Вечір. В шибку стукає дощ, з – за напівсонного вікна чутно шепіт дерев. Видно, як ферматою застигає в небі блискавиця, штрихами стаккато б’ється об шибку град. Страшно. Вся тремчу. Чекаю на твій прихід. В дарунок по клаптях сную тобі сорочку із сонячних промінців, що ще зосталися від ранку. Проводжу пальцем по своїх вустах, смакуючи шоколадний присмак ранкових Твоїх цілунків…
Вмить – стукіт в двері. Хто там? Це – я. Мало – помалу страх покидає моє серце, а натомість в нього вриваються кохання ноти.
Ніч стомлено лягла на наше місто, а за нею і сердитий дощ присів десь в закутку і заснув. Здається, вже всі заснули люди, лиш тільки ми - не могли. У великій, зелено – карій кімнаті , що кольору Твоїх очей стало душно й важко. У повітрі повисло німе моління – «поцілуй». Задмухаю на столі я свічі, бо в напівсвітлі від кохання, певно - згорю. Вип’ю півфіліжанки відваги і до тебе, любий, тихо, щоб не злякати тишу - підійду. Підійшла. В очах відбились очі – поцілунок. Ми.
Ранок. За вікном чути, як підборами по тротуарах цокає панна осінь, а на небі у легкім танці видніються хмари – спостерігачі. Скажи, що ще більше треба для щастя?... Ти і я, і дарований Богом новий день.