Імануїл Вайсглас. "Круки"

Майбутнім не живем, його немає
Та може наостанок осягнем,
За що наc небо гнівно поливає
Цим градом чорних круків, мов вогнем.

А круків тих без ліку і без міри,
Летять зі свистом, моторош пройма.
Нема прихистку і немає сили,
Свист в голові триває, не вгава.

На цих шляхах зостанемось навіки,
Де мертві не довіряться живим,
Поляжем всі, розімкнуться повіки,
І зграї круків, і клубами дим.

Руками захиститися несила
Нехай у нас була б і сотня рук.
Туман спадає, ось - наступна хвиля,
І скоро смерть ухопить нас, мов крук.

(Переклад з німецької - Ігоря Папуші)

Марина Цвєтаєва
Книги в червоній палітурці

З раю моїх дитячих літ
Ви, незрадливі любі друзі,
Шлете мені палкий привіт
В старій червоній палітурці
Що тільки вивчу я урок
Відразу йду до вас бувало
- Вже пізно! – мамо, лиш рядок!... -
Та мати завше забувала.
На лампі мерехтять вогні…
Як гарно з книгою у хаті!
Під Гріга, Шумана, Кюі
Про долю Тома запізнати.
Вже смеркло, холод у вікно…
Том з Беккі з вірою чекають.
І смолоскип індійця Джо
У сутінках печер блукає
На цвинтарі десь крик сови…
(Боюсь!) Біжить - крізь темінь стежка -
Хлопчина, прийма у вдови,
Як Діоген, що в бочці мешка.
Сіяє в залі трону лак
Над юнаком – корона вежить
Раптом (О Господи!) – жебрак,
Ще й мовить: Трон мені належить!»
Та кожен знову в пітьмі зник.
Британії судьба - страждати…
-Та чом би серед любих книг
Знов з лампою не задрімати?
О золоті мої часи,
Палає серце на папері!
Та й імені ці золоті:
Жебрак, принц, Том і Геккельбері!

2012

Про Біблію
зовсім забувши
у Слові Його
позосталися
Божі Сини

З речей
безладно розкиданих
по кімнаті
кожна
на своєму місці

Коли ти
просто є
вірші
течуть
безперестанку

Станція
де ніби кожен
місце хоче звільнити
дідові старому
кінцева

Несучи у вереті
дитину
нав'язалась за якимісь
пристойним чоловіком
жебрачка

Вийшовши
з бібліотеки
чимчикую собі
попиваючи з баклажки
чай

Напружену тишу
наукової бібліотеки
порушило
за вікном
гавкання собаки

Хоч і буденна
справа - розігріти
їжу на сковороді
а все ж пахне
філософією

Вже качки кружляють
Над замерзлим ставом
І збирає осінь
свій останній жмут
Нахилюсь до тебе
І слова злітають
Із слабких відкритих
І невинних губ.

Заступає вечір
Як на диво ранній
Ледь хитає вітром
Занавіс вікна
За таємним світлом
Відчуття незнані
Тиша, а між нами
Лінія скісна.

Хоч не осінь - весна; похмуро
Блима місяць в оточенні скель
На порогах, ніби на мурах
Кольорових снів акварель.

Все либонь зачаїлося зляку
Весна теж відбирає слова
І мовчу я крізь тишу і мряку
Слово в синій туман улива

Розібрався місяць догола
І не стало його зівсім
Ти сьогодні сумна і квола
Бо це я розчинився в нім.