Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Катя Тихонова



Художня проза
  1. Сонечко
    «Гей, Марічко! Де ти? Вечоріє, пора з лісу йти» - гукав Володя до своєї коханої дружини, яка збирала чорниці.
    До лісу почали з’їжджатися автівки . Молодики розпалювали вогнища і виголошували хитромудрі слова, дівчата голосно реготалися з «дотепних жартів» і гріли біля вогню руки.
    «Гей, Марічко!» - знову прокричав Володимир та відповіді не почулося.
    -Щось трапилося! – вирішив. Перед очима поставали картини жахіть. Він біг, роззираючись у різні боки, та Марічки не було ніде.
    -МА-РІЧ-КО!!!!!!
    -А ось де я! - жінка закрила чоловікові руками очі, - в мене є для тебе подарунок.
    Серце Володі калатало, він не міг оговтатися від несподіваного зникнення жінки, яку любив понад життя. І раптом…подарунок.
    -Та який, до дідька подарунок, я шукаю тебе, а ти подарунки для мене вигадуєш…
    Запала мовчанка.
    До будинку йшли швидко і мовчки.
    Подарунки робити розхотілося.
    А подарунок був живий – маленьке сонечко з чорними цяточками на крильцях. Воно полетіло увись – до свого великого брата-сонця.
    Ми іншим здаємося прикрими, коли хочемо подарувати їм посмішку чи сонечко у долоні.
    Дивно…


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Портрет вечора
    Портрет вечора, що день повішав на стіні душі, був відблиском подій і вражень, пережитих та омріяних. Ще декілька штрихів і він буде довершеним мистецьким витвором, що може претендувати на диплом лауреата у твоїй долі. Може претендувати. Банально, правда? 86400 секунд, що кардинально змінюють світосприйняття і перетворюють тебе не в тебе, а у когось іншого, ще не відомого тобі самій. Портрет вечора – твоя втомлена, але щаслива посмішка, ластівка, що звила гніздо під стріхою будинку навпроти, і суміш барв – це твоя душа. А ще багато різного: від кольору блакитноокого неба до монотонно-сірих буднів, що чвакають болотом у черевиках, і не дають дихнути на вільні груди і відчути, що щастя зовсім поруч.
    Ти сьогодні зрозуміла багато істин. І взагалі, найкращі вчителі – це оточуючі. Вони роблять боляче, не замислюючись над тим, що ти довго не зможеш вибачити собі того, що насправді не настільки важливе, щоб на нього звертати увагу, вони нещиро посміхаються тоді, коли тобі хочеться плакати, притулившись до їхнього плеча, вони кидають каміння у твій город, забуваючи, що у них є свій. І щоб очистити його потрібен міцний віз... Оточуючі... Іноді думаєш, що краще бути пустельником і зустрічатися з кимсь лише раз в тисячу років. Так довго не живуть, скажете, і посміхнетеся. Та бувають миті, коли хвилина – це сторіччя і триває воно цілу вічність. Або навпаки – вічність – це хвилина, і життя складається з вічних хвилинностей. Все дуже заплутано.
    Зараз сонце вкотре приляже на подушку обрію, стулить очі, що протягом дня спостерігали за цілим світом, і спатиме... Ти побажаєш йому солодких снів і співатимеш колискову, а потім лагідно торкнешся променів. Вони будуть теплими, мов рука мами. Сонце тобі теж побажає кольорових снів і серце сповниться любов’ю до світу, яка додасть наснаги і віри.
    А у будинку навпроти, коли у домівках міста вмикатимуться жовтоокі лампи, залишиться одне темне вікно. Біля вікна сидітиме жінка і, дивлячись у вечірнє небо, шукатиме свою зорю і шепотітиме молитву. Ти пригадаєш слова знайомої, яка повторює, що ввечері її зігріває світло лампи, і знову замислишся над тим чи може людину зігрівати лампа? Мабуть, ні. Людину зігріває щось інше – суттєвіше. Це може бути домашній затишок і рідна посмішка, теплий спогад чи кава, заварена з любов’ю, успіхи інших чи мрія, що здійснилася. Але це має бути щось хороше і світлоосяйне. Таке, як сонячні промені, що простяглися ген за обрій. І до них може торкнутися кожен, хто цього хоче. Ні, для цього не потрібно одягати черевики і чимчикувати на вулицю, для цього потрібна мрія і бажання, бо без бажання жодна справа не вдасться , жоден задум не втілиться у життя.
    Ти вийшла на балкон і глянула на вулицю. Молода мама волокла за руку сонну дитину додому, на огорожу сперся нетверезий чолов’яга, сусідка тріпала килимок, хлопчик повертався додому з прогулянки... Життя стишувало свій хід і пливло на молочній хмарі, щоб сказати комусь на добраніч, щоб комусь принести радість, щоб когось зробити нещасливим. Світ банальностей і шаблонів, несправедливостей і неприємностей, масок і святенництва занурювався у вечірню синь. Світ... Кожен вважає себе надто значущим у житті світу. Хтось видає накази чи оголошує смертну кару, керує іншими і вважає себе дуже впливовою особою. Яка банальність. Ти іронічно посміхаєшся у відповідь своїм думкам. Чи в цьому суть значущості? Звісно, ні. Ми часто прокидаємося вранці і забуваємо про те, що до горнятка кави потрібно додати дрібку посмішки, грам любові, ложку терпимості, краплю згоди і гранулу дарування щастя оточуючим. І геть усі маски - маски гордості і невблаганності, роздратованості й незгоди, насупленості й ображеності. Бути самим собою – це так просто, як босоніж лягати спати чи цілувати посмішку людини, яку любиш. Бути самим собою – це великий дар і велика відвага душі, це гармонія зі світом, що дарує тобі усвідомлення, що ти – особливий і водночас такий, як усі, ти – справжній.
    Портрет вечора, що день повішав на стіні душі був відблиском подій і вражень, пережитих та омріяних. Ще декілька штрихів і він буде довершеним мистецьким витвором, що може претендувати на диплом лауреата у твоїй долі...


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -