ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.03.12
2020.02.03
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Корнієнко (1960) /
Поеми
ЖЕНИХИ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЖЕНИХИ
«Пси, безсоромні! Й не марилось вам, що додому з під Трої
я повернусь коли-небудь, і можна – мій дім грабувати,
царствену жінку мою мов рабиню схиляти до шлюбного ложа?»
Одисей
I
Божественний сліпий Гомер
на всі часи, Землі всієї,
з життя реалій і химер
зліпив велику «Одіссею».
Скульптура розуму жива,
Театр – серцю, празник – оку!
Віки пожовкли, як трава,
та «Одіссея» – все нівроку!
І ми п’ємо, п’ємо, п’ємо…
Із невичерпної криниці
задурно мудрість беремо.
Уяви розкошує птиця
по тих рядках і між рядків,
видзьобує перлини-зерна.
І той – з породи диваків,
хто до криниці не заверне
зі шляху битого життя
(тепер уже від автобану)
в чарівний гай пригод, звитяг,
в тінь Патріарха всіх платанів.
І там, самотній Демодок
самотність гостя не порушить,
лише подасть води ковток
і переллє у ліру душу.
…Та все минається, гай-гай!
Дивак уже, хто завертає
під той платан в чарівний гай…
Бо, «се і те» й «часу немає».
Мчать автобанами ділки
повз дивовижу гомеричну:
«Яким кінцем, оті байки,
до дня практичного дотичні?
Архаїка, вчорашній день!»
Сова Афіни не віщує
писарчукам бридких пісень,
і Котляревського не чують:
яка-кому готова мста
за цей бік аркуша – по той бік…
Мені ж, архаїка – свята,
своя й всесвітня до вподоби.
Сучасніша від DVD,
практичніша від банкоматів…
Вже й причепились: «доведи!» –
давно готовий доказ дати.
Пряму провести паралель
між днем прадавнім і новітнім,
щоб Алкіноїв корабель
прибув під Київ передсвітній.
Та для початку нагадать
сюжетний мент із «Одіссеї»
дозвольте тим, кому читать
облом Гомера: «теє-сеє…»
А щоб зв’язати до ладу,
на всі кінці навести ясність:
минуле ямбом поведу,
гекзаметром візьму сучасність.
II
До Пенелопи на подвір’я,
вчорашні знову – женихи!
І вже з гусей кружляє пір’я,
і точаться ножі лихі
на переярі поросятка,
і на биків, і на овець…
Ітака димом вся просякла,
Олімп закопчений увесь.
Рокоче Фемієва ліра,
гуляє-бенкетує знать,
по лікті вимастившись жиром,
вином залившись. Не впізнать
вже показного благородства –
явило істину вино!
Схопились женихи боротись
за Одисеєве майно,
немов кентаври ті, циклопи
(про що і Фемій тут співа).
І нудить світом Пенелопа –
ні наречена, ні вдова.
Лиш зійде Еос, мов причинна,
весь день весільний саван тче,
і вже йдучи на опочинок,
до нитки все те розсуче.
«Де ти, коханий Одисею?
Не вільна бути вже сама.
Грабується твоя оселя,
і рівного тобі – нема.
Та де там рівного! Убогі,
ошатно вдягнені людці,
знеславили твої пороги
пустопорожні монологи,
і душі – мляві каганці.
Моє ти, Сонце мандрівниче,
Ітака вся лежить в пітьмі…
Ось, чуєш? Телемах твій кличе
крізь сон важкий: «О, батьку, мі-і-і…й»
Пресвітла вічності, майстрине!
Трудів натхненнице свята,
передовий боєць нестримний,
Афіно, Діво золота, –
правителя, митця і мужа
врятуй, Ерґано, від біди,
і женихів тих, осоружних
від його дому одведи!»
III
Еос весела колись за Дніпром-Борисфеном вставала,
довго у водах священних купалась Зоря світанкова.
Нині ж, на купіль закаляну людом лиш журно погляне,
в села сердешні, пихливі міста зазирне, спохмурніє.
Тяжко Зорі споглядать України глибоку руїну,
бачити села правічні, що йдуть в небуття бур’янове.
Боязно кишел нічних, румовищ і людського падіння
мрійно-рожевим серпанком душі доторкатись у місті.
Трудно і довго з Морфеєм прощається Київ, країна.
Для шахраїв різномастих, грабіжників – слушна година.
Сталось! За довгі віки просвітилась Зоря розокрила,
Сонця кохана сестра вічноюна – на мить прозирнула.
Їй Україна Майданом крізь сон посміхнулась, згадавши,
певно, общинне своє, вічове, сонцелике, билинне,
древнє – іще до «розп’яття», до букви, до «Руської правди».
Скіфським своїм, майданецьким, мезенським, первісним, господнім
людом – вільготним, палким, життєлюбним, сердечно-промінним
серед зимової стужі крізь сон Україна всміхнулась.
Чи не віщує той сон окрай-ночі у передсвітанні –
Дух предковічний із вирію лине додому світами?
І наростає двобій світла з мороком ночі-примари!
В кожній людині – двобій, та не кожному світло до серця.
«Так!» – ревонули «герої» і… в фата-моргану – з Майдану!
Забубоніли раби і вже в бубони день вибивають.
Тайно і явно зійшлись у борні, закружляли у герці:
правда і кривда, звитяга і неміч, свобода і рабство.
Кожен сьогодні, як стій, обирати вже мусить свідомо:
хто Україні він – син полум’яний, чи пасерб байдужий.
Битва ж іде особлива, безкровна, за душу народу:
духові світла чи темряві плоті – вона в нагороду?
Різні усі ми, хоча й українці, і овочем спільним,
від українського ґрунту і гумусу, зрощені тілом.
Тільки й різниці: один споживає, щоб мислити, жити;
другий живе і міркує, аби споживати той овоч.
Давня притичина, все ж, ніби сказана нині Сократом,
про Україну теперішню і про людей в ній насущних.
Я ж бо, одначе, на три різно-кількісні типи суспільство
підрозділити дерзну, не вагаючись в люту годину:
Не від утроби, напевно, від помислів світлих чи грішних
люди бувають на світі – земні, земляні і горішні.
Щодо останніх, судити мені і незручно і трудно.
Так, про метеликів мандри крилаті – що гусінь розкаже?
Треба родитись згори і метеликом випурхнуть з лона
лялечки смертних думок. Більш приступно земних показати.
Миру широку загальність – земна посідає людина.
Хилиться вправо чи вліво, та в масі своїй адекватна
простим бажанням земним і в малому знаходить утіху.
Як-от, приміром, віршами отсими втішається автор.
Люди горішні земних закликають у вирій крилатий,
люди земні їх обожують, й не поспішають злітати.
Та перейдімо до дивних людей, земляних, особливих.
Як і горішні вони не такі вже й чисельні у світі.
Правда, це все, що об’єднує їх, далі то – протилежність,
два полюси, що співпасти ні в чому не зможуть повіки,
небо й земля, як то кажуть, в прямому й зворотному сенсі.
Суть проти форми, і дух проти тіла, і день проти ночі –
так і горішні стоять в небесах до своїх антиподів,
до земляних, що по вуха в землі, в її благах примарних.
Мало потрібно людині, що сперлась на крила духовні.
Мало завжди і всього для людини, що мешкає ззовні.
Зовнішній світ, тільки форма, проста шкаралуща з горіху.
Внутрішній світ, то горіх, тобто суть життєдайна рухлива.
Скільки ще треба Сократів, Варсав і Гомерів крилатих,
щоб розколоти ту зовнішність скороминущу і смертну,
щоб розпросторити древо-ідею великого мужа
світом не зловленого, ні речами в несталому світі:
«Трудне є зайвим, а необхідне нетрудним!»? Тоді то
в небо земля піднялася б і небо спустилось на землю.
Міра усьому з небес, необхідності строгої міра.
Міра – в троянді, в кремезному дубі, у лютому звірі….
Матінко Земле, вседайна! Дива свої саду-городу
із небуття виявляєш, виводиш з малого зерняти.
Все, що росте, і радіє життю, і покірно згасає –
з тебе воно, і тобою живе, і вертає до тебе.
Також, людина, по плоті уся із землі до краплини,
творчим, одначе, єством – із небес, від безсмертного краю.
Трудяться руки земні: ставлять дім, за худобою ходять,
чи порядкують город, чепурять вертоград – все від неба.
Дбають – осібний господар, державний владар доброчесний –
перше про міру співзвучну для явищ земних і небесних.
Спільне положення всіх віровчень на планеті говорить:
частка земного в житті – визначається небом духовним.
Та пронесись над думками людськими, турботами – леле!
Виворіт всіх віровчень! Де не глянь, Мефістофелю свято.
Панствує люд земляний очманівши від гри пасочками:
Статки-манатки, «калитчині землі», й на місяці клапоть!
Звідси, Шевченко всесвітній жене крізь шпіцрутени серце,
звідти – м’яча, крізь грошву і фанатів, всесвітній Шевченко.
«Хліба й видовищ!» – в країні гендляр шапарює.
Тризуб державний іржавіє, змій Батьківщину полює.
«Хліба й видовищ!» – продажне, від «першого Риму»
до «вашингтонського» – зводить, ґвалтує народ трудолюбний,
творчий, з його колоритом земним, темпоритмом космічним,
з долею шитою на рушникові нитками-віками:
«Хліба і Правди!» А хліб – є любов у писанні священнім.
Правда свята вже і тим, що – не «хлібом єдиним…»
В цім – український талан і робота покладена Богом.
Вже й незабаром жнива, та не клепані коси духовні.
О, Україно моя! Трудна доля твоя – Пенелопи!
Де ж Одисей твій, господар правдивий, від Бога, не з хлопів?
Здавна помічено, вдосвіта тьма більш густа і тривожна:
місяць і зорі сховались, світанок іще у дорозі.
Так і в суспільстві людському на зламі епох і формацій,
зоряних циклів коли обертання весь світ поновляє –
сходяться в коло, мов три чоловіки, три велета, ніби,
долю вершить всезагальну, розлившись в народах планети:
Морок одвічний, Сум'яття сучасне, грядущого Провість:
Змій стародавній. Кінець вавилонський. Із Книгою Агнець.
Небо нове і земля не в грядущих святих емпіреях –
вічність і Бог у людині, що скинула ветху ліврею.
Еос, між тим, від Майдану, бодай на краплину маленьку
повеселіла, легеньким рум’янцем лице заяскрілось.
Селам надію із вічності шле, оживляє зневірені душі,
у божевілля міське випромінює мудрі обради.
Так світанкова красуня готує до Дня перемоги
світла над мороком – люд свій правічний, уярмлений Ніччю.
І озиваються душі, привітом серця променіють,
очі іскряться добром, віддзеркалює чисто свідомість:
«Трудне є зайвим, а необхідне нетрудним! Осанна!
Даль незбагненна, і доля крилата, і путь несказанна!»
Древня Еллада химерна й проста Україна відверта.
В чому тут збіг, запитає читач, паралель-обіцянка?
Рій женихів навіжених, жерущих добро Одисея,
де причаївся в сучасному дні українських реалій?
Не запитає читач, бо давно здогадався, по кому
дзвін, про яких женихів України захланних розмова.
Фертів крутих, джиґунів баламутних і дженджиків спритних –
знає усенька Ітака, даруйте, уся Україна!
День, женихів Пенелопи – гульня дармова допівнічна.
День, женихів України – каденція п’ятирічна.
Кожного разу, ті ж самі, неситі до грошей і влади
люди ідуть земляні, на широке державне подвір’я,
до пирога всенародного вкриті шарами піару.
Чую, Гомер через вічність, на речі йому незнайомі:
«білий» і «чорний піар», обернув свою жваву увагу.
– Вчителю дивний! Не знали Еллада й Ітака гориста
щирих мужів Батьківщина в усьому: і в доброму й злому, –
більшого лиха, ніж те, що сховалось за словом нікчемним.
Та ж, Одисеєва в стані ворожім троянська конячка,
перед піаром в моїй Батьківщині, дитяча задачка.
Просто сказати – піар і брехня абсолютно тотожні.
Як у коні дерев’янім кривавий сюрприз від данайців,
так під піаром, і «чорним» і «білим», всілякі напасті
люд земляний, богорівний Гомере, несе до кормила,
щільно прикривши щитами піару моральне убозтво,
поки іде жениханнячко до України. А люди
недальновидні, земні, нелукаві – тим витівкам вірять.
А Україна свята дожидає повернення Сонця.
Царствена тче Україна на кроснах історії долю
і розпускає раз по раз ряднину брехні і неволі.
Еос, Зоря розокрила, богиня горішнього люду,
ким прикриває, смикнувши цитатку, свою непристойність
люд земляний, – зарум’янилась геть, розпашілась,
брата відчувши прихід срібнолукого невідворотний,
промені-стріли чиї спопелять женихів осоружних,
і не завдавши тілесних страждань, просвітлять людські душі.
…Першим впаде Антіной, що в перекладі є «анти-розум»,
стіл розтрощивши з наїдків і вин безконечної учти.
Так у Гомера в його «Одіссеї» і так в Україні
станеться, згине захланність тупа від святого проміння!
Влади жагота безтямна й багатства жадоба бездонна –
темні невігластва хлопські. Захланна людина, що хата,
без накриття і підлоги, дарма, що існує в палацах,
по всіх усюдах-світах понаставлених з дуру-привіту.
Той, Анти-розум, в собі, ніби Скулу й Харибду* – двох монстрів:
Владу й Багатство, ні нагодувати не може,
ані заткнути ті пельки, котрі у душі Одисея державця
вільно й природно Суспільство і Бог – заступають.
О, парадокс незбагнений! Кайданники праху і тління
гетьманувати волочаться, вести вперед покоління.
За Анти-розумом, першим вождем женихів ненаситних,
темної ночі синів, від «цілунків» святого Світила
другий впаде ватажок, Еврімах, що на умисли вмілець.
Так, Еврімах, з давньогрецької є «махінатор великий»,
ще – інтриган, або кризовий менеджер – стилем сучасним;
Підступ, коротше, наступний жених України святої
в морок торохнеться, з мороку ж бо й народився нічного.
І вже не зможе ніхто виплітати на ближнього сіті.
Так-то, Обмеженість розуму, мислі й Підступність ганебна
лихом уже не засіють землі, не зчорнять більше неба.
Всяка держава, крім Божої, звісно, машина насилля.
Надто, коли Еврімах з Антіноєм, негідні кермують.
Влада ж від Бога – розвій, відчуття всеблагого польоту
над пожаданням очей, над спокусою тлінних речей.
За головою дволикою рухне двонога підпора –
обезголовлене тіло пітьми – Агелай з Амфіномом:
«стадність» і «пристосуванство» (читай конформізм слабоумний).
Двоє оці – безідейності, сну розумового, няньки.
Пристосуванство і Стадність впадуть при кормилі земному –
Божий народ сонценосний зрадіє у краї сумному.
Далі, від Лучника істини, з синіх небес сонцесяйних,
інші, дрібніші мужі войовничі й челядники ночі
промені-стріли спіймають хто в груди, хто в спину,
хоч і невидимі, оком звичайним – пітьми делегати.
Ось їх перелік малий: Демоптолем – «сперечка народна»,
на українську якщо перекласти; за ним – Евріадос –
«пекло широке»; Поліб – «пребагато жерущий на учті»;
також – Пісандр – «чоловік-мотузок», себто сам собі в'язень.
Скільки до Трої шляхетних звелось під знамено Паллади,
стільки й мерзенних, либонь, полягло в Одисея палатах.
Та Одисей, не забудьмо, для нас українців – прообраз
Духу, етнічного, що вже вертається в рідні пенати,
що переможе пітьму бузувірства й сваволі у душах,
не уражаючи плоті, як те в «Одіссеї» Гомер відобразив,
суть приховавши під символом-шлемом химерним,
в перипетіях захопливих людських взаємовідносин.
Дух, одне слово, в Гомера за буквою тихо зоріє
так, як за Ментором мужем ховається мудра Афіна.
Мисль промениста з-під символу Сонця вражає!
Людям його виглядати вбиратись до Свята врожаю.
…Року такого-то, дня рокового, по всій Україні
благословиться на світ, розів’ється Зоря розокрила,
Сонця кохана сестра вічноюна, заграє серпанком,
світ зачудує увесь. І у висях небесних зрідняться
погляди, думи, серця, і минуле відійде в минуле.
Місто на прощу піде до села, ніби Каїн до брата,
і від землі встане брат, і сотворять молитву священну
новому, вічному Дню, де ні заздрості вже, ні усобиць.
Передчуття перемін благотворних розкрилить свідомість,
серце наверне до ладу й любові у рідному домі.
Врешті, настане остання завітна урочна часина:
роззолотиться Зоря і розчиниться брама горішня.
Скрикне від болю пітьма, і яскраве жадане Світило
Світ, ніби чашу, по вінця наповнить сяйливим Собою.
Туга, мов сон, відлетить, і зупиняться чвари і розбрат.
І зрозуміють язики, всі лиха і злидні – примара,
твориво глупої ночі, блукання без Божого світла.
І до трудів осяйних потечуть просвітлілі народи.
Русла Дніпрові всім миром розчистить зійдемось.
Знову у водах священних зоря замилується – Еос.
* Скула (не Скіла) грецькою – Σκυλλα – страховисько-людожер із шістьма собачими головами,
пох. від гр. σκυλαξ – собака, щеня – пор. рос. скулить, скула (щелепа); Харибда ж означає безодню, провалля.
Таким чином, Одисей, пройшов між Щелепами – згори і Проваллям – знизу.
Літо 2006
я повернусь коли-небудь, і можна – мій дім грабувати,
царствену жінку мою мов рабиню схиляти до шлюбного ложа?»
Одисей
I
Божественний сліпий Гомер
на всі часи, Землі всієї,
з життя реалій і химер
зліпив велику «Одіссею».
Скульптура розуму жива,
Театр – серцю, празник – оку!
Віки пожовкли, як трава,
та «Одіссея» – все нівроку!
І ми п’ємо, п’ємо, п’ємо…
Із невичерпної криниці
задурно мудрість беремо.
Уяви розкошує птиця
по тих рядках і між рядків,
видзьобує перлини-зерна.
І той – з породи диваків,
хто до криниці не заверне
зі шляху битого життя
(тепер уже від автобану)
в чарівний гай пригод, звитяг,
в тінь Патріарха всіх платанів.
І там, самотній Демодок
самотність гостя не порушить,
лише подасть води ковток
і переллє у ліру душу.
…Та все минається, гай-гай!
Дивак уже, хто завертає
під той платан в чарівний гай…
Бо, «се і те» й «часу немає».
Мчать автобанами ділки
повз дивовижу гомеричну:
«Яким кінцем, оті байки,
до дня практичного дотичні?
Архаїка, вчорашній день!»
Сова Афіни не віщує
писарчукам бридких пісень,
і Котляревського не чують:
яка-кому готова мста
за цей бік аркуша – по той бік…
Мені ж, архаїка – свята,
своя й всесвітня до вподоби.
Сучасніша від DVD,
практичніша від банкоматів…
Вже й причепились: «доведи!» –
давно готовий доказ дати.
Пряму провести паралель
між днем прадавнім і новітнім,
щоб Алкіноїв корабель
прибув під Київ передсвітній.
Та для початку нагадать
сюжетний мент із «Одіссеї»
дозвольте тим, кому читать
облом Гомера: «теє-сеє…»
А щоб зв’язати до ладу,
на всі кінці навести ясність:
минуле ямбом поведу,
гекзаметром візьму сучасність.
II
До Пенелопи на подвір’я,
вчорашні знову – женихи!
І вже з гусей кружляє пір’я,
і точаться ножі лихі
на переярі поросятка,
і на биків, і на овець…
Ітака димом вся просякла,
Олімп закопчений увесь.
Рокоче Фемієва ліра,
гуляє-бенкетує знать,
по лікті вимастившись жиром,
вином залившись. Не впізнать
вже показного благородства –
явило істину вино!
Схопились женихи боротись
за Одисеєве майно,
немов кентаври ті, циклопи
(про що і Фемій тут співа).
І нудить світом Пенелопа –
ні наречена, ні вдова.
Лиш зійде Еос, мов причинна,
весь день весільний саван тче,
і вже йдучи на опочинок,
до нитки все те розсуче.
«Де ти, коханий Одисею?
Не вільна бути вже сама.
Грабується твоя оселя,
і рівного тобі – нема.
Та де там рівного! Убогі,
ошатно вдягнені людці,
знеславили твої пороги
пустопорожні монологи,
і душі – мляві каганці.
Моє ти, Сонце мандрівниче,
Ітака вся лежить в пітьмі…
Ось, чуєш? Телемах твій кличе
крізь сон важкий: «О, батьку, мі-і-і…й»
Пресвітла вічності, майстрине!
Трудів натхненнице свята,
передовий боєць нестримний,
Афіно, Діво золота, –
правителя, митця і мужа
врятуй, Ерґано, від біди,
і женихів тих, осоружних
від його дому одведи!»
III
Еос весела колись за Дніпром-Борисфеном вставала,
довго у водах священних купалась Зоря світанкова.
Нині ж, на купіль закаляну людом лиш журно погляне,
в села сердешні, пихливі міста зазирне, спохмурніє.
Тяжко Зорі споглядать України глибоку руїну,
бачити села правічні, що йдуть в небуття бур’янове.
Боязно кишел нічних, румовищ і людського падіння
мрійно-рожевим серпанком душі доторкатись у місті.
Трудно і довго з Морфеєм прощається Київ, країна.
Для шахраїв різномастих, грабіжників – слушна година.
Сталось! За довгі віки просвітилась Зоря розокрила,
Сонця кохана сестра вічноюна – на мить прозирнула.
Їй Україна Майданом крізь сон посміхнулась, згадавши,
певно, общинне своє, вічове, сонцелике, билинне,
древнє – іще до «розп’яття», до букви, до «Руської правди».
Скіфським своїм, майданецьким, мезенським, первісним, господнім
людом – вільготним, палким, життєлюбним, сердечно-промінним
серед зимової стужі крізь сон Україна всміхнулась.
Чи не віщує той сон окрай-ночі у передсвітанні –
Дух предковічний із вирію лине додому світами?
І наростає двобій світла з мороком ночі-примари!
В кожній людині – двобій, та не кожному світло до серця.
«Так!» – ревонули «герої» і… в фата-моргану – з Майдану!
Забубоніли раби і вже в бубони день вибивають.
Тайно і явно зійшлись у борні, закружляли у герці:
правда і кривда, звитяга і неміч, свобода і рабство.
Кожен сьогодні, як стій, обирати вже мусить свідомо:
хто Україні він – син полум’яний, чи пасерб байдужий.
Битва ж іде особлива, безкровна, за душу народу:
духові світла чи темряві плоті – вона в нагороду?
Різні усі ми, хоча й українці, і овочем спільним,
від українського ґрунту і гумусу, зрощені тілом.
Тільки й різниці: один споживає, щоб мислити, жити;
другий живе і міркує, аби споживати той овоч.
Давня притичина, все ж, ніби сказана нині Сократом,
про Україну теперішню і про людей в ній насущних.
Я ж бо, одначе, на три різно-кількісні типи суспільство
підрозділити дерзну, не вагаючись в люту годину:
Не від утроби, напевно, від помислів світлих чи грішних
люди бувають на світі – земні, земляні і горішні.
Щодо останніх, судити мені і незручно і трудно.
Так, про метеликів мандри крилаті – що гусінь розкаже?
Треба родитись згори і метеликом випурхнуть з лона
лялечки смертних думок. Більш приступно земних показати.
Миру широку загальність – земна посідає людина.
Хилиться вправо чи вліво, та в масі своїй адекватна
простим бажанням земним і в малому знаходить утіху.
Як-от, приміром, віршами отсими втішається автор.
Люди горішні земних закликають у вирій крилатий,
люди земні їх обожують, й не поспішають злітати.
Та перейдімо до дивних людей, земляних, особливих.
Як і горішні вони не такі вже й чисельні у світі.
Правда, це все, що об’єднує їх, далі то – протилежність,
два полюси, що співпасти ні в чому не зможуть повіки,
небо й земля, як то кажуть, в прямому й зворотному сенсі.
Суть проти форми, і дух проти тіла, і день проти ночі –
так і горішні стоять в небесах до своїх антиподів,
до земляних, що по вуха в землі, в її благах примарних.
Мало потрібно людині, що сперлась на крила духовні.
Мало завжди і всього для людини, що мешкає ззовні.
Зовнішній світ, тільки форма, проста шкаралуща з горіху.
Внутрішній світ, то горіх, тобто суть життєдайна рухлива.
Скільки ще треба Сократів, Варсав і Гомерів крилатих,
щоб розколоти ту зовнішність скороминущу і смертну,
щоб розпросторити древо-ідею великого мужа
світом не зловленого, ні речами в несталому світі:
«Трудне є зайвим, а необхідне нетрудним!»? Тоді то
в небо земля піднялася б і небо спустилось на землю.
Міра усьому з небес, необхідності строгої міра.
Міра – в троянді, в кремезному дубі, у лютому звірі….
Матінко Земле, вседайна! Дива свої саду-городу
із небуття виявляєш, виводиш з малого зерняти.
Все, що росте, і радіє життю, і покірно згасає –
з тебе воно, і тобою живе, і вертає до тебе.
Також, людина, по плоті уся із землі до краплини,
творчим, одначе, єством – із небес, від безсмертного краю.
Трудяться руки земні: ставлять дім, за худобою ходять,
чи порядкують город, чепурять вертоград – все від неба.
Дбають – осібний господар, державний владар доброчесний –
перше про міру співзвучну для явищ земних і небесних.
Спільне положення всіх віровчень на планеті говорить:
частка земного в житті – визначається небом духовним.
Та пронесись над думками людськими, турботами – леле!
Виворіт всіх віровчень! Де не глянь, Мефістофелю свято.
Панствує люд земляний очманівши від гри пасочками:
Статки-манатки, «калитчині землі», й на місяці клапоть!
Звідси, Шевченко всесвітній жене крізь шпіцрутени серце,
звідти – м’яча, крізь грошву і фанатів, всесвітній Шевченко.
«Хліба й видовищ!» – в країні гендляр шапарює.
Тризуб державний іржавіє, змій Батьківщину полює.
«Хліба й видовищ!» – продажне, від «першого Риму»
до «вашингтонського» – зводить, ґвалтує народ трудолюбний,
творчий, з його колоритом земним, темпоритмом космічним,
з долею шитою на рушникові нитками-віками:
«Хліба і Правди!» А хліб – є любов у писанні священнім.
Правда свята вже і тим, що – не «хлібом єдиним…»
В цім – український талан і робота покладена Богом.
Вже й незабаром жнива, та не клепані коси духовні.
О, Україно моя! Трудна доля твоя – Пенелопи!
Де ж Одисей твій, господар правдивий, від Бога, не з хлопів?
Здавна помічено, вдосвіта тьма більш густа і тривожна:
місяць і зорі сховались, світанок іще у дорозі.
Так і в суспільстві людському на зламі епох і формацій,
зоряних циклів коли обертання весь світ поновляє –
сходяться в коло, мов три чоловіки, три велета, ніби,
долю вершить всезагальну, розлившись в народах планети:
Морок одвічний, Сум'яття сучасне, грядущого Провість:
Змій стародавній. Кінець вавилонський. Із Книгою Агнець.
Небо нове і земля не в грядущих святих емпіреях –
вічність і Бог у людині, що скинула ветху ліврею.
Еос, між тим, від Майдану, бодай на краплину маленьку
повеселіла, легеньким рум’янцем лице заяскрілось.
Селам надію із вічності шле, оживляє зневірені душі,
у божевілля міське випромінює мудрі обради.
Так світанкова красуня готує до Дня перемоги
світла над мороком – люд свій правічний, уярмлений Ніччю.
І озиваються душі, привітом серця променіють,
очі іскряться добром, віддзеркалює чисто свідомість:
«Трудне є зайвим, а необхідне нетрудним! Осанна!
Даль незбагненна, і доля крилата, і путь несказанна!»
Древня Еллада химерна й проста Україна відверта.
В чому тут збіг, запитає читач, паралель-обіцянка?
Рій женихів навіжених, жерущих добро Одисея,
де причаївся в сучасному дні українських реалій?
Не запитає читач, бо давно здогадався, по кому
дзвін, про яких женихів України захланних розмова.
Фертів крутих, джиґунів баламутних і дженджиків спритних –
знає усенька Ітака, даруйте, уся Україна!
День, женихів Пенелопи – гульня дармова допівнічна.
День, женихів України – каденція п’ятирічна.
Кожного разу, ті ж самі, неситі до грошей і влади
люди ідуть земляні, на широке державне подвір’я,
до пирога всенародного вкриті шарами піару.
Чую, Гомер через вічність, на речі йому незнайомі:
«білий» і «чорний піар», обернув свою жваву увагу.
– Вчителю дивний! Не знали Еллада й Ітака гориста
щирих мужів Батьківщина в усьому: і в доброму й злому, –
більшого лиха, ніж те, що сховалось за словом нікчемним.
Та ж, Одисеєва в стані ворожім троянська конячка,
перед піаром в моїй Батьківщині, дитяча задачка.
Просто сказати – піар і брехня абсолютно тотожні.
Як у коні дерев’янім кривавий сюрприз від данайців,
так під піаром, і «чорним» і «білим», всілякі напасті
люд земляний, богорівний Гомере, несе до кормила,
щільно прикривши щитами піару моральне убозтво,
поки іде жениханнячко до України. А люди
недальновидні, земні, нелукаві – тим витівкам вірять.
А Україна свята дожидає повернення Сонця.
Царствена тче Україна на кроснах історії долю
і розпускає раз по раз ряднину брехні і неволі.
Еос, Зоря розокрила, богиня горішнього люду,
ким прикриває, смикнувши цитатку, свою непристойність
люд земляний, – зарум’янилась геть, розпашілась,
брата відчувши прихід срібнолукого невідворотний,
промені-стріли чиї спопелять женихів осоружних,
і не завдавши тілесних страждань, просвітлять людські душі.
…Першим впаде Антіной, що в перекладі є «анти-розум»,
стіл розтрощивши з наїдків і вин безконечної учти.
Так у Гомера в його «Одіссеї» і так в Україні
станеться, згине захланність тупа від святого проміння!
Влади жагота безтямна й багатства жадоба бездонна –
темні невігластва хлопські. Захланна людина, що хата,
без накриття і підлоги, дарма, що існує в палацах,
по всіх усюдах-світах понаставлених з дуру-привіту.
Той, Анти-розум, в собі, ніби Скулу й Харибду* – двох монстрів:
Владу й Багатство, ні нагодувати не може,
ані заткнути ті пельки, котрі у душі Одисея державця
вільно й природно Суспільство і Бог – заступають.
О, парадокс незбагнений! Кайданники праху і тління
гетьманувати волочаться, вести вперед покоління.
За Анти-розумом, першим вождем женихів ненаситних,
темної ночі синів, від «цілунків» святого Світила
другий впаде ватажок, Еврімах, що на умисли вмілець.
Так, Еврімах, з давньогрецької є «махінатор великий»,
ще – інтриган, або кризовий менеджер – стилем сучасним;
Підступ, коротше, наступний жених України святої
в морок торохнеться, з мороку ж бо й народився нічного.
І вже не зможе ніхто виплітати на ближнього сіті.
Так-то, Обмеженість розуму, мислі й Підступність ганебна
лихом уже не засіють землі, не зчорнять більше неба.
Всяка держава, крім Божої, звісно, машина насилля.
Надто, коли Еврімах з Антіноєм, негідні кермують.
Влада ж від Бога – розвій, відчуття всеблагого польоту
над пожаданням очей, над спокусою тлінних речей.
За головою дволикою рухне двонога підпора –
обезголовлене тіло пітьми – Агелай з Амфіномом:
«стадність» і «пристосуванство» (читай конформізм слабоумний).
Двоє оці – безідейності, сну розумового, няньки.
Пристосуванство і Стадність впадуть при кормилі земному –
Божий народ сонценосний зрадіє у краї сумному.
Далі, від Лучника істини, з синіх небес сонцесяйних,
інші, дрібніші мужі войовничі й челядники ночі
промені-стріли спіймають хто в груди, хто в спину,
хоч і невидимі, оком звичайним – пітьми делегати.
Ось їх перелік малий: Демоптолем – «сперечка народна»,
на українську якщо перекласти; за ним – Евріадос –
«пекло широке»; Поліб – «пребагато жерущий на учті»;
також – Пісандр – «чоловік-мотузок», себто сам собі в'язень.
Скільки до Трої шляхетних звелось під знамено Паллади,
стільки й мерзенних, либонь, полягло в Одисея палатах.
Та Одисей, не забудьмо, для нас українців – прообраз
Духу, етнічного, що вже вертається в рідні пенати,
що переможе пітьму бузувірства й сваволі у душах,
не уражаючи плоті, як те в «Одіссеї» Гомер відобразив,
суть приховавши під символом-шлемом химерним,
в перипетіях захопливих людських взаємовідносин.
Дух, одне слово, в Гомера за буквою тихо зоріє
так, як за Ментором мужем ховається мудра Афіна.
Мисль промениста з-під символу Сонця вражає!
Людям його виглядати вбиратись до Свята врожаю.
…Року такого-то, дня рокового, по всій Україні
благословиться на світ, розів’ється Зоря розокрила,
Сонця кохана сестра вічноюна, заграє серпанком,
світ зачудує увесь. І у висях небесних зрідняться
погляди, думи, серця, і минуле відійде в минуле.
Місто на прощу піде до села, ніби Каїн до брата,
і від землі встане брат, і сотворять молитву священну
новому, вічному Дню, де ні заздрості вже, ні усобиць.
Передчуття перемін благотворних розкрилить свідомість,
серце наверне до ладу й любові у рідному домі.
Врешті, настане остання завітна урочна часина:
роззолотиться Зоря і розчиниться брама горішня.
Скрикне від болю пітьма, і яскраве жадане Світило
Світ, ніби чашу, по вінця наповнить сяйливим Собою.
Туга, мов сон, відлетить, і зупиняться чвари і розбрат.
І зрозуміють язики, всі лиха і злидні – примара,
твориво глупої ночі, блукання без Божого світла.
І до трудів осяйних потечуть просвітлілі народи.
Русла Дніпрові всім миром розчистить зійдемось.
Знову у водах священних зоря замилується – Еос.
* Скула (не Скіла) грецькою – Σκυλλα – страховисько-людожер із шістьма собачими головами,
пох. від гр. σκυλαξ – собака, щеня – пор. рос. скулить, скула (щелепа); Харибда ж означає безодню, провалля.
Таким чином, Одисей, пройшов між Щелепами – згори і Проваллям – знизу.
Літо 2006
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію