Де мій принц в золотих обладунках?
Невже знову зірвався з кайданів?
Обіцяв же мені подарунки
І мільйони троянд в шоколаді.
Постривай! Не втечеш ти далеко -
В мене сотні людей на машинах!
Ти ж один, як у полі лелека –
Камердинера твого схопили!
Зачекай! Ти ж не вбив ще дракона!
Не пройшов крізь вогонь, ні крізь воду.
Не здобув ще скарбів фараона,
Не узрів ще палку мою вроду!
Шкандибаєш назад, нема сили тікати?
Шкутильгаєш до ратуші пішки?
То ти лицар чи так собі вбрався у лати?
Зберегла я ще гідності трішки!
Ти іди собі підтюпцем далі!
Я ж у башті дріматиму доти,
Доки принц не вкується в кайдани.
Та щоб мужній, стрункий і високий!

Звідки приходить той сум?
Куди зникає надія?
І світло солом’яних дум
З якої лунає країни?

То як зупинити страждання?
Чи треба убити дракона?
І що за безглузді питання
Ховаються в серці Хірона?
*** *** *** ***
Вовчара у шкурі ягняти
Більш не злякає нікого.
Ті вівці – самі вовченята
І зжерли вожаку старого.
*** *** *** ***
По хаті літає космічна пилюка.
Витирайте при вході скафандри!
І де моя рідна земная багнюка?
Набридли ці зоряні мандри!

Дитя з усмішкою сумною
Ніхто не горне до грудей.
Журба ступає за тобою
Зі світу мороку й тіней.
Смієшся ти в обличчя смерті,
Плюєш на правила життя.
І бачиш сни свої відверті,
У двісті років ти – дитя.
Колись боявся стать дорослим,
Ховався в сутінках примар
Серед сміття, ганьби і злості,
І вічна молодість – кошмар.

Что за беззубый смешной старикан
Ступает по каменным плитам,
И крылья влачит, пережив ураган,
Судьбою изрядно побитый?
Зачем и откуда на город свалился
Чудак в старых грязных одеждах,
Вопя о спасенье души суетился
Взывая к любви и надежде?
С насмешкою взглядом его провожали.
«Смотрите, безумец идет!» -
Кричали вдогонку ему горожане,
Зовя старика «идиот».
Но вместо проклятий из недр души,
Печально шептал избавитель:
«Добрые люди, ну как вы могли?
Ведь я же ваш Ангел Хранитель…»

Ісландіє - країно гейзерів і льоду,
Ти уособлюєш тонку дівочу вроду.
Від твоїх чар холоне моє серце,
І в жар кидає, як від перцю.
Руїни древніх замків і каналів –
То спадок давніх скандинавів.
І їх боги, що звуться “вани” й “аси”
І дерево життя – могутній ясен.
Сам Одін одноокий махне мені рукою,
І засміється Бальдр, вбитий омелою.
А Локі знов затіяв лихо,
Напевно, геть зірвало стріху.
Ісландіє, чекай мене, я йду.
Побачу, врешті, все це наяву:
Твої озера сині, льодникові,
Мохи твої, кущі лишайникові.
Цей дивний острів вулканічний –
Це світ легенд і саг міфічних.

Колись ти станеш деревом,
А я перетворюсь на вітер
І буду чистим маревом
Зривати твої квіти.

Дмухну – й напну твої вітрила,
Що складені з широких рукавів.
Ти бачиш, я дарую крила,
Легкі, як у небесних кораблів.

Я – вітер, я не хочу слів.
Лише щодуху битиму в обличчя
І руйнуватиму завісу снів.
Мій подих – холод потойбіччя.

Я – скульптор, бачиш он ті дюни?
Бо не буває диму без вогню.
Переберу волосся, ніби струни,
Прозорим духом серце спорожню...

Вечірнє тихе завивання
Десь за засніженим вікном
То голос мій, моє звучання,
Реальність сплетена зі сном.

Запотевшие окна хранят пустоту.
Я наполню их смыслом до дна,
Когда пальцем смиренно вожу по стеклу
И сплетаются буквы в слова.
Сказать, прошептать их я нынче не смею,
Пусть растворяться в прозрачности мглы.
Но когда-нибудь снова дыханьем согрею
Те слова, что сочатся сквозь створки души…

Багато голосів у його голові.
Одні жваві й веселі, а інші сумні.
Одні закликають творити добро,
А інші манливо описують зло.
Одні йому кажуть любити усіх,
А інші штовхають в ненависний гріх.
І величі комплекс, і неповноцінності
Докупи сплелися в одній рівноцінності.
Герман втопає у ворожнечі
І вихід не знає із порожнечі.
Чоловіче, жіноче, чорне і біле,
Вологе й сухе, вірне й зрадливе.
Все охопила війна протиріччя.
Не минуло і миті, а ніби сторіччя.
Та вмовкла, нарешті, голосів симфонія.
Врівноважились сили – настала гармонія.

Собрав в кулак всю силу воли,
Сквозь напряжение ума,
Я слышу звук, исполнен боли -
Трещит гитарная струна.

Натянуты и рвутся вены
И голос хрипнет, онемев,
У губ застыла струйка пены
И я умру, куплет допев.

Пусть после бешеного звука
Вокруг возляжет тишина
Не будет сердца больше стука
И не услышаны слова…

Де був твій дім, тепер пустеля.
Сипучим прахом стіни стали,
На землю впала сіра стеля,
В той час, коли ми міцно спали.
Ти бачиш кості мертвих риб,
Комах у краплях бурштину
Серед каміння вічних глиб,
Де ми блукали наяву.
Ти досі спиш, а час минає,
І порох вкрив чуже взуття.
Мене в твоїх думках немає
Я поза межами буття.