На Острові Самопожертви

Здійснюються бажання твого

й інших сердець.

І лише вправний капітан

Не розтрощить свій сухопутний човен

Об рифи егоїзму.

Навчаючись грати на кіфарі,

Амур заплутався у струнах

І вирішив, що до божественного Орфея

Йому не дотягнутися.

А Орфей тим часом проводжав Евридіку

І мріяв про мудрість Амура

І так їхні долі не переплелися,

А в кінці життя вони згадали долю Хроноса.

Востаннє я бачила Зорі,
Коли сходив місяць і ти, заблуканий,
Розпочинав нову сторінку
Свого порожнього життя.
А моє – забуте і закрилене –
Гойдалося на двох щаблях
Пережитих терезів…
І марилися Афродіти,
Талановиті Афіни і Меркурії,
І небо гойдалося під, наді і у мені.
І від того коливання
Надривалися нові квіти,
Цвіт напіввідбутого, напівзірваного,
І падали додолу.
Я дивилася на прозорість у формі сліз,
яка блищала докором, але у тому блиску
Запліснявіло справжне і намріяне,
Павутинне і зотліле…
І лише пісня чорного вовка
Лунала у передчассі,
Зливаючись з білизною простору,
Простору прозорості сліз –
І боліла-горіла-пересерджувала
Любов, заприявлена в Нелюбові…
І горіли Затьмарення невиліковними ночами,
І пленталися вечори
Окремішньо від лісу…
І в тому вчувалося передчасся перевтілення,
Коли сльози стануть серпантином,
А небо обернеться немовлят-к-ом,
А печера пустощів – пестощів пелюстищем
Відзабутою Новою Літерою.
Адже лише на Перехресті Світів
Пізнається Таїна.

Я прошу, забудь про все невідбутне,
Закрий у Душі Нечуттєвість сну,
Ти мрієш про Травень, а сходить Грудень
Забутий навсебіч, пливеш за межу.

Ти просиш забутися, але не жертовно, –
І плаче твоя неосмислена Мить!
І не повертається Червоний у Чорному!
Шляхи перекриті. Час попіл гасить.

Твої лабіринти, що є - невізіями,
Загублені Богом осердя листи…
Це любе непрощення, осмислення пізнєє –
Що Ми-не є Я і Все-не-є-Ти...

Щойно у серці зародиться
Гіркий корінь
І почне проростати
У твою свідомість і позасвідомість,
І ти стаєш уже питомо
Іншим, не таким,
Яким ти був досі –
Борись,
Стань воїном свого життя,
Арджуною на полі бою.

І коли розкриється душа твоя,
Перейде через місток
Земного-грубого-матеріального
І стане суттю й посуттю твоєю,

Тоді внутрішнє око
Осягне те, що доступне
Високоглибинному розуму.

І ти вирушиш
У внутрішній шлях
Пізнання себе.

Як і тисячі років
До цього.

Мій світ, непізнаний ще мною,
Величність й малість водночас.
Життя вінчає супокоєм
І мріями.

Ще день не згас.

Життя летить за обрій гранний,
Чекає свята – на межі,
Коли Душа Іншою стане,
Коли - лиш спогад

Світ земний.

Що їх чекає за порогом,
Хто вирушає вглиб себе?
Я бачу: там іде дорога.
Заходить сонце.

Завтра день.
6.09.2007

Холодно серцю буває лише узимку -
Але ж нема у природі весни без зим.
Холод пече, холод робить сильним,
Щоб навесні розквітнути знов молодим.

В тебе є час, є день, є рік, півстоліття,
Знаєш, ще скільки в них зим холодних і літ?
Але для того й життя, тому на світанку і квітнем,
Щойно скресає останній весняний лід.

І не питай, чому доля обрала труднощі,
І не дивись, що у кожного – вони свої.
Ти за землі, і до кінця не пізнав його ще.
Змінюй, що в силах, а що не в силах – прийми.
31.07.2004

Нехай у життя обірвалися крила,
Нехай вітер сумнівів плаче в душі,
Нехай не здійснилось, чого так хотілось
(Можливо, це мрії були не ті?).

Нехай тихий смуток – у тихому серці,
Нехай гіркий біль – сточить до дна.
Але у душі ти – відчуй – безсмертний,
На зримій землі душа – неземна.
Літо, 2004

У рожевих хмарах – та й високі замки,
Золотиться стежка – з квітів і роси,
Я лечу, мов вітер, стежкою й зненацька
Доліта до замку – там є ти.

У дорозі весни вишивають щастя,
Через хмари линуть на підніжжя сни,
Я у замку Неба, де немає часу -
Але є безчасний, вічний ти.

У небеснім замку – три високі шпилі,
На одному – Місяць, поруч – дві зорі.
Через річку стелиться місток ніжнокрилий.
Два крила – мов стрічками, поруч я і ти.
9.09.2004

Подібно до гір, що здіймаються подумки
Високо, в надхмар'я, де танцює Зевес.
Подібно до сонця, що гріє золотом
І гори сплітає зі світом небес.

Подібно до крил різнобарвного вітру,
Що душу здіймають у зоряну вись,
Подібно до музики швидкої річки,
Що хвилі грайливо несе кудись,

Стрілою мчить, іскриться полум’ям,
Летить у безміри життя земне.
Червоним попелом на вістрі схопиться -
І не згорить.
Не промине.
5.01.2007

У пустелі бездонній
Дрімав навпівсонно дивак,
Тримав ніжно серце
У стомлених, теплих руках.
Заплющивши очі,
Дивився у себе й щомить
Загоралося серце,
Як полум'я синє горить.
Блукав подорожній
Не день і не два по пустелі,
Шукав себе, кожний
Свій крок єднавши з землею.
І теплим повітрям
Наповнював тіло жагуче,
У скронях шуміло -
Він далі ішов неминуче.
В пустелі бездонній
Дрімав дивак напівсонно,
Тримав своє серце
У терпких старечих долонях.
Дивився на птахів,
Що в небо летять, стокрилі.
Подумки - з ними,
Єднаючи дух і тіло.

26.05.2006

Нерозкрита душа схожа на зів'ялу квітку.
Вона не встигла вповні розпуститися,
Як уже й схилилася.
Де знайти Садівника,
Щоб посадив її у добрий ґрунт?

10.01.2006

Іди своєю дорогою,
Прямо, аби не спинитися.
Джерел шукай прісноводних,
Щоб чистої води напитися.

Прийми життя, яким є воно,
Полюби цей світ – навіть грішним,
По землі іди тихо і впевенено,
А душею – до неба і вище.
28.08.2004