Над гаєм хмара руку простягає
І гається, і гається над гаєм.
Ще дощ у хмарі, ще вона не знає,
Де дітись Їй у небі понад гаєм.

А з переяру, з того переяр'я
Ліщина дивиться горіхами на хмару.
І карі очі, і голівку кару
Звело дівча на ту над гаєм хмару.

Той переярок, те дівча, і хмара,
І дощ отой на виспражену землю,
І ту проламану любов'ю в серці греблю
Ти не доніс… Ганьба тобі і кара.

За все, що ти любив, але ніколи
Не признававсь собі… лиш сито спав вночі!
Кому брехав? Кому служив — почім?
Для чого жив, убогий ти і голий?!

Ти — нуль. Пшоно ти. Згаром-перегаром
Розвійсь, і звійсь, і тінь свою склепи!..
Зведи ж, дівча, голівоньку, ти, хмаро,
Мені над гаєм руку простягни!

1965

Уже тоді, оповесні, коли
Горища пахнуть першим сіном
І гарбузи цвітуть між картоплями,
Уже тоді прощання полохливе
Носив я в серці — ношу кам'яну.
Мені вже бачились підбиті горем очі,
І повні вуха сліз на вицвілій подушці,
І губ краї, опущені в печаль…
І ще тоді, оповесні, я думав,
Що ти знайдеш себе у дітях чи в роботі
І все забудеться, пригоїться, примре,
А час і простір зроблять своє діло…
Не те я думав… ось вже стільки літ
За мною тінь твоя марою ходить
І золоті слова любові дорогої
Мені звучать на спечених устах…

1965

Не починайся. Ні з очей,
Ні з губ мені не починайся.
В Холодній Балці сон тече —
Не снись. Не звись. Не називайся.

Труїти душу кожен раз
Я вже не можу — будь я прокляті
Пищать дощі, і води топлять
І душу, і терпіння, й час…

Степліло подихом легким,
Степліло в прикрощах минулих
Тепло заснулої руки,
Тепло щасливих губ заснулих.

1965

Прощалось літо. Тьмянів лист,
І лев лежав під кленом.
В прощанні літа син дививсь
На лева і на мене.

Тремтіли в пуми дві сльози
Останніми сльозами,
Ті дві сльози, ті дві грози
У пуми, як у мами.

Щось біло ткали павучки
На жовтому папері,
І синє літо на гачки
Вже зачиняло двері.

Прощальний промінь заглядав
В муарні очі пуми
Й, сховавшись в лапи, лев ридав
Під шурхотіння гуми.

1965

Не маю зла до жодного народу.
До жодного народу в світі зла не маю.
Чому ж тоді все важчає мені
На світі жити в множині духовній?
Тоді від чого ж якось так мені стає,
Неначе я у чомусь завинився
Перед своїм народом немаленьким,
Я завинив, бо не доніс чогось,
Чогось такого необхідного, одного,
Що міг нести один лиш тільки я…
Чи, може, це шмат хліба, того хліба,
Що їсть душа із першим молоком,
А потім дивиться на світ очима правди
І, незатуркана, з незламаним хребтом,
Живе і множить правду і добро
У себе в білій хаті і планеті?..
Чи, може, сам невипростаний я,
Не маю мужності і того духу в слові,
Що пропікає світ і все на світі
І стверджує і волю, і любов?!
Я точно знаю,
Звідкіль взялось в мені це почуття:

Воно від космосу… Воно від космосу, бо стало
Усе видніше в серці й голові,
Все збільшилось, згострішало від миті,
Як випростали небо кораблі…
Мабуть, тому й таке чуття у мене,
Що, ідучи з віків, чогось одного,
Найнеобхіднішого, не доніс я, ні!
Саме чого? — здоров'я, миру, щастя?..
А зрілість кладе руку на плече…

1965

Качки летять! Марієчко, — качки…
Качки летять! У крилах свище небо…
Важкі соми пригублюють гачки,
І жовкне білий світ навколо тебе.

Маріє, мріє, мрієчко моя,
Моя Марієчко тривожна,
Твоїм гірким, як світ. Ім'ям
Мені звучить хвилина кожна.

Я наче в сні тебе ловлю,
Навколо тиша ні шелесне.
Благословляю і люблю
Твоє чоло двадцятивесне,

І шиї лінію тонку,
І руки звітрені і хтиві,
І карі коси сумовливі
В кульбабо-золотім вінку.

Спасибі вам. Для вас одної
Я вас творю з прогірклих мрій
В епоху бомби рокової,
В епоху розуму і дій.

І зрушень різних на планеті
Ви та струна моя одна,
В якій усі життя і смерті
Мені — сповна!

Наш час, не нехтуючи світом
В своє життя-буття страшне,
Він просурмився карим цвітом,
Він вами просурмив мене.

Не залишив і граму пустки,
Усе доцільно, все — в ім'я.
У боротьби нема відпустки,
Любове плинуча моя.

1965

Мій Києве, гайда до неї.
Гайда, мій Києве-листопад —
В багряно-сизому інеї,
У сизо-збурену небопадь

Здійми мені хоча б якесь
Літатенятонько нещасне.
Мій Києве, надія гасне.
У тремі серця я увесь.

Забуті, стишені жінки!
Як я вас знаю і не знаю…
Вже стільки літ я забуваю
Одних очей два їжаки.

Що варте ще одне страждання
До всіх вминулених страждань,
І вічне, вічне поспішання
На свято серця і жадань!..

1965

ПІСНЯ

Грім грому, блискіток аркани,
І ядра хмар, корогви неба змерклі.
Тремтять з відбитими ногами і руками
Козацькі черепи під Берестечком в церкві.

Тремтять козацькі черепи в зовиці,
Звуть-кличуть ноги свої, руки і шаблі,
І коней кличуть, порох і сулиці,
Себе — живих — звуть-кличуть із землі.

Та не біжать їм коні із долини,
І порох змок, з очей-калиновіть.
Вони ж кричать, бо голос України
Вчувається в кривавищі століть.

Грім грому, хмари сріблом куті,
Сум'яття дум, у серці крик сичів…
Мовчать козацькі черепи забуті
Під Берестечком в церкві уночі.

1965

Вже сказано “ні” в одлетілому літі,
Хоч вчора-звечора було іще “так”,
Червоно та біло у жовтому житі
Зацвів та опався знервований мак.

Ідеш чи стоїш, але слово за слово,
Ідеш чи стоїш — за літами літа.
Не встиг оглянутись, як слово солоно
На сон твій, на крок, на літа обліта.

1965

Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі
З розплющеними 28-літніми очима
Наш Василь іде по останній у світі дорозі
З зупиненим серцем з опущеними руками
В яких учора іще
Говорило перо
Поета-мужа

В темно-коричневому костюмі
В білій сорочці защібленій матір'ю під підборіддям

В черевиках зашнурованих дружиною
З кручі Дніпра
З 28-ми своїх літ
Наш Василь стартував на немислиму в світі орбіту

Ім'я якій
Наші горе і сльози
І тиха клятва моя
На солонім плечі України

Мій Василю
Справа не в тому пузатому автобусі
Підперезанім чорною стрічкою
І справа не в чорних отих світлофорах
І не в чорних отих горобцях
Що вицвірінькувались з-під коліс
І справа не в п'яненьких гробовщиках
З чорними лопатами під хрестами
Справа Василю не в цьому

Ти б сам сказав
Якби не летів зараз ти з найбільшою швидкістю в світі
Щоб стати наснагою в нашому небі
Дивитись і переконуватись
Що
Справді
Робимо
Ми
Для щастя народу Дніпра
Ми завжди у чімсь не встигали
Але наш Василю
Яке покоління
В такій вибагливій мірі
Вправі засвідчити те
Що я кажу з непокритою головою і серцем
жодного слова брехні
жодного граму підступства
підлості
хитрощів
чи недовір'я
наклепів
В нас не було поміж нами
В нас не було і не буде
Так я кажу
Чи ні
Так я кажу
Чи ні
Я кажу правду
Бо за душею цієї правди
Стоїть Україна.

1965

На лист, на сніг, на квіт, на тіні,
У шелест і нешелестінь
Стелить в душевному тремтінні
Солодку, юну вашу тінь.

І в світанковім сумовинні
Прощально пестить шию, ніс
І сонні соняшники сині
В солонім сонці сонних кіс.

І знать одне: любити доти,
Доки не згасне долі рань,
Не згаснуть серця перші кроки
І перші болі перших ран.

Любити вас — любити знадність,
Любити вас — любить для вас,
Любити вас — любити радість
В червнево-вересневий час.

1965

Ти схожа. Дві краплі води
Упало з весла золотого.
Ти схожа, як дві біди
Ні з того, ні з сього.

І огірок, що на столі
Лежить у грудні перед нами,
І небо, що лежить над нами
У гололідному гіллі,

Й готель, де ти прибув і вибув,
Рука на пальовій стіні, —
Це все, немов далекий вибух,
Як пам'ять втрачена мені.

1965

Коли моя рука. то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх
І попливе по шиї і небавом
З плеча на груди, із грудей до ніг…

Коли твоя рука солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
В лимонній тиші і коли мене
У темну глибину повергне темна слада —

У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо… Золоте кермо

Заснуло! хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться…

1965

На срібнім березі Дніпра
Слов'янства золота столице,
Світанку мови і добра,
Вікно у світ стооке і столице,

Всі сто століть у скрути і жалі
Під небозвіддям згрозеної днини
Ти водиш серцем нашим мужні кораблі
З вітрилами на щоглі України.

Духовна міро нації Дніпра,
Високий воїне з мозольними руками,
Та смерть стара, неправда та стара,
Що тихомудро жерла нас віками, —

ПроклЯта, прОклята, погибла — не гребе!
Ми більш не покручі, не блазні, не лакузи.
І вільний дух, і вільних дум союзи
Сьогодні наш заколосили герб.

1965

У срібне царство цвіркунів
Од вітру голубого
Упав інжир і розімлів,
І не сказав нічого.

Його понюхала оса
Своїм жовтеньким носом.
Його надибала роса
І всілась над ним росо.

Цар цвіркунів Цвіркун-Співець
Інжира як побачив,
То так зрадів — хай тобі грець! —
Що аж зайшовся плачем.

За Цвіркуном — у плач оса
Осиною сльозою,
А за осою і роса
Сльозою росяною!

Утрьох так плакали вони
Від радості і щастя,
Що цей інжир їм до весни
За мед солодшим здасться!

1965

Я сів не в той літак
Спочатку
Думав я
Що сів у той літак
Але я сів
Не в той літак
Він був
З одним крилом
Другим крилом
Мав стати
Я
Я
Ним не став
І ось вже стільки днів
Ми
Однокриле
Летимо
І кожна мить
Загрожує
Падінням
Добре терпляча дорога моя
Що смерті не боюсь я
І що ти про смерть
Не думаєш
Ми
Летимо.

1965

Озер осінніх сонні небеса,
І щучі дні, наструнені на спінінг,
І помідорів на росі наспілих
Краса притомлена, примружена краса.

Удар! Удар! — і колом-кумельгом
З хвоста на голову, із голови на хвилю
Летить, і котиться, і в'ється батогом
В манері рок-ен-ролівського стилю
Щучисько юне… Б'ється по дубах,
Латаття ляскає, куга кипить у муках,

Хвостом — по сонцю, хмарам — по губах,
Летить на берег реактивна щука!
І кумельгом в очах у щуки — ми.
Із ніг на голови, як стій, перевертаємось,
І перевернуто бентежимось, і маємось,
І “Волга”, й небо, й луки із людьми,
І цибулина церкви, і тополі,
І сизі села димарями вниз!
І доля наша… Що ж робити долі.
Коли вже щука хвалить верболіз?..

Озер осінніх сонні небеса,
І щучі дні, і срібне око шини,
Казан чубатий, хліб і ковбаса
І… Антонінині примружені жоржини.

1965

Ходить ніч твоя, ходить ніч моя,
Їм не велено ночувать.
Коло кола ти, коло кола я —
Велим-велено начувать,
Що то ніч твоя, що то ніч моя,
Що то ти є ти, а то я.

Де рука твоя, де рука моя —
Не живе там ніч золота.
Коло кола ти, коло кола я,
Заліта душа за літа…

1965

Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.

Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.

Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
ЇЇ обличчя — то обличчя муки…

Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:

Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти — ранок мій, ти — південь мій і вечір,
Ти — ніч моя…
Хоч все на світі — втеча!

1965

Цвітуть на білому хати.
У грудях грудня — зими, зими.
Димів скуйовджені хвости,
І дух овечий та козиний…

Цвітуть обмерзлі криниці
Холодним квітом мармуровим.
Дитя заснуло на руці,
Як слово на долоні мови…

1965

Як світле сниво, як плавба
Легкої хмари, як левкої
Вночі під хатою в спокої,
Мені ти є, моя журба.

Ні, не журба. Ти не вона.
Я знаю смак журби-зажури,
Її єдині в світі мури,
Коли ні висоти, ні дна.

Ти не вона. Ти є мій сум.
У миготливості щодення
Ти є мені оте імення,
Яке несу, не донесу.

І знов несу в твоєму слові,
Як світле сниво, як плавбу,
Як рух тієї ще любові,
Що визнає лиш боротьбу…

Оце ти є мені. Отак.

1965

Вже все прощально. Я боюсь.
Боюсь учора і сьогодні.
Боюсь, що сам собі назвусь
Таким, як був, як є, як — годі.

Яке блюзнірство, боже мій!
Яке блюзнірство захололе!
Будь проклят, о пузата доле,
Тих ситих слів неситий рій.

Народе мій, як добре те,
Що ти у мене є на світі.
Не замело? Не замете.
Була б колиска — будуть діти.

1965

Не дівчина, не мати, не сестра —
Богине віри і добра богине…
Блискуча маско віри і добра!
Ваш крик, і крок, і кров для мене гине.

Та що лукавить? В серці я на “ви”
Ще із думками вашими, з тривогою,
Із ґудзиками вашими, підлогою
І з люстрою під стелею весни.

Я ще вулкан розвержений любові,
Що прагнув смерті вашої не раз,
Щоб доторкнутися і воскресити вас,
І слухать вас у велевдячній мові.

І слухать вас… Ви знаєте, в якій
Солодко-темній глибині чуттєвій,
В якій солодкій глибині терпкій
Спалив я з вами літечка миттєві,

Спалив без свідків, язиків, очей —
Лиш ви і я. Удвох. Обоє. Тихо.
Хто ж дасть мені хоч ніч із тих ночей?
Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту?

Ніхто не дасть! Бо й я згорів у них,
Ви ж будете ще жить — пектись в моєму слові,
Бо ви — брехня! Ви — маскарад любові!
Ви чорна райдуга небесних літ моїх…

…У чорної райдуги біле тіло
І чорні очі, як сто криниць.
У чорної райдуги небо згоріло,
І райдуга впала на землю ниць.

У чорної райдуги в пальцях вітер
І кров голуба — в крові небо сія.
І телефон біля ліжка, і квіти.
Квіти мої, і за квітами — я.

1965

Ще молодесенька. Навшпиньках не ходило
Її ще серце під вікном любові.
І от вона співає “Подоляночку”,
Ї, над кульбабами співаючи, літа…

Із відрами по березі Дніпра
Вона іде в червонім намистинні,
І тінь її, і відер тінь гойдлива
Ідуть із нею-гойда-гойда-хить…

У синіх відрах листя лопушині,
Але нараз — вода з-під них і хлюпне
На білому піску в слідочки ніг.
Вже носик впрів її; і, дивлячись на тучу
І на Дніпро, що в тучу ту подався,
Свої хатки мурашки закладають.

Мерщій під гору, горенько, — гроза!
З гори ж тим часом в білій сорочині
Котився братик меншенький її,
Підбіг, вхопився рученям за дужку.

І, оглядаючись на мокру тучу з вітром,
Подибали до хати…

…Печенігів

Колись на цьому місці Ярослав
Розбив і розгромив на цьому місці…

1965

У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів і беріз,
У синьому небі з берези і дуба.

У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.

Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі…
Тебе вони являть і так і замруть.

Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе… дорога тверда.

1965