Дрімав дрімучий ліс, сопіли зайченята,
і навіть сивий вовк похропував у сні,
і тільки престара така і волохата
бабусенька Яга сиділа при вікні.

Їй сон не йшов ніяк, ні гарний, ні поганий,
вже двісті третій рік не снилась казка їй.
Сидить сумна Яга і виглядає ранок
у гості, ну а з ним — ну хоч би той Кощій

прийшов, що це в книжках про нього пишуть люди.
А ліпше ще — аби привезли онучат
із міста чи з села, чи звідки вже там буде,
чи подзвонили б хоч. Та всі дроти мовчать.

Усі дроти мовчать, бо тут дротів немає.
Нема і онучат, ніколи не було.
Бабусенька Яга зітхне, заварить чаю
і сяде виглядати хоча би енело.


2011

У дощу великі ноги
від небес і до підлоги,
намочив би все.

Він такий: не взує капці,
а кап-кап — і в сивій шапці
воду нам несе.


Ну а ми хіба травичка,
чи вазон, чи синя річка?
Нас не поливай.

Лийся в чайник і в калюжу,
а коли наллєшся дуже —
припливе бабай.


І побачить мама, і побачить тато,
що його не страшно навіть горобцям,
що бабай ніякий не заволохатий,
а сумний і мокрий. Шкода стане нам.

Ми його до себе візьмемо додому.
Тортика спечемо і наллємо чаю.
І в лякальну казку не дамо нікому,
а вкладемо в ліжко: спи, малий бабаю.

заснула ніч
закутана у тишу

заколихай мене
самотній серпню
у сон
де замість брязкалець порожніх
між нами опадають
стиглі вірші

прокинешся уранці
сонний серпню
а на столі
замість піщаного годинника
просіює секунди
кошик яблук

Чиясь байдужість пахне льодом,
а бутерброди на сніданок
засмачують цей прісний ранок,
та найсмачніше буде згодом:

квітневе сонце медом в очі,
і +15 після зливи,
і всі кущі в дворі – щасливі,
а люди – хто собі як хоче:

кому – новини до сніданку,
кому – сніданок до новин,
кому – у небі апельсин
ховає носа за фіранку

ранку. День попід дверима
вмостився капцями: чекає,
коли ми вже нап’ємось чаю-
кави і… (яка там рима

до слова?) Словом, як усюди:
кому – день-короткометражка,
кому – артхаус. А заважко –
чекай на вечір: далі буде.

На тобі подушку снів
до вечері.
А до ліжка залетів
вечір в двері,
звісив ніжки в ніч-гамак —
п’ятки гріє
об зірки. Шепоче так:
«Спи, Андрію.
Маю жменю казочок
поміж снами.
Спи, козаче-козачок
у піжамі».

Коли у вікнах — зорі,
і всі сопуть на ліжках,
і мамі сниться море,
а доні — нова книжка
про янголят і літо,
а янголятам — мама,
хтось тихо ходить світом
із повними торбами.
Збирає сни в кишеню,
щоб вибрати гостинці:
кому — цукерок жменю,
кому — по мандаринці
і ще всього такого
натицяти під вушка,
щоб не було ні в кого
без начинки подушки.
А десь ізранку-зранку
із першим потягусем
чарівні диво-санки
чарівного дідуся
вже повезуть до хати
на самому крайсвіті
дарунки досинати,
яких наснили діти.

дощі бувають довгі
і не дуже
намотані на пальчики гілля
розмотують потрохи інь і янь

а чорні іні
вкриті сивим інеєм
чекають на розпеченого янка
аби перетворив дощі
чи довгі чи не дуже
на круглозліплені калюжі
і влігся білим місяцем
на чорну рибу
і тихо так мовчав
щокою в дощ