У затінку моїх думок
улітку – прохолода
і досить тепло на душі
без сонця в зимній день.
А вранці роздумів димок
у будь-яку погоду
дарує плетиво віршів
і музику пісень.

Дивитись в очі смерті...
Чекать, хто моргне першим?
Як у безіграшковому дитинстві?..
Ні, смерть не така всесильна,
Як часом здається.
Віч-на-віч був з нею
Хлопчиськом-сиротою по війні.
З холоду й голоду склепив повіки,

Була у мене мрія... як весни
чекав її, але боявся миті,
коли вона зникала у блакиті
і довго не являлася у сни.

Ось і тепер, коли минає осінь
і у дворі не гримає гроза,
вона у небі і її сльоза

Там будуть жито й прірва. Обереш.
Не зможеш сам – це вирішать за тебе,
позбавивши вагань урешті-решт…
Так-так, різниця все-таки суттєва.

Там ріки між кисільних берегів
тектимуть, варто вірити, молочні.
Але в одній з кишень (порадив гід)

Генерале! Ці карти – лайно. Я пас.
Північ зовсім не тут, а в Полярнім Крузі.
І Екватор ширший за ваш лампас.
Себто, фронт, генерале, під хвіст папузі.
Чинник відстані з рації ваш наказ
в бугі-вугі зведе при його потузі.

Генерале! Це повний уже бар

Розвелося до біса піїтиків,
Кожен - геній, ліричний титан.
Я ж - вояка нещадної критики,
Гузна рву віршарам. Смакота!

Ті ж вищать від образи та сваряться,
І волають : «Рятуйте, братва!».
Ох, важка у руках моя палиця,

Вікно... За лікарнею сонце зайшло,
В себе увібравши остатнє тепло
Надії, натомість пітьмі залиши-
ло дихання важкість, і холод душі,
І думку... Прозору, неначе кришталь,
Що вимовить хочеться... Тільки, на жаль,
Кришталь каламутить, мов подих зими...

Привіт, підвищення тарифів!
Ой, зимо-зимонько, - йди геть!
Бо "слуг народу" труд сизифів
віщує Україні - смерть.

Чомусь мандраж бере не трішки.
Чи плакати, чи навпаки?
Від комунальної платіжки

Дзвонить чоловік дружині!

- На стілець сядь, мила!
Горе в нас, біда віднині!
Й жінка уявила:
що їх кум попав під потяг,
донька під машину,
не дай Боже, на роботі

Обабіч дороги вморожений місяць
мій погляд усотує хитрим промінням,
а ти не знаходиш ні серця, ні місця –
одне голосіння.

Здавалося б, світ на чудне призволяще
до нас, до сумних товстосумих найнявся.
А чим ти заплатиш, коли ти – ледащо?

Ледве вкритий снігом грудень
Нагло шарпають вітри
І трясуться від застуди
Потемнілі явори.
Задубілі верболози
І посохлі вже корчі
Вдень зітхають на морозі
Та поскрипують вночі.

Як довго я тебе чекала,
та все ж обаві віддала…
І знову зустрічі шукала,
лише надією жила.

Хотіла я тебе зустріти,
гляділа подумки, у снах…
Спливло таке бентежне літо

Я люблю затінок
Як птах з сірим пір’ям
Любить дерево снів рибалок.
Я кидаю свою тінь на долівку трави
Наче не тінь то, а сонети Петрарки,
Наче не трава то, а кучері дівчини,
Що торгує устрицями та мідіями
На ринку міста-невдахи Дубліна.

В історії більшості поселень нашого краю є отакі «білі плями» – загадки і таємниці, не з'ясовані і понині. Деякі з них втрачені назавжди – перебудовані, зруйновані дощенту, розорані, засипані. Але чимало іще чекають своїх відкривачів. Багато з них офі

Не ходи вервечкою за мною,
заросла стежина лободою.
Не столочена трава зелена -
не твоя кохана наречена.

Розгулялось літечко розкішно,
та чомусь на серденьку невтішно.
Від жури верба ховає личко -

З’явилась на світ цей за день до зими,
І осінь раділа зі мною появі
Твоїй, щоб обняти маленьку крильми,
І дати їй долю хорошу у Яві.

Щоб стежка прямою у світі була,
Щоб сонечка більше збиралося днями.
А я до твого доторкалась чола,