11. ДИКУНАМИ – ПО КАВКАЗУ.

Обміркувавши ситуацію, я скоро зрозуміла, що навіть при наших скромних статках та ненав’язливому туристичному сервісі, у такій величезній країні, як СРСР, де нам випало народитися і жити, все ж доступно багато чого захоплююче-цікавого. Тож, при першій же можливості, а саме – черговій відпустці, узялась активно та безстрашно втілювати свої, здавалося б, ефемерні мрії у реальне життя, вирішивши подорожувати «дикунами».
Не зважаючи на свою провінційність, із вродженою допитливістю та запалом, кинулася на штурм найкрасивіших, найвідоміших місць ще незнаного , таємничого для мене Кавказу.
Трохи зваживши наш небагатий бюджет, а саме відпускні та зарплати – свої і чоловіка, вирішила, що економити на цьому не варто. Тому не стала розмінюватись на трохи дешевші приазовські «курорти», типу Кирилівки, Бердянська, Скадовська та т. п., а відразу замахнулася на один із найвідоміших курортів Кавказу – м. Сочі. Мабуть, якась вища сила, що завжди намагалася хоч якось керувати моїми зухвалими вчинками, все ж таки трохи скорегувала мої наполеонівські плани, бо в одному купе причіпних вагонів «Кременчук – Адлер», разом із нами, дуже вчасно виявився корисний попутник, полковник у відставці, котрий якраз повертався із гостини від кременчуцьких сватів додому, до Сочі. Трохи поговоривши зі мною про те, про се, він тут же запропонував нам оселитися у нього в м. Лазаревському. Я запротестувала, заявивши, що хочу тільки у Сочі! Він посміхнувся і пояснив, що Лазаревське це один із чотирьох районів Сочі. До того ж, саме
зараз, у розпал оксамитового сезону, а був серпень місяць, у центральному Сочі, шалені ціни та дефіцит житла, а у нього вільна квартира із усіма зручностями, на лісистому схилі гори, де завжди свіже повітря та спокій, зовсім близько від прекрасного пляжу, а ще там не затока, а відкрите море і найчистіша вода! Та й оплату він запропонував фантастично низьку, а саме один руб і п’ятдесят копійок із сім’ї за добу! А до центрального Сочі кожної години ходять катери та електрички. Ну, від такого ми вже не могли відмовитися!
А тим часом, потяг відстукував колесами кілометри, у вагонах стояла неймовірна спека. бо кондиціонерів у ті часи майже не було, а вентиляція також примітивна – люки у стелях вагонів майже скрізь намертво законопачені. «Сонце світить прямо в глаз, бо ми їдем на Кавказ» - жартували змокрілі пасажири.
Проїжджали уже степову, розжарену Кубань. На зупинках галасливі, засмаглі козачки із прилеглих станиць атакували вагони, пропонуючи апетитні та недорогі місцеві фрукти, овочі та рум’яні, запашні пиріжечки. Мені захотілося скрасити наше меню вареною молодою картопелькою, яка апетитно парувала із укутаних чавунців, посипана свіжим кропом, та малосольними, пахучими огірочками. Олежка просив морозива, яке продавалося поряд. Дівчинка із сусіднього купе просила маму купити їй морозива. Я вийшла на перон, дівчатко ув’язалося зі мною і ми стали у довгеньку чергу за морозивом. А тим часом, потяг зрушив із місця. Я була вже біля продавця і ледве встигла розрахуватися та заскочити із дитиною до якогось вагону. Потяг уже набирав швидкість і раптом різко загальмував так, що деякі пасажири навіть попадали. У мене тривожно завмерло серце і ми з чужою дитиною стали майже бігцем пробиратися до свого вагону. А там стояв неймовірний гвалт! То, виявляється, мій чоловік, у істериці зірвав стоп-кран. Уже позбігалися начальник потягу, міліціонер та провідники. Юра галасував на весь вагон, що пропала його дружина і чужа дитина. Добре, що хоч флегматична мати дівчатка спокійно щось жувала. Тут я спокійно пробилась до свого місця і міліціонер, коротко мене допитавши, сказав Юрію:
«Ваша жена умнее Вас! Успокойтесь, гражданін!». Штрафувати його за зрив стоп-крану, правда, не стали.
Утомлена цими пригодами, нагодувавши свою схвильовану сім’ю обідом із картопельки з огірочками та залишками смаженої курочки, я залягла відпочити на верхню полицю і провалилася у сон. Уже вечоріло, коли Юра своїм командирським голосом розбудив мене: «Смотри какіє гори! Всьо проспишь!»
Я виглянула у відкриту верхню фрамугу вікна і зачудовано завмерла – поїзд мчав гірським масивом, часом пірнаючи у довгі, темні тунелі, пробиті просто у горах. Мальовничі гірські схили, змінюючись, наче у кінострічці, мелькали у вікні.
І ось, нарешті, поруч із залізничним полотном, відкрилося безкрає , бірюзове диво – це було Чорне море! Далі дорога постійно пролягала понад морем ліворуч, а справа здіймалися до неба могутні гори, знизу оперезані темно зеленою, лісистою рослинністю із сяючими білосніжними вершинами, на яких спочивали легенькі сіро-білі хмари. Хтось крикнув: «Он, дивіться, орел сидить на скелі!».
Ця дика екзотика відразу ж захопила у полон мою романтичну уяву. Це, здається, ми тоді доїхали до Туапсе. Далі ми спокійно дісталися із нашим гостинним господарем до його тихої квартири, де виявилося надзвичайно затишно і прохолодно. Піднялися по лісовій стежині трохи угору. Нас вітав і потім постійно супроводжував дзвінкий хор цикад. Лазаревське мені надзвичайно сподобалося. На базарчику продавались екзотичні місцеві ласощі із виноградного соку та горіхів, пахлава, смачнючий виноград – ще не бачений нами «Дамський пальчик» та варена кукурудза і гіркуватий, чудодійно корисний, дикий гірський мед майже чорного кольору. Коли мій синочок, перекупавшись, трохи застудився, то цим медом із чаєм та йодованим морським повітрям вилікувався за одну добу. Ми чудово відпочили, особливо не перевтомлюючись. А коли на морі здійнявся п’ятибальний шторм, який позаливав пляж і навіть подвір’я приватних будинків, розташованих близько до моря, то ми використали цей час для екскурсії на озеро Ріца. Це була захоплююча подорож автобусом по Військовій Грузинській дорозі, яка звивалась серпантином над запаморочливими прірвами, відкриваючи дикі гірські пейзажі, від яких перехоплювало подих. Дехто із туристів кричав від страху, а я завмирала від захоплення. Саме тоді мені прийшла дивна думка, що, мабуть мої далекі пращури жили колись у таких горах, бо я відчувала себе там абсолютно щасливою, неначе повернулась додому! Через багато років я написала про це вірша: «…Не знаю я, ким Ви були, мої прапращури родинні, чи сіті з рибою тягли, чи пасли кіз на полонині?
Не знаю, також, де жили. Ніхто вже з Вас не заговорить. Здається Ви із гір зійшли, бо наче вдома, я у горах…»
На озері «Ріца» ми добре відпочили, ознайомилися із історичною пам’яткою – дачею Йосипа Сталіна, помилувалися унікальною красою цього озера та навколишньої природи,
придбали сувеніри, які я довго зберігала вдома, та щасливі повернулися пізно увечері до Лазаревського. Були ще цікаві екскурсії: до океанаріуму у м. Сочі, де у величезних акваріумах був представлений підводний світ із його екзотичними мешканцями, від якого ми із синочком були у повному захваті! Довелося спостерігати, як трохи далі від Лазаревського, зародився над морем смерч, який здавався нам із далека величиною із сірник, що наче плавно ковзнув узбережжям. А потім виявилося, що той забавний сірничок злизав та відніс у морську безодню десятки «дикунів» та їхніх авто, які саме відпочивали у кемпінгах.

Після цієї подорожі я остаточно та безоглядно закохалася у Кавказ. Промайнув ще один рік у сімейних, побутових турботах та виснажливій праці.
Не було часу навіть помріяти про нову зустріч із горами, але десь у глибині душі жила і допомагала мені усе це витримати таємна і світла думка про майбутню відпустку. Моєму чоловіку запланували чергову тарифну відпустку на листопад, тому він навіть звільнився з роботи, щоби таки поїхати на відпочинок разом із сім’єю.
Цього разу я вирішила їхати тільки у Гагру, про яку наслухалась, як про «рай земний» від щасливчиків-туристів, які хоч раз там побували.
Тому, як уже не намагалися перехопити нас ще у вагоні галасливі зазивали, вигукуючи різні звабливі назви курортних містечок: «Лоо», «Дагомис», «Хоста», «Піцунда», «Гудаута», я не звертала на них уваги. Ми прямували тільки до Гагри! На виході із вагону нас підхопив вусатий вірменин, який здавав житло туристам, і довіз своїм автомобілем до двоповерхового особняка на дванадцять кімнат (кожна з окремим входом) – справжній приватний готельчик. Заселялися ми на другий поверх, коли вже стемніло, тому, нічого не роздивившись, поснули, утомлені далекою дорогою.
А вранці, вийшовши на велику терасу, я завмерла від захвату! Будинок обступав мандариновий сад – темно зелені крони рясніли плодами нестиглих мандаринок. Розтерши в руці, потай зірваний товстенький листочок, я відчула божественний цитрусовий аромат! А за садами і будинками розкинулось до горизонту безкрає синє море, над яким сходило, вже зрання розжарене, сонце. Ми спустилися кам’янистою доріжкою на велику набережну, на якій вздовж моря росли високі пальми, а з іншого боку пишались якісь, справді райські, дерева із великим, міцним, зеленим, а знизу, наче замшевим, листям. Це були магнолії, які тоді якраз цвіли величезними ніжно-рожевими квітами! А трохи далі яскраво палали цвітом дивні олеандри! Так починався від набережної чудовий приморський парк. Далі, гуляючи, ми відкрили казкове велике озеро, де плавали цілими сімейками чорні та білі лебеді з сіренькими лебедятами, які катались на спинах батьків, кумедно виглядаючи із їхнього пір’я, та скочуючись у воду. Нарешті ми, поснідавши в кафе на набережній гострими, але надзвичайно смачними стравами абхазської кухні, дісталися на просторий пляж і кинулись у ласкаву, теплу і чисту водичку! Із моря відкривався прегарний краєвид на Гагру, яка тягнулася узбережжям, а навколо її оперізували високі темні гори із сяючими білосніжними вершинами, на яких спочивали сіро-білі хмари! Пляж ряснів рожевими обпеченими спинами москвичів та волохатими чорними грузинами, які полюбляли відпочивати саме у Гагрі. Пізніше, гуляючи містечком, ми відкрили, що добре розуміємо абхазьку мову, бо всі надписи легко читалися, наприклад, – «Амагазин», «Ашкола», «Абольница», «Астоловая», «Апочта» і т. д.. Чорняві, стрункі абхази виявилися дуже симпатичними людьми із тонкими аристократичними рисами обличчя та рицарськими манерами. Увечері ми знайомилися із сусідами. Влаштували невелику вечірку.
Як завжди, мене цікавили яскраві типажі. Цього разу, впадали в очі дві родини. Одна – молода грузинська сім’я: вгодований чоловік Отар, начальник якогось автотранспортного підприємства та його худорлява, аристократично-вишукана, дружина Нателла, яка попросила називати себе, чомусь, Світланою, – диктор грузинського телебачення із Тбілісі з трирічним, украй розбалуваним синочком, якого вони пестливо звали Лаша. Їхні друзі– московська сім’я: мати, товстенька жінка середнього віку, завідуюча овочевим магазином, як на ті часи, поважна особа, її чоловік – безпросипний алкоголік та дві доньки старшокласниці – скороспілі пампушечки, які і були предметом неприхованих мрій та загравань Отара. Доки Світлана вибивалася із сил, готуючи різні грузинські страви та наглядаючи за вередливим непосидячим, наче ртуть, Лашею, Отар налагоджував корисні контакти із батьками двох звабливих недоліток, які зводили його з розуму своїми пишними квітучими формами, що так і лізли в очі, випираючи із легеньких, коротких, часто майже незастебнутих халатиків. У багажнику своєї перламутрової «Волги» він привіз ящик вірменського коньяку і тепер щедро частував московське сімейство. Матуся була у дикому захваті від такої уваги і весь час повторювала, шо мріє видати донечок заміж тільки за грузинів. Нателла (Світлана) зеленіла від злості, але терпіла та пригощала їх своїми стравами. Далі – більше: Отар став возити дівчат вечорами до Піцунди на танці, звідки повертались вони вже під ранок. Нарешті Світлана не витримала і, всупереч грузинським звичаям покірно терпіти усі витівки чоловіків, влаштувала гучний скандал, після якого грузинське подружжя спішно відбуло у рідні гори, хоча Світлана так і не встигла жодного разу побувати на морі…
Була ще одна цікава московська сім’я. Жили вони утрьох, як і ми, у сусідній кімнаті. Батьки, обоє худенькі, руді і некрасиві і донечка років семи. Жінка звала чоловіка Ду, а він її - Му, що означало, як мені потім пояснили, Едуард та Муся. Мене приваблювали їхні цікаві інтелектуальні розмови та ніжне ставлення один до одного. От тільки дивувало, що донька горнулася до матері, але сторонилася від батька, наче він був їй чужий. Вони запрошували нас разом проводити час на пляжі, вечорами ми разом вечеряли на відкритій терасі. Одного разу Едуард сам приготував справжній узбецький плов і пригостив нас цією надзвичайно смачною, ароматною стравою, де порівно було баранини, рису та овочів. Нам було цікаво і затишно разом. Аж доки вибухнув скандал і у цьому сімействі. Муся істерично ридала, а Едуард гарячково збирав свої речі до чемодану. Злякане дівчатко прибігло до нас і також плакало. Ми пішли розбиратись. Виявилося, що до Едуарда зателефонувала законна дружина і сказала, що захворіла і її кладуть у лікарню, а малого сина ні з ким залишити, тому просила негайно повернутися із «відрядження». Потяг відходив уранці, але Мусина істерика примусила Едуарда піти на вокзал увечері. Муся, невтішно ридаючи, просила мого Юрія бігти на вокзал та повернути Едуарда. Він пішов, але повернувся сам. Тоді Муся розповіла нам, що вона мати-одиначка, а у Ду є своя сім’я, працюють вони в одному главку. Ду - її начальник. Їхній роман триває уже три роки і ніхто на роботі навіть не здогадується про це. На роботі вони офіційно називають один одного Едуард Михайлович та Марія Львівна. І от, нарешті, пощастило їм провести разом десять днів, не ховаючись, насолодитися своїм щастям і раптом цей неочікуваний виклик! Коли я здивувалась, вона розповіла, що у Москві такі романи – звичайна річ, що Москва – це такі кам’яні джунглі, де можна надійно заховатися та зустрічатись будь із ким роками і ніхто про це не знатиме. Скоро Муся заспокоїлась і одного разу я помітила, що вона вже підбиває клинці до мого чоловіка. Тоді наша дружба перервалась. Отак я поступово відкривала московські звичаї та їх аморальні якості.
Потім були цікаві, неповторні поїздки до Сухумі, де ми відвідали оригінальне місце мавп’ячий заповідник, шо вразив нас голими, обгризеними кронами дерев, по яких стрибали в природних умовах безліч різних мавпочок. Ще ми їздили електричкою до Нового Афону у ново-афонські печери, до яких спускалися глибоко під землю також електропоїздом. Одна така печера була розміром із величезний стадіон! Зверху і знизу виростали чудернацькі сталактити і сталагміти. Було там надзвичайно холодно, хоча на поверхні стояла спека +30 градусів.
12. КАВКАЗЬКІ МІНЕРАЛЬНІ ВОДИ.
Багато було ще подорожей і чимало цікавих зустрічей та забавних історій – усі не переповісти! Іноді прокрутиш у пам’яті, наче яскравий калейдоскоп і подумаєш – навіщо це зберігається у безцінній скарбничці твоєї пам’яті? А воно усе відкладалося, збагачуючи життя та прикрашаючи твій духовний світ різними неповторними враженнями. Бо хіба можна забути хоча б ту подорож у район кавказьких мінеральних вод?
Уже виріс і поїхав учитися до Дніпропетровська наш син, життя змінювалось – нічого не стоїть на місці, а мене усе, наче магнітом, тягнуло у справжні гори… Одного разу, ткнувши пальцем у мапу Радянського Союзу, ми і опинилися сонячною осінньою порою у кліматично-бальнеологічному Кисловодську. Знову ж таки дикунами, тобто без усіляких там путівок, усе ще недоступних звичайній людині. Найняли недорого квартиру у приватному секторі у літньої сімейної пари майже у самих горах, бо місто розкинулось на висоті тисячу метрів над рівнем моря. Рум’яний, жвавий дідусь, якому було уже за вісімдесят років, залюбки взявся бути нашим невтомним провідником у гірських прогулянках. Юрію влаштовував походи до гірського озера на риболовлю, від якої той був у повному захваті. А ми із такою ж бадьорою та рум’яненькою сімдесятирічною бабусею збирали гірську шипшину, готували на обід смачнючу юшку зі свіжого улову наших рибалок. Бабуся розповідала, що вони ніколи у своєму житті не лікувалися пігулками, а тільки щось заболить, відразу ішли до могутнього джерела нарзану – головного багатства Кисловодського курорту, благо, доступ до нього завжди був безкоштовно відкритий! Попивши днів п’ять чудодійної водички, знову почувалися здоровими і молодими! Ми, за порадою господарів, також по тричі на день ходили пити той благословенний знаменитий нарзан, що надовго потім зберегло нам здоровими органи травлення.
Але ж мене нестримно манило у гори! Тому ми придбали квитки на усі можливі екскурсії, а саме до найстарішого курортного міста П’ятигорська, котре розташувалось на південних схилах гори Машук, з вершини якої відкривався захоплюючий краєвид на район Кавказьких Мінеральних вод, на Ельбрус та головний Кавказький Хребет.
Правда, подорож до цих чарівних місць не обійшлася без дорожніх пригод. На одному із перевалів наш туристичний автобус зупинився біля кафе – перекусити. Юра замовив собі чарочку вірменського коньяку, а мені бокал якогось знаменитого темно червоного вина, здається, «Чорний принц». Ми розташувалися на відкритій терасі за крайнім столиком, який майже ховався серед високих розкішних хвойних дерев підступаючого узлісся. І раптом щось гупнулось із дерева просто на наш стіл. Це була сіренька кумедна білочка! Мабуть, чоловічої статі. Вона по хазяйськи обнюхувала наші страви. Я подумала, що вона голодна та запропонувала їй смаколики, які нам принесли на закуску. Але знахабніле звірятко уперто принюхувалося до Юриного коньячку… Коли він відставив трохи недопиту чарочку, білочка безцеремонно її перекинула і кинулася злизувати брунатну рідину, жмурячись від задоволення. Офіціант, сміючись, пояснив нам, що це їхній постійний «клієнт»:
- Споілі отдихающіє! – сказав вусатий вертлявий молодик і почухав «клієнта» за сіреньким, гострим вушком. Той продовжував собі спокійно пригощатися. А закінчивши трапезу, прудко перескочив на інший столик.
- Вот, маладєц – і нє закусивает! – захоплювалися хвостатим алкашом туристи-росіяни.
Потім ми зайшли до автобуса, щоб їхати далі по маршруту, і раптом мені стало дуже погано. Страшенні болі пронизали мою печінку! Я схопилася за живіт, в очах почорніло. Відчула, що зараз втрачу свідомість. Обличчя миттєво укрилося холодним потом. Здається, я голосно застогнала, чи закричала. Пам’ятаю, що водій схопився зі свого місця і побіг до мене.
Вони із моїм чоловіком вивели мене із автобуса.
- Скорєє к источніку! - кричав цей літній чоловік. На щастя, джерельце нарзану фонтанувало зовсім поряд.
Я стала пити нарзан і через кілька хвилин чудодійна водичка врятувала мене – світ розвиднився і ми поїхали далі, правда, Юрій устиг вилаяти бармена за їхню «бормотуху», яка була налита у пляшку з-під «Чорного принца». Здається, вони повернули йому тоді гроші ще й відкупилися штрафною чаркою якоїсь горілки.
Потім була захоплююча поїздка у гори. Але це не можна передати словами – треба тільки бачити! Там уперше я бачила таке синє небо, в ущелині збігала кам’янистим руслом гірська річка з блакитною водою. Внизу, видно було мальовничу долину, де затишно розташувалась одна із туристичних баз. Далі ми канатною дорогою піднялися на висоту 3500 метрів понад схилом Ельбрусу, звідки милувалися чарівними гірськими ущелинами та могли понюхати справжні едельвейси та рододендрони, які не дозволялося рвати, бо ці квіти були вже занесені до Червоної книги. Із висоти канатної підвісної дороги відкривалися захоплюючі картини порослих непрохідними лісами гірських схилів далеко внизу, аж дух захоплювало від страху та дикої краси. Чомусь, запам’яталися два дерева: клен та береза, які сплелися в обіймах, в наче підтримуючи один одного, пробилися через лісові хащі до сонечка!
Раптом ми помітили справжній НЛО, що «приземлився» на одному із схилів майже на вершині гори! Потім гід пояснив нам, що то своєрідний рукотворний макет, де хотіли зробити ресторан, але не отримали на це дозволу від якоїсь інстанції.
Ще не можу не згадати незабутню подорож на Домбай. Але неможливо розповісти про всі чудеса та красоти Кавказу.

13. НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ.
Ось так, у наполегливій праці, подорожах, у радощах та труднощах повсякдення формувався характер, зовнішній та духовний імідж новітньої радянської жінки, яка зростаючи у гущі життя та спостерігаючи за реальними подіями не вірила вже тоді у комуністичні ідеали і передбачала, що цей «колос» на глиняних ногах ось-ось має рухнути, залишивши купу безформної маси.
Завод активно будував свій житловий фонд і через декілька років ми отримала двокімнатну квартиру у панельному домі, який я влучно прозвала «гетто». Але все ж таки це була нова квартира, де у синочка була своя окрема кімната. І будинок цей знаходився біля його школи, не довелося міняти школу і вчителів, що допомогло йому добре закінчити своє середнє навчання.
Незважаючи на моє скептичне відношення до КПРС, я потроху зростала у професійному плані. Мабуть, той сталевий стержень моєї особистості відчувало і поважало керівництво нашого підприємства і не тільки. Через кілька років мені запропонували посаду начальника планово-договірного бюро у цьому ж таки цеху запасних частин, до речі , за рекомендацією того ж таки начальника цеху, який колись заявив, що ми з ним «нє сработаемся». Тепер мені був підлеглий великий підрозділ із понад сорока ІТР та службовців. Робота ж незнайома, доволі складна, відповідальна, пов’язана зі збутом запчастин, комплектуючих виробів та товарів народного вжитку. Весь процес реалізації контролювався Мінавтопромом та Главками СРСР, що знаходилися у Москві, тож почалися безкінечні відрядження.
Отоді мені, молодій, провінційній жінці, із середньою технічною освітою, і довелося працювати зі столичними розманіженими дамами та заходити до кабінетів міністра, його заступників та начальників главків, «Союзсільгосптехніки» і ще бог знає яких бюрократичних «шишок», розбещених своєю владою, та закормлених усілякими «подношеніями». А мене посилали до них вирішувати важливі питання із порожніми руками. Пам’ятаю, як один із них, безцеремонно оглянувши мене з ніг до голови, прямо сказав: «Вот хітрий хохлацкій КрАЗ – прісилаєт цвєтущую женщину с красівой фігуркой і думаєт, что етого нам достаточно!».Здається, я тоді залилась рум’янцем так, що стала коралового кольору, як мій новенький светрик. А дарма! Бо червоніти мені було нічого – і фігурка, і «прикид» були тоді, що треба, бо для того, щоб схрестити шпаги із цими персонами, мені, як непростій штучці, необхідно було відчувати себе впевненою у своїй чарівності. Тож, спільними зусиллями наближених до моєї особи співробітників, я була належним чином екіпірована. Хтось запропонував мені придбати елегантну «гедеерівську» спідничку із веселенької шотландки з плісированими та шкіряними елементами – останній писк європейської моди, хтось – гарненькі фінські чобітки на високих підборах, і за прийнятною ціною. На місцевому речовому ринку удалося відшукати шикарну песцеву шапку, яка на диво підійшла до випадково купленого у магазині зимового пальтечка естонського виробництва, що прийшлося на мою тоді струнку фігуру, як улите. Тому, оцінивши усе це, мої нові московські співробітниці тільки і змогли єхидно процідити: «Ішь, какая молодая, да уже пролєзла в начальство! Видать, есть рука мохнатая?». Я зрозуміла, що для мене краще їх не розчаровувати – нехай собі так думають!
І питання вирішувались, бо я здавалась їхнім шефам настільки необізнаною у хитрих схемах особою, що вони розуміли: тут їм нічого не «обломиться». Узагалі, від тих чиновницьких установ віяло архаїзмом. Наприклад, «Союзглававтосільмаш» - один із основних главків, знаходився у самому центрі столиці, у розкішному старовинному особняку, де у старезний скрипучий ліфт без стінок і дверей, який повільно рухався не зупиняючись угору і вниз, треба було заскакувати та вистрибувати на ходу на потрібному поверсі. Неозорі приміщення їхніх департаментів розділялись низькими перегородками і працювало там по кілька десятків чиновників, тому гуло, наче у вуликах. Саме туди мої підлеглі направляли щомісячні товстезні звіти по кожному найменуванню запчастин у кількості і в сумі по кожній республіці і спецодержувачу. Коли я там роздивилась, як вони поводяться із тими звітами, то жаліючи своїх дівчат, узяла на себе відповідальність, спростивши ту звітність на кілька кілограмів макулатури, за що мені були вдячні люди, і у Кременчуці, і у Москві, зітхнувши з полегшенням.
А коли, через кілька років, у тому «Головавтосільмаші» нарешті зробили євроремонт, то їх відразу ж і скоротили, чи, вірніше ліквідували, бо СРСР тоді «наказав довго жити»… А усі їхні повноваження та обов’язки по нашому підприємству передали мені, назвавши мою нову посаду заступником начальника цеху по плануванню та розподілу запасних частин автоКрАЗ. Величезну економію фінансів тоді отримали би по країні, якби вона не розвалилась.
А ми успішно справлялись із новими задачами, благо, що тоді вже упровадили у нас автоматичну систему управління (АСУП), із допомогою якої ми і працювали «с пєснямі», розподіляючи наш товарний випуск по усьому новонародженому СНД, намагаючись хоч якось задовольнити потреби занепадаючого народного господарства згідно їхніх заявок і договорів.
І ці зміни політичної карти СРСР стали початком кінця нашого славного і могутнього колись, підприємства. Скоро затріщала по швах уся економіка, яка була переплетена і нерозривно пов’язана між собою. Відчуваючи крах усього, я перейшла на іншу роботу, а саме на товари народного вжитку, управління якими очолив талановитий керівник, який підбирав собі професійних працівників. Ми були давно знайомі і він радо прийняв мене у свій новий підрозділ, який став дочірнім підприємством тепер уже закритого акціонерного товариства «АвтоКрАЗ», контрольний пакет акцій якого пізніше викупив один із новоспечених українських мільйонерів Костянтин Жеваго. Тим часом розвал економіки йшов повним ходом. У нас майже зникав ринок збуту наших могутніх автомобілів КрАЗ. І настали чорні дні для робітників
«АвтоКраЗу». Заробітної плати не платили по півроку і більше. Гроші на депозитах в ощадкасах безслідно зникли. А на нашому підприємстві працювали тоді робітничими династіями – цілими сім’ями! Трохи продавалися ще запчастини та товари народного вжитку. Над основною частиною робітничих сімей нависла загроза голоду!
Намагаючись хоч якось урятувати робітників від голоду, керівництво запроваджувало розрахунки із робітниками бартером. Наприклад, у рахунок заборгованості по зарплаті, видавали робітнику причіп до легкового автомобіля, чи мотоблок. Та не усім вдавалося отримати навіть цей бартер. Ми вчилися випікати дома хліб на тертій картоплі та олії, отримували по бартеру макарони та дещо із залежалого десь у Сирії одягу, зробленого із тріскучої синтетики, за який ледь не билися члени профспілок при його розподілі. Люди масово тікали із заводу, намагаючись виборсатися зі злиднів, залазили у борги у різних бариг, та відправлялися «човниками» до Польщі та Туреччини, везучи звідти якісь товари, які дома самостійно збували. Багато цих людей, які виявились нездатними до торгівлі та товарознавства, не встигли вчасно розрахуватися зі своїми кредиторами, потрапили на «лічильник», коли борг зростає у кілька разів, і так втратили своє житло! А декому вдалося розбагатіти. Ті пізніше покупляли собі контейнери, які встановили на ринках, найняли реалізаторів та постачальників і так добре розкрутилися, що скоро позводили собі маєтки. Настав час, коли махрово розквітли кримінальні угрупування, рекет та інші особистості без честі та совісті були винесені на гребінь життя. А чесні, добросовісні працівники були приречені на жалюгідне, злиденне існування. З’явилася і страхітливо розрослася армія бомжів. Біля сміттєвих баків точилися баталії за доступ до макулатури та харчових відходів, де можна було часто побачити якусь обездолену стареньку учительку чи медсестру. Наша сім’я хоч і сутужно, але виживала. Бо ми з чоловіком обоє працювали в управлінні товарів народного вжитку, де ще якось відбувалися виробництво та реалізація товарів. Я тоді часто приймала участь у оптових ярмарках, де ми укладали угоди із обласними торговими спілками на продаж наших товарів. Тоді я ближче ознайомилася із регіонами та обласними центрами нашої незалежої України.
Наш син Олег уже вступив до будівельного інституту, де навчання було ще безкоштовне, проживав у гуртожитку. Гроші були необхідні тільки на одяг та харчування. Звідти його і призвали на військову службу. Усе це було ще до розпаду СРСР. А коли він знайшов собі гарну дівчину і задумав одружитися, то я якраз устигла зняти із депозиту свої невеликі заощадження і зіграти скромне весілля у нас удома. Тішило, що ті гроші не пропали, як у більшості людей. На останньому курсі Олег жив із молодою дружиною у її батьків у тодішньому Дніпропетровську. На Новий рік ми були там у гостях, а першого січня народилася наша онучка, яку назвали Анастасією.
Не знаю, як мені удалося зберегти незаплямованим мій духовний світ на фоні усього цього лихоліття., де майже кожен намагався зідрати шкіру, чи хоч якогось хабаря із ближнього свого. Було приємно, коли мій начальник говорив про мне комусь із своїх друзів, що він настільки довіряє мені, що міг би сміливо залишити на мене весь підрозділ і спокійно їхати хоч куди у відрядження чи відпустку. А один із наших крупних і давніх партнерів, до речі, кандидат технічних наук, якось після «ходіння по муках» на нашому заводі, сів переді мною і сказав тихенько, дивлячись на мене із доброю посмішкою: « Оце єдина світла особистість на АвтоКрАЗі»!


Далі буде