o tempora, o mores!
жінка, що народилася на межі століть-тисячоліть, струнка мов цигарка, дорога мов сигара і доступна мов люлька миру.

хіба ж так можна виходити на двір із тютюновим шлейфом? Діти позаду йдуть – перечіплюються, птахи застряють у кільцях диму. І навіть на сонці чорні пропалені дірки...

Chanel, Prada, Dolce & Gabbana, Nina Ricci, Moschino, Glamour, Davidoff one slims... Що може бути вульгарніше за кільця диму з відбитком губної помади? Наздожени їх, просунь голову і чекай, поки прийде Мінздрав, пожурить пальчиком і скаже, що попереджав.

колись жінки так цілували сніжинки, що ті навіть не змінювали траєкторії свого руху. Наразі продовження жінки – цигарка. Чоловіки стоять навпроти, цілують коханих у попільнички, і вже не відомо, хто з них активний, а хто пасивний. Але ж від цього ніщо не змінюється. Кити і надалі тримають нашу планету. Кити і надалі найбільш миролюбні ссавці, а жінки все одно мріють про самців морських коників, щоб перекласти на них увесь свій жіночий багаж. Отак сиділи би собі коло вікна, непомітні як вазони, непотрібні як вазони (під час відпустки). Сиділи би та й дивилися на свою вроду, що стікає по склу першою розбитою молекулою осені. Вони б і не проти щось змінити у своєму житті, але це ж так зручно триматися за соломинку-цигарку під час депресії, або ловити на неї чоловіків, наче на спінінг.

о жінко з перехрестя, чому твої руки так тремтять, що могли б дитину заколихати? Могли б, але не хочуть. Дитина – це не тільки рятувальний круг у старості.

не посміхайся, бо помада по шву тріщить. Колись-таки ти виростеш із китайських черевичків, але все одно залишишся жінкою з перехрестя, яка відгукується на запах диму. Залиш на шпалерах послання для майбутніх поколінь, якщо вони будуть.

o tempora, o mores! В історії ще й досі залишилися білі плями і темні нефільтровані жінки.

...ти не боялася холоду, веснянок, розсипаних на снігу, шоколадних бурульок. Бо тобі судилося існувати на перехресті двох життів: теперішнього і минулого. Колись ти була кішкою, річкою, вітром, падаючою зіркою, – усім тим, що прагнуло руху. За кожним днем тижня ховалася ти, інша. Щодня нові сусіди із в’язкою нових розмов. Розумна людина завжди знайде тему для розмови, бо навіть із амебою можна поспілкуватися про розмноження.
А від сьогодні ти вперше побачила зірку вдень. Збудуй Вавілонську вежу на березі моря, і ніколи не шкодуй, що там відкладатимуть ніч галапагоські черепахи. Стань деревом із гніздом на кожній гілці. Це гнізда для усіх зозуль багатодітних. Добре, що є та, в якій клекоче дух материнства, яка висидить навіть яйця пасхальні, в якої досить молока, аби викормити пустелю. Б’ються діти на смерть за таку матір.
Ти зустріла її у собі, від сьогодні. Бо ти вже знаєш, як то сміятися за двох, удвох. Чуєш, це не землетрус. Ще ніколи не було так приємно відчувати, як тремтить земля усередині тебе, осипаються гранатові зерна, висмоктують дощ із неба. Кожна сопілка – із дерева генеалогічного, із кожної ноти виростає колискова.
Не пускай до своєї кімнати чорного голуба, бо його пером заповіт писали, бо його очі дивились у криницю з мертвою водою
А ти від сьогодні інша: чайка, ведмедиця, яблуня, прищеплена до неба. Тобі на роду написано зібрати докупи усі фрески найпершої церкви, бо там ти хреститимеш травень.

Бути альтруїстом, рятувати сонце з калюжі – вимагається від тих, у кого начебто добрі очі. У кого очі колобки ніколи не втечуть із дому. Добрі очі кажуть на добраніч усім звіряткам на стелі і вкладаються спати, не помічаючи, що звірятка у клітці, голодні і приречені жити як мухи, або ще навіть гірше, як мертві мухи.
Бути добрим – це не тільки посміхатися на усі пломби, а й так, щоби видно було серце, чи немає на ньому випадково ерозії. Добре серце здригається, коли падають будинки, люди, літаки чи навіть каштани. Каштани теж вміють гучно падати, розбивати в друзки люстерка калюж.
Збираєш осіннє листя і прикладаєш собі до серця як подорожник. Кожне серце потребує подорожника, кожне серце б’ється заради чогось. Моє – для кохання, твоє – для трансплантації. Цікаво би було відчувати твоє серце у моєму тілі, чи любили б я себе, так як ти мене, чи любила б я футбол, групу Depech Mode та усіх неземних (незайманих) істот. Я мушу вірити в неземних істот, бо якби я не вірила у них, то на один страх у моєму житті було би менше. А навіщо жити, якщо нічого не боятися. Нічого не боятися – це теж хвороба, якою особисто я ніколи не захворію. Бо моє серце вже звикло боятися усього, що повзає, слизьке, чи ходить крізь стіни. І твоє серце у моєму тілі мусило би теж щоразу прискорюватися, залишившись наодинці у моєму тілі, у темній кімнаті.
Напевно, люди з доброти топлять кошенят, щоб ті не тинялися голодними й облізлими по підвалах. Люди з доброти їдять слимаків живими, щоб ті не страждали під час приготування. Люди з доброти починають війни, вбивають одне одного, турбуючись за комфортне майбутнє нашої планети. Людей багато, а глобус маленький. Куди усіх заселиш? А тому залишається чекати, доки Бог перестане крутити глобуса, а то у людей запаморочення, час від часу вони втрачають пам’ять, не впізнають близьких і здатні до вбивства у стані афекту. А як же інакше? Ми всі народжені у стані афекту. А тому під час сну небо над нами подряпане кігтями.
Скільки разів тобі казала, не будь таким добрим. Бо бабусю, яку ти вкотре переведеш через вулицю, одного разу буде звати Смерть.

Літо мало два поверхи: верхній і з Богом. Коли лився дощ, Бог діставав із шафки слоїки, каструлі, кухлі, виставляв їх і босі пальці за поріг, а сам умощувався на сходах і слухав, про що дрижать калюжі. Потім небо згорталося, а Бог міняв рибкам дощ і варив кольорові борщі. Рибки мали алергію на недистильовану воду, зате були чудовими співрозмовниками: коли він молився (іноді й Богу доводиться шукати себе), вони зовсім не заважали. А потім літо минуло, акваріум почав жовкнути і опадати, і Бог, набравши в рот води, а у воду – рибок, сів на ровера і поїхав із літньої кухні в теплі краї. До наступної зливи.