Починаючи з міста в якому усе слова,
Починаючи з вулиць де трава обростає камінь,
Кроки стирають підошви запилюжених сандаль,
І пейзаж витісняє пам'ять
Про все, що залишилось вчора, як сонце близьким
Здається далеким, — насправді, як на листівці,
Завмерло, що вітер, що люди, як хмари і дим
Про щось, що здавалось важливим, але непомітним,
Залишилось
Невимовним, не схопленим і таким,
Що доповнює тугу розвернутих у минуле
Очей, що блукають галявинами картин
І шукають сліди безпритульної
Юності, любові,
Вічності.
І знаходять слова, чуйні барви її світлин,
І тримаються їх та співають свої еклоги,
І війна переходить з великої жертви до слів:
Відбій повітряної тривоги.
Залишаються книги, зображення карт, домів,
Портрети епох, переповнені чаші історій.
Журнали промов, фігури прекрасних жінок
Дотик яких не згадають твої долоні.
Це змагання скульптур, веремія сюжетів, облич,
Це написані ноти про юність, про вічність і бога.
Де війна переходить з великої жертви до слів:
Відбій повітряної тривоги.

04.05. 2024

А ви б хотіли чути танго ночі,
а чи ранково-світанковий вальс,
або закрити з насолоди очі
і серце в такт забилося у вас?

А як щодо отримати утіху
або відчути раювання смак
і помирати жартома зі сміху?.
Цікаво? Інтригує? Чи не так?

А смакувати тишею бажання
у вас уже давненько не було?
Але не підриватись спозарання
і сонним не летіти у село…

А ви не проти цмулити водичку,
прозоро-кришталеву, зі струмка,
чи прилягти на скошену травичку?
Косу тримать не конче у руках!.

А як відносно ласувати медом?
Я тут не маю на увазі бджіл…
З коханою удвох укритись пледом
і цілуватись до останніх сил!.

Або іще посмакувати сексом?
Уповні відірватися, раз п’ять!
Ви скажете, уже немає сенсу
так довго ці принади рахувать!.

Із вами я не стану сперечатись,
але собі дозволю ще рядок:
Уже не досить в дупі колупатись?
А усім складом марш на «передок»!

Межа… Вона у всіх повинна бути,
тим паче, що іде воєнний час!
Не змушуйте народ шукати трута,
аби лишити шанси і для вас!

Дощ весняний цілує обличчя спросоння,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.

Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
Розливаючи срібло небесне із дзвонів.

Дощ весняний охоплює плечі тендітні,
Утамовує свіжістю біль,
Не говорячи сонячних слів.
"Він живий", - зрозуміло душі і без літер.

Ти людина-пригода,
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*

Припадаю до шиби
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
Ось і ліжко надибав
Та хотінню скоривсь, -
Доокола садиби
Затуманена вись.
17.05.24

Чому зима триває більше року?
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.

Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
І ось... Не забарилася війна!

Догралися із "братскою культурой"
Від пушкіна до ванькі ільїна.
В крові моя країна і тортурах,
Дивуємось: "Чому це в нас війна?"

Та годі! Досить ворогу поклонів!
Між нами - прірва. Всесвіт та стіна.
А праведними стали всі прокльони!
Такими їх зробила ця війна.

Зима кривава - то глибока рана,
Залізна заметіль - така страшна...
Чому свого не знати - це погано,
Хай відповіддю буде ця війна.

Мої сни - це апокриф, безцінне руно чорнокнижжя
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускаються денні зшивання судин.
В них реальність – як у Прометея на скелі суглоби.
Тло й оточення – змінні. Самотність – константа. Один.
Поліфемове око, де інші циклопи засліпли.
Сни – це мертвонароджених мрій неземний аромат.
Запальний еротизм між рядками монашеських біблій.
Край, де у Камасутри чимало ще тих торквемад.
Де в багатті бажання спалити мене б дуже хтіли
Навіть ті, хто здаються весталками всім наяву.
Мої сни – це фантомні страждання астрального тіла.
Це апокриф: міг так, але зовсім інакше живу.
Мої сни – вирій хворої на поетичність уяви.
Це в’язниця душі на третину життя чи на чверть.
Це дитячий фільм жахів; та я і лякаюся мляво -
Це ж лишень репетиція вічності з іменем «Смерть».
Кімерійські морози, тоді феокрітове літо.
Божевільною форма є, мабуть, не кращою – суть.
Мої сни – Kingda Ka без контролю, немов Іпполіта
Коні бозна куди чи землею, чи небом несуть.
Мої сни – це кошмар для фрейдистської псевдонауки.
Тінь бажань – ефемерна, одначе доволі густа.
Тут Венера Мілоська безжально руба собі руки
Від численних спокус відповідно до слова Христа.
Мої сни – лабіринт в підсвідомості, де крок за кроком
Слабше віра, що яв все ж реальніше від цих химер.
І розв’язка сумна: Поліфем вирива собі око
Від бажання співати про все це, як справжній Гомер.

Свет, светает, светло, рассвет – встречаем Новый день…
Вечером чарует лунный свет, зажгутся лампочки, люстры, фонари…
Естественный дневной, лучами Солнышка весь мир согрет…
Тепло, добро, искренность, любовь – гармония, светло на сердце и в душе…
16.05.24 Швец Тамара

Світло, світає, світанок – зустрічаємо Новий день...
Увечері чарує місячне світло, запаляться лампочки, люстри, ліхтарі...
Природний денний, променями Сонечка весь світ зігрітий...
Тепло, добро, щирість, любов – гармонія, світло на серці та в душі…
16.05.24 Швець Тамара

Розпалася Русь єдина після Ярослава.
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям сво́їм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би землі у сусіда переполовинить,
Доточити нові землі до свого наділу.
І ніхто не дослухався до голосу крові:
Ішов батько проти сина, а брат проти брата.
Убивати рідню свою вже були готові
Аби тільки землі більше під рукою мати.
Та не всі. Були між ними такі брати рідні,
Що за брата були ладні і гори звертати.
Прожили життя в любові братній вони гідно.
То чому ж про них сьогодні нам і не згадати?
Був колись могутнім князем Роман на Волині.
Мав він двох синів – Данила й меншого Василька.
Ще були зовсім маленькі, як батько загинув:
Старший мав чотири роки, менший – двоє тільки.
Як не стало батька-князя, піднялись бояри
У стольному місті Галич проти малих діток.
Стали князів закликати, хай на Галич вдарять,
Виженуть вдову із дітьми й будуть тут сидіти.
А у вдови ніякої помочі немає.
Обіцяв король угорський та забув, напевно.
Тож вдова у Володимир з дітками тікає.
Там поки іще бояри князям служать ревно.
Міцні стіни місто має. Є дружина вірна.
Але галицькі бояри знов змови складають.
Із княжатами не хочуть розійтися мирно,
Все розправитися з ними князів закликають.
Не схотіла вдова дітьми так ризикувати.
Уночі обох таємно вивезли із міста.
Подалася з дітьми в Польщу настрахана мати.
Там надовго довелося їм утрьох осісти.
Князь у Кракові прийняв їх, як гостей жаданих,
Дав притулок та таємно повів перемови
З королем угорським, своїм союзником давнім.
Домовились об’єднатись і почати знову
Воювати за ті землі, в яких Роман правив.
Начебто для того саме, щоб братам вернути.
Відвоюють, а вже далі як складуться справи.
Можуть про братів нещасних і зовсім забути.
Тож Василька, його матір в Польщі залишили,
А Данила в Угорщину до двору забрали.
Так вони декілька років в чужині й прожили.
І за рідним домом, звісно, дуже сумували.
Але скоро із Берестя посланці прибули
До Кракова та на князя Василька просили.
Лєшку важко відмовити в тім проханні було.
Отож, мати і Василько в Бересті осіли.
Поки був малий Василько, всім правила мати.
Далі вони із Берестя у Белз перебрались.
Там вдалося і Данила, врешті дочекати.
Йому Тихомль і Перемиль під владу дістались.
Правили вони й зростали, мріяли вернутись
В стольний город Володимир, боярство здолати.
Але тому ще не скоро удалося збутись.
Довелось багато років їм на те чекати.
Уже, як дванадцять років Василькові стало,
Зайшли вони вдвох із братом у свій Володимир.
Ще на той час не багато вони років мали,
Та не було досі сварок, роздорів між ними,
Бо Василько був за старшим, немов за стіною
І в усьому його слухав, підтримував ревно.
Мріяли обидва брата мрією одною,
Один за другим тримались, як належить кревним.
Хоч став їхнім Володимир та земель багато,
Що належали ще батьку їм не покорялись.
Довелося за ті землі ще повоювати,
Бо ж бояри сил набрались й братам опирались.
А частину земель Лєшко прихопив за Бугом.
Мовляв, знати і не знаю, як воно так сталось.
Та тепер це мої землі. І братів не слухав,
Коли землі повернути мирно намагались.
Довелося брати зброю і йти воювати.
Відібрали свої землі. Як Лєшко дізнався,
Зібрав військо, щоб Данила з братом покарати.
Налетів на край раптово, полону набрався.
Та недовго радів тому. Братні воєводи
Наздогнали його військо і полон відбили.
Ляхи мусили втікати, що й догнати годі
І ще довго сюди лізти силою не сміли.
Згодом стали і бояри до князів схилятись,
Бо помітили їх силу, здатну захистити,
Коли раптом хижий ворог почне підступатись.
А під сильним князем завше спокійніше жити.
Коли майже всю Волинську землю об’єднали,
Віддав братові Данило стольний Володимир.
Та і далі в своїх землях вони князювали
І ніякої незгоди не було між ними.
Саме в ті роки Василько вперше одружився,
За жону узяв Дубраву - з Суздаля князівну.
Із Юрієм Долгоруким отак поріднився.
А той давав братам поміч у постійних війнах.
З ким лишень не довелося братам воювати.
Лізли угри, лізли ляхи, Галич не скорявся,
Князі руські прагли землі в братів відібрати.
І щоразу князь Данило на брата спирався.
Разом ворогів стрічали, разом в полі бились.
І страшну орду монгольську разом пережили.
Пережили та монгольським ханам не скорились.
Аби скинути ярмо те, готували сили.
А тут знов «закляті друзі» голови підняли.
Знову угри, знову ляхи, галицькі бояри.
Брати їм під Ярославом гідну відсіч дали,
Розбіглися, як Данило їм у тил ударив.
Від оцих відбились тільки, знову орда пхає.
Привів її хан Куремса землі розорити.
Знов Василько меча свого діставати має.
І пішов разом із братом в поле орду бити.
