, два життя.
Аби зректися врешті почуття?
Чи все ж, не зрікшись, догоріти в попіл
Навхрест упавши на вітри?

То ж чи не збожеволів ти?..
2002р.

Краплина поту в надвечір'я
Перетинає скроню втоми.
Краплина крові рубом світу
до горла болю доповза.
Сльоза незграбно-жалісливо
вовтузиться на вії хмари.
Крихкі метеликові крильця
ромашку кличуть у танок...

Кипіла кров у горлі болю.
Сіль поту роз'їдала втому.
Гроза сльозу зіпхала в повінь...

...Крізь гуркіт грому й блискавиць,
метелик кинувся у небо
відвести крильцями негоду.
Ромашка ніжно шепотіла
пелюстками : “Вернись.
Вернись...”

2010

Забути на мить про обдурену душу,
Негоєні рани з нерівних боїв.
Забути про те, що не можу, а мушу,
Усе, що не встиг і чого не зумів.

Забути про те, що не бачу спасіння,
Іду навмання і не маю мети,
Про постріли в спину, сміття і каміння,
Зачинені двері, розбиті мости.

Напитись доп'яну, зірватись, проснутись,
Пірнути у вир безнадійних надій,
Втекти од буденної фальші отрути,
Безглуздих положень, стосунків, подій.

На мить не почути одвічне: “Не треба!
Навіщо? Для чого? Від кого? Куди?
Втекти...
Й повернутися, вкотре, до себе,
Бо тільки від себе й не можна втекти.

далеке минуле - 2010р.

В моєму світі я самотній.
В Твоєму світі я чужинець.
В моєму світі вільна мрія,
А у Твоєму тільки Ти.

Мені до мрії не здійнятись,
Од себе не втекти до неї.
Мені лиш вірити у свято,
Низпослане із висоти...

Мене немає у сьогодні.
Моє минуле в павутині.
А над майбутнім вітер віє
У невідомій далині.

Я не знайшов себе під сонцем,
Не загубившись у пустині.
Я не знайшов себе у світі
Ані в Твоїм, ані в моїм.

Кохання між двома світами –
Холодна чужина й самотність.
В одному – недосяжна мрія,
А в іншому – єдина Ти.

Мені так хочеться здійнятись
Удвох з Тобою, над віками,
Та я не вмію не літати,
А Ти боїшся висоти.

Далеке минуле - 2010р.

Давай забудемо про час
У час, коли ми тільки двоє,
Понавигадувані ролі,
Хоча б на мить. Хоча б на мить…

Полиньмо у безмежний вир
Хай безнадійної надії.
Хай попри віяла навіїв,
Нас не лякатимуть вітри.

Твоє крило – моє крило.
І тільки лет, і тільки простір,
І так невимушено просто
У тільки наших небесах.

Та постріл дня розвіє сон.
Одягне дійсність отрезвіння.
Чужі безликі сотворіння
Мене повернуть з небуття

В життя, де мрію і життя
Перетинає нездійснення –
Стіна без вигляду і ймення,
Котру дивак, долаю я...
2010

Розвіялися вії віт.
Бруньками сад гукає втіху.
Уранці квітня
дід бувалий
взирає світ
очима юнака...

2010р. квітень.

Ніч великодня. Величаві дзвони.
Позаду хресна путь, розп’яття, гріб.
Христос воскрес, над вирок і прокльони,
Здолавши смерть, скропивши кров’ю гріх.


Якої долі сподівався, люде,
Коли Христа заковував на хрест?
Втішалися варавви і іуди,
Здригалось небо, а … Христос воскрес!

Лунайте, дзвони! Чуйся Боже слово!
У мороці буття палай, Зоре!
Вишивано вишнево калиново
Цвіти Вкраїно, бо Христос воскрес!
2010

Літеретурна композиція за творами
Тараса.Шевченка та Ігоря Міфа

Не згас Тарас.
Душа поета
На клич божественного злету
Здійнялася у небеса.
Туди, де вічність і краса,
Любов, добро і віра, й воля.
І Муза напуває зорі
Його немеркнучих пісень
Про день, вимолюваний день,
Котрого все ж не дочекав.
І часом вистраждане слово:
“Для кого я пишу? Для чого?..
А все-таки її люблю,
Мою Україну широку…”
Тарасе, брате, через роки,
Через потік десятиліть
Прийми уклін і щиру дяку
За тебе й скарби ”Кобзаря”
Й пробач, що ще не так високо
Зійшла жаданая Зоря,
Щоб дарувати всім тепло.
Що й досі “там тілько добро,
де нас нема.”
На чужині,
Не у своєму ріднім краї
Ми долі кращої шукаєм.
Чи може доля нам така –
Шукати кращого
не в себе.
Ніби й звертатися до неба,
А все ж
робити
все
не так?..
"Та іноді старий козак
Верзеться, грішному, усатий,
З своєю волею мені
На чорнім вороні - коні!.."
Ми вже навчились помирати
За тую волю.
А в житті
На чужині,
на чужині
Шукаємо потіхи в долі.
Чи то вже звиклі до неволі,
Чи дурнями судилось буть,
Чи дурнів
ліплять з нас мудріші?
Та блиск твоїх, Тарасе, віршів,
Твоїх “кровавих тяжких сльоз’’,
А їх чимало пролилось
“На марне поле”,
не забути.
З розтятої буттям струни
Не марно сльози пролились.
Надміру хижої отрути
Напились у житті колись
І живемо, як отруєні,
А ліку й досі не знайшли.
То хто ж ми є у сьогоденні?!
Куди йдемо?
Куди прийшли?!
"Благословенная в женах
Святая праведная мати
Святого сина на землі,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
І на Украйні понеслось,
І на Україні світилось
Те слово. Божеє кадило.
Кадило істини.
Амінь."

Всіх дівчаток на ПМ
Вітаю із ЖІНОЧИМ ДНЕМ!


Крізь шибку хмар,
промінчик сонця
діткнувся мого серця.
Чи
мені воно таки здалося?
Чи
може ангела крило
на мить повідало про себе?..
Я
так давно не бачив неба
без павутиння і золи…
…Ідеш стежинами осені,
дороги ведуть в холоди.
Не туди.
Душа
по-дитячому проситься:
«Спинися,
зостанься,
не йди!»
Марить щілини-картини
червоно-оранжеволисті.
Начебто
вже і спинився,
а
втомлений пензель думок
гойдає в повітрі крок:
«Не туди!
Не туди!»,
вінчаючи мереживо осоння…

…Крижина заблукалої любові
лягла сльозою
на мою долоню
сніжинкою замерзлої весни.
Зима на дотик ласувала простір.
Я
одиноко йшов до себе в гості
і
в подиві не зрозумів коли
крихка сніжинка
на моїй долоні
довірливо
розтанула в мені.
Чи
Я в собі втопив її
теплом долоні
чи
любові
мандруючої самоти?
Та заосінні холоди
інакшим подихом діткнули.
Я
покидав своє минуле,
не тямлячи куди іти.
А
на усі земні світи –
безлисті коридори осені,
загублені поміж сльоти.
Душею
сніжинка проситься:
«Не надломися.
Дійди.»
Марить щілини-картини
червоно-оранжеволисті.
Начебто вже надломився…
…А
втомлений пензель думок
Гойдає в повітрі крок:
«Не туди!
Не туди!..»

Щиро вітаю всіх митців ПМ з настанням весни!
Натхнення, творчих знахідок і...ЛЮБОВІ!!!


Чи моя то весна?
Чи моя?
Хоч із осені в неї не трапить,
Я пішов їй назустріч,
а все ж
заблукав між наметів зими.
А зима заморозила біль.
Біла віхола – анестезія.
Ані ліків тобі, ані зілля –
кригобілий
холодний
шпиталь.
Неосяжно незаймана даль
провокує квітневе весілля
розвированої заметілі
скрипок вітру фантазій зими
і весни.
Неосідлана мить,
над котрою не владне довкілля,
божевілля, безцілля, безвілля
заклинає на спалах і літ
квіти квітня й залютнілий лід
у свою неосідлану мить.
Вмить, бо вирине тільки на мить.
А за мить стане все на місця.
Згасне спалах свічі у серцях,
пересічений вітром зими.
Відцвіте, відгорить, відшумить
Після миті, що прийде на мить…

Ми випили вино вини.
Порожня чаша...
Вже не наше
крихке передчуття весни
несічнем січень обійма.
Піти не кожному дано.
Прийти не кожному до змоги.
Та, випивши вини вино,
взираєш осад ностальгій.
А десь, колись,
давним давно
чи в замайбутньому столітті
хтось мовить подивом душі
нерозуміння драми доль.
Ми випили вини вино,
та залишили у суцвітті
недорозквітлі почуття
і недокохану Любов.

