ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.05
13:01
Коли хтось дива подивитись захотів.
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
2024.05.05
10:55
Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
2024.05.05
02:04
І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
2024.05.05
00:09
Я далеко не Рильський і не Тарас.
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
2024.05.04
13:30
Відверті слова не повторюю двічі.
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
2024.05.04
12:17
сонечко, це кохання
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
2024.05.04
11:44
Кислянець, квасок, киселик –
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
2024.05.04
10:49
У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
2024.05.04
10:02
Коли народ висовує таланти,
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
то й обирає... шулера й шута,
тому на шиї маємо – ґаранта,
у владі – агентура окупанта,
у нації... курина сліпота.
***
Воююча частина світу
2024.05.04
08:19
Так забракло мені того променю, що поза хмарами
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
Заховався у мить, коли падало сонце в сосняк.
Так забракло вишневого білого цвіту, що балував,
І в незвично спекотному квітні у поспіху збляк.
Так забракло хвилини, щоб вгледіти зграю лебедячу.
Так за
2024.05.04
05:54
В хаті порожньо й надворі
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
Анічого, крім імли, –
Де ті друзі, що учора
За моїм столом були?
Ані зір на небосхилі,
Ані гаму між садиб, –
Де ті друзі, що твердили
Бути дружніми завжди?
2024.05.03
10:49
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
В ній розум і сердечні відчуття,
На Божу поміч щире сподівання.
Молитва - і подяка, і благання,
Очищення душі із завмиранням,
В один потік - духовності злиття.
Молитва - і подяка, і благання,
В ній розум і сердечні в
2024.05.03
08:07
Зайду і трепетно відкрию скриню.
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
Зчорнілий дуб вже шашлем поточило.
Відчую там прозорі світлі тіні
Всіх тих, кому вона давно служила.
Уже й шафИ блищали поліроллю,
Сучасні меблі зваблювали хату.
Та мабуть не хватало сили волі
2024.05.03
06:09
Послухай, враже! Твій огидний дотик
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
Відбитий міццю наших контратак.
Ти думав, Харків мій - слухняний котик?
Запам'ятай: мій Харків - це їжак,
Злопам'ятний та дуже небезпечний!
Серця здолати наші ти не зміг.
Всі балачки про дружбу - недоречні!
2024.05.03
05:47
Вже не біліє снігом хата
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
І бур’янами поросло
Оце подвір’я довгувате,
Де найзатишніше було.
Покриті шаром пилу вікна
Теж не блищать ні вдаль, ні ввись, –
І півень той не кукурікне,
Що навстріч біг мені колись.
2024.05.02
22:35
В світі все невипадково
Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Було, буде, є…
То й співає колискову
Серденько моє.
Всі думки такі прозорі,
Світлі та легкі.
Місяць впав і згасли зорі.
Бо ж твої такі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Заруба (1968) /
Рецензії
ВІДБИТОК ВЛАСНОЇ РУКИ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ВІДБИТОК ВЛАСНОЇ РУКИ
Дивне враження залишається від прочитання несподіваного й зовсім незнаного автора Олександра Заруби: фаховий військовий пропонує читачам «скуштувати час». Власне, в цьому не було б нічого дивного, якби чоловік служив у армії великої країни, розумів призначення своєї праці, бачив сенс і ріст могутності воїнів, яких держава утримує саме для того, аби інші могли обробляти землю, ростити дітей, турбуватися за завтрашній день.
Але Олександр Заруба служить в українській армії, яка, здається, нічим не краща від усього іншого нашого соціуму: торгує, виживає, бере хабарі, а про своє призначення згадує лише тоді, коли треба чергову лабуду навішати новобранцям чи на якому параді з нагоди якої річниці виступити…
Каюсь, до прочитання збірочки «Скраплений час» був переконаний, що всі наші військовики (як і бізнесмени від політики) живуть лише пошуком хвилинної вигоди. На щастя помилявся, на щастя дедалі більше людей у силових структурах зупиняються з раптовим усвідомленням: «За нашими спинами сходить сонце…»
Сонце нової й незнаної доби, в якій всі ми очікуємо на формування чогось нового, бо в сьогоденні – «продажний час // Царює по усюдах і теренах» і «знак долярно-хижий на знаменах // Спокушує»… Не кожному дано здатність протистояти спокусі: слаба людина й віра її, «як зерно макове»… Але чоловік, воїн – мусить протистояти спокусі, може більше, аніж чомусь іншому. Бо спокуса і слабкість навіть гірші за страх. Останній попри все можна здолати, але не вигартувану і спокушену душу не відживити нічим.