Не раз орді діставалось від Василька в полі.
Довго ті ординські кості по степах біліли.
Мусив хан в Сарай вертати, жалітись на долю,
Що ці князі непокірні його так побили.
Хан великий у Сараї дуже розізлився.
Як посміли князі руські опір їм чинити.
Чому йому той Данило досі не вклонився?
Послав тоді Бурундая князів тих провчити.
Ішов Бурундай у силі страшній, незліченій.
Витоптала орда степи, річки осушила.
Мов піднялися зі степу усі орди древні.
Де супроти орди тої було взяти сили?
Бурундай, хоч і хоробрий, але воїн битий,
Розумів: в лісах і горах важко воювати.
Тож спинив орду у полі, готував до битви,
Але спершу послів князям вирішив послати.
Прибули ординці, стали хитро так питати:
- Хто ви - мирники для хана чи вороги люті?
Коли мирники, виходьте мене зустрічати.
Не зустрінете – довіку ворогами бути!
Що робити? Не поїдеш – орда землі стопче.
А поїдеш – головою можеш заплатити.
Князь Данило мусить їхать, хоч того й не хоче.
Та Василько дуже хоче брата не пустити.
- Сам поїду! – каже брату, - ти тут головою.
Як уб’ють тебе, хто буде землю захищати?
Замість голови твоєї я підставлю сво́ю.
Та на Господа обоє будем уповати.
Та й поїхав, узяв Лева – Данилова сина.
Бурундай зустрів сердито та смертю грозився.
Хотів, мабуть, щоб від страху стали на коліна.
Та Василько йому сміло в очі подивився.
Бурундай тоді з другого боку підібрався.
- Як ви мирники – навіщо фортець наробили?
Хан вас силою своєю захищати б взявся.
Хочу, щоби усі стіни ви негайно зрили!
Звісно, страшно іти битись, можна і програти,
Хан великий за поразку і голову зніме.
А тут можна і без бою перемогу мати.
Хай збудоване князями й знищиться самими.
Що Василькові робити? Брата не спитати.
Довелось йому самому рішення приймати.
Дав він слово всі фортеці в землі зруйнувати,
Аби лише від ординців її врятувати.
А вже далі Бурундай той зовсім розійшовся.
Велить братам брати військо і в похід рушати.
Він би знову із ордою Польщею пройшовся.
Тож і братів із військами в поміч хоче мати.
Знов Василько взяв на себе і братову долю.
Відмовив, аби Данило був у тім поході.
Сказав: - Я візьму дружину та того й доволі.
Брату землі залишати без пригляду годі.
Поки орда тупцювала, нагонила страху,
Князі мусили фортеці всі поруйнувати.
Володимир, Луцьк, Данилів…Як, наче, на плаху
Ішли люди, щоби захист надійний зламати.
А, коли фортець не стало і міста стояли,
Наче сироти – відкриті всім вітрам у полі,
Йшли монголи та з радості руки потирали:
Без утрат такі фортеці могутні збороли.
Пішли Польщу воювати і Василько з ними,
Бо ж дав слово, а не звик же він його ламати…
Дійшли вони до Кракова з боями страшними,
Не змогли узяти Вавель й мусили вертати.
Важко було пережити братам оте лихо.
Скільки літ і скільки сили вони у те вклали.
Та монголи налетіли, як зі степу вихор.
І тепер усі фортеці в руїнах лежали.
А уже ж не молодії – по пів сотні мають.
Усе знову починати – ні часу, ні сили.
Болить серце, старі рани нити починають.
Першим з братів став здавати старший брат Данило.
Хоч державних справ не кидав, вів переговори
З владарями ляхів, угрів, литви і ятвягів.
Збирав князів, щоб створити у ту лиху пору
Союз міцний – боронити землю спільно прагнув.
Не стачило йому сили, не стачило часу.
Помер раптом – самотою Василька залишив.
А той, після смерті брата, і сам от-от згасне.
Не став кидать Володимир – нащо йому більше.
Міг би стіл зайняти брата, продовжити справу.
Не схотів. Сини Данила нехай порядкують.
У своєму стольнім граді аж до смерті правив.
Хоча, звісно, за втраченим щоденно жалкує.
Бо ж не стало брата, слідом пропала й держава.
Сини Лев, Мстислав і Шварно на частки роздерли.
Кожен мріяв про багатство, владу та про славу.
Батьків заповіт про єдність на порох розтерли.
Воювали з сусідами та й поміж собою,
Зазіхаючи на братні і міста, і землі.
Нема кому на ординців вставати до бою,
Ворохобні повернулись на Русь часи темні.
Й не бояри в тому винні, як колись бувало.
Самі ж князі роздмухали вогонь ворожнечі.
Хоч по черзі у Василька поради питали,
За порогом забували його мудрі речі.
Тож, лишалось споглядати. Та й час вже кінчався.
Забрав Господь другу жінку – кохану Олену.
Син єдиний Володимир від неї зостався.
Йому скоро виходити за батька на сцену.
Навчив всьому, чому міг би. А як воно буде,
То вже знав Господь один лиш. А він смерть стрів гідно.
Плакали за своїм князем гірко усі люди,
Наче то не князь помер був, а батько їх рідний.
Прожив життя непомітно, але чесно й мужньо.
Хоча був лиш тінню брата та ж не загубився
У тіні тій. Адже словом завше і оружно
За народ свій, за країну непохитно бився.