Упасти в сніг, аби не чути болю,
судоми хрипу серця скреготінь,
нашіптувань повійної спокуси
покінчити навіки із усім.
Упасти в сон, повірити у волю,
проснутися в одужанім житті...
Лапатий сніг, прозоро-білий сніг,
укрий мене і захисти здовкола,
знайди притулок зраненій душі
від біготні по замкненому колу,
котрій не помічається межі
в зачовганій бездумній круговерті...
Невже живу тому, аби померти
Й лечу, аби упасти в небуття,
Розбивши вщент мозаїку ілюзій
Сумісності польоту і життя?
Невже життя – то просто шлях до смерті,
що, певно, того варта, щоб іти,
як і кохання, щоб його чекати?
Лиш поклик не досягнутих вершин
чому невпинно кличе в позаобрій,
надумані, омріяні світи?
Лапатий сніг, спитай небесні зорі
куди іти аби себе знайти,
утікши із приреченого кола?
І далі, далі як, скажи, іти?
Та тихо так, лиш білий сніг довкола
мандрує серпантином з висоти
на грішну землю...

Мої найщиріші вітання усіх митців ПМ
із Днем закоханих.


Гортаю листопад
погаслих днів.
Пожовклі дати
опадають в осінь.
Меланхолійна
канцелярська
постіль
подій,
бездій,
надій,
безсонь
і снів.

У кожного свій жереб.
Хоч мені
круп’є фортуна
усміхом не світить,
я все своє життя
ішов до світла.
Чи не тому
й судилися вогні?

Вогнем вогню згораю,
а над ним
хтось обігріє душу,
хтось долоні,
хтось омине,
а хтось на дно безодні
в мою безвихідь
прилетить крізь дим.

Боротиметься
за моє життя,
не тямлячи ні опіків,
ні страху.
І попіл розітнуть
дві білі птахи –
заручені вогнем
Вона і я…

Пожовклих дат
зів’ялий листопад
відшарудить
у запокійний попіл,
а я повірю
божевільній спробі
підвестися з-за
грат падінь і страт.

Підвестися
заради почуття
в безвиході
пробудженого Нею.
Хронічний мрійник,
мрія - Галатея.
Заручені вогнем
Вона і я.
2010

Людські очі, читаючи, Отче,
Виглядаю любові і сили,
А вичерпую страх...
Блудний жах пророче регоче
І охоче майструє могили
Та жевріє в думках –
Ще не крах.

Не помітно віри, ні волі.
Надто кволі і хворі причини.
Плаче десь в небесах
Білий птах.
Чи ж можливо тут бути собою
Між червоної гри павутини,
У червоних кайданах-руках?

Споглядаю надією небо.
Павутина завадить і всюди –
Темний знак, злий червоний хижак.
І я чую благання: „Не треба.”
Бачу, як обезлюднюють люди.
Плаче десь білий птах.
Все не так...

Народе мій, ти все-таки народ,
А не бридке збіговисько васалів,
Щоб в чергах консульств, метушні вокзалів
Шукати подолання перешкод.
Парламент обира:
Куди?
Коли?
Панове, спікер, президент і уряд,
Хто ж впрягся в роль
напівсліпого дурня?
А дурню роль кого заповіли?
Та то одвічний запит:
хто є хто?
Час відповість,
аби лиш не запізно.
То все брехня, що в нас нема Вітчизни,
Як і безглуздя те, що ми – ніхто.
Допоки хвилі гойдає Дніпро
І в небо опираються Карпати,
Чи ж можемо за просто так проспати
Такий жаданий вистражданий крок?
Народе мій, ти все-таки народ!
Проснися, відродися і воскресни!
Даруй Землі своїй квітучі весни!
Звелич Її до зоряних висот!
1992 (майже 2010)

Мурує уява
для мене хатину.
З великим вікном і видом
на вільне життя…

1.
…В попелі сонця
втоплений дощ.
За шклом вікна –
зима…
Зойкає сніг
рипом підошв.
Під снігом –
душа моя…

Сніг оберіг
від поквапливих ніг.
Сніг – оберіг,
поки сніг…


2.
…Так туго
туга
замісила тісто,
Щоб доля напекла
глевких млинців.
Мене
всмоктало
мертве місто - некладовище
півмерців.
Я чув,
як неживе життя
мене ковтало
на поталу
Заради бігу
без доріг…


Сніг
оберегом
оберіг
Мене
від мертвого життя…
За шклом вікна –
зима.

Пітьма…


3.
…Хто крав мій день,
не знав,
Що ніч –
сестра мені
і сон гойдає
Уквітчану
галузку
ранку
Розпеленованого дня.
Хто крав його,
не знав,
Що він
краде
лишень
відлуння світла.
За гріх
проклятий світ,
і день
Давно уже
його покинув.
Відтоді
сонцем зву зорю.
Вона
мені і брат,
і друг
(Що
в неживім житті
нема).
За шклом вікна –
зима…

4.
…На березі березня –
передгір’я весни.
Наче сни…
В них
не чужий чому?
І знайома
звідкіль
весна?..
За шклом вікна –
зима.
Мертве місто.
Мертве життя.
І я –
мертвий
між півмерців
І живий
на березі березня,

В передгір’ї весни…

Розтятий кінь .
Підтятий вершник .
Блідаво - сива ніч .
Бездомний птаха
виглядає вічність
поза примарами сторіч .
Притихле небо .
Одинока зірка .
Мабуть, моя .
Суцвіття протиріч …

Ніч …

Листає життя
імена.
Читає надія
брехню.
А правду ховає
жах,
Од жаху,
яка вона є.
Гадалось –
настане весна.
Та
вкотре
збагнув:
щось не так -

Чи
хмарою
світ пливе,
Чи
світом
сумує Бог?..

2006р.

В конвульсіях переплетінь
Образ, терпінь, долання болю
Долоня стислася в кулак.
Мені здалося я летів,
А я лиш падав, падав, падав
Падінням отрезвіння од надій.
Я не хотів, я і не знав,
Що світ не визнає крилатих,
Що світу не цікаві свята
І вар’ят будень править бал.
Я так надіявся літати,
А тільки падав, падав, пат…
…Щемить в грудині хворий нерв.
Чи, може, серце? Чи я вмер
В зачовганій ріллі несвята
Од неможливості літати
У світі буднів сліз і скверн?..
Та, боже, ні!
Ні не тепер!
Ну як, скажи, мені померти
З вулканним опіком душі?
Я йшов наосліп, на ножі
Із відчайдушним віршем свята
По світу, що не знає свят…
Долоня стислася в кулак.
Як руки звести до молитви?
Як в крила руки одягти?
І як до неба долетіти
Нептаху?
Вітре, понавітри мене до зорів.
З висоти
Чи піснею,
Чи білим віршем
Я вкотре прилечу у світ,
Котрому не цікаві свята.
Та хто не вміє не літати.
Той буде вірити в політ.
Хай вар’ят будень дурить світ,
Я просто потребую свята –
Тріумфу віри і краси.
Я просто чую голоси,
Знесилені бездарним буднем,
Захриплий хрип надії «Будьмо!»

Благослови і вознеси, о Господи,
Іже єси на небесі,
Хай свято буде Твоє ім’я.
На небесі і на землі
Не дай осліпнути в імлі.
Долоню вилікуй мою,
Зведи долоні до молитви
І в крила руки одягни.
Хоч і не з власної вини я грішний
Каюсь, Боже, каюсь.
Та вірю в існування раю
Попри пекельний серця біль.
Його довірю лиш Тобі.
І тільки в Тебе прошу ліку
Ти, не покинь мене.
Амінь.

Щиро вітаю всіх митців з
Новим роком і Різдвом Христовим!
Всім нам гарнрго творчого настрою, симпатичної музи
і...порядних меценатів

Хай із різдвяною зорею,
Із новорічною свічею,
Нам душі зацвітуть добром.
Нехай нам буде все миро*м!
Щоб від Миколи й до Миколи
Не слабували ми ніколи!
А від Івана й до Івана
Нам не стрічалися балвани.
Щоби не було сварки вхаті.
Не урізали нам в зарплаті.
Нехай усім нам білий тигр
Несе удачу, радість, мир!

Із новим щастям! Новим роком!
Побільше гарних вдалих кроків!
Хай із різдвяною зорею,
Із новорічною свічею,
Із карнавальними вогнями
Панує злагода між нами,
Господня ласка і тепло.
Хай всім від Господа воздасться
Достатку, радості і щастя!

З НОВИМ РОКОМ!

Щиро вітаю всіх колег по перу
з Новим роком і Різдвом Христовим

Галузки новорічної ялинки
Схиляються розважливо до нас.
Кружляють в небі радісні сніжинки
Фарбують світ у новорічний вальс.
Забудьмо всі тривоги і печалі,
Розчарування, труднощі і гнів.
Вітаймось у святковім карнавалі
Гірлянд, ілюмінацій і вогнів!
Із Новим роком! Із Різдвом Христовим!
Благослови Господь нам кожну мить!
Шануймося і справою, і словом,
І пісня хай теплом душі дзвенить!
Із Новим роком друзі! З новим щастям!
З новим віночком потаємних мрій!
Хай нам і мужності, і мудрості додасться
Не впасти, не спинитись на порі.
Обережи нам ,Боже, Україну!
Навчи, не відвернися, захисти.
Зігрій Добром всі сім’ї, всі родини,
Всі села і міста, краї, світи…
Тримай лиш під своїм крилом і оком,
Своїх любимих втомлених дітей.
Із новим щастям всіх нас! З Новим роком!
Хай він Любов’ю й Радістю цвіте!

Надумане
одвічне
чи невічне?..
А понад час –
безвинна мить весни…

Душа
з-під варти
дроту
криги
січня
Втікає
під повітряний вельон
Квітневих яблунь…
Зльодянілі грати
Не спинять
спраги
подиху
тепла.
Душа б
і не зуміла
не втікати,
І не змогла б
розсіченою вмерти,
Раз
понад час –
безвинна мить весни.
Щось
понад суть
ув'язнення і смерті.
Щось понад них…

Світлій пам’яті Тараса Мельничука

До горла хмара влізла.
Певно,
грозою спалахне душа…
Скував мене за груди грудень,
А я
все осінь поминаю.
Дев'ятий день уже
вона не поруч…
У вазі на столі
засохле листя
і три свічі.
Ще пляшка від вина
напівпорожня.
Жовта ностальгія.
Зелено-жовта
з вибухами багр…
До горла хмара влізла…
Грудень
Стискає груди,
зимнить серце,
надламує одну із трьох свічок.
Схиляє іншу вітру шепіт.
Одна,
остання,
свічка залишилась –
напевно я,
чи безпритульна осінь.
А може,
нам удвох
знайшовсь притулок
в останній
з трьох
запалених свічок?..

2004р.

Шелест крила.
Блукаючі зорі.
Вогнище дум.
Ніч.
Ангел любові
діткнеться душі самоти
і
ти
уже інший…



…Плакала осінь
вітру в розмите плече.
Пропливало дощами
імлисте
намисто
сльози.
На порозі зими
день
розплутував крила снігам.
Лягала негода
на перехолоджену просинь.
Сумно плакала осінь,
безнадійно кохаючи вітер,
що за долею вітру,
гнаний повітрям,
одягався в щемливий мороз.
Та
віддав би всі царства на світі
за півмиті
цілунку
в зелено-осінні уста,
а
осіння сльоза
імлистим
намистом
стікала…
…А
жінка та,
таки тебе чекала.
Втікала,
як і ти,
од самоти.
А ти…

…Вітер
віяв на собі вітри,
розривав
невгамовні судини,
і
надсадно,
безрадно
стогнав.
Гнав
до лиха
повію - безвихідь.
Розганявся
і...
падав навзнак.
А
осіння сльоза
пропливала
імлистим
намистом.
Розтікалася
осінь
безлиста.
Снігом
перебинтоване листя
не обійме
покинутих віт.
Квіти,
душами згаслих пелюсток
крізь
осінній
стихаючий плюскіт
відлітали
у інші світи...

Вітер
віяв на собі вітри
до
жагучо терпкої нестями.
Звідусюди
невільний снігами,
він
загублену осінь гукав,
а
осіння сльоза
теплим спогадом
душу торкала…

…А
жінка та
таки тебе чекала.
Бо ж знала,
як ніхто,
тебе в тобі.
А ти,
в душі закоркувавши біль,
втікав
од себе і усіх,
а втік від Неї,
втікаючи,
шукаючи Її…

Дві самоти
у пригоршні пустелі.
На двох
один
незрозумілий світ,
Де
хтось
когось
чекає
і шукає…

Безлиста осінь…
Вітер без тепла…
До потепління
часових узорів

…Шелест крила.
Блукаючі зорі.
Вогнище дум.
Ніч.
Ангел любові
діткнеться душі самоти
і
ти
уже інший…

2005р.

Поміж
кадрами днів
нерозгаданого століття,
Ти
впізнаєш мене
у бездоннім відлунні очей .
Ти
чекаєш ту мить,
як чекають у темряві світла .
Дочекайся ,
й не вір
каламуті самотніх ночей .
Ти
чекаєш мене .
Понад подих Твоєї молитви
Тільки віра моя
в Твій малюнок
на зрізі душі .
Світ
мене не зламав,
я
лиш надто втомився од битви
із потворством неправд
і паскудством каліцтва іржі .
Та
над нашу любов
тільки Бог і архангельські крила ,
вільний помах крила ,
біла вічність і зоряний світ .
Ти
впізнаєш мене
почуттям ,
що лиш Ти розбудила
у відлунні душі,
на розвіях
пасьянсу
століть .

2007р.

На порозі останніх дверей
Я востаннє згадаю про Тебе.
Подивлюся із вдячністю в небо
І покину планету людей.

На порозі останніх думок
Я Тебе зачарую у думку.
Украду без питань порятунку
І той злочин простить мені Бог.

Зачаруємось лиш я і Ти
Почуттям неземного кохання.
Я вкраду Тебе вперше й востаннє
В невідомо куди, назавжди.
2004р.

Місячний відблиск у вирі гірської ріки –
дорога, якої насправді немає,
тече у незвіданий край.
Я в ньому не був,
та знаю,
що він є моїм.
Там
волею Світла
лунає соната життя
і білі троянди
не мають відтінкових барв.
Час
вітром гортає у долі моїй сторінки.
А я
не одягну ніяк у звуки слова,
аби пояснити видіння на хвилях ріки.
Хоча розумію –
мені вже туди не дійти.
І не розумію,
чому все, що є,
саме так.
1993р.

Сніг наче дощ,
дощ наче сніг
забинтував збожеволілий квітень...
Нам не лишатись навічно у сні
наших ілюзій.
Минає усе...
Не захотів,
а можливо й не зміг,
Бог захистити оазу любові.
Рветься душа на півслові
"прощай".
Страшно
та зайві інакші слова.
Лиш
не вбережена,
дивом жива
хвора Любов
не вмирає од болю.
Марить на волю
і
разом з Тобою
не дозволяє померти мені...

...Сніг наче дощ,
дощ наче сніг
анестезує обдурену душу.
Я
вже
нічого
нікому
не мушу,
й
більше не маю ніяких боргів.
Я не шукаю уже берегів
світу,
в якому палають вітрила
і
роздирають навіжено крила
ті,
що волають в багнюці повзти.
Я
не бажаю вже більше мети.
Світ суєти –
лиховісне безцілля…

...Білим по білому
збілює
біля
верхньої щаблі східець в небеса
білоомріяна мною Краса
у неосяжній своїй далині.

Сніг наче дощ,
дощ наче сніг.

Сніг наче дощ …
Дощ наче сніг…

2003р.

Не ліпиться розбита ваза,
Мовчить зашторене вікно,
Не чуються бездумні фрази,
Не виліковує вино.

Безсило погасають квіти,
Обірвані із клумб завчас.
Що ще хотів би зрозуміти
У мій не мій безчасний час?..

… Все усвідомиться по всьому.
Чи зокрема, чи взагалі…
Марудить світом невідоме
В обіймах неба і землі.

1993р.

Танець листопаду за вікном.
Догорає на столі свіча.
Птах розлуки обійма крилом,
Навіває нам прощання час.
Ми уже сказали всі слова,
Залишився лиш останній крок.
Та любов моя іще жива
В течії розгублених думок.

Дві свічі – зустріч і прощання.
Дві свічі – мрія і печаль.
Дві свічі – перша і остання.
Спалах світла й невимовний жаль.
За вікном опадає листя.
На душі круговерть зими.
Птах любові в небі заблудився.
Птах розлуки обійма крильми.

В пам’яті спливає перша ніч
І кохання відблиск у очах.
Ми горіли у її вогні.
Догорала стомлена свіча.
Відчай за лаштунками межі.
Листопадом горнеться печаль.
Та в серцях на пам’ять збережім
Дві безсонні ночі при свічах.

Дві свічі – зустріч і прощання.
Дві свічі – мрія і печаль.
Дві свічі – перша і остання.
Спалах світла й невимовний жаль.
За вікном опадає листя.
На душі круговерть зими.
Птах любові в небі заблудився.
Птах розлуки обійма крильми.
2005р.

Ти – мрія, я – мрійник,
Ти – фарби, я – пензель,
Ти – муза, я – вірші,
Ти – сльози, я – око.
Художник-Творець випромінює кроки,
Ти – та, що чекає,
Я – той, що іде.

Крізь вічність: «Діждися».
Крізь вічність: «Дійди».
Крізь вічність у вічність,
Прозорість безмежжя.
Та час-океан б’ється об узбережжя,
А доля між ними не зводить мости.

І вічність – лиш вічність.
Казки – лиш казки.
І вірші – лиш вірші.
І сльози – лиш сльози.
Та тільки молю, не вдягайся у прозу
Лишень задля того, що шлях наш такий.
1997р.

По листю мною вітер віє віршем.
По вітру дощ стрясає мною дощ.
Я згоєний, до невпізнання інший –
Очищений в ріці його сльози.

Розбито згубу звабної омани.
Отруєних прокльонів і заклять.
Вдихаю ніч, а п’ю прозорий ранок.
На дні проваль читаю небеса.

А над усе – нестримна спрага жити
І вірити,
хай шанс – один, а все ж…
По листю мною віршем віє вітер.
По вітру дощ змиває згар пожеж.

2004р.

Ти бачила, як помирають квіти?
Меланхолійний пелюстковий дощ…
Не пам'ятають вази про букети.
Не пам'ятають клумби їх також.
Чи пам’ятають?
З надземної волі
Усе спливає звідкілясь кудись.


Ти бачила колись, як гаснуть зорі,
Востаннє окропивши сяйвом ніч?
Востаннє…
Опівнічний спалах,
Палахкотіння поминальних свіч.
А у житті все довші й довші ночі
І день –
притулок холоду і хмар.


Ти бачила, як падають поети?
Не заглядала за завісу рим?
Поміж рядків не зустрічала крові
Героїв, не сприйнявших правил гри?
Ти коли-небудь думала про крила
І про рушниці, що стріляють в них?..

1996р.

Він був не те що птах чи вільний вітер,
Самотньо жив у затишку небес.
Її манили самоцвіти світу,
А Він хотів здійняти Їй зорю.

Легендою по місячній стежині
Пройти удвох. Легендою удвох.
З надією, що за якимось кроком
Відважаться на відчайдушний крок

Й опиняться нарешті за межею
По той бік світу буднів, по той бік,
Де все не так…
...Вона не зрозуміла,
А Він Її залишив у собі...

2002р.

Розвіює віття
роздягнену осінь.
Розбарвлює спомин
згорілий оранж.
Застуджена постіль.
Ми – втомлені гості
у нашім коханні,
котре не для нас.
Допите вино,
лиш на скатерті пляма
й огарка свічі
не доплавлений віск.
А думи птахами
блукають між нами
та крок не ступити,
не мовити слів.
Даремно
засохле розгублене листя.
Роздягнена осінь –
оголена суть.
І спомин
в оскомі безсонній втомився
вінчати
розвінчані крила розпуть.
2005 р.

Зрадливий дощ…
Зрадлива сива злива.
Важкі бездумні небеса.
Обвита
німотою
порожнеча.
Така потрібна
і ... даремна
втеча
кудись туди,
куди не знаєш сам,
та й вітер
не віщує новосіль…
Невільний прагне волі,
вільний – суті.
А вільний хто?..
Заплутане розпуття…
Зрадливий дощ…
Зрадливий
сивий
дощ…

2000р.

Не запитуй чому,
я сьогодні якийсь не такий.
Саксофон видихає не завше гучний рок-н-рол.
Я ж замовив огорнений спокоєм блюз
На весь вечір і ніч, аж до ранку.
На вулиці дощ.
І в душі ллється дощ,
і ослаблена міцність руки.
Не запитуй чому,
я сьогодні якийсь не такий.
Все гаразд
чи усе негаразд,
чи таки навпаки.
Сам не знаю,
пробач,
все що є – то на вулиці дощ
І відлуння його у закутках моєї душі.
Я не те щоб ховався від грому нічної грози.
Я не те щоб шукаю спокою журливих думок.
Я не те щоб не здатний на вчинок
чи просто на крок,
Тільки…
дощ за вікном…
тільки дощ у душі…
тільки дощ…

2001р.

Передзима на зиму хилить квіти.
Сльота сплітає дощ і мокрий сніг.
Тужливо грає одинокий альт.
Перевівається печаль
Скорботними пелюстками і вітром,
Перегорілим, відгорілим літом
І осінню.
Тріумф передзими…
Уже б змирився, та безсилі квіти
Знесилені розсиленим дощем…
Їм ще пожити б…
Видихає вітер
Квітковий схлип.
Тріумф передзими?..

1999р.

В поемі згаслої блакиті
Безвинно спалені рядки.
Скарби, облудою повиті, –
В крихкій оздобі мідяки.

Розп'ята пісня на півслові.
Заклята доля в самоту.
Любов позбавлена Любові
Отрутою земних отрут.

А над усим блудяга-спогад
Снує мережива журбі.
А над усим хрестом дорога,
Котра призначена тобі.

2003р.

Грайлива осінь хмарою вгортає
моє,
іще не відгоріле літо,
що не дало напитися весною,
коли душа втікала од зими.
Коханою,
коханкою,
сестрою
приходить опівнічної пори
зігріти
чи покликати згоріти
в її обіймах,
ватрою снігів...
2009р.

Безмовність над вулканами чуття
Судоми оживаючої лави.
Як страшно повертатись у життя.
Як дурно вмерти в мить, коли між нами
Безвинний недоглянутий бутон
Застудженої на вітрах любові.
Я помирав навпомацки у сон.
Я вмер, а серце все ж краплинку крові
Живою залишило. Між розпуть,
Розчарувань, омани і невіри
Ти ангелом перелетіла путь,
Симфонією зоряної ліри.
Відгородила подих небуття
Шалений посміх надлюдського болю.
Як хочеться вернутись у життя.
Як дурно вмерти, обдуривши долю.
2007р.

Троянда на затоптанім асфальті.
Пекучий шум жіночих каблучків.
Їдкий, напівотруйний дим цигарок –
Сумнівний лік загратування сліз…
Надріз декоративної рослини
Не звів нічого схожого на міст.
Безвинна квітка вбогого кохання,
Безцінна у промінні інших цін.
Вона і він. Вмираюча троянда,
Палаючий судомою асфальт,
Розтяті вени згубленої віри.
Автограф скону. Все стає нічим.
І ти один. Розчавлений. Один.
Саморозп’ятий на долоні світу.
Троянда ледь пелюстками униз.
Меланхолійно-безтурботна вранці.
Оаза саду – не жорстокий світ.
Вже цвіт лишень нагадує про цвіт.
І тіло – спіло-наболіла рана…
Та ранок в ранок перевдягне ніч.
В його оздобі по алеях скверу
Вела бабуся внучку в дитсадок.
І стихли звуки каблучків, і квітка
Ожила від маленьких рученят.
Дитячий погляд оченят-озерець
Задумливо вивчав дорослий сум.
І дівчинка стурбовано спитала:
«Що трапилося? Що у вас болить?»
А він мовчав. Не знав, що відповісти,
Як пояснити, що болить душа,
Що б’ється у конвульсіях кохання,
Що просто важко, боляче – і все…
Чи зрозуміти це малій дитині?
А втім… а втім, кому, якщо не їй?
«Прошу, зумій, маленьке ангелятко,
Не скаламутити чарівних озерець,
Бо ж у житті б’ють так, аби боліло.
Якби лиш тіло, то б уже б нехай.
Прошу Тебе, навік запам'ятай
Надрізану беззахисну троянду.
Без Тебе їй уже не доцвісти.
Бо світ є світом, поки в ньому ти.
Допоки ці малесенькі озерця
Не дозволяють впасти назавжди.»

1994р.

Дощ
мокрими руками відчинив моє вікно.
Тільки за вікном він уже давно не гість, а лиш холодний дощ.
Танець парасоль марно зігріва промоклий до кісток асфальт.
Безіменний край згадує про рай і кличе у незриму даль.
Та замрію дум спиня опущена вуаль,
І віконним склом стає оздоблений кришталь,
У яке так вперто б'ється буркотливий дощ.
Дощ…

День
висмоктав до дна останки сил, останки слів.
Між його вогнів думав, що згорів, а ніч нашіптує, що ні.
Чарівниця ніч, мов цілющий лік, прийде в мою безладну ніч.
Мерехтіння свіч, хмари протиріч і я із нею віч-на-віч.
Але річ у тім, що я не знаю, в чому річ.
І таємний промінь побліднілої зорі
Змушений розтанути, коли минає ніч.
В ніч…

Ти
все така ж далека і кохана водночас.
Але ж це для нас в опівнічний час танцють в зорях небеса.
Акварелі дум знов бентежать спомин, щоб торкнутися Тебе.
Тільки не ввійдеш і не розірвеш ланцюг самотності життя.
Монотонний дощ – прозоро-вітряна стіна –
Ллється поміж нас і б'ється в скло мого вікна.
Та така ж самотня і в долонях темноти
Ти…

Я –
безіменний птах, що укривається дощем.
І не знаю ще, чи вгамую вщент нестримний потяг висоти.
І куди іти? Маревом картин чаклує вимріяний край.
Зоряний скрипаль накида вуаль на зачаровану любов.
Помахом смичка сплива надія і печаль.
Я, мабуть, люблю, хоч не здогадуюсь про те.
Чи тому, що птахом є, чи неспокійний дощ?
Дощ…

1996р.

На душу накотилася сльоза.
Хоч, нібито, не чоловіча справа.
Холодна правда. Арія грози,
Жар блискавки і метастаз невіри
Без міри розповзається в мені.

Скажи, що є в житті, окрім надій,
Нещирості, оманливих ілюзій,
Невірних друзів і розчарувань?
Запитую…
Розквітнюються зорі,
Підводячи до неба погляд мій.

Скажи, що є в житті,
окрім надій?..

2003р.

Осінній пляж – осінній і не наш.
А Черемош розгойдує мости.
Вглиб темноти заманюють сліди
І плавно обриваються вночі.
А із віконця полум’я свічі
Чийсь голос тихо просить підійти.
Та тільки то не Ти. Уже не Ти.
І я один в безодні самоти.

А Черемош спливає крізь долоні,
Немов любов, що покидає нас.
А згадка б’ється птахою об скроні
І рветься у давно минулий час.
Та Черемоша хвилі не повернеш,
Як не повернеш промайнулі дні.
Я йду до Тебе, Ти ідеш до мене.
А поміж нас лишень холодна ніч.

А спогад намалює Твій портрет
Осіннім пензлем барвами весни.
І в тім немає нашої вини,
Що різні нам судились береги,
Що Черемош розгойдує мости
І не рятує втрачений пейзаж
І що осінній пляж уже не наш,
Хоч все у нім нагадує про нас…

А Черемош спливає крізь долоні,
Немов любов, що покидає нас.
А згадка б’ється птахою об скроні
І рветься у давно минулий час.
Та Черемоша хвилі не повернеш,
Як не повернеш промайнулі дні.
Я йду до Тебе, Ти ідеш до мене.
А поміж нас лишень холодна ніч.

1998р.

Намалюй диво-край,
Де немає жорстокості й фальші.
Пісню в нім намалюй,
Так, щоб не обірвати струни.
і навчи, як іти,
Як і Ти, щоб сьогодні в сьогодні.
Без минулих тривог
І майбутніх незвіданих дій.
Обігрій жорсткість тем
Олівцем голубої безодні
І безмежжя краси
І любові над час намалюй.
Намалюй вільну мить
Із життя швидкотечії миті,
Де нікого нема окрім нас…
Без прикрас…
Намалюй несполоханий вітер,
Що розвіює сум
І навіює спокій душі.
Не спіши, щоб забув,
Що то тільки малюнок. І в квіти
Не вливай жовтих фарб,
Поміж нас.
Хай без назв і пояснень, і слів.
З почуттів. намалюй,
Намалюй світло-зоряний простір.
Намалюй, намалюй, намалюй…
1997р.

Непомітно зотліла цигарка.
Між завмерлих у часі годин.
У старому, забутому парку
Він сидів у задумі один.

Друзі всі в номерах телефонів.
Дім, робота – зупинки метро.
Блідозорі полони безсоння.
Лампа, аркуш, вино і перо.

Фальш – усмішка, відвертість – образа.
Промайнула чужою Вона.
– Нас чекають, ходім, обмаль часу.
Дім, дві долі, а поміж – стіна…

Він пішов у тривожній задумі.
Й споконвік не спитає ніхто
Про його нерозділені думи
В старім парку між станцій метро.

1996р.

Вінчали нас не у Церковнім Храмі.
Не грав орган, мовчав бенкетний зал.
Втекли дві одинокості на зламі
Із різних доль в надуманий причал.

У пошуках омріяного щастя
Зіткнулись у безсонності ночей.
Та вицвілий каприз «несвоєчасність»
Згубив запал сердець і блиск очей.

Чи може то уже така природа
І доля не міня свою ходу –
Прозріння, що з’являється лиш згодом –
Покара за вчорашню сліпоту.

Два лебеді дві втомлені надії
Зустрілися, щоб розійтися знов.
На роздоріжжі сивих вітровіїв
Розп’ята не дозволена любов.

На роздоріжжі сивих вітровіїв
Самотність не зняла своїх оков.
Два лебеді, дві втомлені надії
Знайшли і знову втратили любов.
1996р.

Усіх вітаю зі святом Віри, Надії, Любові!!!

Лишень кохання порятує нас.
Лишень кохання. Решта все додасться.
Бо ж душі гаснуть не з надміру щастя,
А з болю повсякденності образ.

Та хвиля змиє гнів двох берегів
І дві троянди випурхнуть з бутонів,
І хтось не прожене із підвіконня
Закохане подружжя голубів.

Й чи поруч, чи за тридев’ять морів
Я виблагаю в Господа Твій образ.
Вимолюючи пошепки і вголос,
Щоб в небі не згорали дві зорі.

Молю, благаю прощення гріхів
Не в Тебе і не в себе – у Кохання.
Хай нас вінчає вперше і востаннє
Молитвою цілющих почуттів.
2004р.

Інтерпретація однойменного прозового твору
Юлії Косинської
1
Мовчання заповнює тиша
Пульсуюча і порожня,
Покраяна в мізерні частки
Розміреним хлипом хвилин.
Минуле уперто не хоче
Мене відпустити у спокій.
Розстрілює душу несправжність
Пітьмою незрілих причин.
У вікна відчинені навстіж
У парі з черницею ночі.
Дощ заблука до кімнати
Краплинами зоряних сліз.
Залишу відчинені вікна.
Порину в покинутий спомин.
В туманній омані уяви
Блукатиму в нетрях думок.

2
Ти любиш квіти? То послухай
Розмову їхню в надвечір'ї.
Як лине в шепоті пелюсток
Чарівна пісня про любов.
Вони радіють і страждають,
Роса вкрива блаженні вії…
Чому вечірня прохолода
Стає сльозою уночі?
Та тільки квіти не вмирають.
Їх цвіт – мелодія надії.
Ти доторкнись до них рукою,
Немов до мрії і помрій.
Та лиш не заподій їм болю…

3
Світло-рожеві троянди…
Я пам'ятаю їх дотик
Понад безодню років
Хвилею небуття.
Щемною радістю серце
Б'ється в полоні долі.
Вкотре кохають двоє.
Вкотре не ти й не я…
Світло-рожеві квіти –
Свідки омани світла,
Що пролетіло птахом
Й зникло вночі у ніч.
Інші вже очі голублять
Хвилі мого волосся.
Інші квіти сміються
З інших коханих рук.
Інші… Вони прекрасні,
Та тільки ті далекі,
Перші. Що були вперше.
Світло-рожевий сон…
4
Розмиті акварелі літа.
П'янке тепло твоїх долонь.
Казковий зорепад на щастя.
Потік навіяних безсонь.
А щастя десь блукало поруч,
Пройшовши між повислих рук.
У срібно-зоряних краплинах
Манила хвилями трава.
Завірена в перестороги
Й повір'я, й правильні слова,
Не доторкнулася до нього…
Холодні дні туманних звій
Ковтали сонячний напій,
А літо завертало в осінь.

5
Страждання часу в зламі літа.
Неквапна осені хода
Зхолоджує вечірні роси
Невидимий політ крила,
Розмах вибагливого пензля
В природі, стомленій душі.
Невимовна розкішна святість,
Та не уникнути дощів.
Невпинний ритм коліс, і поїзд
Вже на околиці світанку.
І певність у очах напроти.
А потім – осінь, осінь. Осінь
Віддасть омріяну красу
Вітрам заскнілим на поталу.
А певність у очах навпроти,
Вона і досі – відголосся
Перегорілих почуттів
Тепер уже далеких днів…

6
Холодні сутінки вкрива осінній дощ.
Тремтять самотні постаті дерев.
І ліс мовчить в передчутті зими.
Та чи розмиє дощ зболілий сум
Безсоння і сліпої самоти.
Останній сон, як і останній сум.
Тоді також збиралося на дощ.
Та стали недоречними слова,
Безладними благання і вагання,
Мов докір нерозквітлого кохання,
Що втратили самі. Осінній дощ
Чи сльози каяття, чи краплі туги
Тремтіли вздовж твоїх безсилих вій.
Безмежний біль у голубих очах.
Ти не знайшов слова для виправдання,
Я ж не змогла пробачити тебе.
Мовчання врешті вбило сподівання,
Й самотність впала карою обом…
1998р.

Над головою пролетів осінній птах.
Я не помітив хто він, а у небі
Вже менше стало сонця. Листопад
Жбурляє попід ноги жовте листя –
Листи, котрі не вмію прочитать.
Понад усим поставлено печать.
А я жену з думок своїх печаль,
Зберігши в них не відчай і не жаль,
А юнооку юнь Твоїх очей.

Блудяга вітер, взявши за плече,
Вивіює мене із Твого літа.
А ми ідемо у травневу ніч.
Удвох у ній шукаємо рятунку
Од льодяного дотику зими.
А ми ще забуваємо на мить,
Що щастя – мить, хай і найкраща мить.
Зігріє й згасне через мить, а ми
Ідемо в ніч рятунку од зими.

Осінній птах прошарудів крильми,
Гортаючи листки моєї долі.
“Пора. Доволі.” Осінь. Листопад.
Я опадаю в простір жовтим листям.
Осінній птах пливе в осінній сад.
Понад усим поставлено печать.
А я жену з думок своїх печаль,
Зберігши в них не відчай і не жаль,
А юнооку юнь в Твоїх очах
2000р.

Понад морок подій
сяйвом спалених літ
Спомин пише етюд
на осінньому тлі.
Наче ми – Ти і я –
два щасливі крила
Ще кружляєм удвох
у феєрії мрій.
Понад морок подій
ностальгійним вінцем.
Ще без щему в душі
ми згадаємо все.
Та холодним дощем
наших доль упродовж
Обірветься політ
і залишиться дощ...
Нас ніхто не вберіг.
Нас ніхто не почув.
Ти і я в цім житті –
дві краплини дощу.
Розминулись між хмар,
обдуривши любов
І упали у ніч,
щоб уже не зійтись.
То ніякий не дощ –
ллються сльози небес
За помилку свою
в тім, що ми не удвох.
Світ не знає чудес –
що пройшло – не пройшло.
Я втрачаю Тебе,
а люблю все одно.
Світ не знає чудес.
Біль не знає жалю.
П’яний дощ за вікном
і стікають по склу,
Заблукавши у сні,
загубивши межу
На нічному вікні
дві краплини дощу.

2000р.

Прийшов до тебе, Черемоше-брате,
Упасти
в крила хвиль
на лік і спас.
Дай раду,
порятуй од страти
Чи й самострати, навіть,
порятуй.
Довкіль недуга,
хлипає дощ нежить,
Чи небо
занедужало моє?
Край берега стою
немовби межи
Собою
і усим,
що з-за спини.
Край берега
вслухаю з вирви хвилі
Твій сивий
сильний
чоловічий гул.
Край берега
дивую мудрій силі
Ось так пливти,
пливти
між берегів,
Що хвилям
ребра трощать…
День об місяць
Спіткнувся,
впав
заморений у ніч.
Я й не помітив, брате,
задивився
На безупинні
водограї хвиль,
Котрим
пливти написано довіку
Й вони пливуть
споконвіків повік…
А я шукаю
ради,
спасу,
ліку,
А я шукаю…
Сивий брате мій,
Ти все сказав,
не мовивши ні слова.
Долоня хвилі
влилася в плече.
Задумлива
не мовлена розмова
Поринула
у безкінечність мандр
Між берегів…

2003р.

Оранжево-осінній блюз .
Тужливий відголос прощання.
У листовійному вбранні
Розхлюпується падолист.
На перехресті сонних муз
Народжується сподівання.
Й осіння паморозь чуття
Жадає вороття весни.

Прокинувшись уніч, знайти
Незнані сили для надії.
У безпросвітності світань
Не йти у шати забуття.
В саду кружляє падолист
Не лиш тому, що вітер віє –
Йому даровано Творцем
Прощальний танець за життя…

В саду кружляє падолист –
Сльоза грайливих піруетів,
Крізь уповання, що колись
Весну світанок воскресить.
На перехресті сонних муз
Новонародженим сонетом
Імпровізує падолист
Оранжево-осінній блюз.

1996р.

Заметіллю пелюсток троянд
Ти в самотність мою увійшла.
В ту годину, коли
Я на тебе найбільше чекав.
Грав задумливий сум саксофон.
Переламану душу читав.
Ти вдихнула у неї життя –
Мандрівниця бездонних безсонь…
Мандрівниця…
Зігріла й пішла
В невідомі далекі міста.
А
в моїй самоті відтак
Залишилась година тепла.
Залишився…
приємний полон,
Благодійний незнаний напій.
Вітер
в долю троянди навіяв,
Та мотив
не змінив саксофон…
1993р.

А Любов не хотіла вмирати,
Хоч і знала, що Їй не жити.
Двох птахів, повінчаних Нею,
Вітер віяв у різні краї.
А Любов не спинили грати,
Не злякали вироком суду,
Пересуду, осуду і бруду.
Бо Любов та – Любов’ю була.

Два птахи – дві скалічені долі.
Два розп’яття, два серця, дві рани.
Два роковані світом вигнання,
Лиш душа – одна на обох.
А Любов не зламала страта.
Хай засуджена і розп’ята,
Вона просто не вміла вмирати,
Поки в ній не вмирала Любов.

І таки не вгледіла варта,
Як розвіялись два розп’яття –
Два птахи неземної Любові.
Й жоден постріл не трапив у ціль…
Не судіте і вас не осудять.
Не убійте і будете жити.
Возлюбіте й воздасться покоєм
Вашим душам і вашим серцям.

Два птахи неземної Любові –
Білі гості мого безсоння –
Білим дотиком дві пір’їни
Увіткнули у серце моє.
Надихни їм, Господи, сили
Долетіти в свою ікону,
А відтак відродити у світі
Первозданно сотворений світ.

2003р.

Постскриптум. Я назавтра вмер.
Не треба сліз, образ і квітів.
Ти знала, що мені не жити
Життям в оковах нежиття.

Ти знала, що не проповзти,
Кому щоночі сняться крила.
Ти все збагнеш, бо Ти любила
Так, як любила тільки Ти.

За мною запали свічу.
За мною помолися Богу.
За мною не іди в дорогу –
Я сам до Тебе прилечу.

У сни Твої із потойбіч
Коханням начаклую весни.
Пробач за те, що не воскресну
Й розвіюсь у ранковий дим.

А хто залишиться живим
З моїм ім'ям , в моєму тілі,
Хай буде іншим, хай зуміє
Знайти себе у нежитті.

Хай навіть спробує ввійти
В святий кришталь Твоєї долі.
Та лиш йому не бути мною
Й собою з ним не будеш Ти.

А в сяйві зоряних світил.
Сузір’я нашої любові
Розквітне мною і Тобою
На небесах блакитних крил.

2002р.

Доле моя заплутана,
Коню життя без упряжі,
Пісне душі незвідана,
Птахо моя сумна,
Чом так нестерпно боляче
Од білоцвіття зниклого?
Ватрою спеки гожої
Спалюється весна.

Спомин полонить віяло
Дивних творінь минулого.
Та білосніжне марево
Час перетяв крилом.
Правда говорить голосом
Смутку, гіркого відчаю.
Подих кохання справжнього
Став лиш п’янким вином.

Вже й листовії осені
Вітер оздобив кригою.
Те ж білосніжне марево,
А в білоцвітті – сніг.
Змерзлий напій самотності,
Та сподіванням бавиться
Пісня моя обвітрена,
Птаха моїх доріг.

1995р.

Острах шепоче безвихідь,
Вітер – надію наївну,
Дощ – самоту холодну,
Серце – єдину Її.
Стою один серед світу.
Жаринка тендітної зірки
Перепливає небо
і повідає мені:

"Світ беззахисно хворий.
День розхитує подих.
Ти – бездомний чужинець,
Вона – небоокий ноктюрн.
Тіні, полотна, вітрини…
Причини, причини, причини…
Сховані поміж ними
Кадри подій і гравюр.

Та не осягне дотик
Нафантазовані замки.
Вигад – завше лиш вигад…
…А на хмаринці видінь
Обрієм пише пензель
Безгрішне дитя світанку,
Вітер – надію наївну,
Серце – єдину Її.”
1998р.

Поперед – прірви глиб і безмір неба.
Позаду – збездоріження доріг.
Невтішна втеча від самого себе
У пошуку рятунку од усіх.

З приреченооздобленої клітки,
Чия природа – витравлена суть,
Пелюсткою обдуреної квітки
Сліпа надія проситься у путь.

Куди ж тобі у цім жорстокім світі?
А втім, лети. Лети, щоб до кінця
Донести світу необхідність квітів
У світі неквіткового лиця.

Поперед – прірви глиб і безмір неба.
Позаду – збездоріження доріг.
А в серці – невгамована потреба
Дістатися ранкової зорі,

Упасти на коліна перед Богом,
Воскреснути в молитві каяття,
Й просити не рятунку, не підмоги,
Не човгання, не тління – а життя…

1995р.

Пробач,ненароджений сину,
Страх народити тебе
В наш світ, нашу країну.
З не волі чи волі небес.
Докірливі перестороги,
Невлагода дій і бездій.
Усе за усе од Бога –
І біль, і не біль, і …
Втім, намарилось – ми з тобою
Зуміли-таки знайти
Непокалічену долю
В полі незгасних світил.
І стали батьки батьками.
Синами стали сини.
Й не було страху між нами,
Й не було страху між них…

…Намарилось і завернуло
В мій скривджений світ і день.
Лиш син із майбутніх минулин
Душею за мною іде.

2004р.

Симфонія стихій стрімкого вітру
В палітрі танцю і дощу.
Самотня догораюча свіча…
Опалим листям котяться роки.
А поміж ними губиться стежина,
Непройдена, завмерла, уночі.
Гадається, що знайдено ключі,
Та невідомо, до яких дверей…
…Прощальний блиск погаслої свічі.
Щемливий зойк надломленої віри.
Немає ані міри, ні надміри,
Довіри, як і віри врешті-решт.
Є лиш бажання віри у досвітню
Уяву нерозгаданих тонів –
На дивнім полотні дощу і вітру…
… Бажаю віри, та не маю сили.
Шукаю сили, а нема джерел.
Шукаю джерело і не знаходжу…
…Опівночі змикається кільце.
Початок починається кінцем,
А доля переповнена тривоги…
Одвічний шлях
від Бога і до Бога,
порогами нестримної ріки.
Опалим листям котяться роки.

Опалим листям путь спасенну кличу…
1998р.

Уже не той, що був колись.
Усе ж, не той, котрим ще стану.
Краплина хвилі океану,
Що прагне в інший океан,
Та на сторожі береги.

Краплина іншої жаги
На грізнім океанськім гіллі.
Надії – вітряні повії,
Пливуть в пітьму розчарувань
Й гортають шрами у душі.

Та не лякаюся межі.
Все більше лину у безмежжя.
Й ніщо мене так не бентежить,
Як вивірений лет крила,
Котре не осягає меж.

В жорстокім полум'ї пожеж
Агонії земного бою
Чи то від жаху, чи від болю
Розораних прозорих ран
Я чи помер, чи народивсь.

Та вже не той, що був колись.
Й усе ж, не той, котрим ще стану.
Краплина хвилі океану,
Що прагне в інший океан,
Та на сторожі береги…


1998р.

Спину мені стріляє друг.
Другом плече обіймає ворог.
Між мозком і горлом –
хвилі думок.
Їм не впливти у слова,
Лиш померти зі мною…
Світом править Любов.
Надірвані вени душі
Воскресають душею крові…
Завтра народжуся знов.
Завтра народиться Друг.
Світом править Любов.

2004р.

Не син червоної чуми –
Онук червоної калини.
На одрі смертної години
Я стверджувався на віки.
Минали в боротьбі роки,
Навали шматували спину,
Та не зломився, не загинув,
І не збeзчестився - таки.

Рабом не йшов я на поклін
І не корився рабській долі.
Суворих триста літ неволі
Беріг у серці вільний дзвін.
Хто не підвівся ще з колін?
Вже й небо заклина : "Доволі!"
Хай понад кволість, хай поволі –
Світає день жаданих змін…

…З печер червоної чуми
Здіймає паростки калина.
Зове набат, з - попід рутини
Ніч палять провідні зірки.
Й пророчий голос крізь віки:
“Ти мусиш вистояти, сину!”
Ні, ще не вмерла Україна!..
Ми здобули її таки!

1990р.

Вознесися, моя Україно,
Із руїни скалічених доль.
Незагоєна гілко калини,
Доламати себе не дозволь.

Не дозволь, бо нема тобі ради
У мужів і удень, і вночі.
Де щитами портфелі й посади,
Там виделки у піхвах мечів.

Я не ворог Європи, Америк,
Чи Росії, чи інших країв.
Тільки, Боже, рятуй од химери
Безіменних мутантів-хохлів.

Не схохлися, моя Україно,
У своїм неспокійнім житті.
Чи ж надійним я був тобі сином?
Знаю тільки, що бути хотів...

Так довірився справжності ранку,
Всім єством, кожним рухом пера.
Та й боровся ж таки до останку.
І не вмерши, заплутався вкрай.

Емігрую в самого себе,
У роз’ятрені рани свої.
У блакитно-осіннє небо.
Й залишаюсь навіки твоїм.

Вознесемось, моя Україно,
Од невіри, безчестя, неволь.
Син за матір, а мати за сина
На руїнах скалічених доль.

2003р.

Вік амністованих варавв і премійованих іуд,
Перейменованих паскуд у непаскудні імена.
А кров Христа стікає по хресту.
Голодні хмари роздирають сонце.
Безсоння…
Ніч…
Свіча шепоче:
”Отче наш…”
А чує хто?
І що чуття в глухому вусі
плодів безплідних революцій?
А кров Христа стікає по хресту.
Паскуди з іменами непаскуд
Ковтають на відпущення гріхів
Без покаянь і без покут.
Голодні хмари роздирають сонце…
Свіча шепоче: « Отче наш…»,
У вірі, що з - під гробу ночі
Їй відгукнеться серця пульс
Над владарюючий інсульт:
« Да прийде царствіє Твоє!»

А кров Христа стікає по хресту…

2004р.

Пече душа пекельним пеком
Від спеки холоду життя.
Я переплутав, певно Боже,
рай і світ,
В котрий прийшов з любові матері.
Чи може
то моя вина?..

Ще не весна.
Позаторішнім листям
Розхристано
розтріскується
сон.
Вже не помер.
Іще не народився.
Останнім рейсом,
причепний вагон.
Квиток?
Квиток –
позаторішнє листя
На потяг-протяг
в потім,
під укіс.
Над містом
переламується небо.
За містом –
не спокійний хрип коліс.
А небо
лебедем
висвячує молебень
За місто
уповань,
оман
і сліз…

2007р.

* * *

Ти пригорни мене до себе, мамо,
Забудьмо вдвох про мій дорослий вік,
І розкажи, як у дитинстві, казку
Про лицаря, що захищав Добро.
Верни мені теплом своїх долонь
Блаженний спокій чистого бажання
І певності, як то було колись.
Ти розкажи так, ніби не розбивсь
Покинутий напівуявний замок
Гармонії, Любові і Краси.
Відобрази такими ж кольорами
І воскреси мій промінь.
Воскреси,
Аби забув усі свої негоди,
Незгоди між засад, посад, осанн
В жорстокім світі трійла і оман
В переплетінні осені і літа.
Не заховай, не захисти од вітру,
А просто, як в дитинстві, пригорни…
…Блукає в світі одинокий лицар.
Дитяча казка.
Недитячий світ.
Душею запромінюється пісня –
Відлуння відчайдушної струни.
Прости, що я не як усі сини,
Та всю мою сумну недосконалість
Уже не вдосконалиш восени…
Самотній лицар між двома світами.
Надія на світанок уночі.
Ти пригорни мене до себе, мамо,
Удвох, як у дитинстві, помовчім…

…Торкнувшись мого серця, ти відчуєш
Неспокій безпритульної душі.

1997р.

Самотня ніч. Порожній ранок.
Холодний день. Байдужий світ.
Здавалось він знайшов її.
Здавалось… Хто не знав омани,
Той болю втрати не пізнав,
А з тим і спалаху надії,
Хай безнадійної, а все ж.
Не зміниш, не переживеш
Розписаний життям сюжет.
Зустрілись мрія і поет.
Він – лиш поет, вона – лиш мрія.
Навієм неземної звії
На мить намалювався рай.
Молитва пензля і пера.
Та мить минала. З нею спалах.
Судоми відчаю кричали
Благальний зойк: «Не погасай!»
І сон – не сон, і рай – не рай.
Надуманий напій омани.
Самотня ніч. Порожній ранок.
Холодний день. Фальшивий світ.
Він все життя шукав її.
Він – лиш поет, вона – лиш мрія.
Хай навіть він її омріяв,
Та він омріяв лиш її.
Лиш відірватись від землі,
З останніх сил тягтись до злету.
Йому не бути не поетом.
Поет без мрії – не поет.
Та час не змінює сюжет.
За мить не гоїть хворі рани…
Самотня ніч. Порожній ранок.
Холодний день. Жорстокий світ.
Він все життя шукав її…

Витрусив дощ
останню краплину.
Вітер хмарину
хилить убік.
Над Україною,
за Україну
Небо в журбі...

...Здригнувся камінь
у бетонних мурах.
Смерекою
лунала
надовкіл
Карпат
розорених
екзема.
Нев’язень Черемош
не втримав повінь,
Зализуючи рани
на собі.
Пінилася
туманом
чорна біль.
Над блискавицями
молилася калина –
Подерта вишиванка
на грудях.
Молила мати
мудрості дитини
Немудрої...
...Дах
тріскався
потугами
підвалин.
Навали хвиль
хребтами берегів
Аркан
здичілий
блідо
танцювали,
Перевертали
греблі
і мости,
Сокири, тартаки,
пливла худоба,


Тонула
здобич
ласих
полювань.
Безтямна спроба
хтивості надміру
Приреченою
на очах
згорала.


Хто збитки рахував,
хто гірко плакав,
Хто
в небі споглядав
незнаний знак...

... Вкотре
у світі
розбився літак
Вкотре
штормами
кричить
океан?
Чийсь
наречений,
чи син,
чи коханий
Впав
у,
як завше,
бездумній війні.
Вибух.
Пожежа.
Убивство.
Теракт.
Страйк.
Революція.
Мітинг.
Повстання.
П’яний вулкан
виплюнув лаву
В
уже
і без того
запльований
світ...

... Ніколи.
Інколи
віхола дум
Перетинає
судини
безодні.
Погляд –
Отець,
мати Господня.
Погляд-у-погляд,
і
... погляд убік.

А
крізь
пронизаний
кризами
вік
Згарищ,
руїн,
обездолення,
воєн,
Гідно
здіймається
втомлений
воїн.
Тріскотом
згустку
негоєних
ран

Пошепки
вдумливо
мовить:
„Кохана,
вибач
надуману
хмару
кохання,
Сотні
намарних
примарних
доріг,
Окрім стежини –
із Богом з Тобою.
На попелищі
безтямного бою,
В безладі
стогону,
крові
і зброї
Заструменіла
молитва
любові,
Послана Богу
за мене
від Тебе.
Перешматоване
громами
небо,
Світе
нікчемних жадань
і потреб,
Мамо і тату,
друже і брате,
Вороже,
над небуттям самострати,
Годі…
злодієм бути собі.
Ні не програвши
й не вигравши
бій,

Я полишаю
світ фальші
і прощ…

...Витрусив дощ
останню краплину.
Вітер хмарину
хилить убік.
Над Україною,
за Україну
Небо в журбі...


Кому хліба,
кому видовищ.
Мені,
дай Боже,
осені...
Із величі
чи поруху,
чи слова

Джерельця
не отруєної мови
І
щоб калина
вишиванкою цвіла.
Щоб листя
жовте-жовте
І небо
синє-синє,
У світі –
срібло
Отчого тепла,
А
в ньому –
України
в Україні.

Осінні дощі у липні.
Холодом дихає небо.
Клумби вдягли хризантеми,
Хоч, начеб, іще не пора.
Та сонце немов жалкує,
Свого тепла і проміння.
Дерева в задумі гадають,
Що то випадковість лишень.

А може, воно так треба:
Стиснути в долоні волю,
Пірнути у хвіртку долі
І йти, як усі, за всіма?
Осінні дощі у липні.
Повітря так марило літом.
Його помарніла тривога
Чекала рятунку у нім.

Осінні дощі у липні
Змивають обмануті квіти.
По-іншому їм не зуміти,
А літа іще й не було.
Осінні дощі у липні –
Застуджене літо без літа…
Лиш вічне бажання горіти
Не втратило віри в тепло.

Не вір мені, я – просто міф.
Втікаючи від сміху снігу,
Я прилетів до тебе міфом,
А від зими все ж не утік.

Я вкрився в почуттях твоїх –
У нереаліях конвалій,
Напівпритомному проваллі.
А за вікном вінчався сніг.

Я йшов на світло у вікні,
А заблукав у іншу долю
І опинився із тобою
В напівуяві, напівсні.

А за вікном вінчався сніг.
Я не вберіг від нього скроні
І надто застудив долоні
В зальодянілому вогні.

Ти не зігріла їх мені,
Ти лиш хотіла обігріти,
Та понадіялась на літо,
Що легше переможе сніг.

Я, може, й сам би переміг,
Та так хотілося відчути
Ковток тепла і неотрути,
Що я повірив почуттям.

Не вір мені, то був не я.
Я прилетів до тебе міфом,
А сніг заходивсь білим сміхом
Від почуттів твоїх й моїх.

Та я лиш міф, таємний міф.
Сніг знав, що я не переможу,
Ти не здолаєш огорожу
До нереалій від життя…



Зима. Холодний сніг і я,
І Ти в думках на п’єдесталі.
Чи не тому, що від конвалій
Не тверезіють почуття.