Кращі (або – інакше: цікаві особисто мені) українські поети сьогодні говорять саме про боротьбу за людську душу, себе-справжнього, світ-відповідальний не лише на рівні фундаменту народу, де споконвіків чесно пекли хліб, лікували хворих, навчали дітей чи будували дім, але й на рівні еліти, яка в нас, українців, завжди була трохи дивна: гетьман Мазепа примушував своїх братів-українців будувати Петербург і гинути тисячами, Грушевський посилав неозброєних і ненавчених студентів під Крути… про сьогодні взагалі говорити не випадає, бо планку моралі й етики опущено настільки низько, що навіть переступати не доводиться. І – що дивно – коли припече, всі ті ж персонажі звинувачують людей у непатріотизмі… А звідки тому патріотизмові братися, коли все на спродаж, на людські витрішки? Та й сало «завжди краще приховати». От і ховає еліта своє сало, вимагаючи жертовності від кого завгодно, окрім себе самої.
Повторюсь. Тему відповідальної етики в сучасному світі ставлять кращі українські поети сучасності – Василь Герасим’юк, Тарас Федюк, Маріанна Кіяновська, Іван Андрусяк та багато інших. По-різному, в різній стилістиці й без високих фраз вони відкидають гру в літературу, і гру з життям, усвідомлюючи відповідальність за слова, дії, вчинки… Відповідальність, помножену многократно саме тому, що нині – «час спокус», як писав кілька десятиліть тому Василь Стус. А коли так – то кожен з людей доброї волі останній, чи – кожен перший, кожен (скільки має індивідуальних сил) намагається жити і творити своє життя так, аби не було соромно дивитись синові й друзям у вічі. Ці збережені авторитети – останній захисний бастіон перед іржею зневіри, породженої зрадами, які щедро родить рідний чорнозем.
От і маємо потворні й болючі картини, на яких –
Порнографічна плине течія,
В фонтанах мокнуть п’яні випускниці, –
банальні й звичні картини наших днів. Але долю і час не обирають. А тому хоча й маємо епоху «екстазі і лонгеру роки», проте й вони проходять. Час ставить виклик, який мусимо приймати, аби безнадійно не згубитися у лабіринтах чужих світів, доль, культур, традицій...
І якщо раніше мені здавалось, що гіркота від усвідомлення загрози тотальної корозії душ турбувала лише людей культури, то збірочка Олександра Заруби примушує зрозуміти: ми помилялися. Все більше й більше людей різних професій усвідомлюють, що –
…кожен з нас – зернина для сівби –
Породження епохи і доби…
І що з кожним роком все більше стає тих, хто на диявольське запитання:
«Бажаєте припинити гру?..» –
«крізь сльози, соплі і кривавицю на бинтах» знаходить у собі сили відповісти: ні, ми ще поборемося…
І в цьому надія, що «убивчий айсберг сконденсованого часу» не переміг, не примусив усіх нас втратити почуття власної гідности, власної відповідальности і власної здатности до прийняття рішень.
Отож, хай і надто поволі, надто важко й невпевнено, але ми таки піднімаємо рукавичку виклику й ідемо в життя.
Дмитро Стус
Але Олександр Заруба служить в українській армії, яка, здається, нічим не краща від усього іншого нашого соціуму: торгує, виживає, бере хабарі, а про своє призначення згадує лише тоді, коли треба чергову лабуду навішати новобранцям чи на якому параді з нагоди якої річниці виступити…
Каюсь, до прочитання збірочки «Скраплений час» був переконаний, що всі наші військовики (як і бізнесмени від політики) живуть лише пошуком хвилинної вигоди. На щастя помилявся, на щастя дедалі більше людей у силових структурах зупиняються з раптовим усвідомленням: «За нашими спинами сходить сонце…»
Сонце нової й незнаної доби, в якій всі ми очікуємо на формування чогось нового, бо в сьогоденні – «продажний час // Царює по усюдах і теренах» і «знак долярно-хижий на знаменах // Спокушує»… Не кожному дано здатність протистояти спокусі: слаба людина й віра її, «як зерно макове»… Але чоловік, воїн – мусить протистояти спокусі, може більше, аніж чомусь іншому. Бо спокуса і слабкість навіть гірші за страх. Останній попри все можна здолати, але не вигартувану і спокушену душу не відживити нічим.
Кращі (або – інакше: цікаві особисто мені) українські поети сьогодні говорять саме про боротьбу за людську душу, себе-справжнього, світ-відповідальний не лише на рівні фундаменту народу, де споконвіків чесно пекли хліб, лікували хворих, навчали дітей чи будували дім, але й на рівні еліти, яка в нас, українців, завжди була трохи дивна: гетьман Мазепа примушував своїх братів-українців будувати Петербург і гинути тисячами, Грушевський посилав неозброєних і ненавчених студентів під Крути… про сьогодні взагалі говорити не випадає, бо планку моралі й етики опущено настільки низько, що навіть переступати не доводиться. І – що дивно – коли припече, всі ті ж персонажі звинувачують людей у непатріотизмі… А звідки тому патріотизмові братися, коли все на спродаж, на людські витрішки? Та й сало «завжди краще приховати». От і ховає еліта своє сало, вимагаючи жертовності від кого завгодно, окрім себе самої.
Повторюсь. Тему відповідальної етики в сучасному світі ставлять кращі українські поети сучасності – Василь Герасим’юк, Тарас Федюк, Маріанна Кіяновська, Іван Андрусяк та багато інших. По-різному, в різній стилістиці й без високих фраз вони відкидають гру в літературу, і гру з життям, усвідомлюючи відповідальність за слова, дії, вчинки… Відповідальність, помножену многократно саме тому, що нині – «час спокус», як писав кілька десятиліть тому Василь Стус. А коли так – то кожен з людей доброї волі останній, чи – кожен перший, кожен (скільки має індивідуальних сил) намагається жити і творити своє життя так, аби не було соромно дивитись синові й друзям у вічі. Ці збережені авторитети – останній захисний бастіон перед іржею зневіри, породженої зрадами, які щедро родить рідний чорнозем.
От і маємо потворні й болючі картини, на яких –
Порнографічна плине течія,
В фонтанах мокнуть п’яні випускниці, –
банальні й звичні картини наших днів. Але долю і час не обирають. А тому хоча й маємо епоху «екстазі і лонгеру роки», проте й вони проходять. Час ставить виклик, який мусимо приймати, аби безнадійно не згубитися у лабіринтах чужих світів, доль, культур, традицій...
І якщо раніше мені здавалось, що гіркота від усвідомлення загрози тотальної корозії душ турбувала лише людей культури, то збірочка Олександра Заруби примушує зрозуміти: ми помилялися. Все більше й більше людей різних професій усвідомлюють, що –
…кожен з нас – зернина для сівби –
Породження епохи і доби…
І що з кожним роком все більше стає тих, хто на диявольське запитання:
«Бажаєте припинити гру?..» –
«крізь сльози, соплі і кривавицю на бинтах» знаходить у собі сили відповісти: ні, ми ще поборемося…
І в цьому надія, що «убивчий айсберг сконденсованого часу» не переміг, не примусив усіх нас втратити почуття власної гідности, власної відповідальности і власної здатности до прийняття рішень.
Отож, хай і надто поволі, надто важко й невпевнено, але ми таки піднімаємо рукавичку виклику й ідемо в життя.
Дмитро Стус
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію