ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.18
20:22
Заступаєш у тінь, як у сірий, понурий куток,
Не прикритий від ока, що зрить віковою злобою.
Підійшовши до прірви, торкаєшся краю ногою,
Прислухаючись. Серце й годинник відлічують крок.
Чий це вирок? Урок? І ти зводиш свій зір, як курок.
Але це пантом
Не прикритий від ока, що зрить віковою злобою.
Підійшовши до прірви, торкаєшся краю ногою,
Прислухаючись. Серце й годинник відлічують крок.
Чий це вирок? Урок? І ти зводиш свій зір, як курок.
Але це пантом
2024.05.18
18:30
Я виходжу зі гри, бо кохання не гра,
а святе почуття незбагненне.
Це блаженство душі, світло вічного Ра,
на солоних губах рідне ймення.
Не гравець запасний, що на лаві вузькій
жде на зоряний час з нетерпінням.
Заздрість чорна і біла — пристрітом
а святе почуття незбагненне.
Це блаженство душі, світло вічного Ра,
на солоних губах рідне ймення.
Не гравець запасний, що на лаві вузькій
жде на зоряний час з нетерпінням.
Заздрість чорна і біла — пристрітом
2024.05.18
11:26
Шановна редакція майстерень!
Чому видалено мій допис-відповідь гундарєву і при цьому його юрко-гав залишився не тронутим? Це така вибірковість? Я маю свою думку щодо гундарєва і дорофієвської і висвітив це без порушень правил сайту. гундарєва дуже зачипт
2024.05.18
06:42
Уже навкіл не міражі,
А дійсність повсякденна, –
Як сирота в сім’ї чужій,
Вчуваю скверни терні.
Стає все важче далі жить
Мені в хисткій хатині, –
Тривоги множаться щомить
В новім життєвім плині.
А дійсність повсякденна, –
Як сирота в сім’ї чужій,
Вчуваю скверни терні.
Стає все важче далі жить
Мені в хисткій хатині, –
Тривоги множаться щомить
В новім життєвім плині.
2024.05.18
05:41
– Крок у небо.
– А далі що?
– Тиша.
Більше такої не буде ніде.
І тільки вітер купол колише,
навіть двигун літака не гуде –
тиша.
Тут горизонти зовсім інакші,
– А далі що?
– Тиша.
Більше такої не буде ніде.
І тільки вітер купол колише,
навіть двигун літака не гуде –
тиша.
Тут горизонти зовсім інакші,
2024.05.18
01:39
Я - твій промінчик, вірний оберіг.
Тебе, кохана квіточко, зігрію!
Врятую я твою крихку надію
В байдужості засніжених доріг.
Я згаснув. Так багато ще не встиг!
Але своїм теплом я втілив мрію
В життя твоє. Я добре розумію:
Тебе, кохана квіточко, зігрію!
Врятую я твою крихку надію
В байдужості засніжених доріг.
Я згаснув. Так багато ще не встиг!
Але своїм теплом я втілив мрію
В життя твоє. Я добре розумію:
2024.05.18
00:04
Зроби це, поки я ще не встиг на око зважити pro і contra.
В моєму світі нема святих. То страть його поцілунком шльондри.
А хочеш – ніжно-грайливим «ні» розбий його на слова та звуки.
Будь найзначнішим митцем брехні та диригентом моєї туги.
Замкни в ду
В моєму світі нема святих. То страть його поцілунком шльондри.
А хочеш – ніжно-грайливим «ні» розбий його на слова та звуки.
Будь найзначнішим митцем брехні та диригентом моєї туги.
Замкни в ду
2024.05.17
20:47
«Це добре, – розум говорив, –
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
2024.05.17
19:20
Починаючи з міста в якому усе слова,
Починаючи з вулиць де трава обростає камінь,
Кроки стирають підошви запилюжених сандаль,
І пейзаж витісняє пам'ять
Про все, що залишилось вчора, як сонце близьким
Здається далеким, — насправді, як на листівці,
Починаючи з вулиць де трава обростає камінь,
Кроки стирають підошви запилюжених сандаль,
І пейзаж витісняє пам'ять
Про все, що залишилось вчора, як сонце близьким
Здається далеким, — насправді, як на листівці,
2024.05.17
15:23
А ви б хотіли чути танго ночі,
а чи ранково-світанковий вальс,
або закрити з насолоди очі
і серце в такт забилося у вас?
А як щодо отримати утіху
або відчути раювання смак
і помирати жартома зі сміху?.
а чи ранково-світанковий вальс,
або закрити з насолоди очі
і серце в такт забилося у вас?
А як щодо отримати утіху
або відчути раювання смак
і помирати жартома зі сміху?.
2024.05.17
09:49
Дощ весняний цілує обличчя спросоння,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.
Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.
Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
2024.05.17
09:24
Ти людина-пригода,
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*
2024.05.17
09:03
Укотре Микола Соболь починає першим. Незважаючи на свої постійні виправдовування: «Не я першим починаю!»…
Так, на мій вірш «Моя вишиванка», який 16 травня був опублікований на всіх провідних літературних порталах, зокрема урядовому, Соболь надіслав прово
2024.05.17
05:31
Припадаю до шиби
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
2024.05.17
04:22
Чому зима триває більше року?
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
2024.05.17
00:04
Мої сни - це апокриф, безцінне руно чорнокнижжя
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Валентин Бендюг (1954) /
Проза
Небезпечна бритва
Новела
Безіменний палець і мізине¬ць ще трималися. Вони зава¬жали. Батько, зопалу відірвав¬ши їх і кинувши під верстат у тирсу, обхопив долонею лівої руки скалічену правицю. Кров з обтятого п'ястука цвиркнула в очі, на чорну кухвайку, зацебеніла в рукав, закапала на жовті стружки, на білий сніг...
Коли він робив собі перев'яз¬ку, мене знудило. Знудило так само, як тоді, коли я ненаро¬ком вступив у мізки нещасно¬го тракториста. Тоді я не міг нічого їсти, а кожен гнилий гарбуз чи розлущений горіх ще довго нагадували про роз¬трощений асенізаторською бочкою череп і мізки, що випорскнули з нього на десяток метрів...
Холодно. Дуже холодно. Вик¬ручує суглоби, болить кожна кісточка, все тіло - зашпори. Задубілий, залажу під холод¬ну ковдру - мов у сніг. Вми¬каю приймач. В ефірі, як у моїй голові, - порожньо. Лише на найкоротших хвилях ледь-ледь пробивається крізь завивання хуртовини голос далекого Ірану: "Аллах акбар..."
…Туркменія, Фірюза: гарячий вечір після пекельно спекотного дня; з-за Копетда¬гу випливає іранський місяць; дутари, цикади, кажан у небі збирає зорі... А в голові - дзвін... далекий... дзвін...
…Батько на широкій чорній і блискучій дідовій попрузі, зачепленій за цвях в одвірку, старанно направляє бритву, принесену колись дідом з австрійського полону. Нами¬люється, довго бриється, при¬тискаючи бритву вцілілим ве¬ликим пальцем до забинтова¬ного обрубка. Потім бере лівою рукою блискучу німець¬ку машинку і, нерівномірно клацаючи нею, намагається мене підстригти. Машинка не слухається, боляче скубає. Я пручаюся і хникаю, а потім ви¬риваюся і плачу. Батько теж і плаче: моя гостра чуприна на¬билася в закривавлений бинт, я вразив його рану...
Ні! Це не мій батько, - це якийсь чужий чоловік, схожий на мого батька. Він хапає блискучу дідову бритву, ловить мене за чуба... і хоче відрізати мені пальці!..
Я плачу, бо мені дуже страш¬но, а матері десь нема...
…Рустем п'є горілку, бо він хоч і татарин, та християнин, - йому можна. Хрестився у Львові в костелі, бо полюбив до нестями польку. Полька покинула, син в Афганістані головою на¬клав. Тепер він п'є горілку і кається. Сидить над моїм ліжком, дихає перегаром чор¬нобородий Рустем, тримає біля моїх очей небезпечну бритву, куплену у Львові на базарі, і плаче;
- Жалка тєб'я, - ти хароший хахол, но Он гаваріт, что я должєн тєб'я зарєзать, і тагда мнє всьо прастітся... Всьо-всьо прастітся... Аллах акбар, панімаєшь? А Мухамед - пра-рок єво...
Бряжчать шибки, скажено ревуть літаки і розчереплюється голова...
…З темної і завжди холодної комори мати вносить чортопо¬лох. З печі млосно пахне пря¬женим молоком. Бабиною хусткою-напиначкою мовчазна і сувора мати, дуже схожа в ту мить на небіжку, затуляє вікно у червоно-кривавих ласицях західнього сонця, і у хаті поночіє. Дерев'яною обсмале¬ною коцюбою мати пригортає до причіпка жар, насипає його у чорну велику макітру. Тем¬рява ховається під піч, а по стінах і стелі бігають тривожні червоні тіні. Карі очі моєї мами стають чорними, а в них - вогонь. Я не впізнаю матері, її голосу... Бліді її вуста вору¬шаться, шепочуть щось зна¬йоме і незрозуміле:
- Отче наш, іже єси... Вона знімає з мене штанці і мовчки ставить мене над жа¬ром. Потім запалює чортопо¬лох і гасить його, а жевріючи¬ми колюхами проводить між моїми голими ногами. Я трем¬чу і хлипаю, мені лячно і ніби соромно...
Дим і тепло проникають під сорочку, піднімаються від паху до пахов, і я роблюся покір¬ним. Мати вже не так цупко три¬має мене за плече і, нарешті, озивається:
- Не бійся, синоньку, не бійся... не бійся...
Вона тричі повільно прово¬дить наїжаченими головешка¬ми між моїми стегнами, окурює мене всього тліючим чор¬тополохом, а потім кидає його в жар. Спалахує вогонь, у яко¬му звиваються чорні змії, котрі, на мить завмерши, роз¬сипаються білим попелом...
- Не бійся, дурниську, - звич¬но і насмішкувато каже мати, - вже нічого нема, вже все, все згоріло...
А я й не боюся. Мені лише хочеться спати.
Відсунувши заслінку, мати рожном дістає з печі чорного задротованого горщика, зні¬має з нього і дає мені пригорі¬лу молочну шкоринку, а потім наливає молока:
- Пий. а то цигани приснять¬ся.
Я не хочу, аби мені снилися цигани, - я п'ю молоко і лізу на піч у тепле просо - до кота...
Мати б'є поклони і шепоче:
- Отче наш, іже...
А на одвірку криваво по¬блискує широка чорна дідова попруга.
В. БЕНДЮГ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Небезпечна бритва
Новела
Безіменний палець і мізине¬ць ще трималися. Вони зава¬жали. Батько, зопалу відірвав¬ши їх і кинувши під верстат у тирсу, обхопив долонею лівої руки скалічену правицю. Кров з обтятого п'ястука цвиркнула в очі, на чорну кухвайку, зацебеніла в рукав, закапала на жовті стружки, на білий сніг...
Коли він робив собі перев'яз¬ку, мене знудило. Знудило так само, як тоді, коли я ненаро¬ком вступив у мізки нещасно¬го тракториста. Тоді я не міг нічого їсти, а кожен гнилий гарбуз чи розлущений горіх ще довго нагадували про роз¬трощений асенізаторською бочкою череп і мізки, що випорскнули з нього на десяток метрів...
Холодно. Дуже холодно. Вик¬ручує суглоби, болить кожна кісточка, все тіло - зашпори. Задубілий, залажу під холод¬ну ковдру - мов у сніг. Вми¬каю приймач. В ефірі, як у моїй голові, - порожньо. Лише на найкоротших хвилях ледь-ледь пробивається крізь завивання хуртовини голос далекого Ірану: "Аллах акбар..."
…Туркменія, Фірюза: гарячий вечір після пекельно спекотного дня; з-за Копетда¬гу випливає іранський місяць; дутари, цикади, кажан у небі збирає зорі... А в голові - дзвін... далекий... дзвін...
…Батько на широкій чорній і блискучій дідовій попрузі, зачепленій за цвях в одвірку, старанно направляє бритву, принесену колись дідом з австрійського полону. Нами¬люється, довго бриється, при¬тискаючи бритву вцілілим ве¬ликим пальцем до забинтова¬ного обрубка. Потім бере лівою рукою блискучу німець¬ку машинку і, нерівномірно клацаючи нею, намагається мене підстригти. Машинка не слухається, боляче скубає. Я пручаюся і хникаю, а потім ви¬риваюся і плачу. Батько теж і плаче: моя гостра чуприна на¬билася в закривавлений бинт, я вразив його рану...
Ні! Це не мій батько, - це якийсь чужий чоловік, схожий на мого батька. Він хапає блискучу дідову бритву, ловить мене за чуба... і хоче відрізати мені пальці!..
Я плачу, бо мені дуже страш¬но, а матері десь нема...
…Рустем п'є горілку, бо він хоч і татарин, та християнин, - йому можна. Хрестився у Львові в костелі, бо полюбив до нестями польку. Полька покинула, син в Афганістані головою на¬клав. Тепер він п'є горілку і кається. Сидить над моїм ліжком, дихає перегаром чор¬нобородий Рустем, тримає біля моїх очей небезпечну бритву, куплену у Львові на базарі, і плаче;
- Жалка тєб'я, - ти хароший хахол, но Он гаваріт, что я должєн тєб'я зарєзать, і тагда мнє всьо прастітся... Всьо-всьо прастітся... Аллах акбар, панімаєшь? А Мухамед - пра-рок єво...
Бряжчать шибки, скажено ревуть літаки і розчереплюється голова...
…З темної і завжди холодної комори мати вносить чортопо¬лох. З печі млосно пахне пря¬женим молоком. Бабиною хусткою-напиначкою мовчазна і сувора мати, дуже схожа в ту мить на небіжку, затуляє вікно у червоно-кривавих ласицях західнього сонця, і у хаті поночіє. Дерев'яною обсмале¬ною коцюбою мати пригортає до причіпка жар, насипає його у чорну велику макітру. Тем¬рява ховається під піч, а по стінах і стелі бігають тривожні червоні тіні. Карі очі моєї мами стають чорними, а в них - вогонь. Я не впізнаю матері, її голосу... Бліді її вуста вору¬шаться, шепочуть щось зна¬йоме і незрозуміле:
- Отче наш, іже єси... Вона знімає з мене штанці і мовчки ставить мене над жа¬ром. Потім запалює чортопо¬лох і гасить його, а жевріючи¬ми колюхами проводить між моїми голими ногами. Я трем¬чу і хлипаю, мені лячно і ніби соромно...
Дим і тепло проникають під сорочку, піднімаються від паху до пахов, і я роблюся покір¬ним. Мати вже не так цупко три¬має мене за плече і, нарешті, озивається:
- Не бійся, синоньку, не бійся... не бійся...
Вона тричі повільно прово¬дить наїжаченими головешка¬ми між моїми стегнами, окурює мене всього тліючим чор¬тополохом, а потім кидає його в жар. Спалахує вогонь, у яко¬му звиваються чорні змії, котрі, на мить завмерши, роз¬сипаються білим попелом...
- Не бійся, дурниську, - звич¬но і насмішкувато каже мати, - вже нічого нема, вже все, все згоріло...
А я й не боюся. Мені лише хочеться спати.
Відсунувши заслінку, мати рожном дістає з печі чорного задротованого горщика, зні¬має з нього і дає мені пригорі¬лу молочну шкоринку, а потім наливає молока:
- Пий. а то цигани приснять¬ся.
Я не хочу, аби мені снилися цигани, - я п'ю молоко і лізу на піч у тепле просо - до кота...
Мати б'є поклони і шепоче:
- Отче наш, іже...
А на одвірку криваво по¬блискує широка чорна дідова попруга.
В. БЕНДЮГ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію