(Віра, надія, любов. – Ч. 1)

О, вічно тужать людські душі,
час принесе поразку.
Хай нам шепоче янгол в уші
нову шовкову казку.

Прилине срібний янгол уночі,
примара невидима,
аж батьківщину осяйну сплячи
побачиш над очима.

Пізнати знов єдине і важне,
почути знов забуте,
та осягнути недосяжне,
здобути нездобуте.

Де від землі до вічності є скрут,
скажи мені, мій доме!
В трикутнику знайти четвертий кут –
Велике Невідоме.

29 березня 1932 р.

(Віра, надія, любов. – Ч. 1)

Бажаєш, що незнане,
що невідоме,
з тугою серця дрижить.

Блакитний цвіт зів'яне,
углиб потоне,
більше не хочеш вже жить.

Забий стрілою смуток
та біль глибокий,
вір і надійся знов.

Бо щастя – це трикутник,
а в нім три боки:
віра, надія, любов.

29 березня 1932 р.

О чорний пугачу, не кряч,
що всюди лиш журба є,
бо є ще радісний рубач,
що дрова з піснею рубає.

Ще є веселий дроворуб,
веде з життям невпинно

рукопашний бій,

завжди веселий, наче дуб.
Поете чорних рук, потіхи зерно сій!

Бо прийде, прийде нагороди день
терплячим, милосердним і хоробрим.
Не знатимеш уже сумних пісень.
Найбільше щастя – бути добрим.

Понести радість і любов
до бідних, до похилених,

нуждарських хат

І стільки нарубати дров,
щоб більше не було

нетоплених кімнат.

29 березня 1932 р.

Дорога жовта під ногами,
блакитне небо понад нами.
Іду незнаними шляхами.
Людина — вічний пілігрим.

Тужу за сміхом і весною,
співають птахи понад мною,
дзвінкі пісні пливуть ясою
перед паломником німим.

На плечах свій несу тягар,
у синій скрині Божий дар,
хоч палить спеки лютий жар,
хоч батогом бичує злим.

І так мандрую без упину,
мов чотки, пхаю кожну днину,
і аж тоді я відпочину,
колий дійду в Єрусалим.

Неділя, 27 березня 1932

В темну, чорну ніч
віяли вітри.
Срібних зір не ліч;
мерехтять лиш три.

Три самітні зорі,
наче сльози три,
наче перли в морі,
віяли вітри.

Чорна плахта ночі
навкруги шатром.
Чи що бачать очі?
Мати йде шляхом.

Темряви година,
зорі жовтим зерном.
Йде із серцем Сина,
що пробите терном.

Неділя, 27 березня 1932

Захоплений дітвак,
захоплений красою,
один із тих бурлак,
які живуть росою.

Захоплений до краю,
мов барва в рожі згусла.
Нічого більш не маю,
лишень кедрові гусла.

Для Нього хочу грати,
рукою в гусла бити.
Сто струн, мов срібні ґрати,
що ними кедр обвитий.

Час задзвенить у тр`уну,
пригорне Бог мене
і вислужену стр`уну
косою перетне.

Субота, 26 березня 1932

Закінчений концерт,
лиш відгомін — омана.
Кінець усього — смерть,
таємна і незнана.

І радісне й сумне
минає, мов примара.
Вже Бог кладе мене,
мов скрипку, до футляра.

Закінчений вже спів,
уже струна не грає.
Несказане цих слів
хай серце доспіває.

Щоб серце доспівало,
його ти перемінь.
До щастя треба мало:
гармонії.
Амінь.

24 березня 1932

Я є спокійний, наче тиша на воді,
я маю досить, досить сили,
щоб не боятись навіть і тоді,
коли загляне в очі лилик.

Як затріпоче крилами над мною
і вжалить зір, налитий кров'ю вщерть,
то буде мовою німою
одне-одніське слово — смерть.

Бо навіть привид чорний смерти
душі моєї не розстроїть струн.
О Боже, дай, щоб навіть впертий
мене ніколи не зігнув бурун.

О Боже, дай, щоб я в змаганні
стояв, мов скеля, проти орд,
щоб смерть моя була — останній
гармонії акорд.

24 березня 1932