Постріл глухий самогубця, грім барабанів при страті,
Хрускіт меча, що зламався, доки закінчився бій,
Хрест на стіні у кімнаті: Бог, що за нас не розп’ятий:
Ось моє щире кохання, біль потамований мій.

- Кажеш, що любиш? Не вірю! Я наче бранка у тебе,
Руки – гарячі кайдани, душать обійми мене,
Порами тіла вдихаю сірий полин твого неба,
Товчене скло твого сонця, степ, де і тінь не майне.

- Губи закушу до крові. Води зі скелі, з полону,
Костур пророка, мов доля, - сила старечих рамен.
Тореадор в позолоті дражниться сонцем червоним,
Б’є в чорну бичачу шкуру твого волосся, Кармен.

Ти, сонечко, пролаза і нахаба,
Життя схопив би у ведмежі лаби;
В петлиці орден: Кавалер Амбіцій,
І любиш, все щоб veni, vidi, vici.

Б’єш на ураження в живі мішені,
Peacemaker-кольт – і світ в твоїй кишені,
Вагомі в барабані аргументи:
Для опонентів особливо впертих.

Нависли низько небеса над нами,
Землі торкнулись брудно-сірі хмари;
Змела вже осінь листя табунами:
Розтоптаних романтиків-Ікарів.

Я – кубик Рубіка, люблю порядок і сталість,
В цьому відносному і безхребетному світі,
Логіку вчинків, події із вдалим фіналом,
Грані реальності – в Розуму пальцях крутити.

З ранку до вечора лиш підганяю я грані:
Друзі, робота, - і кожну за кольором власним,
Куля більярдна, лечу уперед без вагання,
В лузу, у смерть, у природою створену пастку.

Кохали файки дужче за жінок
Ще козаки, відомо нам з пісень;
Ти, злобний, кидав стільки цигарок,
Гноїв їх трупом площі день у день.

- Тебе це може вбити! – хлипа С.К.А.Й.
Із ніздрів сизий випускаєш дим,
Янтарні зуби щириш: «Що ж, нехай,
Хіба ж не класно вмерти молодим?

Хоч Мавзолей зробив давно з легень
Я «Примам», убієнним без вини,
Та найпильніший не знайде рентген
Гріхів душі, огидних і страшних.

Що ж, совісте, давай, мене спиняй,
У груди вбий осиковий кілок,
Що б не пророчили Мінздрав і С.К.А.Й.,
Я невмирущий вогнедишний смок».

В гіллястім гамаку гойдався вечір,
Іще гули у сакурах хрущі;
Ти йшов сягнисто, розпрямивши плечі,
Ніс гордо два невидимі мечі.

Горлянка наче спухла від ангіни:
Мовчу. Собі б довбешку прохромить,
Сарказм мій збройний, лютий, мов Афіна,
Твій образ стре на порох лиш за мить.

Що ж… Саєнара, любий мій. Не варто
У майбуття тягти образи гніт,
Помчать обох нас потяги та авта
В чужі міста, у дивний новий світ.

О саєнара, друже, саєнара,
Банальність це – розлуки зі слізьми,
Вже, сподіваюсь, в жодній аватарі,
Лобами знов не зіткнемося ми.

Кривий ятаган світанку, і тінями впали коси,
Острижена ніч мігрує, а місяць біжить услід;
Від буйного літа нині щедрішою стала осінь,
Вона – в ловеласа-сонця кохана спізнілих літ.

В шерензі, немов солдати, Деметри дари від рана,
Сповита, і на базарі капуста городом снить,
Розмова шумить у кухні, неначе вода із крана,
І зчищую з картоплини я темних ілюзій гніт.

Вже терка, мов леді Макбет, в крові уся буряковій;
А він ще лежав спокійно в коробці - тісній труні,
Крізь сльози кришу цибулю – вже все до борщу готове,
Крізь бурю гучних овацій на сцену ступив сірник.

Один диригента помах, аутодафе коротке –
І ось у вогні ясному ущент єретик згорів;
Тобі нагорода вища – не лестощів шум солодкий:
Червоний борщу Везувій на нашім пашить столі.

Знов панікую. Врешті знати будете:
Нікчемний я, дурний і нещасливий,
Всі ваші фрази, праведно-осудливі,
Тавром ввіп'ються радо в плоть вразливу.
Я - ліра, Лірів блазень. Засторогою
У королевих вухах жарт мій свище.
За ним спішіть думками! А дорогою
Не думайте, що в мене на горищі.
Творіння власні, - лайтеся і смійтеся, -
М'ячем пасую у юрму шалену.
Не жду хвали. Їх копайте, не бійтеся,
Лише не озирайтеся на мене.

Це байка, що Ерос сліпий, - він же найманець-кілер,
Твій внутрішній космос занурить в безодню хаосу,
Як "зніме" мішень, коли влучно у серце уцілить
Й "контрольним" розбризка навкруг самовпевнений мозок.
Своє кожен має. Концтабір на двох такий милий.
Замовкни ж бо,ratio! Досі у простір белькочеш?
Могутній Зевес обернувся биком сніжно-білим,
Щоб звабити "тьолку". А що ти од смертного хочеш?
Я мушу зізнатись: живу в романтичнім полоні,
І, може, боротись із цим навіженством не треба.
Пояснення зайві. Поставить нам марш Мендельсона
Обкурений діджей в пронизливо-синьому небі.

Шляхи сіріють, бубнявіє день,
Немов срібляник, що пожбурив Юда,
Щербатий місяць покотився – день!
На денці кава, ти ласкава – буде!
Застиглу гриву сонце кам’янить,
У шорах місто – огир мій сталевий.
Трамваї крешуть іскри з-під копит,
Під’їзди позіхають, наче леви.
Пусти, вже мушу йти. Схрестились знов
Шаблі знайомі – герць провулкам сниться;
Фарбовані русалки… Ха! Любов,
Мавки… Кривавогубі упириці;
Хтозна, хто з них! П’янкий калейдоскоп;
Тонке дівча… Бал-маскарад… Джульєтта!
Під три чорти! Чи той… У монастир,
Офеліє! Регочуть кастаньєти.
Я – серед гострооких пікаро,
Тут вітряки глузують з Дон Кіхотів,
Недопалками в попільницях площ
Бомжі й старці: утілена скорбота.
Щоб вижить в місті сонячнім і злім,
Зміїний розум, ікла леопарда;
Любити й жити хочу! Ну, а ти –
Засохла квітка в грубім фоліанті.
Замкнись, Офеліє, в монастирі,
Ще стрінемося, може… Будь щаслива!
Ліанами вібрують угорі
Дроти… Насвистує хижак-мисливець:
«Будь здорова, моя мила! Я не твій.
Розлучила нас жорстока сила!»

Ти гладиш кучері мої,
І зазираєш в очі;
Троянд, кохання, солов’їв, -
Чого ти, німфо, хочеш?

Ось думка вирина нараз,
Стискають пальці ручку:
Я маю статус - віршомаз,
Немов ношу обручку.

О музо лагідна моя,
Чарівна і ласкава!
Підземна Полтви течія:
Людське життя лукаве;

Куди брудний прямує плин,
З жахливим вмістом хлору?...
Благенький фільтр стоїть один, -
Сумління тихе й хворе;

Та аркуш біль мій збереже,
Що в строфи тісно вбганий;
Ну досить. Спати ляжу вже:
Вставати завтра рано.

Фарбований біло, з наплічником, в гадах;
Потяте колись темно-русе волосся;
На нього не дуже звертають увагу,
Хіба припалити хто-небудь попросить.

Голодний, проте він не відає втоми:
Сухий пиріжок перетравить у пузі;
Хтозна, як зове хлопця мати удома,
Болтом його кличуть дівчата і друзі.

Він колію міг би ногами прорити,
В мандрівках своїх без кінця і без краю,
По всіх тротуарах, дорогах та плитах;
Таким його щиро люблю й виглядаю…

Узри в блосі спокійній на стіні,
що в крихті відмовляєш ти мені,
блоха ця кров'ю нашою живе:
твоя й моя у згоді в ній пливе.
Не скажеш, що її укус дрібний,
утрата цноти або гріх страшний.
Сповна упившись частками життів,
блоха розтане в темнім небутті,
цього нам не вдалося досягти.
На трьох союз, поглянь і зрозумій,
що майже одружились ми у ній,
що в ній подарувала доля нам
любові ложе і пресвітлий храм.
Мій подих щиглем обірвеш легким,
але помреш від власної руки,
а вбивство трьох - це, люба, гріх тяжкий.
Та ніготь став твій катом без жалю,
хоч розкажи мені, за що, молю,
спокутувала так блоха вину,
за крові краплю втрачену одну?
Та пристрасно мені шепочеш ти,
що я близький нарешті до мети,
не будь до домагань моїх глуха,
бо менше ти утратиш від гріха,
ніж випила розчавлена блоха.

Ти – аутсайдер, слабший і останній,
З балансу в долі списаний колись;
Мов параноїк в ролику рекламнім,
Якому все говорить: „Підключись!”

Тебе перебивають на півслові,
Чи слухати байдужо не хотять;
Про дружню послугу заводять мову,
І позичають кровні гривень п’ять.

Води немає зранку у квартирі,
Кухонний ніж тупий і ледь шкребе,
Кота за вухом чешеш в добрій вірі,
Що хтось на світі ж любить і тебе.

День розкушує сонце, мов стиглий лимон,
Його присмак – корисність і труд;
Окуляри жалобні – немодний фасон,
Лиш хвилинну полегкість дають,

Дикі готи хот-доги за рогом жують,
І ллють кетчуп на спраглий асфальт
А обгортки – їх вітер жене в глухий кут
І розстрілює з криками: „Хальт!”

Філістери-мурахи, у нірках тісних
Сплять й заміну собі плодять дні,
Що вигадують злобу, як манію псих,
Руйнівну, як попсові пісні,

В ночі власні обмови і чари, і рай,
Карнавали у сні навісні,
І звірячу личину ти як не здирай,
Лиш зі шкірою здіймеш її,

Пес, що гострою мордою тицяв в смітник,
Після всіх конкурентів-людей,
Вовкулаком жилавим в темряві зник;
До котів прилетів Гіменей.

На даху ти, сновидо, утриматись зміг?
Ти боявсь? Як Петро, жалкував?
І байдужий будильник – цей півень міських
Кукурікнув – щоб ранок настав.

Рафаель.

Комусь все дається. А інші – беруть і не просять:
Ні кроку – без крові. Із брилами люті бої,
Он скульптор кремезний і злий, із проламаним носом,
Що тьму філістимлян страхає Давидом своїм,

Укритий пилюкою, яро розчахує камінь,
Мов пасма гірські обтесати йому до снаги;
Улюбленцю долі, в добу ренесансних титанів,
Тебе, Рафаелю, хмільні всиновили боги;

І друзі, і гроші, биків бої, учти і слава,
Та учнів рої – не розірвуся я, далебі!
Найкраща з дівчат – Форнаріна зваблива й лукава,
Й Мадонна скорботна, простить вона їм і тобі.

Утік завчасу, залишивши усе за дверима,
На старість за щастя обдерли б тебе лихварі,
Рантьє у склерозної слави, смієшся очима
З невдах, що й на небо волочать сліпі ліхтарі.

Новорічний вірш.

Нічний концерт з вітрами-скрипалями
Зима транслює в вуличнім етері;
На обрусі снігів смугаста пляма:
Кота погнали копняком за двері.

Проводь ревізії в сміттєвім баці,
Шугайсь дітей, вівчарок прудконогих,
Бог сир послав вороні-небораці…
Тобі? Пошлють хіба тебе самого…

Отож, віршарю, спроможись на чудо,
Бродяги – і коти, й поети, брате,
Хтозна, чи й ти на Новий рік не будеш
Пляшки порожні з-під дверей збирати?

Душа поета носить власні стигми,
Плекай же Божу іскру, неотесо,
У пошуках своєї парадигми
Збивайся на найдальші марґінеси.


Як не заснеш з цигаркою у ліжку,
Твори свій світ, возносся в емпіреї:
Щоб Дід - Мороз котові… Пляшку? Кішку?
Приніс і хату й теплу батарею.