Листопадова криця – жовтолиста печаль,
Хай лиш в снах і у спогадах сниться,
Як колись на землі гартувалася сталь
Й кров лилася, неначе водиця.

Наче вперше живу – припаду до землі,
Ніби вперше ступаю ногами.
А ключем, а ключем пролетять журавлі,
Сім десятків років поміж нами.

Воювати тобі не прийдеться тепер,
Мирне небо… і ти вже на ньому.
Вічний слави вогонь ще не згас і не вмер
І не згасне… Допоки є спомин…

Листопад, 2013 

Тане білий сніг на Батьківщині.
Плаче березень? Ні. Плаче мати.
Прикордонник її син солдатом
У землі Сибіру, в домовині.
Перший «плі» – в атаку гордо й сміло
Захищати острівні кордони.
І не через славу чи погони,
В сніг навік покласти душу й тіло.
На Даманську, в шістьдесят девятів,
В перші дні весни на Україні,
ЇЇ Вовку катували кляті,
Різали зірки йому на спині.
За радянську владу, і за віру
Що не був козак наш бусурменом.
Молодий спортсмен у вісімнадцять
Залишився юним та зеленим.
Лиш затвором автомата клацнув.
В другій групі він за командира,
Його відділ – друзів одиннадцять,
Не стерпіли хлопці бузувірів,
Нападу китайських провокацій.
А Микита, батько, у шпиталі
Розшукав понівечене тіло
Свого сина, що в Іманські далі
Йшов служити за свою країну…
Що за мука батьку не діждатись,
Що за горе мамі – пережити
Свого сина, що помер так рано,
У снігах китайцями убитий.
Лиш світлина сина у конверті:
Вовка-прикордонник і вівчарка.
І суха статистика про смерті,
І горілки з хлібом повна чарка.
Врешті, острів з назвою «Даманський»
У дев’яності перейшов Китаю.
І за що три сотні безневинних
Згинуло солдат? Сам Бог не знає.
Молодий спортсмен у вісімнадцять.
В другій групі – він за командира.
Його відділ – друзів одиннадцять.
Зберігали честь свого мундира.

Мама – професія універсальна,
Скрізь вона треба: на кухні, і в спальні.
Їсти готує, співає і шиє.
Ось – уже посуд складає і миє.
Хто захворіє, не дай Боже в домі –
В мами аптечка із ліками тонна.

Мама спортсменка. Біжить з перешкодами:
Іграшки, книги, вазони з комодами.
Мама військова – завжди дисципліна,
(винятком стане маленька дитина).
А на городі, де все зеленіє,
Наш агроном садить все, що уміє:
Перець, капусту і баклажани,
У квітнику пахнуть айстри й тюльпани.


Мама психолог, кондитер і гід,
Наш рятівник там, де полум’я й лід.
Двадцять чотири години й сім днів -
Жоден татусь як вона не зумів.

Праця матусі така колосальна,
Мама – професія універсальна.

Коли люди всміхнуться першому снігові
І дерева обіймуть їх сніжними лапами,
Ми зупинимо час, ми не станимо квапити -
Заховаємо сум у зимовому лігві.
Мандариновим соком і свіжою хвоєю
Ми печалі розрадимо, усі смутки загоїмо!

2012

Ми
Час пісків
І пірамід кути
Ми –кварцеве дитя,
Закутане у простір,
Що не тримає на прийдешніх злості,
Непроханих та наших днів,
Даруючи нове життя
З конвеєра
віків.
Ми
час пісків…

Наповнюємо свій вакуум,
Пересипаним часом,
Щоб знову стікати
Мікропустелею
думок
у
скляний
циліндрик
колишньої фортеці з піску –
нашої пустелі неминучості…

2007

Коли боги лягають спати опівночі,
кладуть в утомі поряд тамагавки.
І бачать сни відверті та пророчі,
в них люди добрі,пси не вміють гавкать.
Росте бамбук,копають бараболю.
І ДІТИ... діти бавляться щасливо!
Бо молока без "Oreo"уволю,
і сонце сходить їм щораз як диво.
Та з першим півнем сни минуть тиранів,
боги за пояс приховають зброю.
Так знову день новий мені настане,
добро і зло зійдуться у двобою.
А десь далеко,неба край заграви,
п'ють молоко,ламаюсь тамагавки.

Доживає дитинство
у мені дитинне.
Крона снів розмістилась
в мені одній.
Я ковтаю повітря
напівникотинне,
Розмальоване вулицею
на стіні....
Розтерзали крила
твого Ікара.
Розтрусили пір’я
раби земні.
Стій!
Зажди!
Не тікай!
Незабаром
Смерть настане
І цій війні.

– …відмивають сутінки чортові в глеї чорному скорчені шиї…
– Вже намилені?
– Другому сортові Чорне море, як чорні помиї…
– Йдуть у вирій пташки?
– Ні, їх душі.
– Крила їх позлипались грудками?
– Ну а мо’?…
– Ну а море задушить їх,
Недотравлене нафтою й нами…

Надзьобані сутінки
Кришилися зорями
І васильком синім
Дихав ладан:
Вмирають тіні,
Та не вмирають душі –
Вірять сосни, що
Стануть небом…

2008

Немов пройшли віки
Старенькому паркану,
І сто життів пройшло
У мертвому дворі.
А я в осінній сад,
Мов злодійка, загляну
І віднайду слова
В горіховій корі.
“Я тут була“ –
І будуть в серці жити
Простих три слова,
Пам’яті слова.
“Я тут була“ –
Не хочу хоронити.
Все ще живе,
Допоки я жива.
Облізла фарба –
То було червоне.
Дощем обмита
призьба зі смоли.
А в мене лезом,
Гострим і солоним,
Думки, як рани,
з болем до сльози.
Знайомий двір,
Який же він знайомий!
І плач, і радість розділяє він.
І як колись,
Дверей цей скрип невтомний.
І як колись, –
Криниці тихий дзвін.
Ти пережив війну
Прокляту світом,
У порівняні з тобою –
Все ніщо,
Тобі не знати лиш,
Що цього літа,
Господар твій
З життя цього пішов…
Й немов пройшли віки
Й старенькому паркану,
І сто життів пройшло
У дідовім дворі...

Забруднені рядками папірці
Лежать укупі, мов солдати вбиті.
Той почерк, ті великі горобці,
Слізьми твоїми тихими розмиті.

Не збіг обставин, і не як в кіно:
Дитячі зшитки й лампа серед ночі,
Твої красиві вже в утомі очі
Й червона ручка, списана давно.

І між рядків, читаючи буття,
Ти бачиш долі поколінь прийдешніх.
У їх садах доспіють теж черешні,
Твій урожай – учительське життя.

Весняну вісь вигострює земля
І сонце зодяга вуаль весняну.
О, жінко-мати, на твоє ім’я
Птахи небесні хай піють осанну.

П’ємо життя із кров’ю й молоком
І вимовляєм перше слово – “мама”.
Нехай у долі, сплетеній вінком,
Звучать слова “єдина” і “кохана“.

Нехай в цілунку тонуть небеса
І щастя буде в ніжному тумані.
Бо сила чар і вся твоя краса –
У доброті, у щирості, коханні.

І ця весна – дарована тобі –
Ти вмієш вчити, вірити, кохати.
Ти – берегиня і мадонна-мати,
Ти – сотворіння вічне на землі.

2001

* * *
Клавіші білі,
Клавіші чорні –
Цей перехід вулиці
Колись оживе
І забринить
Хітовою музикою –
Бітлз…

2007