Коли надійшов вечір, він не чув. Так само немилосердно твердою залишалась поверхня столу, на яку спиралися заціпенілі лікті; так само ліниво, ніби знехотя, брався на силі і ніяк не міг зібратися вітер за вікном, шарпаючи останні пожовклі листки на почорнілому гілляччі.

Душа його була не тут, не в темній від ранніх осінніх сутінків кухні, навіть не на голій кроні старої розлогої груші за вікном, з якої в передчутті близького сніговію
десь пропали недавно вороняки,— вона закоцюбла над свіжонасипаною могилою на околиці містечка, на старому цвинтарі, в господі студеного Борея.

Його свідомість стискував німий подив: світ, який мав би без Неї впасти в глибокий розпач, зайтися дощами-сніговіями, загриміти бурями-ураганами; світ, завше такий прихильний до них і до їхнього кохання; світ, що звечора запалював на небі Місяця і висівав зірки — для них, а вранці займався цнотливою зірницею — для них же,— той світ сприйняв Її смерть як печальну, але неминучу данину за даровані раніше миттєвості щастя, і нічим, зовсім нічим не збирався бодай подати знак, що теж сумує разом з ним, розуміє і поділяє хоча б на дещицю його настрій. Все залишалося звичайним — і ця пізня, вже добряче гартована морозами осінь, і хризантеми, які у своїй приреченості зухвало їй не скорялись, сповнюючи надвечір’я п’янким, ніжним ароматом. Чому, ну чому навіть осінь, яка завше була оберегом їхньої любові, хоче штрикнути прямо в серце: "А що хіба сталося? Людська душа перебралася до інших вимірів, тіло знайшло вічний спочинок, а життя — триває. Одні приходять, інші — відходять. І тобі колись отак…"

А йому, аж кров закипає, хочеться кинути: "Знущаєшся, зраднице? Знущайся… Чому ти, що вінчала нас золотим кленовим листям, що породила у тихі дні бабиного літа наше кохання, тепер отак підступно розлучила, розкидала нас у Всесвіті?".

Ніякого відгуку. Тільки в шелесті вітру, який поступово набирав сили, закручуючи опале листя в дикому химерному танку, вчулася недолуга, зовсім недолуга спроба втішити розкраяне серце: "Не хвилюйся, ти теж підеш восени…".

Не хвилюйся… Міцно зведено щелепи, очі в напівтемряві моляться до незаштореного вікна, за яким небо після мученицьких потуг розродилося нарешті густим лапатим снігом: у світлі щойно спалахнулого вуличного ліхтаря витанцьовують сніжинки, сповнені усвідомлення своєї високої місії — накрити білою ковдрою стомлений лик землі, приспати його, омолодити і, розтанувши навесні, явити світу воскреслим і відродженим, у всій своїй первозданній вроді. Може, і йому полетіти отак сніжинкою, щоб почути через чотири місяці від вдячних пролісків несміле, тихе "спасибі"?…

— Тату, тату, де ти?— пробився до свідомості дитячий голос. Спалахнуло світло, боляче різонувши по очах.

Він поволі ожив і обернувся. Донька в одній руці тримала щойно одягнену ляльку, а друга — все ще лежала на вимикачеві. В її погляді читалося щось таке невловиме, від докору — сховався від мене! — до непохитної рішучості дочекатись похвали за гарно вбрану Наталочку водночас… Він раптом відчув, як шалено калатає в її грудях маленьке сердечко, яке ще не усвідомило безповоротньої туги втрат, яке вірить, що мама просто ще не прийшла з роботи. Це сердечко, яке безмірно любить його, зараз трішки занепокоєне, чому татові забаглося отак погратися в хованки…

— Тату, а правда — гарна Наталка?— Оксанка хитрувато примружила очі, пригортаючи ляльку до грудей.— Дивись!

— Правда,— упівголоса чомусь відповідає він, підхоплюючи малу на руки.— Але ти гарніша.

Тільки тепер йому згадується, що в хаті ще сьогодні нетоплено. Але кілька хвилин можна зачекати: треба відігріти Оксанку. І аж тоді, вийшовши на двір, звільнити душу від сліз… Для нового, вистражданого щастя.


1991.

У вмілих руках захоплено шаленіла труба, веселилась гітара, беручи неможливо високий акорд, і старий Бубон,— буває ж таке доладне прізвище!— сидячи за ударником, задавав усьому тому дійству демонського ритму. Уміють в Карпатах погуляти!

Байдуже, що майже немає в селі знайомих. А ті, що є, зараз там, у самісінькому осерді пекла. Мені весело й радісно, бо подібний настрій захопив усіх. Як то кажуть, зігріюся біля дружньої ватри. Я не танцюю, я поки що просто стою, підпираючи ганок і прагнучи чимбільше зафіксувати в піддатливих глибинах пам’яті фрагментів цього шалу. Гарні дівки, бісові душі! Всі, як одна: стрункі, русокосі, гарячі. Ні дати, ні взяти — відьми! А вже ота мала, що вихором летить за два кроки — так це вже гарантовано родичка самого пана Вельзевула… Ой!

— Ой, вибачте, я перепрошую!

Еге! Вона перепрошує. Гострющі лікті, однак; чи не хмелем опівнічних трав виточені вкупі з місячними піками гір? Але вголос я не виказую своїх емоцій, тільки стримано усміхаюся:

— Нічого, до весілля заживе.


Коли всі подалися до столів, дівчина опинилась поряд.
— Я Вас не дуже?
— Ні, що Ви!
Стріпнула віями, відганяючи миттєву ніяковість.
— Ви не тутешній, ні? Як Ви тут опинилися?
— Та, Санько затягнув. Бачите, ми з ним… ну, сказати б,
великі друзі — то нічого не сказати. А тут — він одружується! Заявив: наберешся вражень, Карпати справжні побачиш,— а отоді вже, голубе, ласкаво просимо до столу — і лети, перо, обганяючи думку!
— То Ви з ним разом пісні пишете?
— Та так… Як вдається. Його музика, а я вже якось до неї
текст нашкрябаю — і готово.
— О, то Ви — маститий словоблуд. Дозвольте представитись:
Ваша початкуюча колега по перу, Станіслава.

Я стискую маленьку долоню і просто називаю себе:
— Микола.


Після застілля — знову танці. Станіслава намагається затягти до розвихореного гурту й мене, та, переконавшись у марності свого задуму, вислизає з бурхливого океану, переповненого штормом людських тіл:

— Немає настрою танцювати? Тоді пропоную іншу програму.
Хочете побачити Карпати в місячну ніч?

Бучний, захмелілий двір залишився десь внизу. Таємними стежками дівчина вела мене все вище й вище… Мабуть, ген до Місяця, який німбом висів над найближчою вершиною, вперто намагаючись своїми чіпкими променями продертися крізь віття дерев, щоб, ніби знехотя, черконути по стрункому силуету Станіслави, бодай на мить торкнутися сповненого зваби дівочого стану. Химерне царство напівтіней раптово обірвалося: ми вийшли на пологий схил, переповнений спілими пахощами буйного липневого різнотрав’я, і козацьке сонце чітко вирізьбило дівочу фігуру. Ні, їй таки дуже пасувало коротке русяве волосся, що вихором здіймалося у такт крокам і тут же опадало покірним шовковим прибоєм…

— Скажіть-но, Станіславо, то правда, що Ви — відьма?

Дівчина завмерла, ніби спіткнулась. І, сумно глянувши великими вологими очима, без жодної жартівливої нотки кивнула:

— Правда.

Її погляд, сумирний і водночас сповнений якогось потаємного, викличного знання, був таким глибоким — вона читала мене, ніби вперше розкриту книгу, ще до пуття не впевнена, що там може знайти… Це було так несподівано, так подразливо і спокусливо! Проте довго такого погляду з незвички не витримаєш; я вирішив не випробовувати долю і відвів очі. Станіслава зітхнула; швидка, майже непомітна усмішка промайнула в кутиках її губ:"Ну, постривай! Ось я тобі!…"

— Послухайте, маестро! Ану, як на сповіді, признавайтесь:
скільком дівкам уже туману напустили?

— Не відаю, панночко відьмо! — кидаю їй у тон.— Якщо й
сохла яка за мною, то мене самого, на жаль, до відома не поставила.

— Ой брешете!

— Ні, свята правда,— хресним знаменням підтверджую свої
слова.

Ми стояли серед долини, сповненої терпкого запаху росяних трав, змішаного з ароматом квітуючих лип, який вряд-годи доносив звідкілясь пустотливий опівнічний легіт. Ми пливли у запахах і звуках, ніби в лагідних хвилях теплого озерця. Станіслава примовкла, задумалась; тільки вії у місячному сяйві ледь тріпотіли, наче спіймані метелики. Біля одинокої смерічки вона опустилась на траву і жестом запросила сісти поряд. Я слухняно скорився.

— Тоді, Миколо, я не розумію,— дівчина легко й елегантно
перейшла на "ти",— хто героїня твоїх пісень, кому вони всі присвячені? Невже нікому конкретно?

— Ну, як тобі сказати…— питання застало мене зненацька, та ще й зачіпало моє найвразливіше місце, мою Ахіллесову п’яту.— Я ще не зустрів своєї музи, свого ідеалу. От не щастить, і все. А поки що просто вигадав собі десь отаку приблизно дівчину, як ти,— хіба, може, дещо вищу,— і їй усе й присвячую.

— Та невже живі дівчата, з плоті й крові, такі вже
погані?

— О, живі!…— розмова набирала небезпечних оборотів, але й
зупинитися вже було важко, адже стільки накипіло на серці!— Живі… Живі тільки й думають, скільки з тебе можна витягнути. Чи маєш ти машину, дачу й мільйон на додачу. Яка в тебе зарплата і чи родичі багаті. Мало того, ще й зовнішністю щоб скидався на Алена Делона, чи, на худий кінець, Олега Даля або Луї де Фюнеса! А Армена Джигарханяна чи Алєксєя Смірнова не хочете? На себе гляньте!— я розпалився не на жарт.— Вся краса — штучна! Нафарбується, наквацяє брови, намалює губи — і корчить королеву. Не справжнє обличчя, а маска, згідно чергової моди. Та ще й душа — порожня. Хто, з ким, коли, хто скільки випив, хто ефектніше вирядився… Я ще жодної не зустрів, щоб мала достатньо звичайного чуття міри і принциповості хоча б не псувати власну красу душевну і тілесну — вульгарними помислами і примітивною косметикою!

Станіслава героїчно, але з долею іронії на вустах слухала мою тираду.Коли ж я зупинився, щоб поновити запас повітря в легенях, дівчина розсміялась. Я спантеличено змовк, тільки мозок обпекла пронизлива думка:"Ти забув, що слово — не горобець?". Врешті, моя супутниця пересміялась:

— Слухай, Микольцю, виходить, що я тебе недарма пригостила штурханом! За свої погляди на прекрасну половину людства ти цього цілком заслужив. Але, з іншого боку,тобі пощастило. Бо я саме з тих, "принципових", як ти висловився. Думаєш, легко бути "принциповою"? Ні, Микольцю, це та ж сама "біла ворона". Кожному є охота як не з’їсти, то вщипнути. А ще ж і вірші пише! Та як вона сміє? Тут треба за вівцями подивитися, тут подружки на дискотеку йдуть, а потім — по кущах; батьки ніби й сердяться,але не надто — самі такими були. А ця — щось мудрує, Лесю Українку з себе корчить. І в кого таке вдалося? Ще й хлопцями перебирає! Ха, хло-опці! То п’яничка якийсь, то навіжений сусіда-каскадер, що на своєму мотоциклі так і тягнеться до всіх урвищ і рано чи пізно таки десь знайде халепу на свою голову, то батюшка недовчений, у якого вся розмова — визубрені цитати з Біблії, змісту котрих він повністю так і не зрозумів… Ну, дала я їм одкоша! Інші теж не хочуть з ними діла мати, але це — інші, а це — Станіслава. Горда до холєри, що поробиш! Я вже думала: кину ті вірші, буду як усі. Не відпускають! Від себе не втечеш. Так що ми, певною мірою, квити. Ну що, не стомила я тебе своєю сповіддю? Може, тобі нецікаво?

— Сповідь? То це я, виходить, зараз у ролі священика?
Просто клас! Батюшка знайшов матушку. І ти ще смієш думати, що мені може з тобою бути нецікаво? Краще, може, прочитала б щось своє…

— Ти серйозно?

Вона обхопила руками коліна і задумалась.

— Ну що ж… А ти не будеш сміятися? Може, там насправді
тільки графоманські амбіції? Може, нікому воно не потрібне?

— Як кажуть сусіди-поляки,"може широке й глибоке". І ще
жоден графоман не признався у власних сумнівах. Так що я — весь увага! І сміятися не буду.

— Ну добре, ти обіцяв.

Місяць уже давно відірвався від гори, його сяйво щемно вигравало на дівочих вустах, невловимим полиском тремтіло в потаємних прірвах самозаглиблених віч. Уже перші рядки відгукнулися в моєму серці чимось до болю рідним, ніби виношеним власною душею:

— Знайди мене у Всесвіті страждань,
Серед пісень мовчання і розпуки
Знайди мене…

— Станіславо, це геніально!— захоплено перебив я
дівчину.— Та в тобі, люба моя, може, дрімає майбутній Нобелівський лауреат! Все, я забороняю тобі твої занепадницькі сумніви!

— Іди ти до біса,— засоромлено відмахнулась дівчина.— Хто
ти такий, щоб мені забороняти?

— А я й сам того не відаю зараз,— моя рука легенько лягла
їй на плечі.— Може, я і є той біс, до якого ти мене оце щойно послала? А може, я — Маджнун?

— Хто, ти? — заграли чортики в її зіницях.— То поцілуй
мене?

І сп’янілі вуста потяглися одне до одного. Тільки луна між горами все ніяк не могла вгамуватись:"Цілуй… цілуй… цілуй…"


Невдовзі після Санькового весілля зібрався наш скромний гурт на його львівській квартирі. Як і належить, привітали ще раз, побажали всього-всього і ще трішки… Василь і каже:

— Ото, хлопці, тепер моя черга. За рік-два — дивись, і
підчеплю кого.

— Еге, на курнім путівцю та на битій дорозі,— подаю я
голос.

— Що ти маєш на увазі?

— А от через три місяці побачиш,— підморгую.

— Миколо, не клей дурня!

— А я й не думав. Я просто хотів сказати, хто наступний
до вінця.

— Хочеш сказати, що ти?!— аж підхоплюється Василь.

— А чого це я — сам? Ми із Станіславою.

— ?!!!— тільки й спромігся видихнути Санько.— А ти так
уперто відмовлявся їхати. З тебе, старий, могорич.

1990-2004.

ВЕЛИКОДНІ ПОБАЧЕННЯ

Погожий, ясний квітневий день добігав кінця. Над щойно прибраним цвинтарем на околиці міста панували призахідні сонячні промені, спокійними, умиротвореними оранжевими бліками лягаючи між високих сосен, зграбних і не дуже надгробків, де-не-де ще чорніючих стародавніх похилених хрестів, благословляючи померлих на ще одну ніч. Ніч — незвичайну. Ніч — Великодню.

Догоряла середа, очікуючи, коли, нарешті, останні живі, що з просвітлілими обличчями, час від часу разом з краплинами поту змахуючи мимовільну сльозу, порали рідні могили, покинуть просякнуту гіркуватим запахом диму цвинтарну тишу.

Цвинтар ще донедавна зосереджувався під високими соснами, які в надвечірньому присмерку здавалися височенними свічами, покликаними освітлювати потойбічні шляхи задзеркальців. Однак останніми часами він почав активно розростатись, сповзаючи з горба все нижче й нижче, і сосни шепотілись між собою: за що це Господь отак розгнівався на людей, що морить їх у такій кількості? І звідки бідолашним соснам знати, що то не Господня кара — то самі люди, власноруч, за посередництвом Чорнобилів, оковитої, кислотних дощів та неприборканої гордині, прискорюють час своєї з’яви перед ясні Господні очі?

Темрява свіжим леготом майнула між соснами та й завмерла, огорнувши надгробки щільною запоною… На землю ступила беззвучна до неймовірності, тепла, погожа ніч — ніч покійницького Великодня.

Десь за північ, близько першої, над могилою отця Миколая зродилося тьмяне білясте сяйво. Воно росло,водночас роздаючись і вшир, і вже за хвилину можна було розрізнити обриси людського тіла, ще нечіткі, але впізнавані: священицьке вбрання тріпотіло, відсвічуючи золотим полиском, і широка чорна борода, ледь торкнута сивинами, не могла приховати золотого хреста, прикрашеного самоцвітами, котрий мирно спочивав на золотому ж ланцюжку… Привид на мить завмер над могильною плитою, зробив крок праворуч, і на землю ступив уже отець Миколай, з плоті й крові, як і за життя. В тутешній парафії спочивало багато священиків, але він був першим, і всі визнали його за благочинного. Щороку він сповняв свій почесний обов’язок: на Великдень зібрати свою паству і пройти з нею хресним ходом до найближчого храму на всеношну, аби ще на рік наснажити свої душі словом Божим…

Отець Миколай прочитав "Отченаш", благословив цвинтар навсібіч хресним знаменням і тихо додав: "Вставайте, діти мої, пора й нам до Храму Господнього навідатись". Він поволі рушив до виходу, а за ним урочисто йшли його прихожани, котрі поволі підводились із свого останнього земного притулку. Батюшка знав тут кожного: і старого козарлюгу, котрий помирав, сміючись смерті в обличчя; і наполеонівського генерала, що віддав Богу душу від ран так далеко від рідних пенатів; і молодого вченого, серце якого задовго до Чорнобиля прийняло на себе підступний радіоактивний удар… Слідом нечутно ступали кремезний богатир Данило та його юний син Анатолій, яких підступно скосила холера після повернення з неблизької Полтавщини, куди їхню сім’ю царат відправив на евакуацію з театру бойових дій Першої світової. Данило неспокійно кидав оком навсібіч, тривожно прислухаючись до випадкового брязкоту металу на газоскладі навпроти кладовища, і його стара дружина, баба Данилиха, що пережила чоловіка на цілих тридцять літ і померла, розмінявши дев’ятий десяток, щоразу заспокійливо стискувала його руку. Анатолій же,— що то значить молоде-зелене!— на батькові страхи майже не зважав, а натомість роззирався, чи не видно де його любої Гандзі, з-за котрої не раз отримував від сусідських хлопців болючих стусанів, відплачуючи їм тією ж монетою… Але Гандзя повік залишилась на далекій Полтавщині, згорівши передчасно і нагло, і тепер її врода чарує тамтешніх задзеркальців. Натомість поряд опинилась юна, повік п’ятнадцятирічна Наталка. Її знадливі, з лукавинкою, вуста усміхалися до хлопця по-дитячому привітно.

— Здрастуй,— тихо кивнула вона і зашарілась, опустивши долу очі.

— Здрастуйте, панночко,— так же нечутно відгукнувся хлопець.

Дядько Данило задумливо погладив підборіддя:

— Любітеся-кохайтеся, бо ж тільки одну ніч і маєте… Гарна пара була б, га?— обернувся до жінки. Данилиха розсміялась:

— Та вони ж, чоловіче, з різних часів!

— Е, жінко, в нас тут оті часи — всі на один лад,— спробував і собі посміхнутися Данило, та непрохана сльоза зробила ту усмішку зболеною.— Не заважай, хай уже як знають.

Він пригорнув дружину, і отак, обнявшись, вони й вийшли на бруківку, де отець Миколай разом з паламарем Никодимом шикували свою паству до походу. Десь спросоння гавкнув пес, проте, нажаханий власним зухвальством, тут же перелякано заскавулів та й забився вглиб буди, тільки ланцюг тремтливо брязнув. Знову стало тихо.

— Ходімо, панночко Наталко,— юнак ніжно взяв дівочу руку, і вони рушили за всіма. Дівчина довірливо прихилилась до Анатолія, і копиця каштанового волосся солодко лоскотнула його шию… Вдихнувши запаморочливого запаху того волосся, хлопець не стямився, як його губи потяглися до Наталчиних п’янких губ.

— Ой!— удавано вжахнулась дівчина.— Що ж ти робиш?

Озирнулася: всі мешканці цвинтаря вже вишикувались, зайняли своє місце в колоні, і терпляче, з усмішками, чекали на них… Несподівано опинившись в центрі уваги, вона ще ближче прихилилась до хлопця, стрельнула на нього очима, в яких спалахнули грайливі вогники:"Знай наших!", аж дід Михайло не втримався і насварив-таки онуку:

— Наталко, коли ще випаде нагода навідатись до храму, а ви затримуєте!

Наталчині щоки спалахнули гарячим рум’янцем, аж сльози затремтіли на віях. Хіба дід не відає, що ця ніч і в них — єдина?

— Ходімо, дід сварять,— озвався Анатолій, і вони вийшли до загалу.

Отець Миколай, що досі мовчки спостерігав, зауважив:

— Хай би, може, ще побули удвох… У нас же попереду — вічність.

Він знову окинув оком своїх прихожан і всміхнувся кутиками губ:

— Пора!

Врочистий спів молитви злетів до нічного неба, радуючи слух ангелів та архангелів, затріпотіли священні корогви, і процесія рушила.

Місто дрімало. Лише на Куснищанській де-не-де з-за зашторених шиб пробивався притишений електричний промінь:
навіженому племені опівнічників начхати і на Бога, і на чорта, аби "чорнило" на столі не прокисало і блакитний екран, непереможною силою Партії та постійною турботою рідного Уряду, не загасав. Диявол, як видавалось, ще не скоїв їм нічого лихого, а Господу теж начебто немає за що так особливо завдячувати…

Під ногами ледь чутно, на межі сприйняття, видзвонювала бруківка. Але горе було тому, хто почув би отой подзвін: в найближчі сорок днів ця грішна душа мала опинитися в Задзеркаллі. Правило знало один-єдиний виняток: якщо назустріч брела закохана парочка,процесія сторонилась у тінь і терпляче перечікувала, поки ті навіжені-задурманені, яким і покійницький Великдень — не біда, аби нічка тепла та рідне золотко під боком, пройдуть собі мимо. Закохані перебували під недремною Господньою охороною,— адже, якби їх не стало, де б тоді грішні душі могли проходити суворий земний вишкіл, набуваючи знання та досвіду для вищих небесних сфер? Горе було тому задзеркальцю, який — мимоволі чи усвідомлено — вчинив би чи навіть замислив щось лихе супроти цих спадкоємців Адама та Єви: його очікувала Чорна Діра з її виснажливою, пекучою тривожною Невідомістю, ген аж до самого Кінця Світу…

Прадавній, ходжений-переходжений маршрут. Кожен камінь, кожен виямок — до болю знайомий. Хтось свого часу вимостив на віки цей сіро-червоний граніт, на який пізніше місцями ліг асфальт, хтось ганяв там гусей, хтось сонячним ранком поспішав "перший раз — у перший клас" чи пізно ввечері повертався з другої зміни… Зараз усі вони пліч-о-пліч неквапно простували містом, де свого часу стільки пізнали й пережили, де були свої Ромео та Джульєтти, Трістани та Ізольди, і місто вдячно розкривало свої нічні обійми синам та дочкам, засновникам і будівничим, поетам і філософам — з усіх семи, чи й більше, століть міської історії. Цих щорічних зустрічей потребували , їх чекали обидві сторони: місто розповідало новини, демонструвало новобудови, а задзеркальці благословляли нащадків на мир і добро, на злагоду й любов, од щирого серця благаючи для них повсякчасного Господнього благословення…

Нарешті над дахами замаяли блакитні бані Різдв’яного храму. Притишений легіт, посланий отцем Миколаєм, смикнув тричі за язик великого мідного дзвону, і його голос радісною луною озвався в душах. Майже одразу в руках задзеркальців мерехтливо відгукнулися свічки. То розгоряючись, то стишуючись, полум’я вихоплювало з темряви обличчя нічних прихожан: суворо-урочисті — у старших, сповнені печальної ніжності — в молодших, захоплено-невинні — в найменших. Наталка від цього живого світла аж замружилась, і спогади ще, здається, вчорашної доби накотилися теплою хвилею: як приємно було зустріти сонячний ранок погожого дня, як таємниче й привабливо звучали казки опівнічних ліхтарів на Спаса!… Поряд, приплющивши око, мовчав Анатолій, затаєно милуючись дівчиною, і ніжний усміх не сходив з його вуст.

Паламар Никодим завченим порухом видобув з-за пазухи в’язку ключів і схилився до замків. Врешті здалася остання замкова дужка, і двері, зітхнувши, натужно заскрипіли на петлях. Майже одразу спалахнули лампади та свічі під образами…

До храму, слідом за пастирем, заходили по двоє. Приміщення, здавалося, ніяк не вмістить стільки прихожан — від тих, кого поховано кілька днів тому, і аж до князівських дружинників, чий земний шлях закінчився у нещадній січі з татарами чи тевтонцями ген за тисячоліття. А вони все надходили й надходили — у білих шатах, із палаючими свічами,— і всім у храмі вистачало місця. Наталка з Анатолієм стояли попереду, перед самим отцем Миколаєм, і він мимовіло зауважив: Господи, яка ж доладна пара! І до нестями, гаряче запекло на душі: діти мої, якби ж то вам — та знову туди, де є сонячне світло, де влітку буйна зелень затоплює рівнини, а зима накриває їх білою пухнастою ковдрою…

Догоріли свічі, погасли лампади. Тільки зорі зазирали до храму крізь склепінчасті вікна вгорі, та схід повнився передчуттям світанку. Мовчки, купками розходилися по своїх останніх криївках — хто на цвинтар, а хто й туди, де від поховань давно не стало ані найменшого сліду. Тихо мостились на ще один річний сон, покірно насували на себе важкий тягар чорнозему і, зітхнувши, завмирали.

— До побачення, Наталко! — тільки й шепнув дівчині, стоячи біля її могили, Анатолій. Віддалік на нього чекали батьки — їхні останні домівки були поряд.

— Ходімо, сину,— тихо мовив Данило.— Ще зустрінетесь.

Хлопець востаннє зазирнув до блакитних очей, неохоче випустив тендітні долоні і рушив за батьком. Раптом спинився. Обернувся:

— Наталко, я люблю тебе!

І сльози так і ринули з очей…

Коли впала ранкова роса, цвинтар знайшов її зайвою — він був щедро политий слізьми закоханих.

26.03.1992 - 5.03.2005.