* * *
Вві сні наш заєць знову задрімав.
Якби не в сні, то де б йому дрімати?
На теплу землю вухонько поклав
І серце своє заяче під лапи.

Додому ніч собі на небо йшла,
І на зорю дивилася мурашка…
Дрімайлику тим часом зацвіла
Під вусом, під самесеньким, —
ромашка!

1969

Мизатий хлопчик, як горобчик,
З таким, як сам, до річки йде.
Іде над хлопчиками дощик,
Іде над ними й більш ніде.

А фіолетове, а синьо
При хаті півники цвітуть!
Цвіте над півниками слива,
І абрикоса пахне тут.

1969

МАК І КІТ

Та ще змалечку-змалку,
З-за маленьких часів
Біля білого ранку
Мак червоний розцвів.

Чорні вуса котячі
У старого кота.
Чорні вуса ледачі
Кіт наставив і став.

Він дивився і кліпав,
Чорний вус вів отак:
Як це так — серед літа
Червоніє тут мак?

Та ще змалечку-змалку,
З-за маленьких часів
Біля білого ранку
Мак червоний розцвів.

1969

На срібнім ковилі, на сизім полині,
На півдні України при лимані,
В гнідих степах на степовім коні
Та гнівна воля стала у Британі.

І вільно зацвіло її крило
При білій хаті в жовтих таракуцах,
І вільно зацвіло її чоло
На солонцях і випечених кручах.

Та вже чорний день на ту волю йде,
На ту воленьку карооку,
Чорний час іде, їй сльозу веде
І пожарисько чорнобоке.

Іде чорний сум, а за ний суми,
Ще й одна журба плететься
Та з-понад Дніпра, та з-понад Сули,
Та з-понад води, що й не зветься…

На срібнім ковилі, на сизім полині
Оружною землею і водою
Та одинока воля в Британі
Ставала одиноко до двобою.

Не плакала душа її в степах,
І голос її зрубаний не танув…
І котиться сльоза на світлий волі прах
На півдні України над лиманом.

1969

Отче небесний, син твій спокушений,
Утихомир мої страсті земні.
Погляд мій спалений, подих мій здушений,
Я в небезпеці, страшно мені.

Виведи з відчаю крихту надії!
Сам не вберігсь непогрішний Адам:
В хтивім бажанні він гріх заподіяв,
Райську красу за бажання віддав.

Світло життя, я в глибокій зажурі,
Вилікуй в серці болі біди
І порятуй мого човна від бурі,
В тиху причалість його заведи.

Ти, серцезнавцю, вовіки і нині
Знаєш ти все на дорозі людській,
Прошу: прости по своїй благостині
Всі недомовки в молитві моїй.

1969

В Холодній Балці ніч відьмача,
Чорти в зеленому чаду,
І на вогні стегно теляче
Чортам обслинює губу.

В Холодній Балці Сіра Відьма
З винових ходить королів.
Ця Сіра Відьма ще свобідна,
І носик їй свобідно впрів.

В Холодній Балці над лиманом
Нирки пірнають в золоте.
І Сіра Відьма крупним планом
Собі коханнячко плете.

Вона плете його недбало,
І так і сяк, туди й сюди,
Плете зумисне і небавом
І губить знов свої сліди.

Та Сіра Відьма — кров з туманом —
Заходить в королів-сватів,
І чорно плачуть над лиманом
Програлі армії чортів.

їм світу чорного не видно,
І Сіра Відьма їм свята —
Не мала бідна Сіра Відьма
Ще на собі свого чорта.

Його ще тінь не прилетіла,
Він Відьму ще не пив з долонь,
її шовкову тишу тіла.
Шовкову тишу, як вогонь!

1969

Була гроза, і грім гримів,
Він так любив гриміти,
Що аж тремтів, що аж горів
На трави і на квіти.

Грім жив у хмарі, і згори
Він бачив, хто що хоче:
Налив грозою грім яри,
Умив озерам очі.

А потім хмару опустив
На сад наш на щасливий
І натрусив зі сливи слив,
Щоб легше було сливі.

Та тут до грому навздогін
Заговорила груша:
“Трусніть і грушу, дядьку грім,
Бо важко мені дуже…”

І дядько грім сказав собі:
“Потрушу я і грушу.
Бо небеса вже голубі
Я покидати мушу”.

1969

Іде кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Коли чує він: зима
Його біла підзива.

— Ти чого йдеш через лід
І лишаєш чорний слід?

— Бо я чорний, — каже кіт, —
Я лишаю чорний слід.

Коли ж біла ти сама,
То білій тут дотемна.

І пішов кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Стала зимонька сумна:
За котом ішла весна!

1969

Не дивись у сніги на дорогу оту,
Не дивися на заячий слід у сльоту,
Не дивись на крило, не дивись на стебло,
Не дивися на те, що було і цвіло.

Не дивися на небо, де хмари пішли,
Не дивися на сон, де наснилися ми,
Не дивись на сльозу, що покинута в пил,
Не дивися на пил полинових могил.

Не дивися на люд і на вулик його,
Не дивись на ім'я від наймення його,
Не дивися на те, на що завжди дививсь, —
Ні на що, ні на що, ні на що не дивись!

Не люби свого батька — ту руку стару,
Не люби його саду вишневу кору,
Не люби свою матір в печалі й жалі,
Не люби її кроки м'які і малі.

Не люби свого сина від колиски його,
Не люби товариства від порогу його,
Не люби всього світу, себе не люби,
Не люби свого духу —

домовину роби!

1969