Майже рік тому, тільки починаючи особисто знати Романа Скибу,
я писала однієї ночі рецензію, яка, власне, була не рецензією, а радше психопортретом. (Охочих до штудіювання цього психопортрету відсилаю до розділу „Культура” на сайті „Майдану”.) Цілком у дусі епатажно-психоделічного безправ’я автора обізвано там диваком, відлюдником, невідомим воїном безнадійно нерозгаданої війни та ще з десятком подібних епітетів. Роман Скиба як літературний випадок чи романтизована (авто)біографія з чистою совістю може бути наділений усіма цими епітетами, а деякі з них навіть з натяжкою відповідають істині – з його текстів вичитується щось середнє між сповіддю, життєписом і лицарським романом у стилі фентезі, де, за законами жанрів, змішуються часи та звичаї. Єдиним проблиском реалізму в моєму баченні Скиби тоді стала фраза про „тривожно усміхненого хлопчиська з наплечником, який (і наплечник, і сам хлопчисько) знаходиться, перебуває і часом губиться практично всюди, причому завжди несподівано”. Таким хлопчиськом – здатним на всілякі бздури, і поетичні й аж ніяк не поетичні – він лишився і у свої нинішні тридцять п’ять. Ні, вікова психологія реальної особи з „паспортом на всі сто” помінялась, як воно й мало статися під впливом досвіду, Скиба вміє досить жорстко й іронічно розглядати людські прекраснодушні мрії та ілюзії як прояв молодечого романтизму і виводкові своїх підопічних десь у районі Контрактової пояснювати правду життя як вона є. Вслід за психологією помінялась і поезія: з’явились „дорослі” теми й проблематика, опобутовилась мова, витворився новий образ поета – на зміну „безпечному янголові” прийшов майстер зі своїм розумінням ремесла і професійних проблем. Молодий і зелений світ Романа Скиби з його відьмами, принцами і принцесами, вампірами, чаклунами, замовляннями, локальними та глобальними битвами добра зі злом, з тваринами і деревами, що живуть і розмовляють, з привидами історичних та літературних знаменитостей, з катастрофами, спецефектами, живими легендами – весь цей подарунковий набір чи „табір” „іде у небо”, де йому, мабуть, законне місце, в боях із реальністю здобувається глибина простого й цілком не „навороченого” вислову. Казка стала історією життя, день по дневі, де не варто опускати неприглядних подробиць. Як у корабельних журналах. Написаних рукою хитромудрого Одіссея.
Вірші з найновішої збірки Романа Скиби „Одіссея-2000” демонструють наново складений підхід до життя, переосмислений, багаторазово переглядуваний і правлений. Старі теми й образи фігурують у новому ракурсі, перейдено рубікон між юнацькими трагедіями та драмами зрілого віку – набагато складнішими як із загальнолюдського, так і з художнього погляду. У дрібних розбірках із дійсністю витворюється життєва мудрість. Різнорідна: весела і зла. Але стрижень душі, незважаючи на все, лишається тим самим. Раз комусь на віку мислити міфотворчо і говорити парадоксами, то цей талант закопають хіба що з його власником. Світобачення особистості не лікується, воно може тільки перейти на загальнозрозумілу мову в діалозі з суспільством. А значить, „нікто нікуда нє ідьот”…
Скиба (чи то як твір, чи то як людина) в діловому костюмі, при краватці, барсетці, посаді й статусі – явище, здається, довічно неможливе.

З приводу істини
Тут у нас, бачте, невеличка новина. Прийшов на сайт один чоловік - Павло Малкович і подає свою “продукцію” („Мікроп’єсу про істину”) в тому числі і на „Привітання життя”. То як же без напутствій відправляти?
Тепер без жартів. Цей твір, як на мій погляд, не можна обійти увагою. У автора серйозні наміри. Високо мітить. І не без підстав, бо годен досить об’єктивно скласти собі ціну і знає, „чим бере”. Поки що почерк у Малковича нерівний. Проте вже вгадується. Хороший росте чоловік.
Отже, про Малковичеву „мікроп’єсу”.
За жанром це драматична поема, тож „дії” радше можна назвати тут сценами. Форма викладу – монолог, що відповідає психологічній установці персонажа: виведена у творі особа, маючи нахил до егоцентризму, не потерпить „конкурентів” у грі, ба навіть драматичній.
У ремарках вимальовується фізичний обрис героя: „На сцені чоловік у чорному одязі, під очима сині плями, волосся на голові причесане назад гелем.” Власне через вигляд персонажа переданий хід часу і розвиток особистості (малюнок із початку другої сцени: „На сцену виходить чоловік у подертому чорному одязі, волосся на голові скуйовджене, стирчить у різні боки, погляд бігає по сцені, рухи його нервові.” У третій сцені герой з’являється вже з ліхтарем у руці – іде шукати свій шлях.
З першої й до останньої фрази („Ступив, зважився… (…) Я дію!”) видно прагнення героя бути діячем, а не декларатором. Але тільки прагнення. Герой – мисляча істота з планетарно масштабним і проникливим баченням світу, суспільно спрямована, самокритична, на противагу власним словам – позбавлена ілюзій. Емоційна і вразлива. Проте (ще) не діяч. Ми бачимо людину, яка ще не оцінила своїх сил і спроможностей, тому й не знає їх. Якась перша невдача сильно обламала їй крила, а відтак висновок:”Я не готовий…” Розбудова думки грунтується на „саморозкачці” до наступних кроків. Дочитавши твір, хочеться по-людськи запитати: а що сталося далі? Куди пішов герой і яким вчинком заявив про себе світові? Де, у якій справі знайшов себе?
Про стиль і метод. Напевно, Малкович якраз просувається від „читання класиків” (добре почав, це радять недаремно) до самовираження. Кількість мистецьких та історичних алюзій у творі велика і, що знаково, вони психологічно однорідні – пише людина з більш-менш визначеним світоглядним вектором. Фауст зі своїми роздумами про слово і дію, Нерон, який спалив Рим, давньогрецькі філософи-досократики, давньогрецькі ж трагіки, Заратустра Ніцше, лірика Лермонтова, найкращі наші двадцяті та шістдесяті. Ну і, звичайно, як же без нього, без хрестоматійного: „О часе мій! О доле зла моя! Чому його направить мушу я?” Начитаний чоловік наш автор. Добрий культуролог, а якщо судити за багатством асоціацій, які тягне за собою кожен уривок, хоч цитуй від початку до кінця, – справжній культурист . Аж могло б скластися враження, що сказане героєм – понахапувана з улюблених книг фразеологія. Та ні, бачиться, не понтує. З самого вигляду цього опусу – попропускані літери, місцями явний сирівець в обробці матеріалу, нашвидку дібрані ситуативні слова і римування – звідси аж стирчить метод написання твору. Мова, що збивається, нетерпляче перескакує, поспішає, щоб встигнути передати сильне, непідробне схвилювання. Так пишуть тремтячі й захоплені руки, просто на чистовик. А переглядати критичним оком по всьому, коли відійде перше враження, таки треба. Ось, наприклад, найсуттєвіший промах (що, як не парадоксально, випливає з щойно зазначеної в перевагах живості передачі думки). Говорю про порушення логічної та мотиваційної зв’язності в тексті. Одне з місць:
Знову згас той вогник,
Що світив для нас.
Ні! Ні!
/чоловік повертається обличчям до глядачів/
Ні не для нас! Для вас! Для вас!
Хай морок світить так і далі,
Хай ще живуть старі мости. Мости?!
Як же це? (сльози)
Я ж не думав, що все буде так! (крик)
Ні! Не йди!
/Чоловік йде зі сцени швидким кроком.
Тут слабка мотивація поведінки. Голий афект, а якщо уявити це на сцені – тим більш непривабливо. До речі, те саме в другій дії, навіть ще яскравіше: дуже контрастний перепад станів і настроїв, раптовий вихід за куліси - в першій „дії” „швидким кроком”, у другій – герой узагалі тікає. Самою слабкістю волі та емоційним підривом це не поясниш. А прагматичний аспект (потребу сценічно розбити твір на три дії) теж не виправдовує: монолог-то по суті цілісний, його не конче дробити на частини, крім того, збоку, глядацьким оком, у часовій розкладці бігання героя виглядає як метушня. Наперед відповідаю на можливий закид. Твір призначений не до гри, а до читання? А чого тоді мікроп’єса?
Щодо оцінки: все сходиться на присудженій п’ятірці. За рівень художнього викладу поставила б сувору, але тверду четвірку. Багато недотягненостей, як говорили класики, „в слоге”. Це діло наживне. Автор, бачимо, любить учитися, тож випишеться й підтягнеться. Якщо поставить таку ціль і докладе зусиль. Не завадило б самоспостереження під час „моменту творчості” – хай орієнтується на глядача, це дисциплінує думку. Аби лиш не перевчився тієї формальщини. А за ідею твору, за вміння створити й підтримати емоційний фон, за очевидну щирість і пафос можна й усю шістку вліпити. І поспілкуватися на каві. Цікавий і хороший росте чоловік. Принаймні в списку подавачів на „Привітання життя” серед корольків і трясогузок він виглядає майже що монументально. Втім, зазнаватися йому на цьому етапі було б шкідливо.

________________
ІІ Частина

Отепер уже справді дрижи і бійся!
Спочатку вхопилась за голову. (Фігурально, бо в житті не здатна до бурхливої жестикуляції.)
Потім подумала: сказала „а”, то доведеться казати й „б”. Жаль, що „а” одним вухом зайшло, а другим вийшло. Це якщо Павло Малкович читав мою статтю, а чуттям старого параноїка підозрюю, що читав – напевно, не випадково опублікував нових два вірші якраз у тих днях, коли на сайті стало відомо, що його перша „розвідка боєм” вдалася незле. Втім, можливо, я помиляюся, стосовно цього факту наполягати не буду. Однаково, як на мій погляд, керувала ним потреба в об’єктивній критиці.
Жаль, Володю, що ти не опублікував того уривка про всю загалом братію „енергетичних Шекспірів”, у якому я конкретніше висвітлювала їхні негативи. І жаль, що я не зробила цього самостійно. А казала ж я: це люди з мистецького погляду „нерівні”. Можуть створити прекрасну річ, а можуть такого напартачити, що купи не держиться.
От, приміром, перший вірш Малковича. Явно щось пережито (настрій – ніби „відхідне” після першого удару). Тільки конкретно що? „Бой в Крыму, все в дыму, ничего не видно”. І чи продумана концепція твору? – риторичне запитання. Хто така бідолаха Клеопатра і що вона винна ліричному героєві – бог його знає. Здається, якась історія конфлікту з близькою людиною: мовляв, досить уже на нині сцен і сварки, досить різати мене без ножа (судячи з фрази „сильніш[ий] знову я”, герой у неконструктивній суперечці й так свою опонентку перекричав). Психоаналіз останньої строфи до мене якось зовсім не дійшов. Герой пропонує відкласти розмову на завтра, щоб на свіжу голову, можливо, помиритись зі своїм „ненаситним ворогом” (? – ну то битись хочемо чи миритись?). Хто правий, хто винен? З одного боку, почуття провини („я мав би бути не[ ]таким”) і навіть якась жертовність, бажання впасти замертво „від твоєї вже руки”. З іншого боку: оце я милістю своєю даю тобі ніч на роздуми, щоб ти помізкувала, чого раптом я виявився „сильнішим” – а чи не справедливість перемогла? Взагалі відтворення фактичної та емоційної підоснови вірша найважче для аналізу, бо цікаво ж – заплутано, як шифр або детектив. Наголошую: останнє речення – аж ніяк не комплімент! У серйозних почуттях, навпаки, треба б висловлюватися вкрай просто і по щирості, без недомовок.
Щодо формальних аспектів, то тут ляпів узагалі поле неоране. Перше, що стосується „складу і ладу”: рима безбарвна й неточна, а під кінець автор узагалі зібрався на неї сполегка рукою махнути (у двох останніх строфах римовані лише парні рядки). Як уже взявся заримовувати те, що хочеш писати, то доводь до кінця! Так ні, терпцю не вистачило. По-друге, кульгає ритм. Особливо відчутно – у кінці третьої строфи. Те, що деякі рядки недотягнені до повного розміру, а деякі у ньому „не вміщались”, то гандж стерпний, коли все інше на висоті. Але вади, що в драматичному монолозі могли заретушуватися грою актора, темпом його мовлення, у поезії ліричній виступають наперед, бо тут автор наодинці з читачем. Уже все тут на авторову відповідальність, а особливо коли обираєш собі такий „правильний” і поширений віршовий розмір. Отож тим винахідливішим у дрібних „технічних” моментах треба бути, щоб сказати щось по-справжньому яскраве і своєрідне.
І останнє: образність. То вже приватна річ, із чим порівнювати сварку. З обідом – дивно, але можна якось обіграти. Обіграно невдало. Видалення апендиксу чи то інших внутрішніх органів, та ще поряд із таким церковнослов’янізмом, як „чрево”, – фарс, щоб не сказати несмак. Слово „було”, як, до речі, і в другому вірші „моїй”, „свою”, в літературній українській мові має наголос на другому складі. А як можна „ впасти в трапезу бездумно потім мертво”? „Ліцом в салатє” лежати, чи як? Тоді ясно принаймні, чому „бездумно”.
Купа граматичних, пунктуаційних та інших огріхів. Не хотілося ще й про це говорити – їх легко можна виправити – але в цьому разі косметична правка допоможе, як мерцеві кадило. Тут уже одним більше, одним менше… Хай оптом, щоб не розписуватись про другий вірш. Вичитувати і правити будь-що авторові руки не дійшли. У першій статті я прсила про таку послугу літературі, тепер я цього вимагаю! І то обов’язково! Будеш собі спускати на гальмах власні недоліки – ніколи в житті не сягнеш, куди мітиш. Мітиш високо (ось як шістку гонорово поставив собі, мовляв, на дрібниці не розмінююся!), а чи сам себе влаштовуєш? Таким, яким ти є тепер?
Другий вірш. Про позитиви аж говорити лячно. Не при Малковичі кажучи, це сам вибір теми, в якій актуальність і „вічність” перетнулися, як осі координат, і уможливили філософський діалог з історією та культурою; майже вправна гра-чергування слів „середмістя-посередність-посередній-середа-напіввсереднена…” (хоча краще б – розосереджена, наприклад); уміння передати гостроту й напругу конфлікту, його глибокий трагізм. А негативи (ті самі, типові) й тут доконали хорошу ідею.
Тепер уже висновки для Малковича. Пишучи твір, добре спочатку сформулюй собі головну думку й не надто відволікайся на якісь, хоч би навіть вражаючі до глибини душі, деталі. Хай концепція буде цілісною, а відтак і враження. Виклавши в бажаному вигляді зміст, не забувай потім доопрацювати форму: там можна слово замінити, там рима невдала, можна підшукати точнішу й цікавішу, десь забув щось уточнити, а там задля зайвого рядка-двох щось узагалі „ліве” ляпнув і, намагаючись виправдати присутність цього мотиву, пробував щось пояснити та взагалі збився з теми, а потім нагадуєш собі головну думку і мусиш, як у галасливій аудиторії серед неуважних слухачів, зриватися на крик. Шерехатості в композиції, вислові, милозвучності вірша спотворюють його зміст. На ці „нестикування” відволікаються, через них дратуються. Якщо не достатньо ще володієш майстерністю і чуттям міри у словесних викрутах, то краще не відразу братися до строгих класичних розмірів, а через білий вірш (як у драматичних поемах Лесі Українки), без рими, далі поступово вирівнювати ритм, пробувати вигинати слово, як тонку міцну сталь, та так, щоб не переламати.
Волієш драматичні сюжети з гострим конфліктом – і читати, і вигадувати? Бери тут своє не вагаючись! Розкладай власні суперечності на героїв, уявляй їх зовнішній вигляд. Коли навчишся добре вести драматичне дійство, то доб’єшся й того, щоб протилежні думки в твоїй власній голові не перебивали одна одну. Одразу помітиш, що легше буде знайти потрібні слова. Та й виразніше бачитимеш, де помиляєшся. Перша нагальна потреба – дисципліна та впорядкованість думки, самоопанування, самокритика, чіткі цілі твору, змістова наповненість образів, їх доречність у творі.
Може з тебе вирости хороший чоловік. А може – вічний двигун із назвою „егоцентрик”. Тут іще надвоє сказано, бачу я. А проте серйозно ж до тебе ставлюся. Он скільки часу бавилася. Жаль тільки, що ти, мабуть, після цього прочухана вже кави не захочеш…