ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.29
07:50
Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
2024.04.29
07:39
Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
2024.04.29
05:28
Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
2024.04.28
23:06
Наприкінці двадцятого сторіччя,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
2024.04.28
18:08
То не смоги встелились горами,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,
облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
2024.04.28
18:06
Станули сніги
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
Зима закінчилася
Дні усе довші
Весна настала
Пташиний спів лунає
Сонечко гріє
2024.04.28
16:44
Почуй холодну, люба, вічність –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
2024.04.28
16:25
Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку д
2024.04.28
16:23
Після травня наступає червень,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.
***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
2024.04.28
14:16
У священному гаю на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.
І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
2024.04.28
08:30
Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
2024.04.28
08:15
Я – таке… чи comme ci, чи comme a. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
2024.04.28
07:35
Подивися у очі мої, та невже ти
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.
Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весн
2024.04.28
05:40
Спіймав під вечір окунів
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
2024.04.27
10:19
Для чого ти дивишся на сонце у якому не має тепла,
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
2024.04.27
09:25
Понівечена хата край села,
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Леся Романчук (1961) /
Критика | Аналітика
Умереживі мережі
Інтернетна повість
Стук-стук… Поїзд. Це ритмічне гойда-гойда і стукотіння помалу-поволі перетворюється на люленьки-люлі-колись-колись-колисанко.
Стук-стук і гойда-да, ледь перерване на люлі-люлі, несе мене до нової книги. Якщо хтось читає ці рядки, значить, – сталося, відбулося.
Моя дивна книжечка, де все буде від Я.
Злякалася. Як добре було ховатися за спину Софії, списувати на неї всі свої чудернацькі вибрики та пригоди, прикривати авторською вигадкою та творчим задумом вихватки її нібито характеру, а насправді – свої власні.
Звикла прикидатися нею і ховатися за чужі плечі. Десятки, чи вже й сотні образів, облич, характерів, звичок…
Тут усе буде не так. Усе по-справжньому, документально, без вигадок. Хіба із власними роздумами. Все буде чесно – імена, явки, паролі, на тому граничному градусі щирості, який мені вдасться упіймати.
У мереживі мережі.
У мереживі міражів.
У нетрях Нету.
У мережанім царстві масок, примружених очей, несправжніх імен. Там усе має свою назву – чужу коротку, красиву, незрозумілу – нік, лінк, логін, браузер, акаунт, байт, піксель, йоксель-моксель… Там усе не наше, усе молоде, як, власне, й само мереживо.
Туди залітають випадково, а затримуються надовго. Що тримає? Ким почуваєшся тут, у просторі етеру, якого начебто й немає, та він цілком реальний, який не можна помацати, та він є, який всюди – і ніде. Ким почуваєшся? Мухою? Павуком?
І чому це я одразу про членистоногих?
Обидві ролі почесні. Обидва персонажі активні й позитивні. І жоден з них – не жертва.
Ким почувалася Соф… ким почувалася я?
О, як легко ви фантазувати почуття вигаданої героїні, і як майже неможливо до ладу описати власні!
Я почувалася більше мухою. Зовсім маленькою. Дрозофілою. Відчувала, що потрапила кудись не туди. Боялася ворухнути лапкою, щоб не привернути до себе увагу… не павука, павуки у Неті добрі, їм важливо, щоб у сітці борсалося якомога більше мух. Павуки підтримують та заохочують. Якщо хтось і небезпечний, то це хіба інші мухи та всіляка членистонога чисть і нечисть, що борсається, чигає, плете, виплітає чи переплітає своє власне, а чи й чуже павутиння, смикає за ниточки, турбуючи й ваблячи, шукає пари чи самотніх розваг, намагається дошкулити ближньому та винищити власну особистість, демонструючи якомогадуж її непересічність, водночас унікчемлюючи членистоногих іншої породи, виду, статі, віку, уподобань аж до політичних включно.
Мереживо мережі замережує надійно. Приклеївся – і пропав. І муха-дрозофіла, і комарик із кошмариками, і коник - у гречку стрибунець, і прозорокрила візерунчаста бабка-повитуха, і твердокрилий жук-рогань, опинившись в одному мереживі, поєднуються одними, липучими, немов липневий день, ниточками, які не розплетеш, хіба розрубаєш.
А чи зауважив читач, як хитро авторка «зістрибнула» з підніжки трамваю «Про себе» і прикрилася мухами, павуками й комариками купно із бабками й жуками?
А де ж воно оте – про себе?
А було так. Історія почалася на Різдво. А скінчилася на Купала.
Від однієї ночі чарів – до іншої.
На Різдво трапляються дива? Безумовно.
Оскільки у таке велике свято працювати негоже, а зануритися у світ прекрасного й високого – саме час, то сталося таке: я набрала у рядку пошуку «Google» ім’я людини, яку маю за приклад пошуку творчого, каторжної, без перебільшення каторжної праці в ім’я мистецтва, людини, що заради творчості відмовилася від особистого життя, творила, знаходила, ставила надзавдання – воістину титанічні, а «Та ніхто ж досі цього не робив!» ставало не стоп-сигналом, а спонукою: «Ніхто? То зроблю я!» Так зі спотвореної ударом невмілого майстра німої мармурової брили постав Давид, неперевершений у своїй античній гармонійності, грандіозні фрески Сікстинської капели, неперевершені, живі та бездоганні могутністю руху тіл та реальністю почуттів, монументальний купол собору Святого Петра, неперевершений у величі та святості. Не перевершений. Неперевершений!
Тричі неперевершений, геній скульптури, живопису, архітектури, він писав іще й вірші. І вважав себе поетом-невдахою. Слово виявилося твердішим за мармур, і ніяк не хотіло підкоритися перу генія. Критика того часу не визнавала Мікеланджело поетом – не рядки, а брили, не слова, а камені! Так, кожен рядок був повен думки, але ж форма, форма! Не лягали камені і брили у витонченість сонетів, терцин, навіть канцон! А може, все було навпаки? Може, це і був отой прорив у майбутнє, якого не могли побачити й відчути навіть творці Відродження? Є краса й у дикому камені – «pietra dura”.
Ой, та куди ж це мене понесло? Про Мікеланджело, як про кожного з тих, кого люблю, можу говорити нескінченно, та не час і не місце.
Безліч матеріалу в Інтернеті дає можливість шукати, читати, слухати, насолоджуватися, відкривати незнане навіть про давно відоме. Набираю у рядку пошуку оте «Мікеланджело». Скульптури… Фрески… І враз…
«Той, хто в мистецтві пізнав лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті»
Ліна Костенко.
Перечитала знайомі рядки. Ще раз. Подивувалася спільності відчуттів двох геніїв, розділених половиною тисячоліття. І аж потім роздивилася, куди потрапила. Якась рамочка, всілякі віконечка. Вгорі – назва. Сайт «Поетичні Майстерні», Львів.
Агов, та тут не лише читають, а й оцінюють! Шкала семибальна: дуже погано, просто погано, добре – це 4, гарно – 5, дуже гарно – 5,5, прекрасно – 6, геніально – 7.
Ану, де моя миша? Як би ви собі гадали, на яку оцінку заслуговує геніальний твір геніальної авторки про світового генія? Натискаю на віконечко 7, а мені червоненьким: «Панунцю, чи не були б Ви такі ласкаві увійти до системи зареєстрованим користувачем? Мало вас отут бігає з емоціями, а справа серйозна!» Ну, оскільки все так серйозно, зачекаємо. За той час роздивимося, що воно за місце.
Роздивлялася аж до Водохреща. А там якась нечисть, що сидить у воді, такі спонукала. Увійшла. Зареєструвалася. Сказати, скільки разів каялася потім?
Втім, крок зроблено. Хіба Софія хоч раз визнала свою помилку? Хоч раз нензала і нарікала? То чому ж авторка має виглядати слабшою за власноруч створену героїню?
Отож, крок зроблено. Але й цього недостатньо. Щоб поставити таку високу оцінку, треба почитати правила оцінювання, та ще й написати коментар. А що сіє значить? Як онеє дійство вершити? Довелося погуляти по сторінках, почитати, глянути, що люди пишуть, які оцінки ставлять, як їх аргументують. Начиталася. Зачепилася.
Можливо, далі буде. ?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Умереживі мережі
Інтернетна повість
Стук-стук… Поїзд. Це ритмічне гойда-гойда і стукотіння помалу-поволі перетворюється на люленьки-люлі-колись-колись-колисанко.
Стук-стук і гойда-да, ледь перерване на люлі-люлі, несе мене до нової книги. Якщо хтось читає ці рядки, значить, – сталося, відбулося.
Моя дивна книжечка, де все буде від Я.
Злякалася. Як добре було ховатися за спину Софії, списувати на неї всі свої чудернацькі вибрики та пригоди, прикривати авторською вигадкою та творчим задумом вихватки її нібито характеру, а насправді – свої власні.
Звикла прикидатися нею і ховатися за чужі плечі. Десятки, чи вже й сотні образів, облич, характерів, звичок…
Тут усе буде не так. Усе по-справжньому, документально, без вигадок. Хіба із власними роздумами. Все буде чесно – імена, явки, паролі, на тому граничному градусі щирості, який мені вдасться упіймати.
У мереживі мережі.
У мереживі міражів.
У нетрях Нету.
У мережанім царстві масок, примружених очей, несправжніх імен. Там усе має свою назву – чужу коротку, красиву, незрозумілу – нік, лінк, логін, браузер, акаунт, байт, піксель, йоксель-моксель… Там усе не наше, усе молоде, як, власне, й само мереживо.
Туди залітають випадково, а затримуються надовго. Що тримає? Ким почуваєшся тут, у просторі етеру, якого начебто й немає, та він цілком реальний, який не можна помацати, та він є, який всюди – і ніде. Ким почуваєшся? Мухою? Павуком?
І чому це я одразу про членистоногих?
Обидві ролі почесні. Обидва персонажі активні й позитивні. І жоден з них – не жертва.
Ким почувалася Соф… ким почувалася я?
О, як легко ви фантазувати почуття вигаданої героїні, і як майже неможливо до ладу описати власні!
Я почувалася більше мухою. Зовсім маленькою. Дрозофілою. Відчувала, що потрапила кудись не туди. Боялася ворухнути лапкою, щоб не привернути до себе увагу… не павука, павуки у Неті добрі, їм важливо, щоб у сітці борсалося якомога більше мух. Павуки підтримують та заохочують. Якщо хтось і небезпечний, то це хіба інші мухи та всіляка членистонога чисть і нечисть, що борсається, чигає, плете, виплітає чи переплітає своє власне, а чи й чуже павутиння, смикає за ниточки, турбуючи й ваблячи, шукає пари чи самотніх розваг, намагається дошкулити ближньому та винищити власну особистість, демонструючи якомогадуж її непересічність, водночас унікчемлюючи членистоногих іншої породи, виду, статі, віку, уподобань аж до політичних включно.
Мереживо мережі замережує надійно. Приклеївся – і пропав. І муха-дрозофіла, і комарик із кошмариками, і коник - у гречку стрибунець, і прозорокрила візерунчаста бабка-повитуха, і твердокрилий жук-рогань, опинившись в одному мереживі, поєднуються одними, липучими, немов липневий день, ниточками, які не розплетеш, хіба розрубаєш.
А чи зауважив читач, як хитро авторка «зістрибнула» з підніжки трамваю «Про себе» і прикрилася мухами, павуками й комариками купно із бабками й жуками?
А де ж воно оте – про себе?
А було так. Історія почалася на Різдво. А скінчилася на Купала.
Від однієї ночі чарів – до іншої.
На Різдво трапляються дива? Безумовно.
Оскільки у таке велике свято працювати негоже, а зануритися у світ прекрасного й високого – саме час, то сталося таке: я набрала у рядку пошуку «Google» ім’я людини, яку маю за приклад пошуку творчого, каторжної, без перебільшення каторжної праці в ім’я мистецтва, людини, що заради творчості відмовилася від особистого життя, творила, знаходила, ставила надзавдання – воістину титанічні, а «Та ніхто ж досі цього не робив!» ставало не стоп-сигналом, а спонукою: «Ніхто? То зроблю я!» Так зі спотвореної ударом невмілого майстра німої мармурової брили постав Давид, неперевершений у своїй античній гармонійності, грандіозні фрески Сікстинської капели, неперевершені, живі та бездоганні могутністю руху тіл та реальністю почуттів, монументальний купол собору Святого Петра, неперевершений у величі та святості. Не перевершений. Неперевершений!
Тричі неперевершений, геній скульптури, живопису, архітектури, він писав іще й вірші. І вважав себе поетом-невдахою. Слово виявилося твердішим за мармур, і ніяк не хотіло підкоритися перу генія. Критика того часу не визнавала Мікеланджело поетом – не рядки, а брили, не слова, а камені! Так, кожен рядок був повен думки, але ж форма, форма! Не лягали камені і брили у витонченість сонетів, терцин, навіть канцон! А може, все було навпаки? Може, це і був отой прорив у майбутнє, якого не могли побачити й відчути навіть творці Відродження? Є краса й у дикому камені – «pietra dura”.
Ой, та куди ж це мене понесло? Про Мікеланджело, як про кожного з тих, кого люблю, можу говорити нескінченно, та не час і не місце.
Безліч матеріалу в Інтернеті дає можливість шукати, читати, слухати, насолоджуватися, відкривати незнане навіть про давно відоме. Набираю у рядку пошуку оте «Мікеланджело». Скульптури… Фрески… І враз…
«Той, хто в мистецтві пізнав лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті»
Ліна Костенко.
Перечитала знайомі рядки. Ще раз. Подивувалася спільності відчуттів двох геніїв, розділених половиною тисячоліття. І аж потім роздивилася, куди потрапила. Якась рамочка, всілякі віконечка. Вгорі – назва. Сайт «Поетичні Майстерні», Львів.
Агов, та тут не лише читають, а й оцінюють! Шкала семибальна: дуже погано, просто погано, добре – це 4, гарно – 5, дуже гарно – 5,5, прекрасно – 6, геніально – 7.
Ану, де моя миша? Як би ви собі гадали, на яку оцінку заслуговує геніальний твір геніальної авторки про світового генія? Натискаю на віконечко 7, а мені червоненьким: «Панунцю, чи не були б Ви такі ласкаві увійти до системи зареєстрованим користувачем? Мало вас отут бігає з емоціями, а справа серйозна!» Ну, оскільки все так серйозно, зачекаємо. За той час роздивимося, що воно за місце.
Роздивлялася аж до Водохреща. А там якась нечисть, що сидить у воді, такі спонукала. Увійшла. Зареєструвалася. Сказати, скільки разів каялася потім?
Втім, крок зроблено. Хіба Софія хоч раз визнала свою помилку? Хоч раз нензала і нарікала? То чому ж авторка має виглядати слабшою за власноруч створену героїню?
Отож, крок зроблено. Але й цього недостатньо. Щоб поставити таку високу оцінку, треба почитати правила оцінювання, та ще й написати коментар. А що сіє значить? Як онеє дійство вершити? Довелося погуляти по сторінках, почитати, глянути, що люди пишуть, які оцінки ставлять, як їх аргументують. Начиталася. Зачепилася.
Можливо, далі буде. ?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію