ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.21
08:12
Яка морська краса! Ось "Ланжерон",
Відомий дельфінарій "Немо".
Небесний усміхається капрон,
Яскрава сонця хризантема.
А Чорне море в синьому вбранні,
Хоч від плактону зеленіє,
І хвилями підморгує мені,
Відомий дельфінарій "Немо".
Небесний усміхається капрон,
Яскрава сонця хризантема.
А Чорне море в синьому вбранні,
Хоч від плактону зеленіє,
І хвилями підморгує мені,
2024.05.21
07:03
Сколихнувши гілку,
Забриніла бджілка
І смоктати стала з квіточки нектар, –
Видно в пелюстинках
Лиш комахи спинку
Золотисто-сіру, як погаслий жар.
До нектару ласа,
Робить вихиляси
Забриніла бджілка
І смоктати стала з квіточки нектар, –
Видно в пелюстинках
Лиш комахи спинку
Золотисто-сіру, як погаслий жар.
До нектару ласа,
Робить вихиляси
2024.05.21
04:06
Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.
Нове замінить на новітнє,
Неначе блискавка у квітні.
Коли бажання заповітні
Прикрасить римами поет,
Неначе блискавка у квітні,
Розколе тишу тріолет.
Нове замінить на новітнє,
Неначе блискавка у квітні.
Коли бажання заповітні
Прикрасить римами поет,
Неначе блискавка у квітні,
2024.05.21
00:02
Ні, «любов» - заслабке те слівце, як на мене.
Я тобою живу, а не просто люблю.
Чоловік – то чисельник, а жінка – знаменник
Апріорі ніколи не рівний нулю.
Та обов’язок цей - хоч чогось бути вартим -
Із тобою приємність, але не тягар.
Жили рвуть,
Я тобою живу, а не просто люблю.
Чоловік – то чисельник, а жінка – знаменник
Апріорі ніколи не рівний нулю.
Та обов’язок цей - хоч чогось бути вартим -
Із тобою приємність, але не тягар.
Жили рвуть,
2024.05.20
20:34
Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
2024.05.20
20:34
Прозорий метелик засинає на осонні її плеча
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
І годинник стрекоче мов бабка між стрілками очерету,
І вітер в кімнату завіявшись не втече,
Торкнеться стегна, мов підкреслить свою безпредметність.
Наче все, що було тільки слів невагомість пливка,
Наче д
2024.05.20
19:15
Підбитий у відльоті птах.
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
2024.05.20
13:30
Вплетись у пам'ять чорною стрічкою.
Чи на землі нам щастя ще буде?
Січень ув очі жбурляє січкою,
але не милішим був і грудень.
Ми повизбируєм снігу перлини,
платтячко буде доні на свято,
час відрахує останні години,
їх лишається геть небагато.
Чи на землі нам щастя ще буде?
Січень ув очі жбурляє січкою,
але не милішим був і грудень.
Ми повизбируєм снігу перлини,
платтячко буде доні на свято,
час відрахує останні години,
їх лишається геть небагато.
2024.05.20
12:53
В моєму лобі кублиться печаль,
Обарвлена у перегар поезій.
Сатира в гузно заганя меча,
Аж крапле кров із геть тупого леза.
А я ж чекав не вави, а "Ура!",
Щоб оплески мого вмивали писка!
Але Сушко - упир-сисун, мара,
Обарвлена у перегар поезій.
Сатира в гузно заганя меча,
Аж крапле кров із геть тупого леза.
А я ж чекав не вави, а "Ура!",
Щоб оплески мого вмивали писка!
Але Сушко - упир-сисун, мара,
2024.05.20
12:46
Святині зруйновані житимуть в наших серцях,
Неторкано-чистими лишаться розум і віра.
Лиш праведний гнів не засліплює око борця,
Лиш ненависть щира несхибно приборкує звіра.
Настала хвилина, коли не вбачається гріх
У тім, щоб у Бога просити для воро
Неторкано-чистими лишаться розум і віра.
Лиш праведний гнів не засліплює око борця,
Лиш ненависть щира несхибно приборкує звіра.
Настала хвилина, коли не вбачається гріх
У тім, щоб у Бога просити для воро
2024.05.20
11:46
Над соколом небо безкрає,
Під крилами - море Чорне,
Міць люту і непокорну
У погляді й ніч не сховає:
- Мій волею сповнений простір -
Безмежністю створений храм.
Свободою споєний вдосталь,
Під крилами - море Чорне,
Міць люту і непокорну
У погляді й ніч не сховає:
- Мій волею сповнений простір -
Безмежністю створений храм.
Свободою споєний вдосталь,
2024.05.20
10:29
Лицедій
Всі свої шістнадцять збІрок
написав російською наче,
а після того зробив свій вирок:
мова ця - свинособача.
Автор: Юрко Дар
Всі свої шістнадцять збІрок
написав російською наче,
а після того зробив свій вирок:
мова ця - свинособача.
Автор: Юрко Дар
2024.05.20
09:48
Запроданець – то не пусті слова,
приємно часом підлість учинити!
Так обертом колує голова,
що лише б не злетіти із орбіти…
Перевертень… Які страшні слова!
Яка тонка метафора і образ…
Чи зрада – невід’ємна складова,
приємно часом підлість учинити!
Так обертом колує голова,
що лише б не злетіти із орбіти…
Перевертень… Які страшні слова!
Яка тонка метафора і образ…
Чи зрада – невід’ємна складова,
2024.05.20
05:12
Віком ослаблена пам'ять
Зраджує нині мені, -
Плутаю дати з місцями,
Змішую ночі та дні.
Вже пригадати несила
Часу подій і розмов, -
Стан - мов позбавивсь вудила
В товщі води риболов.
Зраджує нині мені, -
Плутаю дати з місцями,
Змішую ночі та дні.
Вже пригадати несила
Часу подій і розмов, -
Стан - мов позбавивсь вудила
В товщі води риболов.
2024.05.20
01:53
Московська зараза гидка і брутальна,
Страшна і живуча, мов курва вокзальна,
Затьмарює мізки, засмічує душі
І смородом трупним, як зашморгом душить.
Немає рятунку, не буде пощади,
Допоки болотні біснуються гади,
Допоки не вибиті свинособаки,
Страшна і живуча, мов курва вокзальна,
Затьмарює мізки, засмічує душі
І смородом трупним, як зашморгом душить.
Немає рятунку, не буде пощади,
Допоки болотні біснуються гади,
Допоки не вибиті свинособаки,
2024.05.20
00:49
Сидить смердючий малорос
І вкрився клятим триколором.
Своїм римованим набором
Виконує словесний крос.
Рядочки пише кровосос
Та радість називає горем.
Сидить смердючий малорос
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І вкрився клятим триколором.
Своїм римованим набором
Виконує словесний крос.
Рядочки пише кровосос
Та радість називає горем.
Сидить смердючий малорос
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віктор Максимчук (1963) /
Рецензії
РЕФЛЕКСІЇ ДО ПОЕЗІЙ “КУЄ ЛІТА ЗОЗУЛЯ”
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
РЕФЛЕКСІЇ ДО ПОЕЗІЙ “КУЄ ЛІТА ЗОЗУЛЯ”
Іван ГРИШИН-ГРИЩУК,
письменник
РЕФЛЕКСІЇ ДО ПОЕЗІЙ “КУЄ ЛІТА ЗОЗУЛЯ”
(Журнал «Німчич» № 3 (4) – 2006 р., стор. 179;)
Актуальність збірки поезій “Кує літа зозуля” Віктора Максимчука насамперед відзначається тим, що вже перший вірш книжки “Рідна Україна” як рефрен стверджує, що “...стаємо на ноги, /І погляд наш / спрямований туди,/Де пролягла омріяна дорога”. Прості й заземлені слова засвідчують виразний сенс поетичного спектру автора, для якого ота “омріяна дорога” два десятиріччя тому могла б закінчитися Гулагом. А тим не менш патріотичне ставлення митця до Вітчизни цілком співзвучне з нині загальноприйнятою основою антропософської концепції, до якої поет дійшов завдяки власному досвіду під час антракту між епохами.
За художнім рівнем збірка нерівна, але імпонує постійною роботою митця над словом, пошуком власної поетичної мови, а ще й відчуттям на рівні больового синдрому “малої батьківщини”, де “обрії нам близькі і строкаті”, де “спливають на хвилях пісні Черемошу”, “рахманна синь Карпат” і - “Хата батьківська”. Автор ніби навмисне суворо обмежує свій світ, уважно обминаючи високу “поетикальність” з одного боку, а з другого - відомі історичні та політичні теми. Прості, не завжди добірні рими і метафори становлять лексичний корпус тексту, щоб у такий спосіб віднайти таємничість звичайного - звичайність слів, звичайність переживань, звичайність подій, звичайність предметів. Таке принаймні відчуття залишається при читанні перших поезій збірки “Кує літа зозуля”.
Другий розділ книжки під заголовком “Родинне коло” присвячений інтимові. Умовно кажучи, епізодам з власного життя-буття митця, які справили на нього незабутнє враження. Можливо, ті пам’ятні дні або й роки, які ми всі переживали - зростання й змужніння, перша любов та першовитоки пізнання сенсу життя. Про це, до речі, засвідчує художній простір поета. Вдаючись до по трактування “недоступної висоти святого трону” з лірики давньогрецької поетеси Сапфо та інструментальних мелодій Еніо Марікконе, сповнених злету над землею; звідки, як пише В. Максимчук, “бачу сині Карпати, /Світло неба у хмарах, /Та ялинові шати/І калиновий спалах”. Йдеться про вірші “Під мелодії дивні”, “Муза”, “Новорічний тост”, “Перша любов”, “Повернення додому”, “Твоє життя”. Читаючи їх, відчуваєш, як спадає щоденна метушня, віддаляється дошкульний голос, розчиняється марнота марнот. Натомість з’являється щось важливіше, чого не виштовхнути з цупкої пам’яті, не згасити в підсвідомій незбутності.
Не замкнений у межах власної біографії та подій часу, поет не цурається оспівування природи, чарів лісу, сонця, дощу, вітру, води. Вони не сприймаються як певні константи, бо постійно рухаються, змінюються, перевтілюються в пластичні образи, викликають незвичайні асоціації. Однак це окрема тема, яка потребує всебічного висвітлення. Я ж торкнувся її лише у зв’язку із загадкою нашого життя, в якому діяльність та вигадки не раз міняються місцями або й щільно переплітаються, що їх не розрізнити.
Насторожує схематичність розділу “Пам’ять”. Він дуже короткий, містить у собі лише три вірші. За змістом вони не такі вже й важливі, щоб удостоїтися запам’ятовування, закріплення зображуваного і відтворення в мозку людини того, що було в її минулому досвіді, тобто в пам’яті. Для автора це може й доречно, але читача не зворушує, бо всяка подія, пережита митцем у замкненому світі, не завжди виходить у відкритий простір читача, особливо в подальших перепитіях нашої фантасмагоричної доби.
Інакше сприймаються вірші двох наступних розділів - “Посвята” і “Роздуми”, в одному з яких автор збірки, присвячуючи вірш “Князь роси” відомому поетові Тарасові Мельничуку, свідомо вкраплює у свій текст його метафоричний вислів “Мене сьогодні точить самота, /Мене ніщо сьогодні не береться”, - тим самим акцентує суперечливість мотивів індивідуальної психології, посилює ліризм власних поезій, зокрема “Час летить”, “Прості речі”, Тобі сьогодні тридцять три” тощо. У ґрунті речі вони дають привід нам “Блукати в білих заметілях, /Там, де берези і тополі”. Оригінальна наративна форма підстьобує ліричного героя, а може й самого автора до гонитви за примарними ілюзіями: “Доторкнувсь до весни, Повернувсь - уже осінь”. Ось і весь екзистенційний сенс.
Але цим обмежуватися не варто. Перечитуючи збірку поезій Віктора Максимчука, мимоволі натрапляєш на роздуми поета про вічно живу доброту, одвічну надію, щиру теплоту, безсмертну красу і, що, дуже важливо, совість, якою споконвіку крутять, як циган сонцем. А ще - про минулих сорок літ, що проминули в житті поета, гірку опалу, печаль душі та одвічну надію на тепло, якого так бракує нам усім, смуток за добром, за сонячним світлом і вірою в святая святих - Батьківщину, не як у банальне поняття в свідомості невільної людини, а як господаря, власника своєї Хати. Автор не цурається побіжно мовити про події сьогодення - волю народу, виголошену на майдані Незалежності, де, за словами поета, дихає живий клич “піднімайся із колін, /Хай випрямляться спини”. Хіба це не співзвучне: “Разом нас багато, Нас не подолати”?
На перший погляд, мовлячи устами поета, “слова течуть, /Їх стільки протекло...”, що, здається, “...в підсумку /Вірші стають травою, /Узбіччям біля дороги, /Або хмаркою /Над головою”, де будь-яка метушня перетворюється на суперечки з піною в роті: /У чому витоки зла, /У чому вона - краса?” Для пуританина ця фраза може здатися звичайнісінькою балаканиною.
Однак це далеко не так для того, хто відчуває мову. І не варто вишукувати аналогії тичинівсько–антоничевого архетипу світотворчого міфу щодо перетікання природи в людину і навпаки. Так само не варто виходити з довколишнього безуму соціальної дійсності, хоч цей світ, без перебільшення, для поета був не менше, а набагато трагічніший захланних і ще далеко не без згубних викривлень задзеркаль “благословенних” і “гротескно-оскалених” гримас бананово-державних останніх 10 - 15 літ.
На цій оптимістичній ноті, власне кажучи, і завершу свої рефлексії щодо поезій книжки “Кує літа зозуля” Віктора Максимчука звісно, поминувши ряд істотних моментів. Висловлюю свою надію і віру в творчу інтуїцію і ще далеко не вичерпані світотворчі можливості поета, який молодшим за нього показав, як і якою ціною можна БУТИ поетом у наш непересічний час.
письменник
РЕФЛЕКСІЇ ДО ПОЕЗІЙ “КУЄ ЛІТА ЗОЗУЛЯ”
(Журнал «Німчич» № 3 (4) – 2006 р., стор. 179;)
Актуальність збірки поезій “Кує літа зозуля” Віктора Максимчука насамперед відзначається тим, що вже перший вірш книжки “Рідна Україна” як рефрен стверджує, що “...стаємо на ноги, /І погляд наш / спрямований туди,/Де пролягла омріяна дорога”. Прості й заземлені слова засвідчують виразний сенс поетичного спектру автора, для якого ота “омріяна дорога” два десятиріччя тому могла б закінчитися Гулагом. А тим не менш патріотичне ставлення митця до Вітчизни цілком співзвучне з нині загальноприйнятою основою антропософської концепції, до якої поет дійшов завдяки власному досвіду під час антракту між епохами.
За художнім рівнем збірка нерівна, але імпонує постійною роботою митця над словом, пошуком власної поетичної мови, а ще й відчуттям на рівні больового синдрому “малої батьківщини”, де “обрії нам близькі і строкаті”, де “спливають на хвилях пісні Черемошу”, “рахманна синь Карпат” і - “Хата батьківська”. Автор ніби навмисне суворо обмежує свій світ, уважно обминаючи високу “поетикальність” з одного боку, а з другого - відомі історичні та політичні теми. Прості, не завжди добірні рими і метафори становлять лексичний корпус тексту, щоб у такий спосіб віднайти таємничість звичайного - звичайність слів, звичайність переживань, звичайність подій, звичайність предметів. Таке принаймні відчуття залишається при читанні перших поезій збірки “Кує літа зозуля”.
Другий розділ книжки під заголовком “Родинне коло” присвячений інтимові. Умовно кажучи, епізодам з власного життя-буття митця, які справили на нього незабутнє враження. Можливо, ті пам’ятні дні або й роки, які ми всі переживали - зростання й змужніння, перша любов та першовитоки пізнання сенсу життя. Про це, до речі, засвідчує художній простір поета. Вдаючись до по трактування “недоступної висоти святого трону” з лірики давньогрецької поетеси Сапфо та інструментальних мелодій Еніо Марікконе, сповнених злету над землею; звідки, як пише В. Максимчук, “бачу сині Карпати, /Світло неба у хмарах, /Та ялинові шати/І калиновий спалах”. Йдеться про вірші “Під мелодії дивні”, “Муза”, “Новорічний тост”, “Перша любов”, “Повернення додому”, “Твоє життя”. Читаючи їх, відчуваєш, як спадає щоденна метушня, віддаляється дошкульний голос, розчиняється марнота марнот. Натомість з’являється щось важливіше, чого не виштовхнути з цупкої пам’яті, не згасити в підсвідомій незбутності.
Не замкнений у межах власної біографії та подій часу, поет не цурається оспівування природи, чарів лісу, сонця, дощу, вітру, води. Вони не сприймаються як певні константи, бо постійно рухаються, змінюються, перевтілюються в пластичні образи, викликають незвичайні асоціації. Однак це окрема тема, яка потребує всебічного висвітлення. Я ж торкнувся її лише у зв’язку із загадкою нашого життя, в якому діяльність та вигадки не раз міняються місцями або й щільно переплітаються, що їх не розрізнити.
Насторожує схематичність розділу “Пам’ять”. Він дуже короткий, містить у собі лише три вірші. За змістом вони не такі вже й важливі, щоб удостоїтися запам’ятовування, закріплення зображуваного і відтворення в мозку людини того, що було в її минулому досвіді, тобто в пам’яті. Для автора це може й доречно, але читача не зворушує, бо всяка подія, пережита митцем у замкненому світі, не завжди виходить у відкритий простір читача, особливо в подальших перепитіях нашої фантасмагоричної доби.
Інакше сприймаються вірші двох наступних розділів - “Посвята” і “Роздуми”, в одному з яких автор збірки, присвячуючи вірш “Князь роси” відомому поетові Тарасові Мельничуку, свідомо вкраплює у свій текст його метафоричний вислів “Мене сьогодні точить самота, /Мене ніщо сьогодні не береться”, - тим самим акцентує суперечливість мотивів індивідуальної психології, посилює ліризм власних поезій, зокрема “Час летить”, “Прості речі”, Тобі сьогодні тридцять три” тощо. У ґрунті речі вони дають привід нам “Блукати в білих заметілях, /Там, де берези і тополі”. Оригінальна наративна форма підстьобує ліричного героя, а може й самого автора до гонитви за примарними ілюзіями: “Доторкнувсь до весни, Повернувсь - уже осінь”. Ось і весь екзистенційний сенс.
Але цим обмежуватися не варто. Перечитуючи збірку поезій Віктора Максимчука, мимоволі натрапляєш на роздуми поета про вічно живу доброту, одвічну надію, щиру теплоту, безсмертну красу і, що, дуже важливо, совість, якою споконвіку крутять, як циган сонцем. А ще - про минулих сорок літ, що проминули в житті поета, гірку опалу, печаль душі та одвічну надію на тепло, якого так бракує нам усім, смуток за добром, за сонячним світлом і вірою в святая святих - Батьківщину, не як у банальне поняття в свідомості невільної людини, а як господаря, власника своєї Хати. Автор не цурається побіжно мовити про події сьогодення - волю народу, виголошену на майдані Незалежності, де, за словами поета, дихає живий клич “піднімайся із колін, /Хай випрямляться спини”. Хіба це не співзвучне: “Разом нас багато, Нас не подолати”?
На перший погляд, мовлячи устами поета, “слова течуть, /Їх стільки протекло...”, що, здається, “...в підсумку /Вірші стають травою, /Узбіччям біля дороги, /Або хмаркою /Над головою”, де будь-яка метушня перетворюється на суперечки з піною в роті: /У чому витоки зла, /У чому вона - краса?” Для пуританина ця фраза може здатися звичайнісінькою балаканиною.
Однак це далеко не так для того, хто відчуває мову. І не варто вишукувати аналогії тичинівсько–антоничевого архетипу світотворчого міфу щодо перетікання природи в людину і навпаки. Так само не варто виходити з довколишнього безуму соціальної дійсності, хоч цей світ, без перебільшення, для поета був не менше, а набагато трагічніший захланних і ще далеко не без згубних викривлень задзеркаль “благословенних” і “гротескно-оскалених” гримас бананово-державних останніх 10 - 15 літ.
На цій оптимістичній ноті, власне кажучи, і завершу свої рефлексії щодо поезій книжки “Кує літа зозуля” Віктора Максимчука звісно, поминувши ряд істотних моментів. Висловлюю свою надію і віру в творчу інтуїцію і ще далеко не вичерпані світотворчі можливості поета, який молодшим за нього показав, як і якою ціною можна БУТИ поетом у наш непересічний час.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію