ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.30
14:02
Перенеслись у перше травня!!!
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
Ніяких більше зобов’язень...
Мотив й мелодія їх давня
Поміж всіляких зауважень.
Перенеслись… ну що ж, доцільно
Було б усе перечеркнути,
А те, що зветься "не стабільно" —
Згорнути з часом, щоб не чути…
2024.04.30
13:53
М-оя душа проникливо сприймає
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
О-цей прекрасний Божий світ.
Є в нім ті закутки, немов із раю.
Н-атхнення - із емоцій квіт.
А глибина думок у ритмі моря
Т-анок плете зі слів та фраз.
Х-аризма Всесвіту, вечірні зорі...
2024.04.30
11:05
Ходить бісова невіра
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
І шукає собі віру.
Як давали колись їсти,
Він пошився в атеїсти,
А тепер така дорога,
Що без віри жить незмога.
Навіть ленінці в законі
Припадають до ікони.
2024.04.30
09:40
У розтині часу нам істини вже не знайти,
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
плачуть старезні дерева шрапнеллю побиті,
у герці смертельнім схрестили мечі два світи –
діти козачі й нащадки орди – московити.
Глянь, кров’ю омиті до краю безкраї степи,
небо жаріє, як бабина піч оксамитом…
2024.04.30
09:33
Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на
2024.04.30
09:00
Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
2024.04.30
06:01
Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
2024.04.29
23:07
Шепіт весни над містом
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.
Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
2024.04.29
13:58
Найважливіший перший крок…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
2024.04.29
12:22
Хочеш вірити в бога - вір.
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.
За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
2024.04.29
11:37
ІІ
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
2024.04.29
07:54
Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.
Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві
2024.04.29
07:50
Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.
Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
2024.04.29
07:39
Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
2024.04.29
05:28
Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
2024.04.28
23:06
Наприкінці двадцятого сторіччя,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.
Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Гундарєв (1955) /
Проза
Нечуй
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Нечуй
Досить ще молодий за сучасними мірками тридцятисемирічний письменник Лесь Чалий солодко потягнувся на нижній полиці поки що ніким не зайнятого купе. Він безуспішно боровся зі сном, наче у тумані, споглядаючи вересневі пейзажі: жовто-багрові поля, оживлені різнокольоровими корівками, чистовибілені церківки, самотнього пса, що охороняє визначений ним самим кордон…
Дякуючи Богові, досі нікого не підсадили, посміхнувся Лесь, поклавши голову на подушку без наволочки. А навіщо, власне кажучи, та наволочка? Від Вінниці до Києва якихось кілька годин.
Очі заплющувалися самі собою, хоча Чалий час від часу струшував головою. Дійсно, спати не було жодного сенсу. Ось приїду, твердо вирішив Лесь, одразу з вокзалу на таксі додому. Гаряча ванна, свіжа білизна, м’якенькі капці. Все таке миле і рідне. І най-наймиліша й найрідніша – мама. Чалий, незважаючи на глузування друзів й колег, був переконаний холостяк. Батько кинув сім’ю, коли він був зовсім маленьким, й стосунків – жодних! – з ним не підтримував. Мама була для нього всім. Моложава, з наповненими легким сумом очима, чимось схожа на Ромі Шнайдер. От якби зустріти таку, як Ромі! Чи як маму. А – так… Міняти дар, що дав йому Господь, на вічно всім незадоволену дружину з її постійним вереском, супами, підгузниками, любими родичами… Ні, вибачайте! Хто ж йому дозволить ось так жити, як вільний птах? Хочу – пишу, хочу – не пишу. Захотів поїхати на книжковий ярмарок до Вінниці – поїхав. А успіх який! Фуршети, шанувальники, насамперед шанувальниці, журналісти. «Над чим ви зараз працюєте, пане Чалий?» – «Наш канал із нетерпінням чекає на вас.» – «Чи можна з вами сфотографуватися?»
…Потяг різко загальмував, і Лесь розплющив очі. Просто перед ним на сусідній полиці сидів літній гладко виголений, з легкими порізами, чоловік. Він лукаво глянув, зсунувши косматі сиві брови, на Чалого, що вмить прийняв вертикальне положення, й тихо спитав:
– Звідкіля їдеш, синку?
Лесь мужньо проковтнув це фамільярне тикання, яке він вже протягом близько п’яти років, особливо після приголомшливого успіху його двох останніх романів, одразу припиняв. Але тут була абсолютно інша історія: з одного боку – так, попутник годен був за діда, однак з іншого – відчувалась якась притягальна сила, що йшла від нього.
– Був у Вінниці, на книжковому ярмарку, – пробуючи взяти правильну тональність, обережно відповів Чалий.
– А що ж ти там робив, якщо не секрет? – очі незнайомця бешкетливо спалахнули.
– Власне кажучи, – якось нерішуче почав Лесь, спостерігаючи за грубими, натрудженими пальцями старого, що м’яко погладжував склянку з чаєм, що деренчала у підстаканнику, – я письменник…
– Письменник? – скрикнув попутник і ледве не пролив чай.
– Й про що ж ти пишеш? – не даючи змоги відповісти Чалому, обрушив дуплетом наступне запитання нежданий сусід.
– Ну, там була презентація мого нового роману, – зовсім сторопів Лесь, відчуваючи себе кроликом, приреченим на вечерю для удава.
– Кажи-кажи, синку, про що, про що ж роман?
– Це історія успіху одного молодого чоловіка, який став успішним бізнесменом. Такий собі сучасний варіант Драйзера.
– Кого-кого? – скривився старий й зробив обережний ковток.
– Драйзера, американського письменника. Та ви, напевно, знаєте: «Титан», «Фінансист»…
– «Титан», «Фінансист», – різко перебив співбесідник. – Історія успіху… А в чому полягає той успіх?
Вже все перемішалося у голові Чалого. Так, певно, почувається артист, що геть забув першу ж репліку своєї ролі.
Лесь занімілими губами викладав не дуже хитрі сюжетні лінії свого роману, герой якого упродовж близько трьохсот сторінок, наче повзун по скелях, дерся до банківських рахунків, закордонних вояжів, довгоногих панночок, які, у свою чергу, синхронно викидали сильні ноги й ціпкі руки, намагаючись хоч на сантиметр наблизитися до цих самих вілл, «мерсів», Мальдивів…
– А цю х..ню, вибач, синку, хтось читає?
Чалий відчув у скронях зростаючий стукіт.
Що, власне кажучи, дозволяє собі цей старий козел?
Лесь заплющив очі. Ні, він не сповідуватиметься перед взагалі невідомо ким. Учитель мені, гуру знайшовся! Скільки разів зарікався: з незнайомими випадковими попутниками – жодних щиросердих розмов!
– Синку, вибач мені, якщо образив, – почув він тихий голос попутника. – Ти, якщо вже береш у руки перо, намагайся зробити кращою нашу землю, наше життя непутяще… Зроби мене, злого, брехливого, грішного, порочного старця кращим. Зроби, Христом-Богом прошу! Щоб я прочитав твої твори й заплакав. Й щоб віддав останню сорочку безпритульному. І дерево посадив би. Не дерево – то хоч квітку. Й дитинку в дитбудинку провідав. І тебе, першого-ліпшого стрічного, не те щоб вбити, пальцем торкнутися не посмів би! Ось про це пиши – щоб зробити мене чистішим. Щоб я ночами ворочався у муках: а чи так живу? Якби я міг, я б сам так писав…
І Чалий раптом почув глухі, ледве стримувані ридання.
…Він розплющив очі. Однак у купе, крім нього самого, нікого вже не було. А може, й взагалі все це сон? Маячня якась…
Тільки чи сон? На столику деренчала недопита склянка з чаєм, під якою жовтів складений навпіл залізничний квиток.
Лесь, акуратно притримуючи підстаканник, узяв темно-жовтий листок. У рядку «прізвище, ім’я та по батькові пасажира» було зазначено: «Левицький Іван Семенович»…
Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік
Дякуючи Богові, досі нікого не підсадили, посміхнувся Лесь, поклавши голову на подушку без наволочки. А навіщо, власне кажучи, та наволочка? Від Вінниці до Києва якихось кілька годин.
Очі заплющувалися самі собою, хоча Чалий час від часу струшував головою. Дійсно, спати не було жодного сенсу. Ось приїду, твердо вирішив Лесь, одразу з вокзалу на таксі додому. Гаряча ванна, свіжа білизна, м’якенькі капці. Все таке миле і рідне. І най-наймиліша й найрідніша – мама. Чалий, незважаючи на глузування друзів й колег, був переконаний холостяк. Батько кинув сім’ю, коли він був зовсім маленьким, й стосунків – жодних! – з ним не підтримував. Мама була для нього всім. Моложава, з наповненими легким сумом очима, чимось схожа на Ромі Шнайдер. От якби зустріти таку, як Ромі! Чи як маму. А – так… Міняти дар, що дав йому Господь, на вічно всім незадоволену дружину з її постійним вереском, супами, підгузниками, любими родичами… Ні, вибачайте! Хто ж йому дозволить ось так жити, як вільний птах? Хочу – пишу, хочу – не пишу. Захотів поїхати на книжковий ярмарок до Вінниці – поїхав. А успіх який! Фуршети, шанувальники, насамперед шанувальниці, журналісти. «Над чим ви зараз працюєте, пане Чалий?» – «Наш канал із нетерпінням чекає на вас.» – «Чи можна з вами сфотографуватися?»
…Потяг різко загальмував, і Лесь розплющив очі. Просто перед ним на сусідній полиці сидів літній гладко виголений, з легкими порізами, чоловік. Він лукаво глянув, зсунувши косматі сиві брови, на Чалого, що вмить прийняв вертикальне положення, й тихо спитав:
– Звідкіля їдеш, синку?
Лесь мужньо проковтнув це фамільярне тикання, яке він вже протягом близько п’яти років, особливо після приголомшливого успіху його двох останніх романів, одразу припиняв. Але тут була абсолютно інша історія: з одного боку – так, попутник годен був за діда, однак з іншого – відчувалась якась притягальна сила, що йшла від нього.
– Був у Вінниці, на книжковому ярмарку, – пробуючи взяти правильну тональність, обережно відповів Чалий.
– А що ж ти там робив, якщо не секрет? – очі незнайомця бешкетливо спалахнули.
– Власне кажучи, – якось нерішуче почав Лесь, спостерігаючи за грубими, натрудженими пальцями старого, що м’яко погладжував склянку з чаєм, що деренчала у підстаканнику, – я письменник…
– Письменник? – скрикнув попутник і ледве не пролив чай.
– Й про що ж ти пишеш? – не даючи змоги відповісти Чалому, обрушив дуплетом наступне запитання нежданий сусід.
– Ну, там була презентація мого нового роману, – зовсім сторопів Лесь, відчуваючи себе кроликом, приреченим на вечерю для удава.
– Кажи-кажи, синку, про що, про що ж роман?
– Це історія успіху одного молодого чоловіка, який став успішним бізнесменом. Такий собі сучасний варіант Драйзера.
– Кого-кого? – скривився старий й зробив обережний ковток.
– Драйзера, американського письменника. Та ви, напевно, знаєте: «Титан», «Фінансист»…
– «Титан», «Фінансист», – різко перебив співбесідник. – Історія успіху… А в чому полягає той успіх?
Вже все перемішалося у голові Чалого. Так, певно, почувається артист, що геть забув першу ж репліку своєї ролі.
Лесь занімілими губами викладав не дуже хитрі сюжетні лінії свого роману, герой якого упродовж близько трьохсот сторінок, наче повзун по скелях, дерся до банківських рахунків, закордонних вояжів, довгоногих панночок, які, у свою чергу, синхронно викидали сильні ноги й ціпкі руки, намагаючись хоч на сантиметр наблизитися до цих самих вілл, «мерсів», Мальдивів…
– А цю х..ню, вибач, синку, хтось читає?
Чалий відчув у скронях зростаючий стукіт.
Що, власне кажучи, дозволяє собі цей старий козел?
Лесь заплющив очі. Ні, він не сповідуватиметься перед взагалі невідомо ким. Учитель мені, гуру знайшовся! Скільки разів зарікався: з незнайомими випадковими попутниками – жодних щиросердих розмов!
– Синку, вибач мені, якщо образив, – почув він тихий голос попутника. – Ти, якщо вже береш у руки перо, намагайся зробити кращою нашу землю, наше життя непутяще… Зроби мене, злого, брехливого, грішного, порочного старця кращим. Зроби, Христом-Богом прошу! Щоб я прочитав твої твори й заплакав. Й щоб віддав останню сорочку безпритульному. І дерево посадив би. Не дерево – то хоч квітку. Й дитинку в дитбудинку провідав. І тебе, першого-ліпшого стрічного, не те щоб вбити, пальцем торкнутися не посмів би! Ось про це пиши – щоб зробити мене чистішим. Щоб я ночами ворочався у муках: а чи так живу? Якби я міг, я б сам так писав…
І Чалий раптом почув глухі, ледве стримувані ридання.
…Він розплющив очі. Однак у купе, крім нього самого, нікого вже не було. А може, й взагалі все це сон? Маячня якась…
Тільки чи сон? На столику деренчала недопита склянка з чаєм, під якою жовтів складений навпіл залізничний квиток.
Лесь, акуратно притримуючи підстаканник, узяв темно-жовтий листок. У рядку «прізвище, ім’я та по батькові пасажира» було зазначено: «Левицький Іван Семенович»…
Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію