РОЗПОВІДЬ ПРО ГНОМА НА ІМ’Я ДІД
.
ПАНСЬКА ЛИПА
.
ПРО ТЕ, ЯК ХЛОПЦІ ЗМІЯ ЖАРИЛИ ТА МОЧИЛИ




РОЗПОВІДЬ ПРО ГНОМА НА ІМ'Я ДІД
[міфічний колаж]

Той чудовий лісовий край, про який я вам розповім, межував із степом. А той степ тягнувся далеко - далеко, і аж невідомо куди. Того степу лісові люди боялися і не любили його. Навіть свою худобу, якої вони завжди мали багато, не гонили туди пасти. Називали той степ Панталиха. Щось лихе відчувається в тій назві. Правда? Але ліс того краю не був темним і мокрим, затхлим і непривітним - хоч і мав багато саме таких місць. Він був навпаки - світлим та веселим з численними галявинами та не зарослими густим лісом пагорбами, що були завжди відкритими сонечку та веселому вітерцеві. От на одному такому пагорбі було собі містечко - Тудинка. Жили там веселі та працьовиті люди : ковалі, бондарі, лісоруби... Кували плуги та мечі, майстрували бочки та діжки, рубали ліс. Шевці шили чоботята. Теслі та броварі, гендлярі та молочниці...Суворий кат в своєму червоному каптурі, інколи рубав злочинцям голови на великому ковбані, що завжди стояв для остраху на вулиці Утратниці, - а хвилину перед тим, священик в чорній сутані відпускав гріхи тим злочинцям... Один раз на тиждень, в четвер, сходились, з’їжджались возами з усієї округи в Тудинку лісові люди. І тоді веселе торговище вирувало, гомоніло, співало та горланило по шинках та повних всілякого краму магазинах, - одне слово, все було, як має бути. Нелюбов лісових людей до степу мала свою давню - прадавню, уже частково забуту людьми причину. Колись давно, ще в ті часи, коли діди дідів тих людей дуже полюбляли мандрувати та жили вільно, без страху і в степу, і в лісі, - вони й збудували оте містечко, назвавши його Тудинкою. Бо місто було розміщене так, що туди день мандрівки, і до якогось містечка примандруєш, і сюди день, тай до іншого містечка приб’єшся. І в яку сторону не підеш - буде тобі і нічліг, і їжа. Отже, в ті прадавні часи з степу прилетів вогнедишний змій Могол. Він почав робити шкоду, палити хати та жерти людей. Страх відтоді поселився в степу, а люди повтікали в ліси. Високі трави, будяки та лопухи надовго сховали там навіть сліди від людських жител та їх трудів. В лісі людям було безпечніше, та й змій лісу не любив.
- Нема як ото в степу! Все видно і куди ж та людина подінеться? Туди дмухнеш, сюди вогнем дихнеш, так здобич і йде просто в пазурі та пащеку. Ласуй та облизуйся. А в лісі?...
Одного разу змій так захопився полюванням на людей у лісі, що прогавив ту мить, коли дерева запалали, і він сам опинився у вогняній пастці... Того разу він ледве втік, обсмаливши собі хвоста та живота. Бо пащека в змія хоч й залізна і полум’я лише весело лоскоче його горлянку - живіт в нього, як у звичайнісінької жаби, - вогню боїться. Згодом цю місцевість, де підсмажився Могол, люди назвали Сільцем, щоб пам'ять про ту вогняну пастку залишилась на віки. Але це трапилося давно. Уже років зо сто змій Могол не навідувався в той лісовий край. Розповідали, що ніби-то він уже здох. Але страх був сильнішим і ніхто не повер- тався жити в степ... І от веселого, сонячного дня, коли старезний сивий дід на міському майдані розповідав молодим та безпечним юнакам про ті страшні часи і про вогнедишного змія, один молодий зухвалець зареготав і голосно запитав
- Ну де? Де діду твій страшний змій? Я його зловив би, та й підсмажив на вогні як ту курку! Ха, ха, ха!
Тільки-но він це сказав, як раптом чорна хмара закрила небо і дихнула вогнем. То знову прилетів змій. Так! Так! Проте не Могол, а його внук - Торок, жорстокий та ненажерливий... Цілий тиждень він винюшкував та видимлював людей із закапелків, де вони ховались. Аж добре нажершись та нахапавши повні пазурі здобичі, полетів він геть з Тудинки...Зібрались рештки Тудинського, лісового люду на майдані на раду. Як то бути далі? От вийшов наперед той самий старезний дід.
- А знаєте чому я старий, немічний, зараз живий, а молодих та жвавих багатьох нема тепер поміж нас?
- А чому, чому діду? - загомоніли люди.
- А тому, що в моєму домі з тих давніх часів, коли лютував ще Могол, є давнє підземелля. Там колись ховались від змія ваші діди - там я й пересидів це нинішнє лихо. Якщо хочемо жити на білому світі, то даваймо разом будувати нове місто. Кам’яне замість дерев’яного, з високим муром, баштами, льохами та підземними ходами.
Цілий тиждень плакали та тужили Тудинці за своїми рідними, а потім взялись за роботу. Щоб добути камінь для будівництва, вони почали розкопувати берег незарослого лісом пагорба поблизу міста. Камінь там був добрий до обробітку і навіть якийсь веселий - вапняк білого кольору. Відкрились величезні брили і широкі щілини-тріщини поміж них. Звідти потягнуло вогкістю та холодом підземелля...

А колись давно, так давно, що про ті часи не пам’ятає навіть земля, що покривала той камінь, тут було тепленьке, лагідне море. А в тому морі повно різної риби, химерних водяних створінь, черепашок, коралових підводних лісів та водоростей. Оте теперішнє каміння і було всім тим, що колись жило, росло та множилось у тому морі. Аж одного разу під час сильного землетрусу дно моря почало підніматись, рости та збільшуватись. Вода кудись стекла і море висохло... Люди, що взялись добувати той камінь навіть і не здогадувались про це. Лиш інколи, розколовши наступний камінь і побачивши всередині чудернацьку черепашку дивувались, - звідки вона тут взялась? Нове місто росло щодень на пагорбі, поряд спаленої та знищеної Тудинки. Спочатку викопали та вимурували підземні ходи, збудували високий та міцний замок на березі річки. Потім звели мури нового міста із сторожовими вежами, поставили там дозори, навісили в кожній вежі басовитого дзвона. А коли наступного разу змій Торок навідався в місто, то схопив облизня, - запалали факели, загули дзвони і люди поховались та повтікали підземними ходами в довколишні ліси. Як не старався змій, як не нюшив та не дмухав вогнем, крім двох п’яних зівак так більше нічого не перепало йому того разу. Давлячись власною слиною згадував він той перший свій приліт сюди. Страшенна лють охопила його. Змій почав було трощити все довкола, - але ж каменеві то все одно. Пообдиравши лапи та поламавши пазурі - ні з чим полетів він геть. Лісові люди окрилені таким розвитком подій, ще завзятіше взялись до роботи. Місто щоденно росло вверх і під землю. А назвали його - Підгайці, бо розмістилось воно під горою Гай за річкою Коропець...
Тим часом мушу вам розказати також і про інших істот, що населяли той край, довколишні ліси, річки, потічки, пагорби та печери... Але я не про риб, вужів та ящірок. Не про ведмедів, вовків, лисиць, косуль, оленів та диких кабанів і всіляке там птаство. Тхорів, ласиць, їжаків... Ні! Я хочу розповісти про істот химерніших - про богів та богинь, божків та духів і одного гнома. Всілякі примарні істоти насе - ляли той край у великій кількості. Під опікою Білобога та Чорнобога тут жили : Дажбог, Перун, Див, Баган, Жарок, Купайло, Мара, Род, Радогост, Волос, Стрига, Троян, Ярило, Одін. А ще - Вили, Жива, Хорс, Сива, Сварог, Світовид, Коляда. А також - Гонило, Поренут, Пекун, Навія, Зюзя, Макоша, Припікайло, Своба, Свя -тибог, Лель і Леля, Лад і Лада... Не кажучи вже про всіляких там Мокрин, Полі -сунів, Кікімор, Рожаниць, Возил, Вогневиці, Русалок та Нявок. Одні жили собі від людей неподалік, а інші зовсім уникали людського житла і жили у віддалених пустищах. Але були й такі, що людей не сторонились і навіть більше того - жили в людських оселях і люди знали про це, та ще й припрошували їх в своє житло. Всі ті химерні створіння вміли майстерно робитись невидимими і бешкети змія їх мало хвилювали. Переймались цим трошки хіба що, колишні гноми - Чури. Це вони жили в людських помешканнях і завжди передчували приліт Торока, тому жодного разу від його розбою не постраждали. Але!? Самі розумієте, яких незручностей це їм завдавало. Чури були нащадками гномів, вірніше були справжніми гномами, щоправда розніженими та зледачілими. Вони давно покинули свою споконвічну справу, - жити в підземеллях й печерах і вишукувати та накопичувати різні дорогоцінні камінці та коштовні речі з золота та срібла. Перебравшись жити в людські будинки, вони за старою звичкою ще назбирували кулачок різнокольорової квасолі чи золотистої пшениці та й ховали десь по закутках. А з часом так прив’язалися до людського житла та до людей, що стали ревними охоронцями людського майна, вважаючи його уже своїм власним. Щоночі обходячи обійстя вздовж межі та поправляючи межові знаки, вони могли навіть побитися між собою, запідозривши що інший пробував пересунути межу. Тому навіть ім’я собі вибрали відповідне - Чур, від чурбан, що значить межовий знак. Інші колишні гноми - Пеки жили неподалік людського житла, в дуплах дерев, у стіжках сіна чи інде. Вони були вічно заклопотані самими собою, злі та недобрі. Вважали, що то люди захопили їхні споконвічні володіння і винуваті в тому, що вони, гноми, тепер не можуть займатися своєю улюбленою справою - шукати дорогоцінності. Насправді ж було не так. Пеки були ще лінивіші за Чурів і всіляко їм заздрили, шкодячи повсякчас людям. Але чинячи своє зло, вони однак ніколи не починали першими, - та вже як хто з людей забуде загасити де-небуть вогонь, - то вони тут як тут - підтрусять соломки, дмухнуть... Набіги Торока хвилювали їх ще менше. Гріючись на пожарищах, які залишав по собі змій, вони злорадно бурмотіли
- Ох пече! Ох пече!
Тому напевне і назвали їх Пеками, відомо ж, що гноми легше переносять холод та вогкість, ніж вогонь та жар... Але це ще не всі гноми цього краю. Десь, під землею, в гіпсових печерах та тріщинах вапнякового каменя жив ще один, таки справжній гном. Він прийшов сюди тисячу років тому з далеких північних країв з усім своїм гномячим родом, що поступово перетворися тут на Чурів та Пеків. Цей гном не часто виходив на поверхню землі, але був жвавим, хоч і тисячолітнього віку. Поміж Чурів та Пеків його називали Дідом.
- Живий ще Дід, живий! - говорили вони під час великого гномячого свята, що збігалось у часі з людським святом Купайла і відбувалося одної теплої, літньої ночі. Якось, саме тої ночі, зовсім випадково, ну просто так співпало, гном Дід виліз з дупла старезної липи, яку ще і тепер називають “панською”, Ота дуплява липа мала сполучення з печерами, де гном Дід жив. Щораз виходячи на поверхню, він ретельно замуровував вхід з печери в дупло та зачаровував саму липу. Щойно вилізши з дупла, Дід зустрівся з Пеком, що саме йшов на свято. Той шанобливо скинувши перед Дідом свого гостроверхого капелюха, привітався і вклонився. Старий гном зневажливо зиркнув на нього і, не відповівши нічого, пішов собі далі... Походивши трохи по землі та посидівши на березі річки Золота липа, опустивши ноги в теплу воду, він думав, чи не пошукати в цій річці золота. Потім задивився на небесні зорі, що притягували його погляд своїм діамантовим блиском.
- Ну! Ці дорогоцінні камінці мені аж ніяк не досягнути! - подумав він і стягнув з тину добрячий шматок міцного домотканого полотна, що відбілювалось вдень на сонці. Воно колись мало стати вишитою сорочкою чарівної дочки господаря обійстя. Чур - охоронець цього господарства спочатку хотів було вчепитись у тканину руками і навіть зубами, але впізнавши Діда, не наважився навіть подати голосу. Він аж сів від несподіванки і так сидів з годину, приходячи до тями.
- Живий ще Дід! Живий. - бурмотів собі під носа...
Печера, де жив дід, заглиблювалась в землю, аж до самої підземної річки. Це були його улюблені місця. Величезний камінь, з-під якого бурхливо витікала вода, аж позеленів від моху та плісняви. Інколи річка вимивала якусь перламутрову черепашку чи перлинку, чи щось там ще, а кожний гном ласий до такого добра. Тут він часто згадував свої молоді літа в далеких північних горах, де було набагато більше всіляких там дорогоцінних камінців, а річки та водоспади вимивали навіть золоті камінчики. При цьому він пестив рукою масивного золотого ланцюга на своїх грудях і йому ставало тепло та затишно на душі... Але не варто було йому бідкатись на свою долю, залишившись самотнім на усі оті печери та розколини між каменів, мав стільки всіляких скарбів, що далеко не кожний гірський гном бачив за все своє життя. В різних, одному йому відомих закутках було приховано багато різних коштовностей. А в одній гіпсовій печері, яка й сама виблискувала, мов коштовний камінь, було складено цілу гору всілякого добра : перламутру та перлин, а ще акулячих зубів, чудернацької форми черепашок, китового вуса та скам’янілих морських їжаків...Золота-срібла було менше, а діамантів зовсім мало. Гном носив на шиї улюбленого золотого ланцюга, на пальцях - масивні срібні та золоті з діамантами перстні. А ще мав дві кишені золотих, срібних та мідних монет різних часів. Деякі мідні монети кошту -вали дорожче, ніж золоті, через свою рідкісність та давність. Тут, в цій печері, він і жив безтурботно, вишукуючи то перлинку, то дорогоцінний камінчик, аж одного разу він відчув подих свіжого повітря, що йшло зверху і почув гуркіт - хтось ще окрім нього довбав той вічний камінь. А був це саме той час, коли люди взялись будувати нове місто. Це неабияк стривожило його. Наляканий гном якнайдалі переніс всі свої скарби і перебрався жити ще глибше, відкривши для себе нові печери. Шуму зверху не було чути, а натрапивши на намиті підземною рікою піщані коси, він і зовсім заспокоївся. Розкопуючи та перебираючи той пісок. приказував собі під ніс
- А! От де ти, перлинко, заховалася? Іди-но сюди!
За тою роботою минуло чимало часу, і от, навівши лад у своєму новому господарстві, сидячи в облаштованій новій печері, обставленій згідно гномячого смаку, він раптом засумував. Коралові, химерно переплетені гілляки, купи перлин та гори перламутру... Все це виблискувало та осяйно мерехтіло, безконечно множачи слабеньке світло гномової свічечки. Він раптом зрозумів.
- Ох! Як тут бракує золота - срібла та діамантів!
Тут і прийшла в голову думка, що тільки в людей можна роздобути такого добра.
- А люди не такі погані! - подумав гном і почав збиратися в дорогу. Найперше - пошив новий одяг, пам’ятаєте, з отої матерії... , а ще шкіряну камізельку. Дістав з скрині новенькі, всього-на-всього триста років тому придбані чобітки і надів свого чарівного сірого каптура. Зібрав інструмент : добре виточені кирку, лопату і ніж, що аж сяяли, як оті коштовності його гіпсової печери. Він навіть причесав свою порослу мохом та пліснявою довгу-предовгу бороду. Вилізши з дупла “Панської липи” і зачарувавши вхід в печеру, гном Дід зупинився на мить вражений.
- А давненько я тут не був!
За високим кам’яним муром з численними вежами, які були освітлені факелами, височіло нове місто. Навіть церква мала сторожову заставу, яка пильно на щось чекала...
- Чого ж то так бояться люди?...
Але такі думки недовго турбували гнома. Він наполегливо шукав якийсь вхід в місто і не знаходив його.
- Напевно у тих людей, в їх кам’яних оселях, воно таки водиться - золото! Чого ж би вони так остерігалися?
Ця думка додала сил і наснаги... До самого ранку бродив він довкола і вже подумував вертатись назад, до “Панської липи”, щоб перебути там наступний день, бо ж відомо що гноми недолюбляють сонячного світла. І саме в цю мить він відчув вогкий подих підземелля.
- Десь тут є невідома мені печера, - подумав він, - звідки вона тут взялась?
За тисячу років він досконало вивчив довкола всі закутки, винюхав всі печери та підземні пустоти. Гном пішов на той подих підземелля і продираючись поміж лісові хащі добрався нарешті до замаскованого, давно жаданого темного отвору. Протиснувшись між гіллям, опинився в підземеллі. То була рукотворна печера - підземний тунель.
- Майстерно зроблено, - подумав він, - тут і возом їхати можна. І ще більше утвердився в думці, що люди не такі вже й погані. Дід саме проходив під віконцем, котре виходило на поверхню і освітлювало доладно змуроване склепіння, як нараз щось забамкало та загуло там на верху...
- А від тих людей забагато шуму! - з неприємністю подумав гном, мандруючи далі. Його мандрівка несподівано зупинилась... Попереду з’явилося світло факелів : назустріч рухалася людська валка. Коні тягнули вози, перелякані люди, плачучи та важко дихаючи, несли своїх діток та пожитки. Стрімкий людський потік ледве не захопив із собою і гнома, що вже зробився невидимим. Він ледве-ледве в останню мить встиг вскочити в невелику нішу в стіні і звідти занепокоєно спостерігав за всім. Десь там, наверху, чувся якийсь гуркіт і у віконце, що виходило на поверхню, раптом дмухнуло жаром та димом.
- Знайомий запах, - подумав Дід, - так колись смердів змій Могол. - А! То він там хазяйнує на верху, - збагнув раптом гном все і про сторожові вежі, і про тунель... Дід не помилився, й насправді лютував змій, але не Могол, котрого гном пережив вже на сто років, а його внук - Торок. З цієї пригоди гном отримав і деяку вигоду, бо назбирав собі трохи різних речей, що їх погубили люди, тікаючи від змія. А ще він зрозумів, що тут, в цих підземеллях, можна непогано влаштуватися.
Недовго лютував Торок у місті цього разу, полетів на довколишні села - там легше поживитись, та й каміння там було менше... Замок та церква, крамниці та будинки нового міста через свої льохи та підвали мали сполучення з підземними ходами, які вели за межі міста в лісові хащі. Там люди і таїлися в час нальотів лютого змія, а потім поверталися в місто, поправляли поруйноване господарство і жили собі далі. Ходи та підземелля робилися тихими і спокійними. Це цілком влаштовувало гнома Діда. А ще там ночами збиралися на свої посиденьки хатні гноми-чури щоб, погомоніти, пильнуючи справність господарських льохів та ходів до них. Дід почав копати хід до одного забутого та занедбаного людьми льоху, що вподобав собі під власне помешкання. Копати в м’якій землі було легко і навіть приємно. За короткий час він мав пристойне житло, заставлене старими меблями, бочками, щербленими глечиками та пляшками. Облаштувавшись на новому місці, Дід почав навідуватися на посиденьки, заздалегідь пильно зачаровуючи місце своєї схованки, щоб чури не виявили його присутності. Тисячолітній досвід чарування дозволяв йому робити це досконало. Жодного разу чури навіть не запідозрили про чиюсь присутність... А маю вам сказати, що вони були дуже обережними під час своїх зібрань, бо пильнували, щоб їх не підслухали пеки. Про що гомоніли чури? Та ж про своїх господарів і про їхнє майно... Серед чурячого товариства особливо виділявся і найбільше цікавив Діда чур на імя Буч. Він жив у замку найбагатшого та найвпливовішого чоловіка - дідича Підгаєць, пана Бучацького і розповідав всілякі хатні, ба, замкові історії. Завидющі чури менш багатих господарств міста, слухаючи його теревені, інколи казали чи то справді захоплено, чи то іронічно
- А що ти не кажеш! А на середині міста!
- А я вам кажу, - продовжував розповідати Буч, - що навіть пані Литвинівська довіряє моєму господареві, бо привезла в замок на зберігання повну шкатулку коштовностей : золотих прикрас, діамантових кульчиків, срібних ложок та золочених тарелів, - сам бачив!
- Що ти не кажеш! А на середині міста! - казали чури, не вірячи жодному його слову. Дід теж скептично віднісся до розповіді Буча, але як тьохнуло його серце в ту мить? Він навіть злякався, що його помітять чури, але якось обійшлося.
- Пан Бучацький таки справді багата людина, треба буде якось облаштуватися ближче до замку.
Дід почав підбиратись до панських покоїв. Зробити це було важко, бо чур Буч пильно та ревно доглядав замкове господарство. Діду довелось пригадувати старі, давно забуті закляття та чарування, щоб приспати його пильність. Це легко вдавалося, бо чури вважали себе найпрогресивнішими гномами, що володіють найновішими здобутками чарівливої справи і були переконані, що їхні новітні чарування та закляття недоступні нікому. Гном Дід лиш хитро посміхався, обходячи кожного разу їхні хитро-мудрі пастки.
- Все нове, то давно забуте старе! - примовляв старий гном при цьому. Відтак, підбираючись ближче до панських покоїв, нарешті докопався до забутого димаря. І ось, весь вимазаний сажею, але щасливий , гном почав підслуховувати людські розмови... Про що тільки не говорять ті люди?! Про дітей, про сусідів, про торгівлю - це вже цікавіше, бо йдеться про гроші. Але і тут час вніс свої зміни, бо говорили не про золото та срібло, а про паперові банкноти та кридитівки, що входили в моду.
- О, як маліє світ, - думав собі гном.
А ще замкові дами мали одну вічну тему, вони шепотіли одна одній про своїх кавалерів. Дід мав від природи надзвичайно гострий слух і розбирав кожнісіньке їхнє слово та зітхання, але саме в такі хвилини починав собі дрімати.
- О, це надовго!
Одного разу, коли гном дрімав у своєму сховку-димарі, тривожний голос розбудив його. Якийсь поважний пан дужим басом говорив про змія Торока, що той вже палить села та містечка довкола і що цього разу змій голодний, як ніколи, бо багато містечок і навіть сіл поробили собі підземні ходи... Послухавши трохи, гном почав було знову дрімати, бо його зовсім не хвилювали ті людські пристрасті із змієм, аж раптом почув, як якась пані, певне дружина власника замку зашепотіла комусь на вухо
- Не забудь добре сховати коштовності пані Литвинівської...
- О! То правда! - аж затремтів гном в своєму сховку.
Відтоді Дід ні на одну мить не зімкнув очей. Він день і ніч пильнував вхід із замку в підземелля, і вже наступної ночі був винагороджений сповна. Як тільки-но місто заснуло тривожним, сторожким сном, почулись одинокі, скрадливі кроки сходами в підземелля.То був той самий пан, власник басовитого голосу та всього замку. Тримаючи в одній руці бронзового свічника, а другою притискаючи до грудей чималеньку шкатулку з червоного дерева , він опускався вниз. Зупинившись, прислухався, затаївши подих, а потім рушив далі. Він довго йшов підземними ходами, повертаючи то праворуч, то ліворуч у бокові розгалуження лабіринту. За ним беззвучно скрадався чур Буч, а позаду старий гном Дід, постійно проказуючи замовляння непомітності. В одному далекому закутку підземелля чоловік нарешті зупинився і поставив шкатулку на землю. Знову пильно прислухався і взявся довгим сталевим лезом кинджала виважувати камінь з муру. Гном Дід вже давно винюхав той сховок за ледь чутним запахом коштовностей, які колись, раніше тут зберігалися. Він не один раз витягував той камінь, але за ним було пусто, лиш ледь вловимий аромат наповнював нішу... Коштовності завжди пахнуть, чи то парфумами панянок, що їх колись носили, чи то мають свій власний запах. Гном Дід міг би зараз собі спокійно десь спати, а завтра без всякого клопоту винюхати той сховок, бо надзвичайно міцний запах парфумів йшов від коштовностей... Ось нарешті чоловік перехрестився і поставив шкатулку в нішу. Закривши схованку каменем, уважно оглянув все довкола, прислухався і пішов собі геть... Дід завмер проговорюючи замовляння. Він з холодіючим серцем спостерігав як чур нишпорить довкола. Буч прагнув переховати коштовності, але виявився надто лінивим, тай не мав при собі навіть звичайного перочинного ножичка. Зрештою, переконавшись, що поруч нікого нема, а сховок надійний, він зачарував його своїми новітніми замовляннями і теж пішов геть, надзвичайно задоволений собою... Чекаючи поки зовсім стихне, збуджений ароматом коштовностей, Дід нетерпляче потирав руки. Потім, витягнувши з-за пояса лопату і знявши всі закляття Буча, він виважив каменя, не видавши при цьому жодного звуку. Тиша в місті цієї ночі була надзвичайною.
З тих пір минула не одна сотня років. Скарбів пані Литвинівськоі так і не відшукали, а в тому лісовому краю виросли славні парубки, які одного разу так осміліли, що зловили змія Торока в пастку і справді підсмажили, як ту курку. Пізніше я вам оповім, як вони це зробили... Тепер у тому краю мир і спокій. Його жителі дуже люблять мандрувати світом та приймати в себе, в Підгайцях, різних мандрівників. А онуки тих героїв сьогодні називають себе пластунами і завжди готові боротися з будь-яким змієм за право бути вільними людьми і мандрувати світом... А де ж гном Дід ? Напевне досі в підгаєцьких підземних лабіринтах, чи в печерах біля підземної річки - вдихає на повні груди аромат коштовностей пані Литвинівської.
Але ця історія має продовження.

ПАНСЬКА ЛИПА

Можливо когось з читачів я зацікавив, згадавши “Панську липу”? Те дерево, що ним користувався гном Дід, добираючись до своїх печер, пам’ятаєте? Так от! Того разу, коли жителі Підгаєць очікували на розбійника Торока, а пан Бучацький ховав у підземеллі коштовності, а гном Дід...таки їх “заховав”, змій до міста так і не долетів, бо по дорозі з’їв скаженого собаку і ледве живий повернувся додому. Він почав кусати своїх рідних зміїв і навіть жерти самого себе, згодом довго лікувався . Його багато років не було в тому краю. Всі заспокоїлися, і пані Литвинівська приїхала забрати свої коштовності із замку пана Бучацького. Коли ж виявилось, що коштовності зникли, то вона, будучи жінкою багатою та владною, зібрала велике військо і рушила на замок. Пану Бучацькому довелось тікати з Підгаєць. А гном Дід, як завжди, був в курсі всіх справ у замку і, що дуже дивно, як для гномів взагалі, а для Діда особливо, він вирішив допомогти панові Бучацькому. Коли темної ночі Бучацький втікав підземними ходами, а слідом вже йшли воїни пані Литвинівської, гном всіляко перешкоджав переслідувачам, заводячи їх у бокові розгалуження тунелю. Коли ж, вибравшись за мури міста, пан шукав де б йому сховатись, то гном покликав його з-за липи, здогадуєтесь якої? Пан пішов туди. А потім гном покликав його з дерева, пан поліз на дерево і побачив там дупло, де й заховався. І саме вчасно, бо воїни пані Литвинівської уже нишпорили довкола. Три дні і три ночі сидів та тремтів у тому дуплі пан Бучацький, і аж на четвертий, коли пані Литвинівська з військом покинули місто, жителі Підгаєць самі вийшли шукати його, бо він був непоганою людиною та добрим господарем.
- Гей! Пане Бучацький, виходьте! Небезпека вже минула...
І коли пан виліз із дупла липи, всі побачили, де він ховався. З тих пір і називають ту липу “Панською”.
Але і це ще не вся історія. Ще буде оповідка про те, як хлопці змія піджарили і замочили.

ПРО ТЕ, ЯК ХЛОПЦІ ЗМІЯ ЖАРИЛИ ТА МОЧИЛИ

ідея - Іван Банах

Коли жінка віддається чоловікові в лісі, то дерева закривають їй весь світ. Лиш вона і він... хіба що дрібний лісовий божок Ах вхопить за розпашілу литку. Інша справа в степу : жінка лягає горілиць і безконечно велике небо...

Наближалось Купайла. На горі Богіт, що неподалік Підгайців [на південь] гамірно йшли приготування до св’ята. [Тепер цю гору називають Тамборською] Дівчата прибирали капище, заквітчували фігури Ярила та Купайла, і водили хороводи
Соненько, соненько, Іванова ніч недовга.
Соненько, соненько, ти раненько - рано сходиш,
Соненько, Соненько, ти раненько сходиш-граєш,
Соненько, Соненько, сходиш - Йвана величаєш,
Соненько, соненько, не виспалась дівонька,
Соненько, Соненько, вона шнуроньки в’язала,
Соненько, соненько, все шнуроньки шовковії,
Соненько, соненько, всяким людям продавала,...
Галя, її ще всі називали Лялею, замаяна зіллям та квітами, пританцьовуючи, наближалась до фігури божества з великим барвистим вінком у руках.
Соненько, соненько, а милому дарувала, - увінчала голову Ярила квітами.
Капище на Богіті було Яриловим, що став наулюбленішим богом поганського пантеону. Довкола, в кожному селі [як ото тепер храми християнські] височіли капища різних богів - Дажбога, Перуна, Велеса, Радогоста, Сварога... А на Богіті виділялося найшанованіше святилище на усю округу... Статуя Ярила була кам'яною, а Купайлова - зроблена з дубового дерева. Під вечір у передчутті млосно-гарячої ночі всі боги округи і люди збиралися на Богіті. Гупав бубон, палахкотіло вогнище - в шалених танцях звивались людські тіла... Дівчата зиркали на уподобаних парубків, а хлопці на вибраних дівчат...все змішалося в шаленстві танцю... Купальська ніч, одна в році, коли було дозволено усе всім. [Думаю, ви знаєте, звідки діти беруться?] Якщо на Купайла дівчина зачала дитя, то вона обов’язково вінчалася восени чи взимку. Якщо ж ні, то чекала наступного Купайла... І ось наступила мить, коли бубон останній раз голосно гупнув : з голосним вереском розбіглися горою дівчата і жінки, за ними гналися чоловіки та хлопці - хто кого вхопить. Ляля втікала мовчки, вона знала, що за нею біжить її улюблений Іванко. Бігла вдалеч, аж на саму вершину Богіта, а там впала у високі трави... бездонне, зоряне небо розкинулось перед її очами... На якусь мить її засліпили шалені відчуття. Їй здалося, що це сам Ярило торкнувся її... Пристрасним та млосним шепотом шелестіли тієї ночі трави, а боги, скрадаю -чись поміж сплетених людських тіл, витанцювали улюблених танців...
- А з ким ти вчора була там на горі, я тебе ніяк не міг знайти?, - запитав Іванко Галі наступного дня.
- А хіба не з тобою?
- Ні, ні! Не зі мною! З ким ти була?
- А хіба я знаю? - з ким хотіла, з тим і була!. - З Ярилом!
Через місяць Галя сказала Іванкові, що вагітна. Іванко дуже її любив і вже у вересні вони побралися, а весною народився син, якого на честь бога Ярила назвали Юрієм.

В ті часи, місто Підгайці нещадно жер та руйнував вогнедишний змій Торок. Він прилітав із сходу, голодний та жорстокий, і не захищали місто міцні мури, не рятували людей навіть підземні ходи. Хто зазівався - попадав у кігтяві лапи потвори...Але настав такий час, коли Торок довго не прилітав і безпечні люди забули про лихо, сидять, бува, літньої днини на Ринку, така площа серед міста, тай слухають теревені діда Павла.
- Того разу, каже дід, змій прилетів пізно увечері , коли всі вкладалися спати... А він хитрий такий - у вікна дмухає вогнем, а біля дверей пазурі свої пороставляв - то так тих, хто не міг добратися до підземного ходу, ловив, як мишей, і жер... Слухають дідову розповідь купка юнаків і зграйка малих дітей - аж порозкривали роти, і троє п’яничок теж, двоє сидять коло бочки та й підсмішкуються з діда
- Але чому, діду, Торок тебе не з’їв?
- А диви який він худий, - каже другий, - ти що хочеш аби змій вдавився його кістками!
Третій їхній товариш вже лежить п’яний. Поміж підлітків і малий Юрко, хлопці називають його Юськом. Він теж щось поривається сказати.
- Ну що ти там Юрцю хочеш казати? - запитує дід Павло. - Кажи!
- А я діду, колись як зловлю того змія, то підсмажу його як ту курку! - Тільки-но він промовив ті слова, ще й не встигли всі розсміятися добре, як тут зловісна чорна тінь накрила Підгайці, пахкнуло вогнем та засмерділо сіркою. Нараз поле -тіло на голови людей каміння будинків... Від несподіванки на одну мить всі зав -мерли, а потім шарахнулися хто-куди... І п’янички навкарачки, навкарачки - тільки їх товариш залишився лежати. Опустіла в одну мить площа Ринок, і приземлився туди змій Торок. Спина його покрита лускою, як у риби, виблискувала відтінками темно-фіолетового кольору, а живіт зелений, як у жаби, покритий жовтокоричневими прищами... Змій мав дві орлині голови з коронами і дві лапи із сталевими кігтями... Склав він свої перетинчасті волохаті крила і роздивляється довкола - з ніздрів дим іде, а з дзьобів - густа гидка слина звисає. Кричить він так : уууау блюуін! Уууау блюуін! Роздивився кругом і запримітив п’яничку. Пригріб його кігтем, обнюхав і покинув, мабуть горілчаного духу не переносить, чи що? Але це його дуже розлютило і він дихнув вогнем так, що аж загорілося все довкола. Він почав дерти землю пазурами та крутити хвостом, аж дерева вириває з корінням. Потім взявся, як розказував Дід Павло, висліджувати та видимлювати людей із їх схованок, а як не може когось досягнути, то руйнує стіни. Довкола дим, вогонь та людський лемент... Наступного дня, коли змій полетів, зібралися хлопчаки в гурт, всі цілі та неушкоджені, лиш тільки Юсько обдертий та обгорілий.
- Ну що?! Підсмажив змія?! Ха! Ха!
- Та його самого змій смажив, добре що не зїв...
- Дивіться! Юсько смалений! Юсько смалений! - почала дражнитися мала Сянька, сестричка Рудого Гриня. Вона ходила за хлопцями крок у крок і вже добре надоїла всім... Коли хлопці всілякими хитрощами її позбулися, заховав -шись у підземному ході, взялися випитувати в Юська, як то воно було.
- Як, як? - я заховався в підвалі Івана Гикавого, де ми жмурки граємо, але мені стало цікаво, що там робиться, і я виглянув із підвалу, а змій це запримітив і захотів мене своїми пазурами досягнути...
- А ти чому зразу не пішов до підземного ходу, адже там є лаз? - запитав Олько Твердий.
- Та я знаю про той хід, але змій так файно наставив живота в диру, через яку ми лазимо, що мені аж закортіло штуркнути його, і я взяв ту палицю, що її колись Гринь приніс, пам’ятаєте?
- Ну і що, і що було далі!? - хлопці почали підганяти Юська, - не тягни кота за хвоста!
- Ну і що! Живіт у нього жабячий! Якби гостріший і довший був той патик, то проткнув би його наскрізь…
- Ай! Бреши, бреши! А то чому ти такий обсмалений?
- Бо коли я його штиркнув, то він відступив і почав пхати голову і так дмухати вогнем, що я ледве-ледве втік. Але кажу вам, що його можна запросто вбити.
Не всьому з Юськової розповіді хлопці повірили, але з того часу почали його поважати і вибрали отаманом. Вони таємно збиралися в підземному ході і фантазували, якби змія вбити. Спочатку сходилися недалеко від Публічного лазу - так називали той вхід в лабіринти, що ним користувалися незаможні жителі Підгаєць , які не мали входу з власного будинку. На початку хлопці боялися заходити далеко в підземелля, бо їм казали, що там живе привид - Дід. Начебто він там тримає свої скарби і може будь-кого убити, остерігаючись за своє золото. І справді, коли хтось заглиблювався в лабіринти, йому починало щось мерещитись і вчуватися. Так воно тривало до тих пір, поки знову не прилетів змій. Страх перед змієм був більшим, ніж страх перед привидами підземелля...
Наступного разу місце зустрічі було призначене глибоко в підземеллі, аж на перехресті ходів, там було маленьке віконце, що виходило на поверхню, пропускаючи слабке світло на порослі зеленим мохом та пліснявою кам’яні мури. На тому перехресті зустрічалися ходи, що вели від людських помешкань та замку, з ходами, що вели в лісові хащі за межі міста.
- Ну! Вже всі прийшли? - запитав Юсько.
- Ні! Ще Грині Рудого нема, але вже йде.
Задиханий Гринько почав розказувати, як він від свої Сяньки втік
- Я їй кажу : дивися, онде змій летить! - і поки вона придивлялася, - де? Де? - то я і шмигнув,..
І продовжили фантазувати
- А якби ми всі його обступили з мечами і списами...
- А як би то заманити його так, щоб він свої голови запхав в хату, а ми б його із всіх боків...
Саме в розгар розмови щось як грюкне, - всі аж поприсідали.
- Що то було? Ану тихо-ша! Шукаймо!
Всі пішли скрадливо в різні сторони, по ходах.
- Та то Сянька Руда! - каже Василь Кований і витягує її за руку на середину.
Гриньо почав її сварити
- А як ти тут опинилась? Я ж тобі казав, щоб ти за мною не ходила...
- А я всьо мамі скау! Мама тобі що казава?! Щоб мене саму не лишати!
- Ану Гриню, забирай її звідси! - скомандував Юсько.
- А я не піду! - сховала руки за спину Сянька, - а я всім скау, що ви тукай за змія говориви...
- Ну і що з нею робити? - запитав Гринь
- Та нехай вже залишається, - тільки нікому нічого не кажи і не мішай нам.
- Я буду че-е-емна!
Тим часом на верху, в місті, зчинився ґвалт, то знову прилетів Торок. За якусь мить підземний хід наповнився схвильованими, задиханими людьми.
- О, як добре, що ви тут, - якраз нагодилася мама Гриня Рудого - пішли!
Хлопці, захоплені людським потоком, мусили піти за міські мури, хоч планували йти у розвідку, як тільки-но змій прилетить знову. Змій тепер прилітав частіше, але завжди якось несподівано. То його довго не було, то міг прилетіти кілька разів поспіль, через день-два. Лиш одного разу хлопцям вдалося здійснити задум. Це було вночі, коли жителі міста ховалися в хащах за мурами. Поки мама міцно тримала Сяньку на руках, хлопці шмигнули тунелем назад у місто. В цілковитій темряві, обминаючи купи лайна, що їх наложив змій, обережно по-пластунськи рушили по Ринку.
- Фу, як смердить, - прошепотів хтось.
- Тихо бути, - скомандував Юсько.
Торока видала голова, що пильнувала довкола, і око, яке світилося в темряві... Хлопці обповзли змія - друга голова тим часом міцно спала під крилом... Тіло потвори громадилося між будинків, чорне та нерухоме. Обійшовши його і нічого в темряві не розгледівши, хлопці повернули назад. Аж опинившись у підземеллі, почали пошепки говорити.
- Але гидотна потвора! - сказав Федько Язикатий.
- Розлягла-а-ась! - зараза смердюча, як у себе вдома! - продовжив Стефко Нетерплячий.
- І ми його маємо терпіти на своїй землі?! - розізлився Панько Кошматий.
- І ще й плазувати перед ним, - додав Гринь Рудий.
- Ми його мусимо прикатрупити! - сказав Олько Твердий.
- Менше балакати, а більше робити, - підсумував Юсько.

Дід, старезний з довгою бородою, що аж волочилася по землі, весь порослий зеленим мохом, і справді жив у підземеллях Підгаєць. Сидів собі в потайному закутку, перебираючи золоті монети свого скарбу. Золото та коштовні камені звабливо мерехтіли під слабеньким світлом, що ледь-ледь пробивалось зверху. Він міг годинами сидіти нерухомо, лиш жадібні очі блистіли і спалахували зеленавим вогнем. Людські швендяння лабіринтами добряче йому надокучили. Інколи він зумисне завалював якийсь із ходів, але люди вперто відновлювали, або будували інший в обхід заваленого. Від такого протистояння зробилося багато різних закапелків і та схованка, де гном жив, опинилась далеко від основ -них ходів. Все ж людський гамір під час змієвих нальотів було чути і тут... Коли Дід підслуховував розмови хлопчаків про те, як вони будуть вбивати Торока, то подумав, що й справді найкраще було б позбутися самого змія. Тоді б він поза -валював всі входи в підземелля і був би щасливий тут сам.
- Треба йти на Богіт, тай порадитися з богами, - сказав собі гном. Поміж богів священної гори він був божком-самітником, його інколи кликали на пораду інші боги, і він також з ними радився при потребі. Наступної ночі він підійшов ходами поближче до капища і піднявся на поверхню. Пробираючись між хащами, Дід думав собі, що жити на поверхні землі дуже незручно - борода чіпляється за хащі... На капищі Діда зустріли привітно, давненько він тут був.
- Щось тобі Діду припекло, що ти до нас прийшов, чи може хто твої скарби поцупив? - почав було кепкувати Перун, - покажи мені хто, а я його блискавкою шарну, що аж закуриться...
- Якби хто на моє золото зазіхнув, то я його сам шарну!
- А що таке Діду? - шанобливо запитав Ярило.
- Та змій Торок не дає мені спокою!
- А що Торок? Він до золота байдужий, йому би крові людської побільше та м’ясця свіженького. Хай собі люди з ним дають раду!
- Ото якраз ті люди лише шастають підземеллями тай не дають мені спокою. Ви ж знаєте, що золото і коштовності люблять непорушність...
- Ну і як ми тобі зарадимо, Діду, якщо люди не хочуть із змієм боротись?
- Ваша правда : не хочуть, але там є Юрко з десятком добрих хлопців, що збираються змія побороти.
- Хто? Хто? Юрко?!
- То, напевне, той Юрась, яким ти так хизуєшся, - сказав Перун до Ярила, - хто би ще насмілився битись із змієм.
- А не погане було би видовище! - сказала Коляда.
- А якби ще он там на оболоні навпроти Богіта влаштувати його - і нам добре було б видно! - підтримала її Макоша.
- Давай, давай влаштуємо турнір на твою честь, о славний боже Ярило! - загукали інші боги та ,боженята...
- Ну добре, хай буде так! - погодився Ярило.
І почали вони радитись, як допомогти Юркові з хлопцями...

Аж під ранок Дід добрався до свого підземного сховку... Наступного разу Юсько Смалений призначив зустріч опівночі на тому самому перехресті підзем -них ходів, сподіваючись таким чином позбутися компанії Сяньки Рудої. Хлопці за час недавніх нальотів змія вже добре орієнтувалися в підземеллі і всі погодилися : найголовніше, щоб Сянька не дізналась про їхні плани. Коли темрява, немов смола впала на місто, і Підгайці заснули сторожким сном - Юсько тихенько взяв одяг, свічку, кресало і трут та й вислизнув із своєї кімнати. Холодними східцями навпомацки спускався в підземелля. Поклавши на долівку одяг, викресав іскру. Трут довго не хотів загорятись, аж нарешті задимів, Роздмухавши його, Юсько запалив свічку. Тіло тремтіло - чи то від холоду, чи від страху - темний підземний хід роззявився, немов пащека... Але хлопець швидко одягнувся, взувся і сміливо рушив. Полум’я свічки тріпотіло, наповнюючи підземелля химерними тінями : якісь шепотіння та потріскування, якісь далекі зойки та моління вчувалися йому. Юрцю, Юрцю зачекай-но! - чи то справді хтось його кликав, чи то марилося, але він вперто йшов далі. Наближалося найстрашніше місце підземелля : тут колись знайшли убитим Феофана Цікавого. Він хвалився, що знає, де сховано скарби пані Литвинівської, які давним-давно зникли з Підгаєцького замку, і поліз їх шукати... Ось тут його й знайшли з проламаною головою... Саме в тому місці Юсько й почув, як хтось виразно гукнув
- Юрцю! Маю тобі щось сказати - йди до мене.
Юсько зупинився і завмер на мить...
- А хто тут? - цікавість переборола страх.
- То я, Дід!
Хлопець поволі підійшов, і його свічка освітила на одну мить маленького бородатого чоловічка із очима - спалахами.
- Гасимо світло! - задув полум’я гном.
Запанувала напружена тиша, лиш Дідові очі палахкотіли зеленаво.
- Не бійся мене, Юрцю, я хочу тобі допомогти убити змія, послухай, що я скажу...

На зібрання Юсько трохи запізнився. Всі були в зборі.
- Ну, друже-провідник, негоже так робити, - почав було казати Панько Кошматий, що теж хотів отаманувати в гурті...
- Так! Всім увага! - перебив його отаман - я вже знаю, як ми змія піджаримо. Слухайте!
Всі замовкли, сповнені уваги.
-Там, на оболоні, за річкою в хащах під Гаєм будемо робити пастку. Змій завжди звідти прилітає.
- А як-як ? - почали допитуватись хлопці.
- А в тих хащах, нам ніхто не завадить - зробимо із стовбурів дерев і гілляк велике кубло, і коли Торок туди залізе, завалимо вхід і підпалимо його. Хай він там жариться, як курка!
- Ага! Так він туди й полізе - він що дурний?
- А якщо ми в пастці припнемо живого буйвола? А якщо ми влаштуємо пастку тоді, коли він тільки-що прилетить голоднючий, посеред ночі? Га?!
- Може він і клюнув би на таку приманку, а як дізнатися, коли він з’явиться?
- І як його в те кубло заманити? Він буйволом ласував би, але ж тільки слідом за людиною полізе...
Ще трохи посперечавшись, хлопці погодилися і почали з жаром визначати, хто що має робити.
-Ти, Гриню, приносиш пилку і сокиру, а ти, Стефку, лопату і лом, ти, Михась...
- А я?- раптом звідкись пролунав тоненький дівочий голосочок, - я також маю щось робити!
На мить всі оторопіли від несподіванки.
- Ой Сянько! Як ти тут опинилась посеред ночі?
- Ага! Вам добре буво, ви з свічками йшви, а мені за Гриньком знаєте як страшно буво скрадатися! Якщо ви мене не возьмете з собою, то я мамі скау - вона вам дасть... - аж заверещала скуйовджена Сянька.
- Ну добре, добре! Не кричи. А що ти будеш робити, - дерева пиляти?
- А може буйвола заганяти?
Всі засміялися.
- А я вам буду канапки робити і пильнувати, чи хтось не йде, - я буду чемна-чемна.
- Ну що вже з нею робити? Хай іде, - хлопці все ще сподівалися, що потім якось від неї відкараскаються.
Наступного дня, потайки, ходами та хащами вибралися на оболоню, де паслося стадо буйволів. Шукаючи місця для пастки запримітили глибокий яр, виритий дощовими водами, і вирішили його накрити стовбурами дерев та гіляками. Потім вимостити сушеним очеретом і травою, щоб добре горіло.
- А лиш би дощів не було!
Тижнів зо два йшла підготовка. Треба було ще роздобути якусь зброю, бо не знати, як все обернеться, може доведеться битися... Вдома хлопці казали, що граються в підземних ходах, а батьки цьому навіть раділи, це ж було найбезпеч -ніше місце Підгаєць на ту пору. В хащах під Гаєм ніхто їх помітити не міг, хіба що сторожа Підгаєцького замку, і то тільки тоді, коли вони переходитимуть Коропе -ць та оболоню. Юсько придумав перетинати річку нижче за течією, там вона широко розливалася і була неглибокою - по коліна хлопцям. Сяньку через воду переносив на плечах Гринь, далі повзком - повзком у високих травах... Сянька і справді нікому не заважала, сиділа собі у високій траві, плела віночки і тихо співала “Світи, світи місяченьку... “, а як підходив час перекуски, - справно робила канапки і наказувала.
- Ану! Мити руки!.
Трав і очерету довкола не бракувало, а літо видалось гаряче, все швиденько висихало і мало би добре горіти. Вже було готове здоровезне кубло з великою дирою, яке помістило б змія. Всередині зробили маленький лаз із драбинкою, яким би міг швидко вибратися наверх один хлопець. Залишилося ще зробити пристрій, що повинен був завалити вхід і закрити пастку. Це мала бути купа стовбурів дерев, гілляк, пеньків і навіть каміння, які були б зв’язані шнурами. Залишилось би тільки їх підрізати і все те нагромадження, завалившись, закрило б пастку... А змій не давав про себе чути. Знову потрібна була Дідова порада. Цього разу в підземеллі Юсько заблукав, не побачивши Діда в домовленому місці. Хлопець почав його шукати, але тут з’явилися різні привиди : привидівся змій із роззявленими дзьобами - наступав на Юська і кричав : уууау блюін! Це Дід випробовував хлопця, але Юсько не злякався, наполегливо шукаючи гнома...
- Юрку, - нарешті гукнув його Дід, - я тут - на, тримай! - в Дідових руках зблиснув наконечник списа, - приробіть до нього довге-довге древко, бо серце Торока глибоко в череві, і він помре, тільки тоді, коли проткнете його цим списом. Наконечник зачарований, поводьтеся з ним обережно. Торок буде післязавтра вночі. У вас все готово?
- Так, Діду!
- Дивіться, не прогавте його! Запам’ятай : змій завжди повзає на череві, бо так він ховає своє серце, і аж коли підніметься на ногах, тоді й бийте всі разом. І будь сміливим - боги сприяють тобі!
Почалися останні приготування. Панько Кошматий приніс меча - його тато був охоронцем замку і дома зберігав рицарські обладунки. Древко до наконечника списа, якого дав Дід, зробили таке довге, щоб було місце вхопитись за нього усім, а Сянька пов’язала його червоною стрічкою з великим бантом.
- Ти як справжній лицар Юську! - любувалася вона хлопцем, коли приміряли доспіхи...
- Завтра, коли місто засне, бути готовими, вирушаємо! - скомандував отаман.
- Може ти ,Сянюсю, лишишся дома? - улесливо почав просити Гринь сестру.
- Ой нє, нє! Я всьо мамі розкау! - аж заверещала вона.
- Добре, добре, тільки тихо буть, - в Гриня лишалась остання надія, що Сянька завтра заспить... Завершальні приготування були поспішними та гаряч -ковими. Найважче, здавалось, буде заманити в пастку буйвола, але попався молодий дурний бичок, що трохи відбився від стада і злакомився на ночви тертого буряка, посипаного дерттю. Хлопці помаленьку втягнули ті ночви в самісіньку пастку, а там вже чекало на бичка міцне сильце на шию... На завершення ще раз провели тренування : всі стали на свої місця і декілька разів повторили всі дії по порядку...

Сонце сіло за горизонт, місто поглинала чорна задушлива ніч. Тривожним сном засинали люди, лиш перегукувалася час від часу сторожа на укріпленнях замку та на баштах міського муру.
- Позір! Позір! Позір... - відлунювало довкола міста від башти до башти. Хлопці, нагружені амуніцією, а Гринько ще й із Сянькою на плечах, вийшли з підземного ходу обабіч Галицької брами і мовчки, пробираючись поміж хащі рухались до річки. Без пригод перебрели Коропець.
- Добре, що не потрібно повзти через оболоню, - зашепотів Гринько Рудий
- Ціхо! - шикнула на нього Сянька.
З-за хмарки виглянув місяць, сміливці саме прийшли до пастки.
- Увага! - напівшепотом скомандував Юсько, - всі по місцях, все перевірити, приготовити і доповісти про готовність!
Через якийсь час один за одним товариші давали звіт
-У мене все готово!
- У мене все готово, друже...
- Тепер можна перепочити, але всім бути напоготові!
Хлопці повлягались на заготовлене для підпалу пастки сіно. Спочатку дивилися в бездонне набо і мріяли, як то буде добре жити без змія. Але непомітно сон їх долав, і Юсько теж задрімав.

Довго-довго летів голоднючий Торок понад порожнім степом, все живе тут вже пожер, ненаситний, ніде нічого, лиш миші та хом’яки. А що йому хом’як - ніби людині соняшникове зерня, лиш розпалює апетит... Там, де нині село Голгоче вже розпочиналися ліси, а на річці Коропці спав собі мирним сном коло берега чималенький табун диких гусей. Змій, зморений голодом, вирішив перекусити, приземлився і заходився ловити птахів. Звісно, що гуси зчинили неймовірний гелгіт... Той гелгіт першою почула Сянька, що сторожко дрімала коло брата.
- Юську! Юську! Чуєш? - скрикнула.
- А що то там таке?
Всі рвучко піднялись.
- Увага! Всі по місцях - кресала готові? Ножі готові?...
За якусь мить вже всі напружено вдивлялися в небо, а Сянька сховалася у призначене для неї спеціальне місце, звідки зручно спостерігати... Світало. На горизонті з’явилася чорна цятка, яка швидко збільшувалася.
- Пора!
Юсько вибіг на оболоню, закричав, перекривляючи змія : уау блін! Уау блін! Махав руками, привертаючи увагу потвори. Торок це побачив і захотів взяти його наскоком, але хлопець різко завернув за дерево, і змій на швидкості врізався в стовбур... Його лють немала меж .Уууау блюууін ! Уууа блюуууін! - зверещав він і почав дерти пазурами землю. Тим часом Юсько знайомими, заздалегідь прорубаними стежками обійшов змія ззаду.
- Уау блін! Уау блін! - знову продовжив перекривляти його, задкуючи до пастки. Здивований такою нахабністю хлопця, змій, вгамувавши лють, скрадався за Юськом - от-от впіймає. Тут хлопець сховався в пастку. Змій встромив одну голову і, занюхавши буйвола, швидко вліз увесь, тільки кінчик хвоста стирчить. Юсько миттю вибрався лазом наверх, а змій потрошив буйвола. Дикий рик бичка і хиже уууау блюуін розбудило місто. Сторожа замку, тривожно перемовляючись поміж собою, ніяк не могла второпати, що діється...
- Різати шнури! Закрити пастку! - скомандував Юсько , - палити вогонь!
Загриміла гора стовбурів і закрила вхід. Змій зі злості дмухав вогнем, додаючи жару...
Боги на Богіті вже давно спостерігали за поєдинком.
- А Юрцьо сміливий, дивися як змієм крутить!
- Ану! Ану! Так його,.так його!
- О !Яке славне жертвоприношення на твою честь, великий боже Ярило!..
Жителі міста, приваблені вогненними відблисками, з острахом вийшли на мури, готові буть якої миті ринути в підземелля... Тим часом хлопці допомагали Юськові одягти лати...Змій смажився і несамовито ричав, аж раптом надзвичай -ним зусиллям розкидав догоряючу пастку і вирвався на волю. Клапті обгорілої шкіри звисали з його боків, очі вигоріли, виднілися голі ребра та хребет - лиш прищавий живіт залишався неушкодженим. Торок зробив кілька кроків і обезси -лений впав посеред оболоні та поповз спраглий до води.
- Готуйте списа, зараз ми доб’ємо ту смажену жабу!
Тим часом змій двома головами хлебтав воду, що аж кипіла від його розпечених дзьобів. Хлопці підбігли, обступили його і з жахом спостерігали, як змій відновлюється : появлялися очі, шия покривалась лускою... Треба було негайно добивати його. Юсько завзято дражнив змія, колячи його мечем.
- Уау блін! Уау блін!
Змій покинув водопій і розвернувся до хлопців. Потрібно було ще якось підняти його на ноги, щоб відкрилося гидке черево. Отаман сміливо кинувся на потвору. Він то наступав, то відступав, махаючи мечем. Це не абияк розлютило Торока, - розкинувши обсмалені рештки своїх крил, звівся на весь зріст, готовий напасти на сміливця...
- Давай, давай списа!
Панько Кошматий, і Олько Твердий вже підбігали із зброєю.
- Ану всі дружно взялись!
Хлопці гуртом вхопилися, набрали маху і увігнали списа в підсмалене черево Торока.
- Уууау блюуууін! - жалібно квікнув востаннє змій і важко повалився на спину, перегородивши тілом річку. Його лапи, хвіст та голови корчилися в передсмертних конвульсіях. Вода в річці аж кипіла - клуби пари та смороду підносилися до небес...Залунало переможне ура! Хлопці вітали один одного з перемогою, бігали по оболоні і голосно кричали...Все місто на оборонних мурах плескало в долоні і кричало : браво!.. І навіть поважні боги Богіту плескали в долоні й вітали Ярила
- Величний Ярило! О достойний! Слава! Честь!
Тим часом хлопці відрубали одну голову Торока. Юсько настромив її на списа, а Сянька тут як тут із вінком квітів, і наш герой мусив стати на одне коліно та був увінчаний під загальні оплески та крики.
- Браво! Браво! Юрій! Ура-а-а!
Вишикувавшись у дві колони, хлопці, очолені своїм отаманом, перейшли річку нижче обезголовленого Торока та Галицькою брамою тріумфально увійшли в місто.
- Слава героям! Слава Юрію! - лунало над щасливим містом, і небеса теж раділи разом із людьми...Там, де річку перегородив убитий змій, люди згодом збудували греблю, бо побачили, що непоганий виходить ставок . На його березі побудували хутір Нова гребля з добрий млином. У ставку колись водились величезні коропи.
- О! Великий попався, як змій, - казали рибалки...
А там де була вогняна пастка ,тепер село, яке називається Сільце...

Польовою дорогою попри село Голгоче, де по ставочку завжди плаває багато гусей, на ослику їхав молодий чоловік з довгим волоссям та акуратною чорною борідкою. Обабіч нього йшло дванадцять чоловіків. Рухались вони розважливо, слухаючи його розповідь. Він тримав у руці три пшеничних колоски та вербове гілля...На горизонті появилося місто Підгайці. На золотому фоні стиглого пше -ничного поля та голубого неба фігури мандрівників та контури міста злились воєдино. Наставали нові добрі часи!


ВЕРЕСЕНЬ 2008 АТРИБУТИ

Текст - Ярослав Анонім - 2006 - 08 р.

Титульний лист - Ярослав Саландяк - “Гном” - 2006 р. Двп. олія - 31 см. - 61,5см.

Використано ідеї Івана Банаха

Корекція тексту - Богдан Манюк

Видання здійснено в межах проекту - БІБЛІОТЕКА АНАЛОГІВ.


САМВИДАВ - 2008р.