Ми – мужчини, й за кодексом честі ми чинимо –
Не для вигод і пільг, не для слави й хвали.
Є високий, шляхетний закон між мужчинами:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Підла наволоч рано богує без спротиву,
Рве зубами, де жирно, де кайф, де калим.
Ми їй ребра полічимо, віку вкоротимо.
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Якщо нечисті – море, й зла підступного – повідь,
Не кажи, що не можеш, що нерви здали.
Вмри й воскресни, а виконай лицарську заповідь:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Рвуться жили? Ми зв’яжемо в вузол залізний їх,
Хай нам леви позаздрять, позаздрять орли.
Ми, мужчини, – двожильні, і нашим девізом є:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Ми, мужчини, на інших кивати не любимо.
Кажеш, гиді багато? А ви де були?
Ми спитаєм, як слід, і себе не забудемо:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Ти – мужчина? Ти – справжній мужчина?
Прекрасно.
Хай вітри, хай шторми, хай дев’яті вали,
Стій, мов скеля, й пильнуй наш девіз, наше гасло:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

                   "Люблю Отчизну я,
                   но странною любовью."
                                       М.Лєрмонтов

Люблю Вітчизну. Та любов
У мене дивна.
Не прикрюся, коли я знов
Не догодив вам.
І байдуже, чи мій Дантес
Любов ту визнав.
Вітчизна — це не хтось і десь,
Я — теж Вітчизна.
Не раб нікому й не слуга
На побігеньках,
Я ласки не запобігав
І в неї, неньки.
І в серці, непідвладнім злу,
Ношу з собою
Вітчизни славу немалу
І рани болю.
Ношу тягар пекучих правд,
Ганьбу Вітчизни
Не на показ, не на парад
Патріотизму.
За те, що був я в неї син,
Мене карали,
І я любов свою носив
Поза Арали.
Я знав: ся чаша не мине,
Та доля в мене
Жорстока, вибравши мене, —
Благословенна.
Кажу до побратимів я:
- Всього ще буде.
Та чисте збережіть ім'я:
Ми — люди! люди! —
А вам, раби, кажу: — Раби!
Вас мало били.
Люблю Вітчизну я... Якби
Ми всі любили!

Євгене! Де ти там, Євгене?
Агов, сусіде! Озовись!
Якщо не в двері, то - як мись -
По древу, крізь вікно, й до мене.

Що, варта? Плюнь і одвернись.
Зневаж її. То ж гидь, гієни,
То не для тебе й не для мене.
Вона - мана. Тож не барись.

Є тост для прип'ятського Мао:
"Сто тисяч років!" Га! Немало.
Я все, що ниспослав Господь

(Та Льоля), все на стіл виймаю.
На стіл... А столу ж і немає...
Нічого. Все одно приходь.

                   "У нас нема
                       зерна неправди за собою."
                                   Т.Шевченко

Коли твій вистражданий злочин —
Твоя окрадена любов,
Тоді нехай в чаду обмов
Ганьблять тебе ганьбою збочень,

Відступництва, і зрад, і змов, —
Той чорний суд тобі ніпочім.
І ти в пусті й холодні очі,
Як в прірву, глянеш знов і знов.

І будуть глузи, глум, погорда —
Тобі найвища нагорода, —
І ти, на проби й гарт готов,

Крізь всі Мордовії й сибіри
Нестимеш гордо світло віри
В свою незраджену любов.

У світі пошесті і змору,
Німотності і глухоти,
Де мудрі муштрою менти
Лінчують душі без розбору, —
Там пісня, витвір висоти,
Свободи й пружного простору,
Шугнула вільним птахом вгору,
У вир! У небо! У світи!
Ривком відчаєного тіла
Роковано залебеділа
В святій готовності офір,
Та, браконьєрським залпом в небо
Підтята — легендарний лебідь, —
Упала на тюремний двір.

Свободу не втікати з бою,
Свободу чесності в бою,
Любити те, що сам люблю,
А не підказане тобою,

Свободу за любов мою
Хоч і накласти головою,
А бути все ж самим собою, —
Не проміняю на твою,

Ліврейську, жебрану, ледачу,
Вертку, заляпану, як здачу,
Свободу хама й холуя.

Несу свободу в суд, за грати,
Мою від мене не забрати —
І здохну, а вона — моя.

Умій суддю свого жаліти,
Тяжкі гріхи йому прости,
Та ж він людина, як і ти:
У нього дома жінки, діти,

Їм треба грошей принести,
І треба - ніде правди діти -
З лайна собачого зуміти
Державний злочин довести.

Хотів би ти в тій шкурі бути?
В дугу свій горб і совість гнути?
Собача доля! Зрозумій

І не топчи багно в болото.
Жалій суддю свого достоту,
Як ми жаліємо повій.

Ми серцем голі догола

Тарас Шевченко

В тюрмі, за гратами, в неволі
Мені приснилася ... тюрма.
Але не ця. Ні грат нема,
Ні варти. І всього доволі.

І світ - ідилія сама.
І люди - стовпище моголів
З кокардами, а серцем голі:
Кричать, а мова в них німа.

Полуда очі заступила,
На світ їм глянути несила,
Всі ждуть... початку чи кінця?

Відпущення гріхів чи страти?
І гупають об ребра-грати
Безвинно-заячі серця.

"И в небесах я вижу Бога"
            М.Лермонтов

І враз ні стін, ні ґрат, ні стелі.
Хтось невидимий ізбудив
Світ Калинцевих візій-див,
Драчеві клекоти і хмелі,

Рій Вінграновських інвектив,
Чаклунство Ліни, невеселі
Голобородькові пастелі
І Стусів бас-речитатив.

Парнас! І що ті шмони й допит?
Не вірю в будень, побут, клопіт —
В мізерію, дрібнішу тлі.

Вщухає суєтна тривога.
І в небесах я бачу Бога,
І Боже слово на землі.

"Я бачив дивний сон ..."
           І.Франко

Куми одесну і ошую.
А шум! А гам! А шал! А шквал!
А сміх і гріх? Дев'ятий вал!
Велике таїнство вершу я,

Гостей спуваю наповал,
Гостей частую і віншую,
Гуляю, браття, розкошую,
І... просинаюсь. Карнавал

Закінчено. Параша, "вічко"
І грати, впаяні навічно,
Підйом, розхитувач основ!

Нічого. Якось перебуду.
І з ночі знову найде люду,
І все моє почнеться знов.

Відбій... Якого їм відбою?
Вступає глупа ніч в права,
І тиша - сіра, нежива -
Свинцем. Відбій? Ха-ха! Рябої

Кобили сон. Твої права
На честь і гідність всі з тобою:
Їх не відбити. Ритм двобою
Пульсує в серці, і слова -

Не зраджувані і незрадні -
Формують строфи, не підвладні
Шмональникам і судіям.

Куняє варта за дверима,
А вічність - зоряна, незрима -
Пливе, і мить її - твоя.

Обсіли мороки-химери,
Снується сутінь спроквола...
Тужавіє драглиста мла.
Принишкли камери-печери.

І раптом - вічність ожила!
Здригнулися небесні сфери,
Й зоря достотністю Венери
Над телевежею зійшла.

А потім - друга... п'ята... сота...
Хорали Баха! На висотах,
На рівні Божих партитур!

А поміж нами ліг облогом
Забутий сферами і Богом
Облуплений тюремний мур.

- Ну хто ти проти влади? Гнида.
Хотів основи потрясти!
- А ти? - питаю я. - Хто ти,
Що правиш іншим панахиди

І тешеш мари і хрести?
Основи? Хто тобі їх видав
В оренду? Хто їх так загидив,
Що вже не змить, ні зішкребти?

Мовчиш? Заціпило? Ні слова?
Мов квочка, всівся на основах,
За право взявши власний бзик,

Та й кидаєш слова на вітер.
Та ти, між іншим, не Юпітер.
І я, між іншим, теж не бик.

Не ті, сержанте, вже шмонали,
Ти проти них шмаркач єси,
Спецнатреновані носи
Винюхували кримінали,

Редактори - сановні пси -
І цензори, старі шакали,
Не в заді, в задумах шукали,
А ще й аматори краси

В цивільному... Та шкода й праці.
Собачий труд під хвіст собаці.
А може... там бацил нема.

І нас на понт беруть даремне.
Бо що як скажуть: "Діло темне,
І служба йде, і тут тюрма".

Шукайте і знайдете.

(Святе Письмо)

Стою — як мати народила:
Без трусикiв, без панталон.
Точнiсенько, як Аполлон,
Безличний. А сержант без мила

Полiз у рот, у афедрон.
Пильнує, стерво, щоб бацила
Антирежимності не звила
Гнiзда крамоли. Шмон є шмон.

Сержант шмонає по порядку
I кожну латку, кожну складку,
I кожен рубчик, кожен шов,

Штани, труси, матню, холошi,
Немов — пардон — шукає вошi,
Та чорта пухлого знайшов.

Я – випадок. Я із закону випав
І впав у винятковість, як у сон.
Але не любить винятків закон.
Хоча – хіба це вибрик? виклик? випад?

І все ж я, випаденець, під замком
Сиджу собі, некондиційний виплід,
Складаю іспит на циганський випіт
(Колись би вже….. корова язиком).

Бо що як всі захочуть випадати?
Хто зможе випадущім раду дати?
Ніхто. Ніде. Ніколи. Далебі!

Невесело величині зникомій
У світі строгих регул і законів.
І все ж я – випадок. Сам по собі.