На сірому крилі, на скіфській сірій ночі,
Де все жага, і доля, і мана, —
Лілова тінь весни, грози вишневі очі,
І ти, моя любове, не сама!

Я знав цю землю голодом у чунях,
Арійським запахом бензину і хреста…
Прогрілися сніги, і на снігах очуняв
Той крок зерна, що йти не перестав.

Як він пішов! Як вибігли світанки,
Підплигнули плуги навстріч його ході!
Носами довгими унюхувались танки
В зерновий слід — й не вірили собі:

Де літаки? де миші? малярія?
Туляремія? голодовка? тиф?..
А він Ішов, той крок зерна, як мрія,
Ішов крізь них, і збоку, і по них!

Бо там за Ятранню — Веселі Боковеньки!
Роса, і мед, і світлі снігурі,
Зоря летить, як молодий Шевченко,
І золоте обличчя у зорі!

1971

Заходить сонце. Сніг іде,
І серце на ніч місце мостить,
І на ніч сон йому іде
Через мости та через мости.

Лягають спати горобці
Із горобчихами та дітьми,
Вухами вкутались зайці,
Нема і їм де сну подіти.

Дрімає вітру срібна дуда,
І дика груша в сні дичить.
Лиш не ляга моя приблуда,
Лиманом з поля ідучи.

Вона не ляже, не приляже,
Оця приблудонька моя:
Свій босий слід снігами в'яже
І в шиби голову схиля.

Її ніхто не бачить в очі,
Їй сніг невидимість жене,
А змерзлі сльози опівночі
Лице ховають крижане.

В Холодній Балці, в білій піні
Вона іде й співа з ночей.
Намерзло льоду в її пісні
І снігу в пісні — до плечей!

Наморосило в ній туманів,
І одинота-одина
У ній одніє й на світанні,
І тільки щастя їй нема…

В Холодній Балці сон-незбуда
Усе на світі оточив…
Лиш не ляга моя приблуда,
З лиману в поле ідучи.

1971

Ніжне творіння, тебе я не завжди докликую,
Наче ту пару з небачених чаш із віків,
Вдень ти малою стаєш, і стаєш уночі ти великою,
Чом собі снишся вночі ти косулею серед вовків?..

Хто тебе краде мені над миготливою хвилею,
Небо чиє в твоїх чорних боїться очах?
Боязко й різко плачемо ми уві сні над сповилою,
Ми над сповилою в темних ночах по ночах.

Чом замерзаєш ти листом останнім у лісі,
Зносиш прокляття чиї у тремтінні своїм,
Чом на губах твоїх мій поцілунок потріскавсь,
Мій поцілунок безпомічний, наче зимовий посів?

Сестри — чиї? Чиї вони сестри кохані?
В білих одежах вони йдуть на зморене дно,
І одиноку краплину вогню зорять вони Із туманів.
Де нам ховатись, кохана, ми вже не знаєм давно.

1971

I
Десь далеко-далеко, що лиш слово домове,
Десь глибоко-глибоко в стародавньому дні,
Обізвався твій голос, моє місто-любове,
Твоє ніжне крило пролітає в мені.

В цьому нашому світі, у плинкім нощеденні,
В цьому нашому світі, де доля терпка,
Моє місто-любове, нам з тобою священні
І світанок Данила, і вечір Франка.

Доки сняться нам сни, доки сняться нам ріки
І марнота марнот по душі не снує,
Моє місто-любове, дорогі нам навіки
Ті, хто десь за тобою, ті, хто зараз тут є!

II
На маленькій планеті у великому лузі
Сходить вечір на сине, на сизе й сумне.
На шовковому вальсі, на блакитному лузі
Як давно і недавно ти любила мене.

Як раптово в хвилини блакитношовкові, —
Іще рух! іще крок! іще подих грози! —
Зацвіли твої пальці першим цвітом любові,
Зацвіли твої очі першим цвітом сльози…

Відчорніли в саду переспілі пасльони,
Ззимували сніги ув обійми ріки…
Та порожні мовчать на цепах телефони,
Та над ними порожні летять літаки…

На маленькій планеті у великому місті
Сходить вечір на синє, на сизе й сумне.
На сивавих дощах в сполотнілому листі
Як далеко-давно ти любила мене…

1971

Чи то було мені, чи снилося мені —
Синіли груші, груші чи смереки, —
Як чорнобривий шлях у срібному вікні
Проліг мені із коником сивеньким.

Я вийшов і пішов. Я йшов один, як перст,
І коник мій зі мною сивів поруч.
Був день праворуч, ніч була ліворуч,
І чорнобривий шлях лежав між ними з верст.

Стояла дивовижна світлотінь!
На всі часи всевічна, невіджита,
Вона була прекрасна, як теплінь,
Вона була як чоловік і жінка!

В ній все було від щастя. І весна —
Від голубого прожилку до крони.
І зрозумів я — лиш вона одна,
Та чорнобривий шлях, та сивий коник!

І я сказав: пробудьте мені втрьох
В моїм труді, в душі моїй і долі,
Аж доки цвинтаря непоминучий льох
Не склепить мої очі захололі.

1971