Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Володимир Мацуцький



Художня проза
  1. Притча про дві копійки
    «Побачив і вбогу вдовицю одну,
    що ДВІ ЛЕПТІ* туди вона вкинула.
    І сказав Він: «Поправді кажу вам,
    що ця вбога вдовиця
    вкинула більше за всіх!»
    (Лк 21; 2,3)

    Сидить каліка, просить:
    ніхто і не помічає, тільки того,
    що не по голові ходять.
    Бачить – заможні люди ідуть.
    Простягнув помітніше руку:
    - Дайте, хоч гривню.
    - Ти що ж – мене не впізнав?
    - Я – Президент України!
    - Тоді дай дві копійки.
    Не було у того дві копійчини,
    дістав п’ятака, кинув і пішов.
    - Стій, три копійки забери на здачу.
    - Залиш собі:
    як буду другим разом іти – не проси.
    Не збагнув Президент,
    що п’ять копійок – набагато менше, ніж дві.

    *дві лепті складають
    малу римську монету кодрант.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Інтелігентність у маршрутці
    Їде інтелігентний киянин у маршрутці.
    Всі місця зайнято, музика грає, люди чемні:
    один до одного на “ви”, ще й “будь ласка”.
    Зупинилась маршрутка,
    взяла ще одного пасажира – гарну дівчину
    з крутими стегнами.
    Зігнулась вона в еротичній позі
    (бо ж стеля не пускає),
    стоїть до інтелігентного киянина сідницею.
    І така ж гарна сідниця: очей не одірвати.
    Ні, думає той, краще уступлю місце.
    Тепер сам стоїть, складений удвічі,
    сідницею до людей, відчуває їх подих.
    А водій знову зупинив маршрутку:
    заштовхнулось ще десятеро пасажирів під його
    підтакування: “Ставайте щільніше, стулюйтесь!
    Не соромтесь: ви ж у транспорті!”
    Але вже не було куди стулятися.
    Підняли по одній нозі: ще чотири пасажири
    заштовхнулось. Призвичаїлись, поїхали.
    Аж ось – жіночий голос: “Сідайте нам на коліна”.
    І всі підхопили: “Сідайте, сідайте!”
    Коли всі зігнуті влаштувались на колінах жінок,
    з’ясувалось, що у маршрутці багато простору.
    Зраділий водій загальмував машину і заштовхнув
    ще сім пасажирів, які постали складені у двічі,
    у вже згаданій позі. Цього разу на інтелігентного
    дивилась сідниця спітнілого дядька в немитих,
    драних штанях. Дихати ставало все важче.
    ”І що я наробив! – застогнав інтелігентний пасажир, –
    краще б милувався красивою сідницею молодої жінки,
    так ні, на чоловіків потягнуло”.
    Висновок: інтелігентність і ввічливість у маршрутці –
    це питання сексуальне.

    Серпень 2000 р.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Розмовляти українською мовою – право, чи обов’язок?
    Розмовляти українською мовою – право, чи обов’язок?

    (есе)

    З книги «Ось опудало влади, можна бити»

    У великих містах України розмовляти українською мовою – це є прояв особистості. Бувають випадки, коли саме українська мова спрацьовує, як зброя проти нахабства і невігластва. Але треба зауважити: українська, а не покруч, скалькований з російської із вживанням слів-чужинців.
    Сучасна мова більшої частини українського народу, так званих регіональних осередків, не є українською ні в містах, ні в селах. Мова цих українців, навіть синтаксично відрізняється від української мови. Такі українці втратили національну інтуїцію будувати речення за законами утворення української мови. Вони будують речення за законами свого регіону, пристосовуючи знайомі слова і звороти, спираючись на свої знання мови і свій словник, який поповнюється з штучної мови газет, радіо, телебачення. Головна роль такого покручу – стисло і зрозуміло для свого оточення передати інформацію.

    Про калинову та солов’їну мову говорити тут зайво. Найстрашніше в цьому те, що всі вони впевнені, що розмовляють українською мовою. Чи буде такий покруч привабливим для вивчення його іншомовною людиною? Звичайно ж ні. І це дуже заважає поширенню дійсно української мови хоча б на просторі нашої країни.

    Якщо ж врахувати, що мова – це озвучене мислення, то можна зробити висновок відносно мовного просування нашої країни: вже зараз втрачається, а подекуди втрачена, форма національного способу мислення більшої частини українського народу. Це один із симптомів вимирання народу, як нації.

    Першою вмирає культура нації, головною рисою якої є мова. Процес вмирання національної культури збільшує чисельність манкуртів у суспільстві, які в свою чергу прискорюють процес вмирання культури і мови. Його швидкість в геометричній прогресії може вже протягом двох-трьох поколінь привести український народ до іншої національності чи безрідності.

    Насторожує і те, що вже навіть письменники мають гріх вживати кальок з російської, а ті, що мають бути провідниками культури української мови здебільшого спираються на класиків, ігноруючи мову народну. Їх можна зрозуміти: струмочок живлення від джерела народної української мови вже надто тонкий. У деяких регіонах країни він майже висох.


    Що цьому сприяє, які причини породжують таке явище?

    Перша і головна причина – це не свідоме небажання більшості українців в збереженні і розвитку своєї мови. Вивчати рідну мову треба все життя. А українці, не замислюючись над мовним питанням, користуються знанням мови на рівні шкільних знань з додатком сміття від урбанізації вже досить космополітичного суспільства. Багато з них навіть не читають українською. А є і такі, погляд яких зосереджений на Москві. «По-московській так і ріжуть, /Сміються та лають /Батьків своїх, що змалечку /Цвенькать не навчили» (Тарас Шевченко).

    Як бачимо, часи змінюються, українці – ні: не розуміють гостроти цього питання. Отці ж українського народу розуміли: рідна мова це зброя захисту нації, а краса і сила її – це краса і сила душі народу.

    Друга дуже важлива причина – це відсутність національного керівництва українським народом, його країною. Протягом всієї історії України та і ці шістнадцять років так званої незалежності – українським народом здебільшого керували і керують не українці. Виник зв’язок: немає української мови – немає української волі і навпаки.

    І за часів незалежності, як і в радянські часи, і в часи царської Росії, український народ примусово навертають на царину, чи – як вважають невігласи з історії – у лоно російської мови, цитуючи міністра внутрішніх справ і підсрачника німкені Катерини II – Валуєва.

    Спробуйте замовити у кіосках з жовтою назвою «Преса» у Донецьку, Запоріжжі, Харкові, Києві та і у Львові чи Тернополі газету українською мовою. У вас нічого не вийде: газет українською мовою видається дуже мало(три-чотири) на Україну, це майже нічого, решта російською мовою з російським мисленням і російською ідеологією.

    Не кажу вже про те, що мова газет, журналів, радіо і телебачення не завжди відповідає культурі української мови. Відчувається: ті, що пишуть чи мовлять на радіо і телебаченні, у побуті розмовляють російською. Та і не диво це, адже володарі всіх ЗМІ в Україні є не українці, багато з них – то чужоземці, які і живуть за межами нашої країни.

    Це вони замовники поширення чуток, що видання українською мовою не користуються попитом, це вони привчають людей читати тією мовою, провідниками якої вони є, це вони прагнуть перетворення української мови на покруч, щоб не було бажання навчитись української мови.

    Сьогодні в Україні ведеться тиха, але дуже жорстока війна на знищення української мови. Залишився один крок – «Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова». Знищать Статтю – знищать мову, знищать націю, залишиться безрідний народ, покірний натовп цивілізованих кріпаків.

    А зараз іде підготовка до цього кроку. Згадаймо методи барона Корфа(флігель-ад’ютанта російського царя Олександра II), який у 1864 році розробив і втілив програму протидії впливові українофілів в Малоросії (так він називав українців в Україні) шляхом «наводнения края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами», що «лишило бы малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей».

    Відчув барон, що після смерті Кобзаря, можна і «Кобзар» поховати. Нажаль, і зараз неукраїнська влада української держави продовжує втілювати програму барона Корфа. Ідіть, дивіться на ті кучугури російськомовних книжок, газет, журналів, розкрийте сторінку, відчуйте смердючий запах бруду, який випліскується на наш народ, на нашу країну. То все за наші ж гроші.

    Як врятувати українську мову?

    Першою має бути дія створення мотивації збереження і розвитку української мови. А саме:
    1. Ніякий посадовець не має право бути призначеним на будь-яку посаду без складання іспитів на знання української мови, літератури і історії України.
    2. Кандидат у депутати усіх рівнів має бути народженим в Україні і скласти іспити за пунктом №1.
    3. Працівники всіх ЗМІ (друкованих і електронних) незалежно від національності і напрямку видання чи каналу мають скласти іспити за пунктом №1.
    4. При ліцензуванні ЗМІ усіх видів встановити квоту на українські програми і видання.
    5. Створити державні безкоштовні денні і вечірні «Школи української мови».
    6. Встановити державну премію за патріотичність і розвиток української мови для працівників освіти, культури, письменників і працівників ЗМІ. Премія обов’язково повинна бути державною, коштовною і не на честь якогось діяча.
    7. Встановити покарання за невиконання вимог підтримки в розвитку і збереженні державної мови.

    Щоб впровадити ці положення в дію, потрібно вибороти справжню незалежність України і українського народу, і в першу чергу від так званої своєї «української» влади олігархів і влади олігархів північного сусіда. Влада українських олігархів з російським газом у кишенях – яку нам на всіх виборах нав’язують замасковані під українців вороги українського народу – є не українською і злочинною.

    Ми надто м’яка і доброзичлива нація, яка складається із особистостей навіть на рівні звичайного селянина, чи мешканця міста, ми нащадки народу, «в якого анархія ввійшла в історичну традицію, народу, про якого твердження Бетлєна Габора з р. 1628 «многоголова, бурхлива та безладна гидра, що часто кидається в ріжні боки», залишилося вірним і за часів Мазепи»*. Нажаль, і зараз залишається вірним.

    Саме ця риса особистості, яку підтверджує прислів’я «Моя хата з краю» породжує відокремлення українця від українця, породжує зневажливе ставлення один до одного, ми ніколи не підтримуємо свого брата по нації в просуванні його таланту і дуже пасивні у самоствердженні себе, а також у ствердженні своєї нації.

    Інші народи горе об’єднує в націю, у нашому народі горе націю роз’єднує. Згадаймо голодомор 1932 – 1933 років, коли при цілковитому народному мовчанні зв’язок село-місто комуністи легко зруйнували, відокремили одне від одного, створили гетто українських сіл, і не тільки багнетами латишів, угорців, китайців, євреїв це було зроблено, ми теж були винні; нашою особистістю завжди користувались і досі користуються люди не українського походження, це наша вина.

    Щоб змінити це становище треба вибороти волю вирішувати українцям, а не «неукраїнцям», свої українські питання.

    Нам, як жодному з інших народів, треба ввести в Конституцію України статтю про захист українців, як би це не виглядало парадоксально, привілеїв для проживання українців у своїй країні. В цій статті обов’язково має бути квотування чисельності українців і інших націй у Верховній Раді і місцевих Радах всіх рівнів, міністерствах, судах.

    Президент обов’язково повинен бути українцем за походження у другому коліні.

    Громадянам України не слід вагатися, чи доцільні ці пропозиції: вони підуть на користь всім націям держави. Серед українців є дуже працьовиті, розумні, кмітливі і порядні люди. Це дасть змогу націю зробити сильною. А сильна нація – це сильна і багата країна.

    Протягом трьох з половиною століть української історії, шляхом геноциду проти української нації, лінгвоциду проти української мови, шляхом тривалого пригнічення усіх верств населення України царями-німцями, їх «валуєвими» та радянськими вождями-чужинцями, голодомору, виселення до Сибіру інтелігенції і селянства, нашій нації прищепили почуття меншовартості, зайвої сором’язливості, зруйнували ген спротиву, ген сміливості. Але нація жива і вже стає на крила, починає зрощувати себе в гідності і в повазі до себе. Ми славетна нація і свою історію пам’ятаємо.

    Перший крок ми вже зробили на Майдані. Помаранчева Революція – це початок зростання нашої національної свідомості, це наша, Народна Революція, а не тої явної, чи замаскованої російської та американської підлоти, для якої революція була лише засобом придбання влади, та засобом збагачення за рахунок тих, хто їм цю владу дав.

    То як будемо ставити питання: «Розмовляти українською мовою – право, чи все ж-таки – обов’язок кожного громадянина нашої, народом вистражданої країни?»

    Все відбирали вороги у нас, а от мову не змогли. Тож самі не віддаваймо, шануймо свою мову, за яку предки наші життя не шкодували, разом навчаймося рідної мови.

    Пам’ятаймо – з втратою мови народ втрачає сміливість і рішучість у своїх діях, починає хворіти на меншовартість, душу його вже опановує раб. Свідомість раба знищує людину.

    У Геродота можна прочитати, як воїни-скіфи після тривалого походу на Мідію, де пробували 28 років, коли повернулись в свою країну, їх зі зброєю в руках зустріли сини-раби і батьки-раби. За відсутністю воїнів-скіфів їхні дружини взяли за чоловіків своїх рабів і народили дітей. Після багатьох боїв, коли виявилося, що скіфи не можуть подолати супротивників, один із скіфів сказав так: «Поки вони бачать нас із зброєю, вони вважають себе рівними з нами, а побачивши, що в нас замість зброї батоги, вони зрозуміють, що вони наші раби, і перестануть чинити нам опір. Скіфи так і зробили, а здивувавшись тому, що сталося, юнаки (сини рабів) припинили битву і повтікали». Вичавити із душі раба майже неможливо. То ж не ставаймо ними!

    Наприкінці дозволю собі процитувати двох видатних людей.
    «Малоруська мова – найгармонійніша серед усіх
    слов’янських мов і вирізняється великою музикальною гнучкістю». Так висловився у 1848 році німецький поет Боденштедт.

    Друга цитата з книги Івана Огієнка**: «Найстаріша назва нашого народу була руський народ і ця назва ще цілком осталася в Галичині, де простий народ тільки й зве себе тим імням; руським народом, споминаючи свою давнину, зве себе і наш народ в межах Росії. Але пізніше, коли політичний центр посунув з Київа на північ, до Москви, куди посунули і вищі класи нашого народу, то вони занесли туди і нашу стародавню назву Русь. Ще невідомий автор «Исторіи Руссовъ» в XVIII віці скаржився на це і писав: «Извъстно, прежде были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство и самое названiе Руси от нас к ним перешли. Но мы теперь у нихъ, какъ притча во языцъх».

    Третя цитата з тієї ж книги Івана Огієнка: «В XVIII віці геть усі чисто вищі посади не тільки в себе на Вкраїні, але й по всій Росії прибрали до рук своїх самі українці, і вони тягли за собою теж українців. Дойшло до того, що московське духовенство почало хвилюватись і найсв. Синод мусив заступитись за права великоросів і 17 апр. 1754 р. за цариці
    Лисавети видано було Височайшого наказа про те, що на архієреїв та на архімандритів можна висвячувати і москалів:

    «…сего апръля 17 дня повелъть соизволила: чтоб к произведенiю на праздныя ваканцiи во архiереи Ея Имп. Величеству отъ Св. Синода представляемы были изъ архимандритовъ и великороссiянъ, да и в архимандриты производимы бъ были жъ и изъ великороссiян».

    Нажаль, цю рису нашого народу, конче потрібну зараз, відібрали у нас інші нації. Тому вже шістнадцять років незалежності маємо владу із представників зовсім інших національностей.

    *Ілько Борщак. Доповідь на святочній академії наук т-ва ім. Шевченка 11 вересня 1932 р., «Людина й історичний діяч».
    ** Іван Огієнко, «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа», 1918 рік.

    1.07.07


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -