Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Оксана Єфіменко (1988)




Огляди

  1. Східне поле
    Не лякай це пустище окликом,
    бо бджола не знайде золотушник,
    заблукає відлунням кажан, і земля обернеться на глину.
    Не клич його, жінко, бо знайде твій голос лиш воду,
    лише сіль, лише цвіль
    на старезних потрухлих колодах.
    Східне поле гойдає покоєм, годує погорду,
    розполохане вітром і небом, засміченим сяйвом,
    що не має світила ні в добру, ні в яку погоду,
    а лише-но полуду з гори і до сірого куту.
    Не гукай його, жінко,
    бо знайде твій голос облуду,
    і повернеться каменем радше, ніж птахом,
    і впáде. Східне поле,
    що любиш, ховає у травах отруту,
    це хтось тут залишив
    дух своєї вже збутої втрати.
    Бачиш, поле твоє золотаве закрилося синню -
    то не тінь, то не морок, чи це море тут розлилося?
    Море кліпає оком, сліпучим, далеким і пильним.
    Шепочи довгим хвилям тепер що завгодно, як хочеш -
    це лиш пам'ять гойдається в полі твоєму під ночі.
    Де ж душа цих просторів, що обрій згострили ворожий?
    Ти вікно розвернула до іншого світлого боку.
    Колисається згадка про тебе в далекому синьому морі,
    що така ж пустовина, тільки більша, ймовірно, і мокра.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. * (назва на латині або італійською)
    I

    Це знайоме місце з початку днів,
    що ідуть давно і лише твої,
    заточило простір у білий стовп,
    ти один у ньому, крізь кілька мов
    ледве-ледве чуєш сторонній звук,
    ніби час біжить з мармурових рук,
    і неясно: субота чи середа, -
    з кам'яних судин точиться вода.

    Обрій зник.

    Все, що бачиш, колір знайшло один,
    ніби то полотно з-під усіх картин
    вийшло наперед, у лляній красі
    Магдаленовій вторує косі.
    Як не маєш сил зупинити зір -
    уповільнюй крок - всіх мірило мір.

    II

    І куди прийшов ти?
    Повз чуже вікно,
    що не відкриє нутрощів
    теплого мороку,
    йди собі, заглядай жалобою,
    і люби жалобою,
    говори жалобою.
    Простягнулася із вікна рука,
    добродійна і тепла,
    карниз крупою і хлібом вкрила,
    ніби то цілунки,
    ніби доказ потрібності вікон.

    III

    Ця пора - безіменна, двигочуть мости,
    хтось під їх животами худими пустив
    низку кроків, чи радше нестертих слідів,
    хтось ходив попід ними і гладінь молив
    підкоритися мармуру. Так молиш ти
    цю пору про заповнення пустоти,
    не теплом, то хоч снігом і рухом хмар,
    і приймаєш на плечі убогий дар.

    IV

    Що від тебе лишилось, крім цього пальто?
    І здається, коли його скинути, то
    не зумієш окреслити свій силует,
    по собі не залишивши жодних прикмет.
    Скільки часу стікло з мармурових рук,
    що вчинили деревам холодних мук?
    Повертай же дорогу крізь снігопад,
    бо веде не вона, ти веди назад,
    де початок брав, там її й покинь,
    загуби її у теплі кімнат.



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

  3. Ответ на четвертое письмо Ала Пантелята
    Я не смогла начать в который раз
    так, как бы мне того хотелось.
    Виной тому, пожалуй что, несмелость,
    которая обычно скрыта, но сейчас,
    она - единственный свидетель моих действий.
    Или бездействия, безветрия в пустыне
    полярной, что извечно стынет
    в отсутствии и радостей, и бедствий.

    По вечерам мне кажется, что стол -
    один лишь существует в комнате (но впрочем,
    он освещен один) и я сижу за ним напротив ночи
    одна, пуская корни в пол;
    и вновь меня пугает на мгновенье
    знакомый блик, напоминая мне о том,
    что есть "сейчас", а так же есть "потом",
    что близится весна, крепчает время.
    Но я не чувствую, что будет впереди.
    И я пишу тебе на языке отцовском,
    во рту зимы катаясь, будто соска
    во рту младенца, не видавшего груди.
    Но все, что мне сейчас по сути надо -
    лишь осознание того, что мы с тобой
    в единой плоскости, что нет ее иной,
    она нам дом, она нам путь, она - преграда.

    Ты знаешь, хорошо, что ты не тут -
    зима твоя тебе не ставит точек
    и будто намекает на отсрочку,
    и будто дарит неизбежности уют,
    и нужно сделать так, чтоб просто взглядом
    нельзя было достать до тех домов,
    которые знакомы, как из снов,
    чтобы учуять: в них - и вправду рядом.

    Что до того, как здесь проходит стужа
    ты слышал, думаю, достаточно, но я
    пожалуй, не сдержусь: для февраля
    здесь холода чуть больше, чем бы нужно.
    Давно такой зимы, как тут, ты не читал:
    здесь небо рвет сухой подол о ветки,
    а город сверху - будто листик в клетку,
    и под ногами не земля, скорей крахмал.
    Я пью горячее и не смотрю сквозь стекла
    автобусов - они утратили прозрачность,
    я жду чего-нибудь, что будет однозначно,
    я жду поры, которая промокла,
    жду поворота, чтобы не проехать
    ту остановку, где мне нужно выйти,
    и я надеюсь, что мне хватит прыти
    не обернуть эту пору помехой.

    Итак, я очертила, как могла,
    чем здесь живу, и не могу иначе,
    я отгоняю зиму, в темном клатче
    прячу огонь, чтоб отступила мгла.
    Но как бы ни было, я предана терпенью,
    и благодарна, так же, как всегда,
    что чувствую тебя, и провода
    необходимы меньше для такого ощущения.
    Пиши мне, как и раньше, иногда.



    Коментарі (2)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --