ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.21
08:12
Яка морська краса! Ось "Ланжерон",
Відомий дельфінарій "Немо".
Небесний усміхається капрон,
Яскрава сонця хризантема.
А Чорне море в синьому вбранні,
Хоч від плактону зеленіє,
І хвилями підморгує мені,
Відомий дельфінарій "Немо".
Небесний усміхається капрон,
Яскрава сонця хризантема.
А Чорне море в синьому вбранні,
Хоч від плактону зеленіє,
І хвилями підморгує мені,
2024.05.21
07:03
Сколихнувши гілку,
Забриніла бджілка
І смоктати стала з квіточки нектар, –
Видно в пелюстинках
Лиш комахи спинку
Золотисто-сіру, як погаслий жар.
До нектару ласа,
Робить вихиляси
Забриніла бджілка
І смоктати стала з квіточки нектар, –
Видно в пелюстинках
Лиш комахи спинку
Золотисто-сіру, як погаслий жар.
До нектару ласа,
Робить вихиляси
2024.05.21
04:06
Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.
Нове замінить на новітнє,
Неначе блискавка у квітні.
Коли бажання заповітні
Прикрасить римами поет,
Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.
Нове замінить на новітнє,
Неначе блискавка у квітні.
Коли бажання заповітні
Прикрасить римами поет,
Неначе блискавка у квітні,
2024.05.21
00:02
Ні, «любов» - заслабке те слівце, як на мене.
Я тобою живу, а не просто люблю.
Чоловік – то чисельник, а жінка – знаменник
Апріорі ніколи не рівний нулю.
Та обов’язок цей - хоч чогось бути вартим -
Із тобою приємність, але не тягар.
Жили рвуть,
Я тобою живу, а не просто люблю.
Чоловік – то чисельник, а жінка – знаменник
Апріорі ніколи не рівний нулю.
Та обов’язок цей - хоч чогось бути вартим -
Із тобою приємність, але не тягар.
Жили рвуть,
2024.05.20
20:34
Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
2024.05.20
20:34
Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
2024.05.20
19:15
Підбитий у відльоті птах.
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
2024.05.20
13:30
Вплетись у пам'ять чорною стрічкою.
Чи на землі нам щастя ще буде?
Січень ув очі жбурляє січкою,
але не милішим був і грудень.
Ми повизбируєм снігу перлини,
платтячко буде доні на свято,
час відрахує останні години,
їх лишається геть небагато.
Чи на землі нам щастя ще буде?
Січень ув очі жбурляє січкою,
але не милішим був і грудень.
Ми повизбируєм снігу перлини,
платтячко буде доні на свято,
час відрахує останні години,
їх лишається геть небагато.
2024.05.20
12:53
В моєму лобі кублиться печаль,
Обарвлена у перегар поезій.
Сатира в гузно заганя меча,
Аж крапле кров із геть тупого леза.
А я ж чекав не вави, а "Ура!",
Щоб оплески мого вмивали писка!
Але Сушко - упир-сисун, мара,
Обарвлена у перегар поезій.
Сатира в гузно заганя меча,
Аж крапле кров із геть тупого леза.
А я ж чекав не вави, а "Ура!",
Щоб оплески мого вмивали писка!
Але Сушко - упир-сисун, мара,
2024.05.20
12:46
Святині зруйновані житимуть в наших серцях,
Неторкано-чистими лишаться розум і віра.
Лиш праведний гнів не засліплює око борця,
Лиш ненависть щира несхибно приборкує звіра.
Настала хвилина, коли не вбачається гріх
У тім, щоб у Бога просити для воро
Неторкано-чистими лишаться розум і віра.
Лиш праведний гнів не засліплює око борця,
Лиш ненависть щира несхибно приборкує звіра.
Настала хвилина, коли не вбачається гріх
У тім, щоб у Бога просити для воро
2024.05.20
11:46
Над соколом небо безкрає,
Під крилами - море Чорне,
Міць люту і непокорну
У погляді й ніч не сховає:
- Мій волею сповнений простір -
Безмежністю створений храм.
Свободою споєний вдосталь,
Під крилами - море Чорне,
Міць люту і непокорну
У погляді й ніч не сховає:
- Мій волею сповнений простір -
Безмежністю створений храм.
Свободою споєний вдосталь,
2024.05.20
10:29
Лицедій
Всі свої шістнадцять збІрок
написав російською наче,
а після того зробив свій вирок:
мова ця - свинособача.
Автор: Юрко Дар
Всі свої шістнадцять збІрок
написав російською наче,
а після того зробив свій вирок:
мова ця - свинособача.
Автор: Юрко Дар
2024.05.20
09:48
Запроданець – то не пусті слова,
приємно часом підлість учинити!
Так обертом колує голова,
що лише б не злетіти із орбіти…
Перевертень… Які страшні слова!
Яка тонка метафора і образ…
Чи зрада – невід’ємна складова,
приємно часом підлість учинити!
Так обертом колує голова,
що лише б не злетіти із орбіти…
Перевертень… Які страшні слова!
Яка тонка метафора і образ…
Чи зрада – невід’ємна складова,
2024.05.20
05:12
Віком ослаблена пам'ять
Зраджує нині мені, -
Плутаю дати з місцями,
Змішую ночі та дні.
Вже пригадати несила
Часу подій і розмов, -
Стан - мов позбавивсь вудила
В товщі води риболов.
Зраджує нині мені, -
Плутаю дати з місцями,
Змішую ночі та дні.
Вже пригадати несила
Часу подій і розмов, -
Стан - мов позбавивсь вудила
В товщі води риболов.
2024.05.20
01:53
Московська зараза гидка і брутальна,
Страшна і живуча, мов курва вокзальна,
Затьмарює мізки, засмічує душі
І смородом трупним, як зашморгом душить.
Немає рятунку, не буде пощади,
Допоки болотні біснуються гади,
Допоки не вибиті свинособаки,
Страшна і живуча, мов курва вокзальна,
Затьмарює мізки, засмічує душі
І смородом трупним, як зашморгом душить.
Немає рятунку, не буде пощади,
Допоки болотні біснуються гади,
Допоки не вибиті свинособаки,
2024.05.20
00:49
Сидить смердючий малорос
І вкрився клятим триколором.
Своїм римованим набором
Виконує словесний крос.
Рядочки пише кровосос
Та радість називає горем.
Сидить смердючий малорос
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І вкрився клятим триколором.
Своїм римованим набором
Виконує словесний крос.
Рядочки пише кровосос
Та радість називає горем.
Сидить смердючий малорос
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Швед (1986) /
Проза
Павутинка із зеленим горлечком
Задушливий, вечірній дизель-поїзд, що в двох своїх синіх вагонах повільно волочив додому втомлених міською суєтою пасажирів. Я часто пересувалась до своєї роботи таким транспортом у місто Черкаси, не наймала квартири, бо жила від обласного центру за 10 кілометрів, у селі. По 30 хвилин дороги приміським поїздом вранці та ввечері, п’ять днів на тиждень, шість років навчання в університеті і два роки роботи, я знала пасажирів по іменах, розклад потягів напам’ять і кожного станційного собаку по кличці.
Того ж таки вечора ( дня і року не згадати, бо всі дні були, як один) звично сіла до вікна і про щось розмовляла зі своєю знайомою. Навпроти нас сиділа сімейна пара людей у зрілому віці. Вони трохи слухали наші теревеньки, а, може, вдавали, що читають книги. Всі ми їхали тихо-мирно. Тьмяне освітлення у вагоні додавало своєрідної атмосфери: невиразні ліхтарі, що були увімкнені через один по салону, освітлювали голови і плечі пасажирів, мов мішки картоплі у моєму погребі. Інколи, ці мішки картоплі підкашлювали, вставали і виходили, на зміну їм приходили нові. Всі вони пхалися, сунулися і ставили біля себе такі ж важкі клунки, як і їх думки та втома. Я була така, як і вони. Інтенсивніше шевеління серед пасажирів розпочиналось тоді, коли відкривали двері вагону їх господарі – кондуктори. Простягнута рука людини в синьому з касовим апаратом під пахвою – данина Міністерству транспорту. А потім знову… простягнута рука. Тільки жебраків. Раптом глухий удар біля моєї лівої скроні. Звук швидкий, без луни, лиш з тріском. Я не зрозуміла, що відбувається в цю мить, тільки озирнулась на своїх сусідів. Сивочоле подружжя дивилось на мене, як на ляльку у музеї воскових фігур. Бабуся прошептала: « ти в сорочці, дитино, народилася». Моя подруга, що сиділа подалі від вікна, затулила голову своєю сумкою. Виявляється, хтось кинув з вулиці пляшку з-під пива у вікно потягу, який уже встиг набрати високу швидкість. Ця пляшка глухо гупнула якраз навпроти моєї скроні, її горличко виглядало у кількох сантиметрах від мене. Скло вікна ( а воно, ж ви знаєте, не тоненьке у потягах) потріскалось у дрібну мозаїку-павутинку. Пляшка так і лишилась у ньому. Всі наступні пасажири стали озиратись в мій бік. Я лише поправила пасмо волосся біля тієї ж скроні: « а могла б уже й не поправити ті коси ніколи», – подумалось мені.
Не злякалась, бо все трапилось раптово. Тепер, я втратила звичку тулитись до скла вечірнього потяга, коли їздила сама. Або їздитиму не сама, або не тулитимусь до вікна. Усіляке трапитись може.
2013
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Павутинка із зеленим горлечком
Задушливий, вечірній дизель-поїзд, що в двох своїх синіх вагонах повільно волочив додому втомлених міською суєтою пасажирів. Я часто пересувалась до своєї роботи таким транспортом у місто Черкаси, не наймала квартири, бо жила від обласного центру за 10 кілометрів, у селі. По 30 хвилин дороги приміським поїздом вранці та ввечері, п’ять днів на тиждень, шість років навчання в університеті і два роки роботи, я знала пасажирів по іменах, розклад потягів напам’ять і кожного станційного собаку по кличці.
Того ж таки вечора ( дня і року не згадати, бо всі дні були, як один) звично сіла до вікна і про щось розмовляла зі своєю знайомою. Навпроти нас сиділа сімейна пара людей у зрілому віці. Вони трохи слухали наші теревеньки, а, може, вдавали, що читають книги. Всі ми їхали тихо-мирно. Тьмяне освітлення у вагоні додавало своєрідної атмосфери: невиразні ліхтарі, що були увімкнені через один по салону, освітлювали голови і плечі пасажирів, мов мішки картоплі у моєму погребі. Інколи, ці мішки картоплі підкашлювали, вставали і виходили, на зміну їм приходили нові. Всі вони пхалися, сунулися і ставили біля себе такі ж важкі клунки, як і їх думки та втома. Я була така, як і вони. Інтенсивніше шевеління серед пасажирів розпочиналось тоді, коли відкривали двері вагону їх господарі – кондуктори. Простягнута рука людини в синьому з касовим апаратом під пахвою – данина Міністерству транспорту. А потім знову… простягнута рука. Тільки жебраків. Раптом глухий удар біля моєї лівої скроні. Звук швидкий, без луни, лиш з тріском. Я не зрозуміла, що відбувається в цю мить, тільки озирнулась на своїх сусідів. Сивочоле подружжя дивилось на мене, як на ляльку у музеї воскових фігур. Бабуся прошептала: « ти в сорочці, дитино, народилася». Моя подруга, що сиділа подалі від вікна, затулила голову своєю сумкою. Виявляється, хтось кинув з вулиці пляшку з-під пива у вікно потягу, який уже встиг набрати високу швидкість. Ця пляшка глухо гупнула якраз навпроти моєї скроні, її горличко виглядало у кількох сантиметрах від мене. Скло вікна ( а воно, ж ви знаєте, не тоненьке у потягах) потріскалось у дрібну мозаїку-павутинку. Пляшка так і лишилась у ньому. Всі наступні пасажири стали озиратись в мій бік. Я лише поправила пасмо волосся біля тієї ж скроні: « а могла б уже й не поправити ті коси ніколи», – подумалось мені.
Не злякалась, бо все трапилось раптово. Тепер, я втратила звичку тулитись до скла вечірнього потяга, коли їздила сама. Або їздитиму не сама, або не тулитимусь до вікна. Усіляке трапитись може.
2013
2013
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію