Той дім, немовби жив своїм життям, сам по собі, незалежно від того, хто в ньому оселявся...Ми були не перші. Зовні - непоказний, а всередині - загадковий, незвичний. Старі дерев"яні сходи вели на другий поверх і щоразу скрипіли, коли ви ними підіймалися нагору. В кімнатах на першому поверсі "стояли" старі кахельні п"єци, перероблені "на газ". Але найнезвичнішим був...льох. Власне, то був не звичайний льох, а дуже великий,з кількох приміщень,з багатьма закутками і комірками,в котрих стирчали вмуровані в стіну металеві гаки,призначення яких нам довго було невідоме.

Врешті-решт,ми довідалися,що дім до війни належав польському "масарові" (так в нас називають "виробників ковбас"). Отож на тих гаках,певно, висіли кусні м"яса і готові вироби....Колись...Нині тут не було ані м"яса ані ковбас...Але було страшно :-), особливо для дитини.

В домі був також великий "стрих". Там можна було ховатися і тримати щось потаємне :-)

За кілька років ми звикли до всього цього і життя пішло звичним шляхом...Усі "таємниці" дому були розвідані - так нам здавалося. Аж ось одного дня під"їхало до дому дивне авто - я такого ніколи не бачив,хіба що в кіно про "Фантомаса" - велике, "не наше",словом - справжнісіньке диво. Його двигун працював майже нечутно...Відкрилися дверцята і з авта вийшов якийсь пан з двома панянками - певно своїми дітьми. Спершу вони оглядали дім з вулиці, потім відчинили "хвіртку" і увійшли на подвір"я. Наш песик "подав голос"...

Незнайомець постукав у двері і ми вийшли на двір. "Ми" - це мама і ми з молодшим братом. "Дзень добри" - таким були перші слова незнайомця і вони, правду кажучи,викликали в нас певне замішання. Не скажу, що нас здивувала його польська мова,бо батьки і прабатьки "до війни" жили тут пліч-о-пліч з поляками і євреями. Але то було "колись". Досі "живого" поляка я на власні очі не бачив :-) Звісно ж, трохи оторопів. Привітавшись,пан почав пояснювати причину свого візиту,використовуючи польські і російські слова. Виявилось,що в цьому домі "до війни" - тобто до 2-ї світової війни, - жили його батьки і він сам. Отакої! - Перед нами стояв син отого польського "масара"!

З усього було видно,що пан не мав наміру довго тут залишатись і попросив дозволу оглянути дім. Перейшовши кімнатами, він попросив принести...драбину? Якусь мить ми не знали,що робити, але потім пішли до хліва за драбиною. Пан сам виніс її по сходах на другий поверх і поставив в невеликому коридорчику при вході до кімнати. До стелі було десь біля 2 метрів. Він виліз по драбині і відкрив дерев"яний люк, на який ми ніколи не звертали уваги і навіть не цікавилися, що було за ним. Відкривши люк, він вибався в "піддашок" і на деякий час щез. Ми з відритими ротами стояли внизу. Згодом з"явився пан з якимось пакунком в руках. Стало ще цікавіше!

Цікавість до пакунку була нестримною.Незнайомець розгорнув пакунок і почав діставати звідти якісь чудернацькі запчастини, - склянні лампи незвичної форми, котушки дроту. Як виявилось, то був...радіоприймач! Ну й дива! Приймач,правда,був в розібраному вигляді,але який "антикваріат"! В мене очі загорілися - на той час я займався радіоаматорством і саме почав "паяти" перші "шедеври" - детекторний приймач,якісь схеми...Не вагаючись,я попросив незнайомця дати приймач мені! А він і не заперечував - так з тим пакунком і віддав. Згодом - чемно подякував і пішов зі своїми доньками до авта. Авто щезло з наших очей так само несподівано як і з"явилося. Ми навіть заклякли на мить...

Цікавість до "піддашку" спричинилася до того, що я сам видряпався драбиною догори і заліз туди. Це була невелика комірчина з дерев"яною підлогою і баком для води. В підлозі була вийнята одна дощечка. Наблизившись,я побачив,що то була схованка! Ну й дива! Звісно,схованка була порожня...Саме тут зберігався той старий приймач. Я чув від старих людей, що під час війни,німці забороняли користуватися приймачами і могли за таке навіть розстріляти. Але чи один лише приймач тут був? А може, тут ще був якийсь скарб? Сховані під час війни ювелірні вироби,золото...? Адже "масар" був заможним чоловіком. Все це залишилося для нас таємницею...

Я намагався скласти приймач "докупи" і "спіймати" бодай одну радіохвилю - та де там! Батареї "сіли",на них не було написів,так що я не знав на які їх можна було б замінити. Так і залишилися в мене ті запчастнити на згадку про пригоду і про війну...

Коли прийшов з роботи тато - ми добряче "дістали" від нього за те, що пустили незнайомця "куди не слід"....Але ми б самі ніколи не дізналися, що живемо серед "скарбів" :-) Минуло ще кілька літ і я, вже студентом, приїхавши якось додому,довідався від мами, що до нас знову навідувався той самий пан з Польщі! Хотів ще раз оглянути свій колишній дім. Але мама не погодилась - батько їй суворо заборонив. Мама батька слухалась. Пан поїхав собі геть...Ми ще довго гадали - де ще можуть бути заховані інші скарби :-) Не те, що ми хотіли на них розбагатіти, але було цікаво :-)

Вже кілька десятків літ,як ми залишили той дім, переїхали до іншого міста. Нині дім має нового власника. Його причепурили...Шкода, що вирізали всі дерева в саду і зробили город. Але щоразу, коли мені доводиться бувати тут, я пригадую ту давню пригоду майже 30-літньої давності. Інтрига! А в одному з паперових ящиків в мене і досі лежать запчастини довоєнного радіоприймача...

Провідна неділя на Галичині - день відвідин місць останнього спочинку рідних,близьких,друзів...З роками це робити дедалі важче,бо кількість померлих зростає, а "географія" поховань така,що за день не обійдеш і не об"їдеш.

Цьогоріч ми розпочали з найвіддаленішого гробівця - за кількадесят кілометрів від дому. Розбита польова "дорога" край села,не зважаючи на те,що кілька останніх тижнів не було дощу - рясніла ямами з багнюкою. Після "подолання" кількох таких перешкод,довелося залишити авто серед поля і далі йти пішки кілька кілометрів...Перетнувши яр,увійшли до лісу. Ніздрі лоскотали весняні запахи, милували зір лісові квітки,що килимом встеляли все довкола...Через кілька пагорбів вийшли на лісову дорогу - ще гіршу від попередньої - дякувати Богові,що йшли пішки,а не їхали автом,бо тут міг би проїхати хіба що всюдихід. Нарешті серед дерев "виглянув" синьо-жовтий стяг - ми на місці! На пагорбі насипана могила. Тут 1945 року відбувся останній бій кількох наших хлопців з загоном енкаведистів...Всі хлопці загинули,з-поміж них - татів старший брат. Після бою їх витягли з криївки і поклали під сільрадою, а потім поховали невідомо де...Від споминів про пережите мама заплакала...Поруч здіймалися вгору височенні буки, деякі лежали в глибокому ярі поруч - звалені натиском вітру. Я подумав - "Всі вони були свідками цих подій..." Недалеко від могили дзюрчав ручай - десь вище було джерело,з якого брали воду повстанці. Ми відшукали його - замулене і покинуте...Сусідній пагорб ще донедавна був "дубовим гаєм",а нині тут ріс якийсь хаотично розкиданий молодняк...За роки "незалежності" дуби вирізали дощенту - наш "почерк". Ні, то не чужий дядько прийшов сюди - то свої зробили "за гроші". Край лісу стояла хата. За всіма ознаками тут хтось мешкає. Мені зажди було цікаво дізнатися - що спонукає людину "поставити хату" отак десь не знати де,далеко від села,серед лісу?

Місце нашої наступної зупинки - старий сільський цвинтар. Здалеку він нагадує гай або ліс - старечі дерева випнулися високо вгору. Половина цвинтару заросла кущами. Хрести скрізь прості і практично однакові з вигляду, витесані з місцевого каменю,наче свідчення того,що перед Богом всі рівні. Власне,сама могила тут - лише хрест,інколи невеликий пагорб, порослий травою з насипаним довкола пісочком...ЯКА ТУТ ТИША! Зрідка її перериває пташиний спів.

Нарешті, вже найближче від дому,відвідали поховання на "новому" цвинтарі. "Гола" місцина зі "свіжими" могилами. На могилах - чорний, сірий, червоний дорогий камінь, інколи вагою кількасот кілограмів, аж самому в грудях робиться важко від вигляду величезних гробівців. Як ото тій бідній людині під ним чується? Наші заробітчани "стараються" аби було "не гірше", ніж в сусіда. Трохи люди заробили по світах тяжкою працею...Вкладають і в хати і в гробівці...

Повертались додому пізно ввечері. В голові ще бринів пташиний спів,виринали образи лісу і весняних квіток. Вже засинаючи подумав: хотів би "лежати" на отому старому,давньому цвинтарі поміж дерев і благодатної тиші...
квітень 2009

Японський сад - чудове місце відпочинку. Тут все має своє місце і значення. Кожен камінь щось символізує. Дзюрчання води створює особливу атмосферу затишку і чогось невимовного...Словом - справжня релаксація :-) На одному камені,поруч зі стежиною пташина прилаштувала гніздечко і висиджує пташенят. Вона анітрохи не боїться людей, бо тут,у цьому садку її ще ніхто ніколи не скривдив. Людям подобається навідуватися сюди, до цієї "оази благодаті" посеред гомінкого і завжди поспішаючого кудись міста...Одного дня почав накрапати дощ і хтось з відвідувачів встромив у землю довкола кілька патичків,змастрував таке собі "шатро" і накрив пташине гніздо, ще й написав: "Будь-ласка, не ображайте пташку!". Діти і дорослі дивляться на це і милуються,а ще вчаться турботливо ставитися до "наших менших братів".

Вранці, вийшовши з дому,помічаєте на лобовому шклі свого авто папірець: "Вибачте,перепрошую,вчора мимоволі зачепив ваше авто і зробив подряпину. Будь-ласка,зателефонуйте в мій офіс за цим телефоном,щоб я відшкодував вам вартість ремонту..." Ввечері несподівано на вашому порозі стоїть чоловік з гаманцем: "Перепрошую,вранці знайшов на дорозі гаманець,з візитівки у ньому довідався про вашу адресу, я якраз живу поруч - візьміть,будь-ласка". В гаманці все на місці...

А он гурт "байкерів" на виблискуючих на сонці мотоциклах у шкірянках з заклепками. Хлопці дійсно круті! Один "смачно" потягує цигарку і кидає її на землю, розтираючи своїм важкенним черевиком, а ви вже уявляєте собі під тим черевиком не цигарку,а свої пальці і робиться моторошно. Раптом байкер нагинається додолу, підносить недопалок і йде з ним до... смітника :-)

Ви подумаєте, що це я так фантазую? Ні! Вчора спілкувався з товаришем - він 10 років як живе "за горбом", розповів оцю їхню бувальщину. А я задумався і засумував...Але помріяти можна, чи не так?
квітень 2009