Я так давно нічого не творила,
Аж дивно інколи стає.
Раніше я була "на крилах",
Коли писала. Та про те,
Час у життя краде хвилини
Й не помітно все так плине,
І розумієш, що усе - вже надто пізно,
Та про те, забути все?
Це не можливо!
Я ж це робила, я ж творила,
Хіба не я вже це?
В душі - я та сама людина,
Яка слова перетворила
У сльози, радість та печаль...
Я ж Словом душі зігрівала,
Сміття із душ я вимітала,
тим самим Словом!

Я знала, що повернеться знов.
Це бумеранг. Й той час прийшов,
Коли воскресло СЛОВО.

Опалий лист звіща про осінь.
Звіщають і поля сумні,
ще на яких здавалось й досі,
Шуміли колоски важкі.
Ключ журавлів високо в небі
Про осінь нам змахнув крилом.
Сюди їм повернутись треба,
Та смерть зітре когось жалом.
Чомусь ввесь світ сумним здається,
І серце в осінь перейшло
Стара верба до долу гнеться.
Сивіє шлях. Життя пройшло...

Ти вбив мене, навіщо?
Навіщо знищив душу,
Яка коханням ніжним тебе любила!
Чи може я занадто полонила
У тебе краєць серця?

Моя ж душа як скельце
прозорою була.
Тепер померла...
і навіки стерла
прекрасні почуття до тебе,
І вже не треба марного каяття.

Душа воскресла інша -
Самотня, чорна й грішна,
то зламана душа.
Вона жалю не знає,
Не любить й не страждає,
це зраджена душа.
Блукає й заглядає,
Немовби знов шукає
ті вбивчі очі...
Й сама собі шепоче: "Лиш тільки б не знайти"...

Неначе спалах - почуття
Прокинулись в моєму серці,
Коли зустрілись ти і я.
Та це лиш спалах, і відверто
Скажу, що швидко гасне він,
не бути разом нам з тобою.
Ти розумієш це, бо ти
споріднена душа зі мною.
І серце, не потрапить в плін
Високих почуттів та чистих,
Ти розумієш це, бо ти
не бачиш у стосунках змісту.

Я хочу в серці зберегти
Назавжди цю приємну тýгу,
Адже не знаю, чи знайду
В житті своїм такого "друга".