Часи великої смути...

Лине здаля

Той заклик до бою,

В ім’я, що ніхто не забутий...

А сурми незгоди

Невтомно тривогу сурмлять...

І серцем є кожен

Прикутий,

Майбутнє чи пута?



Чи жертви намарне?

Чи буде омріяний мир?

Чи знову замизгане небо

Й нещадна наруга?



Ми браття.

Чи треба, насправді,

Нам новий кумир?

Чи будуть нові перехрестя,

І нові потуги...



Зависло питання,

Очікуєш нових подій,

Невже підійметься рука

І зійдуться Схід й Захід?



І знов хвилювання,

Від мрій до кривавих подій,

У когось розвага,

Для когось - плачу повна хата.



Єднаймось. Мирімось.

Шукаймо отой компроміс,

Що буде на краще народові

Сеї країни.

Знов хтось на колону

З братів наших вперто поліз...

І травить юрбу,

Що при владі, наш брат, слізогінним...

Вона, звичайна дівчинка із периферії, успішно закінчила школу, приїхала до столиці сповнена сподівань і мрій. Втупила до університету, і вчилась, їй не звикати, впевнена була в тому, що відмінний диплом – щасливий квиток у доросле життя. Вона марила кар’єрним злетом, і що все складеться не гірш, як у людей.

Викинула з голови усілякі дурниці про кохання, на це не можна було відволікатись, це заважає, виснажує, зараз тільки одна мета й ціль. Дивно, про неї інколи говорили «ця піде по трупам», а вона ніколи навіть й не пробувала – суперечило принципам , вірі у порядність і людяність.

Перше кохання видалось без відповіді, і виникло несподівано рано, була школяркою, і все ніяк не могла визначитись. Це були однокласники, обидва, з однаковими іменами, один – хоч і невеликий на зріст, проте талановитий, як тоді здавалось, малював гарно, аби розвивав талант, можливо, що й прославитися зміг би. Інший – хрестовий валет, із сірими очима, порядний, виважений, тоді так здавалось, його вихованням займалась мама, це відчувалось, адже рідко коли він пустував з дівчатами й не був шибайголовою, хіба що Вона, його однокласниця, не володіла провокативною інфою щодо свого потенційного обранця. Пройшло роки три з того часу, коли сумніви і інтерес боролися в ЇЇ душі. І от, Вона вирішила, що треба визначитись. Тим паче, один із обранців підріс, витягнувся, його очі стали ще більш сірими й, коли Вона дивилась в них, то спокій і впевненість оселялися в душі.

Та не сталося, як гадалося, зізнання в почуттях обранцеві було піднято на сміх, це сталося в один зі новомодних свят, яке вирішили відзначати класом, у лютому, на Валентинів день. Восьмий клас. Спроба була сміливою, відчайдушною, і зазнала фіаско. Дітися нікуди, кинути школу –не вихід, а як же мрії про життя в столиці? А як же прагнення не намарно прожити життя? Тому довелось вчитися бути черствою і непробивною. Дівчата вже на дискотеку з парубками ходили, на побачення бігали, навіть зустрічались, а Вона, ні, хоч і була в епіцентрі культурного побуту провінційного містечка. Вона не могла дозволити собі стосунки, хоча пару спроб і було. Чи то перше кохання, що не склалося, заважало, боялась розчарувань, чи… біль і осад…хто зна…

Столиця виявилась набагато більшою, ніж можна було собі уявити, тут вистачало амбітних молодих, які не гребуючи нічим хотіли прославитися, засвітитися.

Вона змирилась з думкою про те, що на протязі п’яти років не має дивитись на хлопців.

З часом навіть кинула звичку дивитися людям в очі, хоча сама раніш не розуміла, як взагалі так можна. Вітатися, розмовляти, без погляду очі в очі…

Але в один з осінніх днів чомусь, поспішаючи в гуртожиток, її погляд знайшов Його…

Він був старший, риси обличчя сподобались одразу, шляхетні, благородна, але зовнішність в порівнянні з магнетизмом, який заманював, наче сир в мишоловці, не йшли ні в які порівняння. Вона закохалась?

Леле! Невже? З першого погляду? А в кого?

Доля пропонувала копирсатися з цій таємничості аж п’ять років. Вона навчалась, наполегливо, інколи, в коридорах рідного університету зустрічала того, від кого замирало на хвилю серденько, до кого тянуло-манило, але, розуміючи безвихідь положення, обмеженість інформації про Нього, все відкладала в довгий ящик знайомство.

Вона не знала, хто Він, але за п’ять років інтерес переріс в платонічну нав’язливу ідею.

Це нагадувало ситуацію, коли на вітрині одного зі столичних магазинів одягу бачиш сукню, а зайти поміряти не наважуєшся. І при цьому всьому на відсіч відкинуто варіант, що сукні може не підійти, не виглядати такою чудовою, коли її надягнеш. Може не скластися з фасоном, фактурою тканини, відтінком кольору з відтінком шкіри, не лягти по фігурі, чи просто виявиться, що твого розміру не пошили.

Зустріч сталась. Несподівано, підготуватись не встигнула заздалегідь.

Так би Вона, можливо, одягла б більш вишуканий одяг, ніж повсякденний светрик, який був пару років тому модним, і спідницю, а не брюки в тон светру болотно-зеленого кольору. Хоча колір цей Їй пасував, відтіняв Її зеленуваті великі очі. Так, безперечно, сукня червоного кольору довжини міді по фігурі й туфлі з гострими носами на непристойній шпильці були б бажанішими за такої довгоочікуваної зустрічі, але була зима, всі шушкалися від морозів-тріскунів, і, певно, їм і в голову не приходило інше, як натягнути на себе пару теплих речей про запас.

Після першої зустрічі була друга, третя. Всі вони відрізнялися від першої тим, що були сплановані, для них шукався привід, хвилювання, планування розмови, рум’янець, відсутність сну й апетиту, все це передувало кожному наступному рандеву.

Вона почала танути, танути, а не худнути, нав’язлива ідея стати привабливішою, стрункішою, згодом одяг довелося замінювати, знадобилися речі, що носилися ще, як була школяркою, оскільки оновити гардероб не вистачало кошів, а у батьків просити не дозволяла совість. Подруги перешіптувалися, питали, чи не хвора часом. Відмахувалась. Всміхалась загадковою посмішкою Мони Лізи.

Вона стала одержима, надіями, мріями, і коханням.

Це вже було не те платонічне світле почуття, Вона хотіла себе вручити Йому, як найцінніший подарунок. Вона вірила, що стане єдиною, коханою, достойною.

Нарешті!

Помилилась.

Все вийшло прозаїчно, наче у студентки, котра обіцяла близькість підстаркуватому професорові, що викладає, за оцінку у заліковій книжці.

Він розтоптав однією фразою все : відсутність обручки не вказує на те, що я вільний.

Як? Отже, всі ті плітки, у які Вона відмовлялась вірити, все таки правда?

Ось чому Вона не могла знайти ніякої інформації про Нього – її оберігали, янголи, вищі сили, чи хто там, але…

Він пожалкує про свій вибір, вирішила Вона, й спробувала не впадати в депресію, а, за принципом клин клином вибивають, зав’язала стосунки з Іншим.

Інший був справді Інший, бо іноземець, інша культура, інші устої життя. Цікаво.

Згодом, переглядаючи фільм «Стиляги», у якому героїня народжує від чорношкірого дитину, ловила себе на думці, що розуміє її, як ніхто. Це справді був чоловік, ніби з іншої планети. Красивий, модно одягнений, старший, статусний, перспективний. Майбутній професор. Його цікавила наука, і Інший часто проводив свій час у бібліотеці, науково-технічній, де їхні шляхи й перетнулись. Інший поглядав зацікавлено і майже завжди посміхався, посміхалися його очі, вуста, на щоках, здавалось, ось-ось з’являться ямки, вищий, міцної статури, гарний, дорослий.

Тому й не дивно, що Вона вирішила спробувати. Роман розгортався стрімко, через деякий час почали жити разом. За п’ять років мешкання у гуртожитку вже хотілося своєї кімнати, затишку. Простору. Незалежності. А ще більше – Любові і надії, турботи й тепла, людського, непідробного…

Він готував свої національні страви. Вони спілкувалися, розмови були цікаві і різноманітні, часто прогулювалися алеями парку. Інший демонстративно відключав телефон, щоб дівчата з минулого не турбували їх спільний спокій і гармонію…

Вона була не одна у цьому величезному місті. Інколи здавалось, що ось воно, щастя. Пристрасні спекотні ночі. Пізні ранки. Навчання майже закінчувалось, диплом просувався успішно, до захисту лишалось трохи більше місяця. Писалась і дисертація, Інший просив про допомогу, і Вона залюбки Йому допомагала. Тандем – ось запорука успіху, у який Вона відчайдушно вірила.

В один з весняних теплих днів Інший взяв Її з собою на прогулянку до центру міста, звісно, Вона одягнула сукню і босоніжки на високих підборах. Покрій підкреслював вигідно фігуру, довжина відкривала красиві ноги, а підбори робили їх довгими й ще стрункішими.

Розпущене волосся вигравало на сонці всіма барвами веселки, а Вона, окрилена, посміхалась сонцю і хорошому дню, усім, хто так само у вихідний вибрались прогулятися центральною вулицею міста. Магазини, вітрини, покупки. Купувались подарунки рідним, бо Інший мав скоро їхати на місяць-два на Батьківщину. Вона все робила правильно, намагалась порадити, де що знала, розповідала. Нарешті покупки було зроблено. Закінчився шопінг походом в кафе в торговому центрі. Ближче до вечора зморені, але щасливі вони поїхали додому.

Істерику розпочав несподівано. Ще не захлопнулися двері квартири, а Інший вже не міг стримуватися. Шквал звинувачень і безпідставних ревнощів впали, наче сніг на голову. Розлючений, несамовитий, погрожував й просив Її піти прогулятись, поки Його лють зникне. Їй стало страшно. Вона добре знала, що ніколи ніхто не втримає її, коли вдарить.

Коли кохаєш, то навряд чи зможеш підняти руку на кохану жінку.

Ось так, як була, у сукні і на підборах, Вона почвалала у сутінки. Було холодно. Без грошей, без теплого одягу, на втомлених за день ногах Вона йшла, куди дивились очі. До гуртожитку йти не хотілося, дівчата одразу почали б розпитувати що сталося.

Вона зрозуміла, що не хоче цієї неоправданої залежності, щоб її, просто взяли й викинули, наче котеня, що встигло народитися, за борт велетенського корабля. Вона відчувала відчай і прірву. Почуття до Його не зникли, а до Іншого, крім обурення і відрази нічого не лишилось.

Післязавтра був захист. Диплом лишився на комп’ютері там, на квартирі…інший не дозволив взяти його, погрожував викинути ПК через вікно… треба було улагоджувати питання, вперше в житті вникла думка підмазати здачу іспиту. Передзвонила дипломному керівнику…повідомила про те, що диплом, який писався протягом кількох місяців й був схвалений, втрачено…сліз не було. Спокій і рішучість. Думка, де роздобути гроші, щоб все владнати…

Ближче одинадцятої задзвонив телефон. Вона відповіла, Інший просив пробачення, повернулась. Холод, крижана стіна, холодна завіса. Холодне ліжко. Спілкування втратило необхідність, а про секс було забуто навідсіч. Спали разом по різні боки. Бажання зблизитися у неї зникло. Інший спробував, але відповіді не було. Ніч була майже без сну.

Потім захист. Вдалий, що радувало. За три дні Інший мав відлітати. Квартиру вирішив не оплачувати, а по приїздові знайти нову. Планував, що житимуть разом. Вона мала чекати на Нього, свого Героя, як вважав Він. Лишив її з купою невирішених питань й чкурнув безтурботно.

З гуртожитку примусово виселяли, не давали диплом, поки не збереш речі й не гайнеш…не було ані коштів, щоб знайти пристойну квартиру, ані роботи. Диплом на відмінно, та досвіду нема. Зв’язків теж, як виявилось, щоб врегулювати питання. Інший, перед відльотом пропонував долари, не взяла, хоча гроші були потрібні. Вона не продавалась. Обручку повернула. Попрощалась. Не пробачила. А ще – вирішила, що впорається сама.

У батьків попросила допомоги, для них – немалі гроші, як на той час, аби взяти старт в доросле самостійне життя. Вона знала, що той борг Вона не зможе віддати все життя, наскільки неоціненною була допомога.

Згадала, що одна зі знайомих бабусьок уподобала її як майбутню квартирантку, поки та буде у селі влітку. Складалося все добре, тимчасово житло було знайдено. Так само й допомогли друзі з роботою, неофіційно, але за фахом й хоч гроші були невеликі, проте це була реальна пропозиція. Реальна можливість більш менш стати на ноги. Про романи було забуто, проте віра в успіх не полишала і гріла душу. Попереду чекало довге і цікаве життя, нові можливості, люди, емоції, горизонти, Вона впевнено крокувала вперед.

І припинився діалог,
Хоча знайомство віщувало
Багато спільного, початком
Чогось нового...слово – Бог...
Ти про своє, я – про своє,
Так славно, правда, щебетали,
Думки нас, ні, не відпускали,
І не було «або-або»...
Та обірвалось все ураз,
Мовляв, ти вже дорослий хлопець,
І натяки про те, що досі,
Ще не було, проте здаля...
В мені зависло слово «...ля»,
І нота «ля», і префікс «бе»,
На ці прозорі слизькі теми,
Тому доводжу теорему:
Я обираю не тебе.

Від натяків таких аж гірко,
Забув, що обирає жінка,
І тут з наказом не пройдеш.
Адйос, аміго...так не вперш.

Ключі від квартири?.. Я хочу
від серця твого ключі! –
навалою щоб серед ночі!
Чи чуєш? Чому ти мовчиш?
Мов плем’я нестримних варягів
Ввірвуся у твій тихий сад!
Ключі від квартири? Не варто.
На руки – так! – мокра роса.
Притримую козирі-карти,
І туз там, в колоді моїй.
Ключі від квартири – не варто!
На свому стоїш, щож, постій!
Я впевнена, що дублікати,
Чи просто змінити замок – найлегше,
Складніш – покохати…
Освоїла вкотре урок.

розбуди мене, сплячу красуню,
поцілунком, від довгого сну,
прикидайся Іванком-дурнем,
принеси романтичну весну,
обійми, зачаруй затишком,
я прийняти турботу готова
із тобою так хороше,інколи
відчуття, що я - вдома :-)

Виправдовуватись - зайве,
Коли намір не почути,
Коли помилка фатальна – всюди,

Алкоголь не допоможе,
Але сказане під кайфом,
Може бути правда, схоже,
Зайвим…

Ти мене кохаєш, певно,
Але смак хмільних напоїв,
Зруйнувати може диво – двоє…

А тому подумай, варто,
Перекреслити, що маєш,
Звичка – так… тебе кохаю…
Знаєш…

Виправдовуватись – зайве,
Вибір тільки за тобою,
Я погоджусь, поважаю…
Поки…
двоє…

Життя нові й нові задачі,
Чи знову успіх – на коні,
Чи знову смуток журить вдачу
Либонь в придачу. День при дні
Ростуть бажання, апетити,
Їх потягнути до снаги,
Аби лиш тільки захотіти,
То будуть й з маком пироги…
Життя жене по колу вкотре,
Ти на борту чи за бортом,
Чи капітан, а чи – непотріб,
А чи… не кажуть за столом.
Проте минущі всі поразки,
Якщо душа не продалась,
наївно, щиро віриш в казку,
Мов фенікс відродивсь, піднявсь,
Тому вперед,
Не падай духом,
І серед сутінок німих,
З уламків посеред розрухи
Якщо зуміти ти зберіг
Цнотливу чисту світлу душу,
То завше будеш на коні…
Життя задачі – ким ти будеш
В наступнім дні?

Я хочу быть твоею полезной привычкой,
Словно зубы почистить, иль выключить свет,
И естественной, и, в то же время – обычной,
Но желанной, любимой, на тысячи лет,

Я хочу растворяться в твоем микрокосме,
Быть желанною гостьей, когда ни явлюсь,
Твоей жизнью, и радостью «до» или «после»,
Провожая которую чувствуешь грусть…

Колись усе мине,
І я, і ти, і люди,
Котрі були за збігом
Обставин – глядачі...
Із сотень перехресть
Таке як в нас, ще буде,
І буде шал оман,
Безумств-сдраждань вночі.
І буде сивий дим
Під сум, ранкову каву,
І буде все окей,
А мо й не хепі енд,
У когось буде все,
Але мені цікаво,
Що буде в нас,
І ми – то витвір,
Чи фрагмент?..
Чи звук пустий ота
Таємна спроба щастя,
Чи соте із завдань,
Загадок для душі?..
Колись усе мине,
А поки, ніби в казці,
Єднає нас любов,
І пишуться вірші.

cо временем – все меньше слов,
все больше – мысли
в уме подсчет своих шагов,
и чьих-то жизней,
уходят…жаль, но что сказать…
не прячь ладони –
ни отобрать, не отозвать
судьбы иронии…
опять мечУсь, куда-то вдаль
свой взгляд заброшу…
себя мне жаль…да, очень жаль…
а ты – хороший…
но, только, видимо, для нас
– другой сценарий,
ну, как дела? а как у вас?
пора свиданий! –
поникла я, все не под стать –
не те манеры…
что время не направить вспять –
душа болела…
тобой еще…пока…пока…
но я не кисну…
отшить смогу до сорока –
таков каприз мой.
на сорок первом вдруг пойму –
Что мало толку…
еще жива, любить смогу…
но волка, волка…
порода – сила и душа –
и жажда воли…
хочу любить, хочу дышать…
и Бог с тобою!
кого дурю? кого храню
в девичьем сердце?..
надежда есть…
горит душа
от крови с перцем…

со временем – все меньше слов,
все больше – мысли
в уме подсчет своих шагов,
и чьих-то жизней,
уходят…жаль, но что сказать…
не прячь ладони –
ни отобрать, не отозвать
судьбы иронии…

Небезпечний і в крихітних дозах
Ти отруюєш душу мою,
І збентежуєш пристрастю мозок,
І я думкою поруч в краю,
Де стрічаєш ще заспане сонце
Ти раніше на кілька годин,
Я ще сплю, але простоволоса
Поспішаю на зустріч із ним.
І з тобою…Повіриш? Буває…
Випиваю я душу твою, ти – мою,
Ні, не шкода, безкраю!
Поки житиму, доти – люблю.

В одном неизвестном городе, не думай, читатель ломать голову и гадать, в каком именно, все равно не угадаешь… Так вот, в одном неизвестном городе, не указанном на карте мира, неприметном, но примечательном, жила была девушка. И собственно говоря, рассказ совсем не получился, если бы не одно замечательное качество девчушки – способность составлять счастье с маленьких, обычному человеку даже странных и неприметных радостей. Так вот, героиня нашего рассказа жила в маленькой съемной квартирке, которая похожа была скорее на каморку, но поскольку размещалась почти на крыше старого городского здания, походила скорее на голубятню. У девушки были родители, братья, сестры, но ей так хотелось пожить одной, что она уехала из дома, исполненная надежд и еле уловимой грусти, поскольку знала – и у птенцов отрастают крылья, и наступает день, когда пора покинуть отчий дом…

Девушка обожала рисовать, танцевать, петь, рукодельничать и выдумывать сказки. Сюжеты она брала из жизни, поскольку больше всего выше перечисленного любила наблюдать за людьми.

Вот она бежит на работу, солнышко благословляет рабочий день, птички поют, капельки росы переливаются цветами радуги. Пригнула белка на тропинку, распушила хвост, и поскакала дальше. Путь лежит через парк, глаз милует каждый день неиссякаемое колдовство природы.

Вечер. Этот мужчина здоровается с весны с нашей героиней. Она его видела много раз с коляской, в которой сидел годовалый внук. Настроение не совсем лучистое, потому говорить долго не получится. И тут розовощекий карапуз в коляске заплакал. Барышня остановилась, внимательно посмотрела на крепыша-карандаша и серьезнейшим тоном произнесла: «А тебе чего горевать? Радуйся миру и не реви»

Малыш затих, выпучил ясные глазки и вопросительно глядел на тетю.

Мужчина улыбнулся. Поздоровались, побеседовали немного. И куда девалось угрюмое настроение?

А еще чудачка очень любит после физических нагрузок спортзала и принятия ванны укутаться в теплый халат и пить молоко. Зимой кипяченое молоко с медом или малиновым вареньем. Летом – прохладное после душа. Именно тогда кажется, что жизнь наладилась и появляется ощущение домашнего уюта. И тогда чудачка забывает о том, что ее родные далеко, и она чужая в городе, название которого останется в тайне.

А как прекрасно начинать утро любого дня с чашки вкусного кофе и пирожного, вместо пирожного, кстати, может быть и свежий творог, политый медом, а вместо кофе крепкий чай, но это уже под настроение.

Девушка любит мечтать, и даже когда ранее она смотрела телевизор, который ей потом отключил владелец квартиры, мыслями могла улетать гораздо далее светских хроник, экстренных ситуаций и мыльных сериалов. Но больше, чем смотреть кино, она любит смотреть сны.

Сновидеть получалось пару раз, и то, не припомнит, то ли это сны были слишком реальные, то ли и вправду получилось. Сны показывали разные, цветные, и черно-белые, иногда просыпалась с ощущением реальности, но потом приходила в себя и понимала, что это всего лишь сон.

Девушка умеет разговаривать с детьми, животными, цветами, а когда вдруг нечаянно разбивает тарелку или чашку, виной всему была мечтательность или рассеянность, если помните, то даже с осколками битой посуды.

Героиня нашего рассказа хочет быть нужной миру, потому вопрос того, что она принесет в мир, создаст, заботил ее больше, чем другие вопросы. Под другими вопросами читатель пусть сам задумается и составит список главного и второстепенного. Скажу коротко, девушку не волновали понты, писки моды, тренды, шоппинги и сплетни нашего городка. Книги, фильмы, общение с необычными людьми делали свое дело – ощущение счастья и целостности не покидало девушку ни на миг.

И даже когда казалось, что руки вот-вот опустятся от испытаний и задач, посланных судьбой, девушка умеет в мелочи – улыбке незнакомого человека, лучике солнца на щеке, капельке дождя, причудливо нарисовавшей узоры на асфальте, аромате кофе с кофейни, расположенной на первом этаже дома, под крышей которого она живет - найти тот миг счастья, который может перерости в прекрасное настроение на целый день.

И не важно, сколько у тебя есть в кармане денег – они не прибавляют счастья, а только расширяют некоторые возможности. Неважно, сколько знакомых, если есть пара надежных друзей, то никогда не останешься в изоляции один на один со своим унынием и проблемами. Надо уметь делать себя счастливее. Это просто. Примером тому жительница неназванного городка.

Улыбнись, просто прохожему на улице, себе в зеркало, но только искренне, и тысячи улыбок вернутся тебе взамен.

Вот такая история, она недописана, каждый может написать о своих радостях и разочарованиях, трудностях и победах. Я написала о девушке, исторя которой еще не закончена и имеет продолжение. Жизнь полна сюрпризов, просто надо научиться их принимать. Доброго времени суток читателю и прекрасного настроения!

Монотонне "тік-так" годинника.
Скоро північ.
Вслухаюся - нічого. Дивно. День минув у чеканні чогось несподіваного, але - нічого...НІЧОГО не сталося!...
Білий шовк сорочки по тілу ковзає - легкий шелест тканини і ледь відчутна миттєва прохолода.
Закриваю очі і вслухаюся у ніч. На мить з вірою у чудеса простягаю праву руку убік - пусто...Отже, знову вигадала тебе,мій єдиний, вимріяний коханий...)
ЗІТХАЮ...(вийшло так нещадно голосно).А небо глибоке-глибоке.Дивлюся крізь шпаринку поміж гардин на повний місяць. Охоплена бажанням, піднімаюся у ліжку, дотягуюся до вікна - ВСЕ!
Без перешкод місячне сяйво рине в мою кімнату. Дивлюся, і дивуюся з блідого обличчя: скільки смутку і таємничості у цьому величному овалі!.. Світило владно позирає на мою сорочку, затримується на грудях, пускається нижче і нижче. Хмари, які пливуть, закриваючи частково час від часу місяць, ніби спрямовують погляд його туди, куди той сам бажає. Раптом мене охоплює думка: місяць наче кавалер, що першої шлюбної ночі прагне розгледіти свою наречену, милуючись красою молодого тіла. І я скидаю одяг!.. Дивись, ось, така я, як є! Купаюся у місячному сяйві, простягаю руки, окрилена радістю от-от полечу!.. Зморена, але щаслива, засинаю, з думкою «не дарма чекала...Диво сталося»

Все сталося, як звичайно. Ти - то закипав, мов чайник, випускаючи пар потоком непотрібних виправдань, то булькотів щось собі під носа.Я - відійшла мовчки до вікна, щоб не бачити зайвий раз обридлих мізансцен.Знала наперед, що скажеш, і яким жестом буде супроводжуватися та чи інша фраза. "Добре.." - заспокоювала себе. - "Все дуже добре." Мабуть, спроба налаштуватися в думках на позитив не давала чути продовження тиради. Колись, з момену щось після трьох побачень, мені вдалося відмітити в тобі одну характерну рису - в ході бесіди, а тим паче - гострої полеміки, невимушено переходити з однієї теми на іншу, при цьому забуваючи про початкову логіку приводу розмови, так звану точку відліку. Ось і тепер, плутаючи грішне з праведним, ти застосовував своє віртуозне вміння - говорив, що у всьому, що між нами сталося, тільки моя вина; що не можна бути такою щасливою щодня без суттєвого приводу, а тим паче збиратися на роботу так, ніби йдеш на побачення; негоже виставляти свою красу на показ... і взагалі. У тебе не забракло аргументів для звинувачень - і тисячі-тисячі слів було спрямовано на захист власного чоловічого ego.
Я мовчала...Заходило сонце...За вікном запалали свічки каштанів, туманіло ароматом бузку. Все складалося, як звичайно.
Ба, ні!
Сьогодні мене нарешті перемогла думка зібрати речі і піти від тебе - втекти з театру одного актора, де давно слід змінити репертуар.

Мой любимый сказочник,
Расскажи мне сказку,
Буду слушать, искренне,
И внимать рассказу
О бесстрашном ангеле,
Что с небес спустился,
О войне с дияволом,
О надежды искре…
Ты поведай, сказочник,
Что тебя тревожит,
Чем душа кручинится
И мороз по коже…
Протяни мне, сказочник,
Ты свои ладони,
И душа утешится –
Мы ведь схожи кровью…
Думаю, когда-нибудь,
Но когда, не знаю,
Стану тоже ангелом,
И в борьбе сражаясь
За добро вселенское,
За любовь земную,
Мы с тобою встретимся –
Свет восторжествует!

Профайл удален…
Истерика? Паника?
Отчаянье от…
Неполученных писем…
Ирония - «житель
соседней галактики»,
Так надо: система
Моя тобой «виснет»…
Профайл удален.
И не надо смятения,
Живу, как и раньше,
Дышу кислородом,
Под киевским небом
По Киева времени…
Стеснения? – Нету,
Есть только свобода.
Напор, интерес и
Желанье быть понятой,
А скорость…похлеще
Инетовских битов…
Профайл удален.
Да, спасибо, заранее
Всем тем, сердце чье
Бьется в бешенном ритме.

Хоть мучаюсь, но продолжаю жить,
Слабак уступит лишь, а я – играю,
Я жизнь в итоге все же выбираю,
Гораздо проще сдаться, отступить.
И я живу, хотя немного сложно,
Но без борьбы – не чувствуют процесс,
Кто хочет – ищет новую возможность,
Кто ищет – тот найдет…есть интерес.
Кто чувствует физическую слабость,
И крепатуру тела – телом жив,
Кто ощущает боль – в том тоже радость,
Значит, жива материя души.
Кто скачет на эмоциях – неплохо,
Здесь главное – не выскочить в ущерб,
Жить хорошо! – Мы живы, слава Богу!
Не нам решать, кому? Когда? Зачем?

Занавес таинства.
В том его сила,
Что вседозволенность
Чувства убила.
Мало того –
Пресыщенье пришло –
Плотское, в юности,
Словно на зло.
Смотрят с экранов
Каналов для взрослых,
Даже не смотрят,
«Страдают износом»
Дяди и тети,
Кому как пришлось,
Тупо и глупо…
Мода на злость…
Нет той любви,
Чтоб наполнилось сердце,
Не с кем беседой
Душевной согреться…
Стали чужими
Волненья души,
Мало духовности,
Время спешит…
Где же найти?
Может, правда
Есть в книгах –
Мудрость и трезвость…
Энергия, сила…
Все же я верю,
Как в детстве,
В мечту,
И разделяя
Всю жизнь на фрагменты,
Место оставлю
Пустым сентиментам –
Сердцем всецело
В любовь проросту.

Мне непонятно многое из жизни.
Как дружбу строить можно на корЫсти,
Или, к примеру, цель - найти любовь…
Летит неумолимо, слишком быстро
Секунда. Час. День-ночь сгорают искрой.
Я удивляюсь, и, скользя карнизом,
Уверена – вкус сахара – не соль…
Ну, кто сказал, что надо непременно
Брать силой то, на что не стало веры?
Или, к примеру, накричавшись всласть
Стать лучшим, уважаемым…Барьеры
Вряд ли «возьмет» разорванная пасть…
Смех над другими с легкою издевкой
Вернется бумеранговым итогом,
Ведь вьется по спирали бытие…
И каждый, кто живет – живет под Богом,
Несет свой крест, идя СВОЕЙ дорогой,
Сполна получит – каждому – свое

Мое дыхание летит к тебе.
Посмотри на часы, там уже наверняка около полуночи…
Теплый ветерок вот-вот коснется твоей щеки. Поток воздуха спешит, смешивая на лету аромат моего разогретого жарким днем тела, остатков духов, которые ты любишь вдыхать при наших встречах, белого легкого платья.
Мое дыхание пропитано пылью городских маршруток, руганью базарных теток…извини, не хотелось бы, но…преодолевая нелегкий путь к тебе потоку тяжело оставаться прежним - чистым и девственно свежим. Это, вероятно, для того, чтоб ты больше ценил моменты моего непосредственного присутствия.
А еще поток воздуха немного остывает по пути к тебе - стасть рассеивается, теряется…это напоминает больше выцветшие краски на холсте… И запахи, всевозможные запахи про прохождению траектории полета тоже портят этот еле ощутимое дуновение ветра… Дыхание становится чужим и неузнаваемым, боюсь, ты даже не узнаешь его среди тысяч перемещений воздушных масс.
Жаль, что вот так…приходится только мысленно отправлять тебе «вдох-выдох», «стук сердца», «румянец на щеках»…и еще много чего в мыслях – бесконечно много…
Твердо знаю, чего нет – ненависти и равнодушия.
Мое сердце по-прежнему бьется чаще при одном только предчувствии встречи с тобой. Я теряю на время ощущение пространства и улетаю так же высоко к вечернему небу, на котором вот-вот зажжет огни Большая Медведица…
И если б я лгала, то разве около полуночи писала бы эти строки? Лови мое дыхание! Там и застенчивый поцелуй в щеку (ближе к губам!), и содрогание от легкого соприкасания тел, и…
Дофантазируй, подробней знаешь только ты. А я помолчу и …помечтаю. 01.06.2010

Таких, як ти, уже не роблять,
І не лишилося таких.
З тобою ми одної крові,
Такі, як є, ми, на віки.
З тобою – побратими долі,
І жар, і присмерк, й серця жар,
Давай зігріємось любов*ю? –
Нехай відпочива душа!
Віддаймося у руки Бога,
Він знає те…(ніхто не зна!)
Відкиньмо страх, і біль тривоги,
Бо в серці виграва весна.

Спасибі тобі за вечір,
Я вчора забула втому,
Ти був, мов господар гречний,
Раніш мені невідомий…

Молилась до Бога якось,
Й просила мені послати,
Такого, як ти, чи, майже…
Лишилось лише – впізнати.

Слідами шукань у юні
Блукала, поневірялась:
Любила – симпатій шквалом
Лякала – було – боялись…

Спинилась. Застигла в часі,
Знайшла не своє – згубилась…
Співав у волоссі вітер,
Я вірила в Божу милість.

І кожна кровинка в серці
Співала до тебе, чуєш?
Згадаю вчорашній вечір
Чудовий…тому й сумую…

Ти звик бути майже самотнім
Навряд чи почуєш мій крик…
А я, мов на краю безодні…
Чекаю весни…а ти звик
до спокою...Майже байдуже,
Що я шаленію поволі…
Капризи мої - слід напруги
Нервової – вибрики долі.
Шалена…шалена безтямно…
Мені ти усе вибачаєш…
Спокійно зализую рани,
А потім – "гарчати-гарчати"…

тоді лиш спокійна, як поруч…

ти звір мій – а я – твоя здобич…

Так, примхи та істерики
Вже майже зводять з розуму –
Відверто попереджую,
Схиляю свою голову...
Хто є моїм теперішнім –
Тому, навряд чи солодко...
Нестримана, охрещена,
Собою заполонюю...
Тобі, моєму ангелу,
Мовчатиму, терпітиму,
Триматимусь, не викрутить
Мій розпач крила-руки...
Я грішна є...Я грішна!Є...
Почуй, мене, теперішню
У вітрові, у подиху...
У звуках – серця звуках.

Терпи, щоб я не повернула
На хибний шлях…на ковзку путь.
Ти – мій хранитель і притулок…
Друг… хто зумів мене відчуть…
Не побоявся сцен, істерик,
Образ і приступів жалю…
Тобі не хтілося до Америк…
Тому тебе за се люблю…
Ти слухав, слухав, слухав, слухав…
Шукав у сповіді резон, був вухом…
Другом…певно, другий
У нас побачень став сезон
Більш повним правди і контакту…
Вагань і пошуків душі…
Ти зачепив...що тут сказати(?),
Тому й пишу думки-вірші.

Свари мне кофе поутру,
Ты знаешь крепкий горький кофе
И подсласти его любовью,
Или подай к напитку тортик,
А, может, чаю сваришь как-то?
Бодрящего - подкрасить утро,
Потом погоним по маршрутам,
Но я запомню – не забуду.
Какао теплое не надо –
Потом опять в кровать потянет,
А надо разбудить реактор,
Чтоб ощутить дневные грани,
Компот не подойдет – не жарко,
Но коли нам пожар устроить,
То может и копмот на завтрак
Пыл охладить и успокоить.
Подай мне коньяка рюмашку,
Чтоб кофе расширял сосуды,
Что, заморила я бедняжку?
Мы помнить будем это утро.

Передают прогнозы о погоде,
Все обещают затяжной февраль...
А мне любить так хочется кого-то...
Развеять грусть и утолить печаль...
Подумаю о солнце и о лете,
И в сны к тому, кто в думах обо мне
Прийду, и приглашу его к обеду,
Потом станцуем, точно, при луне...
Не отпущу! Погоду обещают
Нелетную...и заморозков цикл...
А я согрею сердцем и оттает
Лед от моей пылающей любви.

Я думаю, а стоит ли
При кризисе и тонких нервах
В истерике, и на мели,
Вручать себя, царевну-лебедь
В твои обьятия...

Вдали
Туман расстает разговоров,
Я думаю, что рассказать?
Печальна и наивна снова...
И на уме – уметь прощать...
Воспринимать меня всецело
Тебе, мой друг, не так легко...
И я играю – струны нервов
Звенят, как тонкое стекло...
Мне ранит душу, что не сможешь,
Меня, мой друг, ты разгадать...
Нам нечего с тобой итожить...
Осталось лишь – молчать...

Того лютневого ранку дівчина Олеся прокинулась не від аромату кави, що долинав з кухні, не від обережного брязкання посуду. Тиша стояла в квартирі. Здавалось, що завис у повітрі монотонний звук. Якби в написанні музики вигадали нотний знак для позначення такої тиші, то сам музичний шедевр було б надруковано на п*яти сторінках. Так, саме на п*яти, Олеся була впевнена у тому.
Ще трохи полежавши в ліжку, остаточно усвідомивши, що сон, солодкий сон, в якому марила вона хвилин з п'ятнадцять тому, не повернеться і не матиме продовження в суворій реальності, дівчина попленталась на кухню.
Чайник закипів надивовижу швидко, хотілося кави, проте її запаси було вичерпано і довелося пити чай. Процес заварювання чаю є досить таємничим – подумала Олеся. Окріп усотується у висушені туземні листки, зчитує інформацію, а потім, опісля того, як чай готовий до вживання, вісті з іноземних країв отримує організм.
Димок здіймався над чашкою. Згадалося як в дитинстві вночі, коли татко вставав з безсоння і йшов на кухню, щоб посмажити яєшню і приготувати чай, вона, ще мала, вислизала з-під ковдри і приєднувалась до пізніх вечерь (чи то може занадто ранніх сніданків?), чай мав аромат справжньості, заварювався повільно, а ще був гарячий-прегарячий, доводилося дмухати на маленьку ложечку й чекати, коли можна буде пити.
Роки змінили звички, тепер Олеся не уявляла дня без кави, спала цілу ніч, і жила окремо від батьків. У неї не було таємничого принца, на кого вона чекала ще з дитсадка. Траплялися хлопці, чоловіки, які подобались, але переважно «Алєни Делони» не відповідали взаємністю, або ж могли запронувати хіба що близькість і не більше.
Олеся звикла жити одна. Цінувати свою самотність навчилась завдяки необмеженості дій. Танці, зустрічі з подругами, перегляд фільму в будь-який час, опівнічне мовчання при ввімкненій лампі, прогулянки пішки на великі відстані, пустий холодильник – то тільки невеликий перелік переваг самотності.
Інколи дівчині хотілося опинитися на безлюдному острові, вона знала точно, чим буде займатися. Ляже на пісок в чому мати народила ниць, заплющить очі, і буде дослуховуваись до відчуттів свого тіла, шепоту океанських вод, мріятиме на повну, не поспішаючи, без обмежень. В її мріях обовязково буде все так, як захоче вона – і принц – молодий, привабливий, розумний, уважний; і маєток зі стайнею, і майданчик для гри в гольф…А ще сад, в якому Олеся сама вирощуватиме різноманітні сорти троянд. І чайна плантація, сповнена щирого сонця і любові власників маєтку. Отоді вже інші любителі чаю отримуватимуть звістки від неї про теплі краї, про безмежне кохання і достаток, будуть мріяти і насолоджуватимуться теплом тих, хто поруч, хто заварив чай.
Ввімкнула комп*ютер. Інтернет «лагав».Мабуть, в день святого Валентина всесвітня мережа не втримувала напруги закоханих сердець. Перевірила пошту. Декілька пропозцій щодо працевлаштування, розсилку яких замовила ще не памятає відколи, повідомлення з сайту Однокласники про те, що хтось поставив оцінку за фото, новини з закордонного порталу знайомств.
На телефон прийшла смс-ка від хлопця, з яким познайомилась випадково в транспорті (несолідно, але що вдієш, коли людина сподобалась?), приємно, що тебе памятають. Але той, на кого можна було при занадто низькій ймовірності, розраховувати, не привітав.
Для Олесі Валентинів день давно не існував, з класу 8-го, коли окрилена почуттями до однокласника Сашка, вона надіслала валентинку адресату. Почуття було розтоптані «тупим ржанням і стьобом» над оформленням листівки. Пізніше Олеся повертатиметься зі шкільної вечірки і побачить її валентинку в калюжі. Ось така се-ля-ві.
Серце закрилося надовго з тих часів, потім років через 7 дівчина знов «зіграла» в кохання без відповіді…така собі роль, з періодичністю і наслідками психічних розладів.
Віднедавна, здавалось, переконала себе в тому, що треба дозволяти себе любити, але що вдієш, коли любити просто не вміють. Стосунки почати шансів було доволі. Але щасливою людиною чомусь почуваєшся лише тоді, коли «не йдеш в розріз з самим собою». Не обманюєш себе, не переконуєш і не плануєш розумом, мовляв ось це зараз, те - опісля, а ось те – взагалі не має сенсу.
Олеся звикла жити так, щоб не соромно було перед собою, навіть за досить дивакуваті вчинки. Олеся була віль-но-ю! Кохати вона могла кого-завгодно. Байдуже, чи кохання взаємне. Дівчина була щаслива від того стану, який панував у душі не важливо скільки днів, років, чи, може, годин. Валентинів день приходив укотре з легкою депресією. Але десь ближче до обіда дівчина усвідомлювала, що важливо кохати не раз на рік, почуття потрібно підтримувати вчинками, зігрівати дзвінками, зустрічами, походами в театр,кіно…кому-що до вподоби, романтичними побаченнями, тривалими розмовами, відкриванням душі…
Кохання не можна планувати заради того, щоб було кому готувати, прибирати, прати брудні шкарпетки.
Як на неї, то повсякденність життя перетворювалась в свято кожного дня, бо вірити, чекати, хвилюватися, що ось-ось побачиш, почуєш, знайдеш…приємно. Стан очікування дива приємніший, аніж очікування черги. Для дівчини неприйнятним було порівнювати себе з товаром, що залежався на полиці і дивом купився нарешті розтяпою-покупцем.
Чай було допито, напій охолов, не приніс очікуваного задоволення. Думки не роїлись, за вікном об дашок балкону тарабанили краплі дощу зі снігом. Було спокійно і похмуро. Ось такий собі звичайний зимовий день, погода залишала бажати кращого. Проте дівчина не сумувала. Нафарбувавши вії ще хвилин з 20 вдивлялась у дзеркало, потім зателефонувала батькам, поговорила з сестричками. Мобілізувала свій ентузіазм, одягнувши капелюшка, ще раз «згримасила» в люстерко і вирушила на прогулянку, хто знає, що ще може статися, адже до вечора ще гай-гай…

Как-то мне надоело существовать в мире, где нет рядом Тебя…и вот, когда решилась я что-либо предпринять, чтобы устроить свою жизнь, Ты появился.
Неожиданно, не такой, каким я себе рисовала… просто незаметно стал жить в моем мире, независимо от состояния бодрствования или сна…
Ты был повсюду, даже не зная о том.
Мне весело, от того, что судьба сыграла со мной такую шутку и одновременно преподнесла неоценимый подарок.
Мне грустно, осознаю, что вишу на волоске Твоего решения на свой счет.
Мне невыносимо больно, так как Ты мне признался, что есть в твоем сердце место…но увы, оно уже занято…
Я плачу и смеюсь – это истерика?
Я ухожу мысленно в себя и не слышу и не вижу окружающего мира…
Я становлюсь светлей в душе – чувства, которые я испытываю, превозносят и освящают меня… но грешная спускаюсь в преисподнюю реальности.
Да, я сделала ошибку, которую не перестану совершать.
Я вновь призналась человеку, который мне понравился, в чувствах.
Жалею?
Нет.
Услышала в ответ, что симпатична…
Это радостно и жестоко, поскольку дарует надежду на выигрышный исход игры…
Я уже взрослая, и понимаю, что насильно мил не будешь…не будешь и люб-дорог, если место уже занято.

Сама любила, сама отказывала, видно, пришла моя очередь расплачиваться…
Давече умоляла Его о поцелуе…
Да! Просила, искренне.
Та немая мольба во взгляде выдала обо мне все – все бессилие бороться с душевными волнениями.
Он отклонил просьбу.
Это не унижение, скорее всего Он был честен по отношению к себе, а если бы поцелуй случился, я бы просто не перенесла то, что Он целовал меня из жалости по отношению ко мне, женщине, безумно жаждущей любви.
Настоящие мужчины не врут никому, даже себе, как и настоящие женщины, немного безумные в порыве волнений.

Все оставлю как есть. Не вернусь туда, в тот вечер жутких зимних морозов…
Не желаю быть той, кто надеется и любит, стану женщиной, которая смогла принять испытание чувствами.
Надо идти дальше, больно, но кто сказал, что я должна умереть?
Опять плачу, от того, что себя жалею. «Перестань, ты – шикарная женщина» - повторяю себе фразу, которая не раз звучала в мой адрес.
Закутываюсь в теплый плед. Сердце болит…
От безисходности и нервного напряжения ухожу в сновидения до утра.