ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.28
14:16
У священному гаю на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
2024.04.28
08:30
Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
2024.04.28
08:15
Я – таке… чи comme ci, чи comme a. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
2024.04.28
07:35
Подивися у очі мої, та невже ти
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
2024.04.28
05:40
Спіймав під вечір окунів
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
2024.04.27
10:19
Для чого ти дивишся на сонце у якому не має тепла,
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
2024.04.27
09:25
Понівечена хата край села,
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
2024.04.27
08:53
Ти гарніша за Венеру.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
2024.04.27
08:49
Над містом вітер дзвін церковний носить,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
2024.04.27
05:54
Щоб не показувати дірку
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
2024.04.27
05:19
Шлях спасіння тільки через церкву.
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.15
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
В'ячеслав Шестопалов (1990) /
Проза
Політ Оріяни (новела)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Політ Оріяни (новела)
Дитя народилося лютневої ночі 1915 року в Сагунівці. Матері перед пологами уві сні явилася покійна тітка-італійка і сказала, щоб назвали маля Оріяною. Урешті-решт дівчинку так і нарекли. У Сагунівці вона виросла, ходила з подругами до сільської школи, закохалася у свого Михася, вийшла заміж, працювала, пережила війну.
Тільки коханий завжди називав її отим чудним іменем, а люди в селі кликали чи то Іриною, чи то Ориною, чи навіть Уляною.
Михайло був на війні, дійшов до самого Берліна. Повернувся додому дуже стомлений, з орденом на грудях та без лівої руки.
Життя в селі було скромне, зате щасливе.
«Дивися, — тицьнувши пальцем у непримітну іскорку на небі, говорив Михась, — то Полярна зірка. Вона ніколи з місця не рушає і завжди, завжди вказує на північ. Ми з батьком колись на Дніпрі рибалили й за-блукали, а завдяки ній дорогу знайшли».
«Цікаво…» — Оріяна вже не дивилася на зірки, а повернулася лицем до коханого. Він глянув у її зелені очі та крадькома, наче боячись, аби не вкрали, прошепотів: «Як же я тебе люблю».
*
Часи змінилися. Тепер баба Оріяна завжди сумує. Михася нема: по-мер три роки тому. Донька й онуки в Києві живуть; приїжджали тільки на похорон діда. Побули трохи —і лише курява за машиною здійнялася…
А жінка прокинеться, буває, серед ночі, почовгає боса в поле і вдивляється до самісінького ранку в безкрайній космос.
«Дивися, — вчувається їй, — дивися… Полярна зірка… з місця не рушає… не рушає…як же… люблю… люблю…»
Надворі червневий ранок. Баба Оріяна бере сапку прополювати го-родину. Відволікається трохи від суму, від самотності. Шкарбає у стертих чоловікових капцях до картоплі. Потім береться за помідори. Опівдні сі-дає на лавку та смокче сухарик із чорного хліба.
Час братися знову за сапку. Баба щороку слабне, і, здається, щороку город виростає на кілька квадратних метрів. Аж раптом Оріяні стало легко, ніби й не працювала півдня. Вона розігнула змучену віком спину та подивилася вгору. Полуденне сонце засліпило очі.
Оріяна злетіла над землею. Спершу думала, що то її напекло в голову, і все це примарилося. Аж ні. Побачила згори свою похилу хату, город із кривенькими грядками, старий курник, із якого давно вивітрився й дух курей. Заросла бур’янами галявинка, де вони з Михайлом горілиць роздивлялися зірки. Он баба Євдокія порається у дворі. Сусід Микола пиляє дрова. Сільські хлопчаки грають у квача.
«Поможіть…» — у горлі бабці застряг інстинктивний вигук. А село віддалялося, неминуче віддалялося. «Я що, померла? — гайнула у голові думка. —Давно вже час…»
В Оріяни, яка, крім Сагунівки, світу не бачила, слів би не вистачило описати краєвид. Плямки-озера, шершаві килими лісів, нитки-річки, сірі контури сіл. Якби бабці було відоме слово «континенти», то через хвилину вона сказала б, що їх із висоти побачила. Та Оріяна була простою сільською жінкою і цих дурниць не знала. Її, мов наївну маленьку дівчинку, дивувала гра кольорів і форм.
Вона усвідомила поки лише те, що досі тримає в руці сапку. Оріяна відпустила її, і та зависла на орбіті. Ностальгійний погляд баби прикутий до Землі, хоч їй уже несила щось розгледіти, крім океанів і білосніжних табунів хмар. Вона зиркнула вгору й побачила зірки. Це були ті зірки, які вона знала в юності: яскраві, чисті, знайомі завдяки оповідкам коханого. «Дивися, — почулося Оріяні, — дивися… Полярна зірка… люблю…»
Дивна сила, що витягла жінку із городу на небо, поступово припинила діяти. Оріяна озирнулася та спробувала зрозуміти, що сталося, але швидко полишила цей намір, віддавшись у руки долі. Вона відчувала легкість. Забула про затримку пенсії, байдужість доньки, непрополотий город і недоварену юшку.
Оріяна знайшла в космосі, як завше, непримітну Полярну зірку і зробила невеличкий крок. Потім ще один, і ще, і ще. «Я також знайду дорогу, як багато років тому Михась із батьком», — подумала вона.
Оріяна летіла крізь космічну безодню, не відриваючи спраглого погляду від Полярної зірки: «Мій Михась там. Де ж йому ще бути? Він там».
А космос відгукувався знову і знову: «Дивися… зірка… люблю…»
Тільки коханий завжди називав її отим чудним іменем, а люди в селі кликали чи то Іриною, чи то Ориною, чи навіть Уляною.
Михайло був на війні, дійшов до самого Берліна. Повернувся додому дуже стомлений, з орденом на грудях та без лівої руки.
Життя в селі було скромне, зате щасливе.
«Дивися, — тицьнувши пальцем у непримітну іскорку на небі, говорив Михась, — то Полярна зірка. Вона ніколи з місця не рушає і завжди, завжди вказує на північ. Ми з батьком колись на Дніпрі рибалили й за-блукали, а завдяки ній дорогу знайшли».
«Цікаво…» — Оріяна вже не дивилася на зірки, а повернулася лицем до коханого. Він глянув у її зелені очі та крадькома, наче боячись, аби не вкрали, прошепотів: «Як же я тебе люблю».
*
Часи змінилися. Тепер баба Оріяна завжди сумує. Михася нема: по-мер три роки тому. Донька й онуки в Києві живуть; приїжджали тільки на похорон діда. Побули трохи —і лише курява за машиною здійнялася…
А жінка прокинеться, буває, серед ночі, почовгає боса в поле і вдивляється до самісінького ранку в безкрайній космос.
«Дивися, — вчувається їй, — дивися… Полярна зірка… з місця не рушає… не рушає…як же… люблю… люблю…»
Надворі червневий ранок. Баба Оріяна бере сапку прополювати го-родину. Відволікається трохи від суму, від самотності. Шкарбає у стертих чоловікових капцях до картоплі. Потім береться за помідори. Опівдні сі-дає на лавку та смокче сухарик із чорного хліба.
Час братися знову за сапку. Баба щороку слабне, і, здається, щороку город виростає на кілька квадратних метрів. Аж раптом Оріяні стало легко, ніби й не працювала півдня. Вона розігнула змучену віком спину та подивилася вгору. Полуденне сонце засліпило очі.
Оріяна злетіла над землею. Спершу думала, що то її напекло в голову, і все це примарилося. Аж ні. Побачила згори свою похилу хату, город із кривенькими грядками, старий курник, із якого давно вивітрився й дух курей. Заросла бур’янами галявинка, де вони з Михайлом горілиць роздивлялися зірки. Он баба Євдокія порається у дворі. Сусід Микола пиляє дрова. Сільські хлопчаки грають у квача.
«Поможіть…» — у горлі бабці застряг інстинктивний вигук. А село віддалялося, неминуче віддалялося. «Я що, померла? — гайнула у голові думка. —Давно вже час…»
В Оріяни, яка, крім Сагунівки, світу не бачила, слів би не вистачило описати краєвид. Плямки-озера, шершаві килими лісів, нитки-річки, сірі контури сіл. Якби бабці було відоме слово «континенти», то через хвилину вона сказала б, що їх із висоти побачила. Та Оріяна була простою сільською жінкою і цих дурниць не знала. Її, мов наївну маленьку дівчинку, дивувала гра кольорів і форм.
Вона усвідомила поки лише те, що досі тримає в руці сапку. Оріяна відпустила її, і та зависла на орбіті. Ностальгійний погляд баби прикутий до Землі, хоч їй уже несила щось розгледіти, крім океанів і білосніжних табунів хмар. Вона зиркнула вгору й побачила зірки. Це були ті зірки, які вона знала в юності: яскраві, чисті, знайомі завдяки оповідкам коханого. «Дивися, — почулося Оріяні, — дивися… Полярна зірка… люблю…»
Дивна сила, що витягла жінку із городу на небо, поступово припинила діяти. Оріяна озирнулася та спробувала зрозуміти, що сталося, але швидко полишила цей намір, віддавшись у руки долі. Вона відчувала легкість. Забула про затримку пенсії, байдужість доньки, непрополотий город і недоварену юшку.
Оріяна знайшла в космосі, як завше, непримітну Полярну зірку і зробила невеличкий крок. Потім ще один, і ще, і ще. «Я також знайду дорогу, як багато років тому Михась із батьком», — подумала вона.
Оріяна летіла крізь космічну безодню, не відриваючи спраглого погляду від Полярної зірки: «Мій Михась там. Де ж йому ще бути? Він там».
А космос відгукувався знову і знову: «Дивися… зірка… люблю…»
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію