Ще приповзуть забрьохані дощі,
Впадуть до ніг струмків брудним потоком.
А ти один в благенькому плащі
Стояти будеш під вікном високим,

Просити долю і молити світ,
Щоби я вийшла, глянула хоч оком,
Як ти шукаєш тут кохання слід,
Простила я, чи ні...
за стільки років...

А доня вже в люстерко загляда,
У неї усміх - як у тебе, й очі...
Зросла без тебе квітка молода.
Чи бачити вона тебе захоче?..

Вже падолист
Гойдається
На вітах,
І пахне гірко
Тиша золота.
Горять яскраво
Пишні пізньоцвіти,
Як в передзим'ї
Жінка розцвіта

Лягає в коси
Золото кленове
І сяє сонце
В бабині літа.
О, як пасує
Золото діброві,
Хоч до зими
Вже послано
Листа.

Вірш Володимира Гнєушева:
1.
Час змінює людські обличчя,
Вкриває зморшками лице…
Прийшовши на чиєсь N-річчя,
Ми вголос не говоримо про це…

Час змінює й людські стосунки.
Нерідко безкорисну доброту
Виштовхує зі сцени за лаштунки -
У забуття, в духовну пустоту…

Чергуються в житті шипи і рози,
Кохання і байдужість, день і ніч…
Не від поезії, а від сумної прози
Ці зморшки наших стомлених облич…

Антивірш
2.
Час не міняє рис обличчя,
Не ріже зморшками лице…
Прийшовши на чиєсь N-річчя,
Йому говоримо про це…

Час не впливає й на стосунки.
І безкорисну доброту
Він не штовхає за лаштунки -
У забуття і в пустоту…

В житті або шипи, або лиш рози,
Кохання чи байдужість, день чи ніч…
То ж від поезії, а не з сумної прози
Зникають змошки стомлених облич.

1.
Незадоволена собою.
Я вже стомилась від атак,
Від цього вічного двобою
З холодним "Ні!" й гарячим "Так!"

За щастям бігати не треба.
І не шукать його ніде.
Воно само дощем із неба
В мої долоні упаде.

І я прийму його в дарунок,
І оживе моя душа.
Нової долі візерунок -
Сім зір небесного ковша.

2.
Я задоволена собою.
І не стомилась від атак,
Від цього вічного двобою
З гарячим "Ні!" й холодним "Так!"

А бігати за щастям треба.
Шукай, бо зовсім не прийде.
Воно саме дощем із неба
В твої долоні не впаде.

Я не візьму його в дарунок,
Не оживе моя душа.
Старий у долі візерунок -
Сім зір небесного ковша.