Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Оксана Пухонська (1988)




Поеми

  1. Полинові голоси
    Я чекала цей сніг,
    Як спасіння своє
    І страту,
    Йому певно мільйони чи, може, мільярди літ.
    Виростають з землі все нові і нові Пілати,
    Щоб на древніх хрестах розпинати по черзі світ.
    Не людей,
    Бо вони воскресати уже не вміють,
    Як Христос воскресав,
    Як поезія,
    Чи пісні.
    Заблудилась сльоза на дерев безкінечних віях,
    І над хмарами зорям свої небеса тісні.
    Ми читаєм по них чиїсь давньолегендні долі,
    Може, нам пощастить доспівати їх до кінця,
    Щоб злетіти в безодню, п’яніючи від неволі,
    Не чекаючи прощення Сина, а чи Отця...

    I.
    А давай навчимося летіти безкрило разом.
    Та це ж зовсім не важко.
    Вмирає, як пісня день...
    І тепер вже не боляче,
    Боляче було зразу...
    Тепер вже б від себе вертатися до людей...
    Отак виживаєм засмучено і високо...
    Ні, ми не воскресаєм, без воскресу легше все ж.
    Вмивається даль березово-вічним соком
    І час витікає крізь пальці у вічність теж.
    Ми вже не живі, але ж ми іще не мертві,
    Згвалтована совість під ноги впаде, як тінь,
    Тоді, коли сонце стоятиме ще попереду,
    І питиме небо мій білий крилатий кінь.
    Давай навчимося...
    Давай навчимося разом...
    Рокам не до жартів...
    Життя їм – полинна мить.
    А біль що у грудях – то справді якась зараза...
    І так високосно самотність чиясь щемить...

    Моя сумота розбавляється із печаллю...
    Я п’ю не вино а глибокої ночі кров
    В очах висихає Дніпро розіп'ятий даллю
    Аж до безкінечності древніх своїх основ...
    Ми плакати все ж не навчилися.
    Певно воно не варто
    Розмінювать душі на мідний банальний гріш.
    Я програла себе не тобі, а судьбі у карти
    Так, мабуть, буде краще...
    Так, певно, буде простіш...

    II.
    Я ж просив свою осінь чекати моєї страти
    На гірких роздоріжжях
    Під музику теплих сліз.
    Ти мене відпустила у небо чуже літати
    Тихим шелестом ночі під шепіт сумних беріз.
    Я голгофу шукав, не тебе
    Не тебе, не долю.
    Я у неї не вірю я вірю лише у мить.
    Ти шукала вини, я шукав лиш вина і волі...
    А мені наша осінь тобою чогось болить.
    Я ростив свою душу неначе сніги останні,
    Щоб вона розтопилася легко і без сліду...
    Шляхом древньо-чумацьким мені моя пісня стане
    Але я ще до себе...
    Від себе до себе йду.
    Не ставай моїм богом я в нього також не вірю...
    Бачиш свічка горить в твоїм храмі... чи не горить.
    Я люблю тільки осінь
    Вона мені сіро-сіро
    І якось безкінечно у небо моє летить...
    Листопадово струни впадуть у пожовклі трави,
    Щоби хтось замість нас доспівав нас отут колись,
    Ми стаємо людьми,
    І тепер то не наша справа,
    Що над містом здіймається храм журавлем увись, –
    Той що ми будували словами своїми, снами...
    Ти писала у віршах, а я у твоїх очах...
    Я розвіявся димом у космосі між світами,
    Щоби стати для когось своїм у чужих світах.

    Я просив свою осінь чекати моєї страти,
    А вона стала снігом і впала тобі до ніг.
    Ти навчила мене не любити, а лиш літати,
    Але я не схотів... ні, я просто, мабуть, не зміг.


    III.
    Я ж любила цей сніг до кінця до кінця, до смерті...
    І шукала у ньому свій справжній житейський сенс..
    Ні, я зовсім не правильна, я просто трошки вперта,
    Просто вмію мовчати глибоко мовчать про все.
    Наше місто стає первородно-нетлінно білим,
    Коли нас вже нема ні сьогодні, ні завтра ні...
    На долоні землі тихо води гіркі сивіли
    І сміялося небо в печалі своїй сумній.
    Сигаретою місяць погаснув якось під ранок
    У густих до нудоти тенетах осінніх хмар.
    Ти мені певно Долею, а може Богом даний
    Був
    Щоб спалити останній отой вівтар,
    Який я називала
    Чи серцем а чи душею.

    Залишається місто...
    Над містом останій дим...
    Я була до кінця...
    Я була до кінця твоєю...
    Біль залишився, як результат, як син,
    Ненароджений нами, а тільки осіннім парком...
    Я стаю своїм небом і падаю в Лети плин.
    Хтось на Шляху Чумацькім співає, щойно на старті...
    А десь там, на землі, виростає із нас полин...


    IV.
    Легко падає сніг, ніби карта ляга на долю,
    Коли сива ворожка розгадує, власне, нас.
    Я із крана нап’юся прісного, як вечір, болю,
    А за вікнами небо п’є твій, чи не твій Пегас.
    Засинають над містом мої стоголосі луни,
    Як Наближення...
    Зближення....
    Виживу.
    Виживу?
    Ох!..
    Тільки вени глибокі...
    І рвуться під снігом струни,
    Як високопечальна, напружена мить на двох.

    Я сьогодні полин цілував,
    Як твоє волосся...

    Так гіркаво і кавово терпне у чашці день.
    Хтось за нас недомолиться,
    недопроклониться
    Досі,
    Відчуваючи нервами душі моїх пісень.
    Нам пороблено зорями не на любов –
    На тишу,
    Гострі, гострі, як бритва, останні чиїсь слова,
    Що поріжуть струну,
    А чи серце поріжуть.
    Вище
    Піднімається вічно-нестримна, космічна сумна трава.
    Ти мені не свята,
    Я розхлюпав тебе у Лету,
    І ніхто не згадає ні імені, ні...
    А все ж
    Хтось спитає колись так самотньо і каїнно: де ти?
    Коли ти полином і вином у мені зростеш.

    ...Я просив свою осінь...
    Та що там було просити...
    Затремтіло усе від зимових сумних сивин.
    Ти із болем своїм до безсмертя нарешті квити,
    А із нього за тебе зростає, як вечір, син...

    Мої вени тугі, але память безмежно гостра,
    Кров’ю пише мій час, як Єсєнін, останню мить.
    Я таки повертаюсь до тебе,
    Чи йду у гості...,
    Коли місто нарешті, як древні могили, спить.
    Чуєш пісня моя лебедино мовчить над світом.
    Сніг комусь первородно розкаже про все без слів.
    Ти навчила мене не любити –
    А лиш горіти,
    Я сьогодні до тебе останньої догорів.





    Коментарі (37)
    Народний рейтинг: 5.58 | Рейтинг "Майстерень": 5.63
    Самооцінка: 6