вище панчішок,
де шкіра пружна і гаряча,
я просуваюся...
і прокидається хіть.
ніжно цілую.
то варто? чи може, не слід?
я божеволію,
граючи на удачу.

вище панчішок,
де моїх утіх джерело,
пальці вбирають тепло
і проходять по краю.
важко триматись...
місцями мене розпирає.
зайве знімаю,
бо речі - наразі тло...

твої панчохи -
сьогодні таки межа.
вище - лиш здогадом,
думкою або снами.
що ж... може статися,
це таки трапиться з нами...
будемо, феє!
до зустрічі! і прощай!

17-11-2018

ти зводиш мене з розуму просто,
заповнюєш увесь простір,
і хоч пройшли роки, досі
у світі тільки ти.
і сон мені не йде, доки
не чую я твоїх кроків,
на серці завжди неспокій
в обіймах самоти.

21/07/2013

Наші ночі – нестримногарячі,
наші ранки – січневохолодні.
Так, чатують за рогом невдачі,
і тікають у безвість роки,
і буденність нав’язує шори,
сивиною посріблено скроні,
і одвічні людські поговори
нам навішують ярлики.

Ти ще й досі маленьке дівчатко,
досі гублюсь в очах-чорториях.
І якби довелося спочатку,
відшукав би тебе між світів.
А вночі твоє тіло співає,
я від пісні цієї шалію,
кожну ноту й акорд проживаю,
помираю й відроджуюсь в ній.

09.01.2013

Снігу навіяло повно.
Сипле з усіх шпарин.
І не подітись від нього,
з ковдри зробивши кокон.
Звісно, цей сніг знайомий
кожному, хто один.
Звісно, розтане.
Так само, як тануть роки.

(16.12.2012)

Мрій, доки мріється,
жити спіши сповна.
Все - тимчасове,
і вічності гра – тимчасова.
Щастя заховане
у найпростіших словах.
Мудрість - у погляді й тиші,
давнішій від слова.
(15.12.2012)

Все має свій початок і кінець:
народження і смерть, знайомство і прощання,
і сподівання, і розчарування...
Їх знає і розпусник, і чернець.
Усе циклічне, інь та ян - одвічні,
все радісне закінчиться трагічно,
і без різниці: дурень чи мудрець -
бо всьому є початок і кінець.
(15.12.2012)

Ти дорослішаєш,
Зважуєш за і проти.
Ти шукаєш підстав перш, аніж дати добро.
І питання моралі -
це внутрішній вибір і спротив,
хепіенду бажання і досвід невдалих спроб.
Ти змінилася вже.
І маски віднині зайві.
Можеш зняти. Я точно знаю, бо це пройшов.
Років з десять тому,
коли в пошуку нових вражень
заблукав у собі, доки знову себе знайшов.
Перемоги і втрати -
це ігри, лиш бульбашки в небі:
досить подиху вітру – все зникне, немов, не було.
І не знаю напевно,
чого мені справді треба,
і не знаю для чого життя нас з тобою звело.
Ти сьогодні інакша:
інакше мовчиш і пишеш,
вибудовуєш фрази, вкладаючи іншу суть.
Час прийшов.
І лягають рядками вірші.
Гарних снів, віртуальна коханко! Цілую! Будь!

Ваш засмучений погляд... Від нього незатишно в грудях,
Ваші очі жагучі, та це перестигла жага.
Посміхніться на мить... І довкола зупиняться люди,
І у відповідь також всміхнуться розчулено Вам.

Все життя - тільки миті, де щастя панує над болем,
Тільки радість розвихрена тішить посивілих нас.
Проживайте життя до знемоги, до плачу, до втоми...
Лиш по всьому всміхайтесь, коли добігатиме час.

Хочеться барв і руху.
Іноді ж – просто тиші.
Бути поруч з Тобою,
Холод вдихати з вікна,
Бачити світ і чути
Звуки дощу провіщі,
І розчиняти спокій
Вірою у дива.

Сни у снігах розтануть,
Вічність зав’яже вузлик:
І перетнуться долі
На роздоріжжі днів.
Я залишу на згадку
Тишу і поцілунок,
І заберу з собою
Несамовитість снів.

Вечір розхлюпує місячне сяйво,
Перечепивши небесний дзбанок.
«Щось тут не так. Почуваюся зайвим», -
Думка вплітається в кожен Твій крок.

Міцно стискаю в руці Твою руку…
Тіні недобре сміються мені.
«Може, вагітна?», - нашіптують рухи
Стегон Твоїх, адже місяць вповні.

Раптом мелодію місяця дивну
Я обірвав: «То вагітна чи ні?»
Ти, посміхнувшись, сказала привітно:
«Місячно нині, коханий, мені».

Тихо осінь минула. Здалася зимі без бою.
Білі інею стяги покинула на землі.
Я цю осінь, малятко, відчув і прожив Тобою.
Я Тобою живу в лабіринті несказаних слів.

Мої ночі - тривалі, а дні, як карпатська ватра, -
вигорають за мить, а з ними згорає час.
Мушу вчасно усе... Хто знає, що буде завтра?
І чи буде воно? І чи з нами, чи, може, без нас?

Тихо осінь минула, і душу обсіли круки.
І бракує тепла і промовлених щирих слів.
Залишаються в пам'яті запахи, дотики, звуки,
відчуття і слова, і навіяні осінню сни.

Набираю слова, що хотів би сказати на вушко,
Витираю – доповнюю – змінюю… Знову не те.
Твоїх вушок бракує… А ще – відчуттів, що у душах
В почуття проростають: «DO SHCHEMU BRAKUJE TEBE!»

І мовчить телефон. Недомовленість знову по колу.
І жага розчиняється в просторі між SMS…
Лиш побачити б тільки, лише б обійнятися знову –
«Абонент – поза зоною», вкотре бурчить МТС.

Спересердя сховаю глибоко в кишеню мобільний,
І востаннє погляну у темряву Твого вікна,
Після чого піду, розчинюся у ночі осінній,
І сліди замете одинокий так само туман.

Чекаю "зелений", шукаю очима,
І подумки знов посилаю сигнал.
У відповідь - тиша: густа і незрима,
Чи мало бажання, чи глючить астрал?

Як стане самотньо, щось схочеш сказати,
Дзвони на мобільний чи стукай у скайп.
А поки, маленька, вже мушу прощатись.
Цілую. Люблю. Поспішаю... Бувай!

Ти до болю земна: шию маєш і руки,
На руках маєш пальці, на шиї – кольє,
Твої очі – буденно-земні, як і вуха:
Маєш два, а не більше, і ніс в тебе є.

Ти земна до дрібниць, до найменших деталей,
Бо у тебе є ноги, також і між ніг,
Є волосся і брови, і вії так само,
Маєш спину, сідниці, все так як у всіх.

І за це я люблю тебе, хоч і не тільки,
Маєш повно принад, маєш повно плюсів:
Твої вигини, стегна, палаючі щічки,
Твої губи червоні, рожевий язик.

Твої зуби, як сніг на вершині Говерли,
Твої груди, як груші, кажу ж бо «земна».
І допоки з тобою, кохана, не вмерли,
Мусим цим скористатись, причому – сповна.

Знову вечір осінній, танцюють оголені тіні.
Методично годинник протореним шляхом крокує.
Я самотність рахую: складаю докупи хвилини –
І щоразу те саме: вона у безмежність прямує.

Світ без Тебе тісний, кожен рух беззмістовний і зайвий,
Очевидний, сумний, передбачуваний до деталей…
Десь в далекім вікні неслухняна, зваблива й ласкава.
Я ж сьогодні один. Час сьогодні надміру тривалий.

Ти розплющуєш очі, всміхаєшся, кажеш: «Привіт!»,
У волоссі Твоєму заплутались сонячні зайчики.
Ти потягнешся плавно, як киця, до хрускоту в пальчиках
І зіскочиш із ліжка умить.

Посміхнешся ще раз, підморгнеш і закусиш губу,
І лукаво виблискують очі Твої перламутрові.
Хоч у наших стосунках з Тобою все вкотре заплутано,
Ти вже пишеш сторінку нову.

А у склянці моїй знов парує мелісовий чай,
І до тіла Твого залишається відстань в долоню…
Щось запустить годинник: секунди відлунять у скронях –
Вже пора. Мушу йти. Прощавай.

2011

Пальці, збиваючись,
гублячи певність і розмір,
ніжно витворюють ритми
на спині Твоїй.
Вабить незвіданим
недорозстебнутий комір –
знову постане одвічне:
чи варто, чи ні?

Музику тіла
підсилює запах волосся.
Інтро закінчено.
Кілька пасажів і джаз
нас заливає…
І час застигає. І простір,
повен емоцій і спалахів,
змінює нас.

Знову затакт.
І малюнок тепер дещо інший:
джаз переходить в латино,
збиваючи пульс.
Звільнено груди від зайвого –
пишуться вірші…
І на ділянці хребта
починається блюз.

Ноги, сідниці, лопатки,
і плечі, і пальці
вторять моїм –
то у терцію, то в унісон.
Хочеться ж сексти (чи сексу?)
у цій ситуації…
Промені сонця, що сходить,
говорять про сон.

Треба й до коди підходити –
вперті закони:
все, що колись починається,
прагне кінця.
Вибух… І тиша.
Обійми. Цілунок у скроні.
Ранок. Прочинені двері.
І сіль на вустах.

Ти приходиш нечутно, тоді, коли вже вечоріє,
Коли сонце призахідне золотом вабить блакить.
Коли очі примружені… звідкись з’являються мрії,
А у мріях – тендітна самотня й зажурена ти.

Ти – у відблисках світу: на площах, бульварах і скверах,
В перехожих раптових… у тінях і запахах… снах…
Але все ж не заходиш у настіж відчинені двері –
Оминаєш маршрути, що нині складають мій шлях.

Це не Дао, звичайно, і Дао отут ні до чого…
Але хочеться стрітись, зіткнутись чолом до чола,
І промовити стиха: «Немає речей випадкових»,
І втопитись в обіймах, цілунках, очах і тілах…

А натомість смеркає… І душу огорне буденність,
І пастельні тони переконують в постіль іти.
Я – на кухню… за чаєм… (насправді ж, за спогадом денним…)
І так само за чаєм скучаєш у Всесвіті ти.

На останній сторінці літа
залишаюся ще на мить:
хочу з губ Твоїх щастя пити,
доки все назавжди згорить.

Хочу запах і смак – до краплі,
зблиск очей і торкання щік,
доки літо іще палає
на повіках Твоїх легких.

Вже минає останній вечір…
Відпускаю… І бачить Бог
лиш холодні безкрилі плечі
і самотність –
одну на двох.

Ти знову приходиш у мої думки
лагідним сонячним зайчиком…
І ніжність мрійливу обсядуть роки –
у спогади бавляться начебто…

І дні весняні проростають у ніч,
вишні і хрущів сполоханих,
в усмішку Твою, світлі очі сумні,
сліди, середмістям сховані…

Зітліє туман, і розвидніє світ,
і тиша стече по крапельці.
Лише на закритих повіках Твоїх
сонячні зайчики бавляться…

Нарешті на Твоїх устах
заграла посмішка…
Застигла у очах весна
стирає проміжки
між забуттям, в якому сам,
і днями радості,
між снами, де любов Твоя
пускає паростки…

Пробач мені, що не зумів
Тебе сполохати,
що своє серце відпустив,
не зміг приборкати,
що без притлумлених образ
не розійшлися ми,
що наслухaю кожен раз
Тебе між зливами.

Тричі грюкне вікно, тричі вітер скуйовдить волосся,
Тричі випустиш з рук телефон… Знову… Хай йому грець!
Може, час? Може, шанс? А можливо, все тільки здалося?
Ти обрала з мелісою, я уподобав чебрець.

Не згадаєш торкань, ні цілунків, ні запаху тіла,
Хоч минулися тижні, а враження, наче, роки…
Ніби, все відбулось: зайнялось – спалахнуло – зотліло…
І лиш попіл – за вітром, і тіні – у різні боки.

Ми повернем у світ, де знайомо і все зрозуміло.
Але є незворотнє. Нутром відчуваємо це.
Перетнемось колись ми (надвоє розділене ціле).
Я замовлю собі із мелісою, ти – з чебрецем.

Посміхаюсь. Щасливо і легко…
Почуваю себе поза часом.
І спадають сніжинками з неба
в мою душу зізнання Твої.
Дивну музику вигинів, жестів
заливає весною і джазом,
і по вінця наповнене серце
цим чарівним напоєм богів.

Не бажаю вертатись у будні…
Через це перекроюю дійсність,
уникаючи докорів, суму,
заплітаючи казку в життя.
Ти стоїш відсторонено-світла,
і в очах відбивається вічність.
Відчуваю: без Тебе несила,
хоч і знаю, що Ти не моя.

Знову очі – до зір щонайвищих,
знову бавлюся в пошуки знаків,
і словами спустошую тишу,
і крокую нестримно кудись…
Та в найдальшому кутику серця,
де не бачить ніхто і не знає,
там, на самому-самому денці
віра жевріє й тягнеться ввись.

Хто вона?
А…
Аспірантка твоїх колишніх втрат?
Дивна дівчинка з очима ботанічного саду...
Блакитна Кішка

А сьогодні настільки земна:
розпашіла, вразлива, дитяча,
неслухняне волосся, неначе
ця весна.

Споглядаю: це Ти чи не Ти?
Усміхаюсь, дивлюся у небо –
вибір зроблено: йди, коли треба…
Вже іди!

Ми іще перетнемось не раз.
Чи й тоді відвертатимеш погляд
і чекатимеш ліпшої долі?
Всьому час.

Це, як завжди, назавжди – гарячі перса налиті,
Коли очі говорять: «Хочу!»,
Коли серце чомусь не в такт.

Рук торкання пробуджує спрагу яскраво жити…
І химерні відтінки ночі
Знов лоскочуть мої вуста…


Це, як завжди, назавжди – і хто б мені що не мовив,
Бачу щирість Твою дитячу
І сполоханий спалах вій…

Тільки час перебіг – і між нами лишились роки –
Ще попереду Твої кращі…
Добігають кінця мої.

В кожного буде своя осінь,
кожен дістане свою кулю;
душу - на ключ і приходь в гості,
я залюбки Тебе почастую
чаєм гірким, трав’яним настоєм,
піснею, сплетеною із літа,
душу відкрий - нас тепер лиш двоє,
можем поволі собі говорити
з ночі до дня, аж доки заснемо
спина до спини, до серця серце,
душам востаннє забракне неба -
бабине літо у них озветься.
Крок. Невідомість... Прозорі тіні.
Хто тут крім нас? З ким мовчати будем?
З ким святкуватимем вічні будні?..
Тихо і солодко. Ми - осінні.

Впіймати тишу,
прожити холод
і стін самотність,
і сум, і біль.
Чомусь раніше
не йшлось одному.
Тепер відсутність
Тебе –
мій стиль.

Без ночі – темно,
без страху – відчай.
Щось, наче, вмерло,
як пустоцвіт…
Прожив даремно?
Дивлюсь у вічі,
і двічі стерто
мене з землі.

Твоя безодня
дарує простір.
Ніч коло печі
готує сон.
І я самотній
рахую кроки,
шукаю втечі
від перепон.

Прокинься, мила,
поглянь у небо:
там наші зорі
торують шлях.
Уже несила
іти без тебе…
Прошу, будь поряд.
Хоча б у снах…

Які новини? Коли випаде сніг?
Коли спиш, про що бачиш сни?
Хто завтра вийде за грань?
Хто із нас "інь", хто "ян"?
Запитання не потребують
відповіді.
Їх не чують.
Витрушую попіл.
Складаю бінокль
у футляр -
видимість нульова.
То що, буде весна
на сонце і дощ рясна,
на квіти і зелень?
Чи знову встелим
Всесвіт позавіконний
килимами мрій?
Думок несезонних
рій...

2008

Краплями з неба сіється сум
в вічну прогірклу землю.
Руки здіймаємо – і у росу
теплу…

Молимося, наче перший раз –
прОщення у долонях.
Сонячну гриву здіймає до нас
сонях.

Хто може знати, як і коли
щастя своє знайдемо?
Думати нІколи. Треба іти.
Йдемо.

2008

Враження, ніби самотній…
Ранку шукаю в небі.
В правій руці цигарка,
в лівій – загнаний пульс.
Літня нічна прохолода
стишує міста скрегіт.
Місяць у небі грає
свій срібнорогий блюз…

Мабуть, і Ти чекаєш
неба відтінку індиго,
чіпси або помаранчу
лагодиш заздалегідь.
Радіо вимикаєш…
І календарик – в книгу…
Чуєш-бо звуки банджо –
в небі лунає хіт.

З першим промінням сонця
дивна мелодія зникне,
завершиться без овацій
цей open-air для двох.
Звично спадають роси…
Але ніяк не звикнем
бачити, як між пальців
час просіває Бог.
2008

Останні дні весни…
Образи відійшли.
Самотні ліхтарі
вишукують світанок.
І кольорові сни
химерно проросли
в заплющених Твоїх
очах…
Вже скоро ранок.

Закохані мости
леліють перса рік,
і сутінковий птах
римує сни і тишу.
І хто, коли не Ти,
твориш дива в мені?
І хто, коли не я,
про все оце напише?

2008

Ти вершинами міряєш долю,
руки вгору і груди вітрам.
Я хотів би… і буду з тобою.
Затям.

Сонцесяйна і загадкова,
грає посмішка на вустах –
ані слова, ані півслова
про страх.

І коли відкорковане небо
розливатиме в келихи Бог,
ми з тобою Всесвіт зведемо
для двох.

2008

Довга дорога додому:
на вікна падає сутінь,
блиск одинокої зірки –
все, що єднає нас.
Хмари розтрушують втому,
вічністю пахнуть звуки,
і непотрібні свідки
наш забирають час.

Грати потрібно щиро:
жити на сцені й померти,
сумніви і страждання,
радість і сум – до кінця.
Сліпо приймати на віру
тихі слова режисера,
грати, наче востаннє –
п’єса вже почалась.

Місяць потроху зникає,
співом стрічають ранок,
гімнами славлять сонце
дзвінкоголосі птахи.
Погляд до неба здіймаю,
молюся наостанок…
Бризки золотокосі
падають на дахи.

2008

Колиска дощу.
По вітру пливуть мелодії.
Коли відпущу, не знаю,
чуюся злодієм.

У вже недитячих снах
молитви розгойдую.
Промовиш або промовчиш –
різниці жодної.

Хтось знову розріже вздовж
сумніви, спогади.
Залишиться сутінь площ,
вгорнена холодом.

Залишиться сум в душі…
На вікні
я вірші знову пишу.
Знов сумні…

2008

Повертаємося.
Вже розвиднілось.
Більше
ти нікому ніколи нізащо ніщо не віддаш.
Розлучаємося…
Ми віднині вільніші.
Але брама закрита,
і досі палає палаш…

Відмолю і пробачу,
і вкотре почну все спочатку.
Відтепер не тлумачу,
як досі тлумачив життя.
Ми з тобою інакші,
хоч все залишилося, наче.
Ми, напевне, пробачим…
… За вікнами знову сльота.

2008

Неспокійно, не в унісон
Б'ються наші серця сьогодні.
Все минулося, наче сон.
Ти нервово стискаєш долоні.

І на згадку лише мотив,
що мугикала перед ранком.
Відлюбив чи недолюбив?..
Вітер грається із фіранком.

Сонце стиха загляне в дім –
ретушує сліди знайомі.
Вже не хочеться холодів,
Вже набридло від перевтоми.

Погляд кину на телефон,
підійду – постою – поставлю.
Все життя, мов плацкартний вагон.
Я услід тобі помахаю...

І поволі піду домів,
вип'ю кави, скурю цигарку,
прогуляюся ввечері парком
і згадаю ранковий мотив.

2008

Ненаписаний вірш,
як навхрест забите вікно...
Як безликий штамп на конверті «Адресат вибув».
Коли ніяк сказати: «До скорого»,
«До побачення» або «Будемо»...
Коли все, що хотів,
залишаєш в собі.

Буде інший день,
будуть інші реціпієнти,
будуть дні весняні і сонячні,
коли є з ким поговорити:
півгодини убити чи й день
ні про що... про усе...

Та чи буде?

А якщо раптом
тиха підступна лінь
задушила талант?

Що тоді?

Імпотенція? Невдоволення?
Імпрекація всього і всіх?
Доки біль, доки сум не стих...

Тоді мовчки дивишся в небо,
наслухаєш вітер і дощ
і чекаєш потреби...

... Аж ось...
Почалось

2008

Вірші народжуються
у південній півкулі мозку –
справа…
Коли слизько надворі,
бо дощ,
коли холодно
і сльотаво.

Ми блукаємо містом
або
сидимо біля грубки
і місто
роздивляємося із вікна –
і життя за вікном пропливає…
Так буває.

Можна бути слабким чи сильним,
можна йти,
а можна… не йти…
Лиш натхнення минає,
і щастя минає,
й життя…

2007