Була би істина, та де її узяти,
Коли тут кожен сам про себе гомонить?
Он сидить сонетяр і хвалесь кожну мить.
Хто не вклонивсь до ніг – нехай буде проклятий!

А там професор наш, до слави має хіть.
Він критиків дурних розумним криє матом;
Скажіть най щось йому – закине всіх за ґрати.
Аби ж авторитет! Бо правда – тьма та гидь.

Не згоден я з таким! Є дійсне щось у світі.
Покиньмо пустощі та разом працювать,
А суперечки нам – лиш Аріадни ниті.

«Яка наївність – гах! Закрить в одній з палат;
Його сорочкою ви руки пов'яжіте.
Такий нам утопіст ні трішечки не брат».

16 травня - День вишиванки

На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.

По ночах небо геть червоне,
заховались в деревах птахи,
б’ють на сполох сирени-дзвони,
знов біжать в укриття дітлахи…

Але в жилах моїх - кров Тараса,
вібрує в серці Леонтовича пульс,
я - представник вільної раси,
зі мною поруч Василь Стус.

Краще в рідній землі могила,
ніж «русский мир на крови»…
Зі мною - Валер‘ян Підмогильний,
зі мною - В‘ячеслав Чорновіл.

Та ще будуть з трембітами танці,
пісня вільна у небо полине…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.


Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Зморені та щасливі.
Чи спати вони хотіли?
Де зорепадів зливи
останні спивали сили.
Світанку не чекали
своє у ночі багаття,
день наступав помалу,
ніби відьмацьке прокляття.
Перші біжать трамваї
і сонні блукають люди…
Тихо. Мовчи. Я знаю,
більше такого не буде.
16.05.24р.

Вітер розгойдує дзвоники,
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
Яблука очні осяяні
І задоволений слух
Тут, де вітриськом розмаяний
Барвою бренькає луг.
16.05.24

Дякую, Сонце, за те, що зі мною була.
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мрією.
А особливо за те, що в єдиній-одній,
Саме в тобі поєдналися Марфа з Марією.
Ще за постійне, що в серці твоєму знайду,
Хоч би усе навкруги нас безжалісний час трощив.
За незрівняну красу - у веснянім саду
Навіть розквітлі дерева ридали від заздрощів,
То й зігрівали серця ті рожеві сніги.
В серпні зірками наш світ омивали з небес дощі.
Не озиравсь я на інших, бо знав: навкруги
Годі шукати подібних принад або пестощів.
Дякую, Сонце, моє, бо загоїла те,
Що місяцями-роками було в мені зламане.
І хоч із Овном це діло не дуже просте -
Від кільканадцяти дурощів ти вберегла мене.
За почуття, про які не співають в попсі -
Радше в баладах на хвилях забутого радіо.
Дякую, що додала сил не бути як всі.
Не розчинитись в юрбі за часів охлократії.
І зневажати холопсько-бидлячі думки.
Стадних рогів не лякатись, відбити ще й дечиї.
Де в моді підлість – чинити своє навпаки.
Курсу триматися та не зважати на течії…
Поза шаблонами я залишався завжди,
Хай люд стандартами жив, дуже часто – подвійними.
І завдяки тобі мир у собі зберегти
Зміг я коли скрізь калічаться психіки війнами.
Дякую, Сонце, за те, що з тобою мені
Найзвичайнісінькі дні не здавалися буднями.
І за все те, що було мов в солодкому сні.
І за все те, що чекає на нас у майбутньому.

2024

Дивуюсь... Невже це насправді?
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.

Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
Де рими до всіх почуттів.

Сприйму я смарагдові зміни,
Наважусь на ще один крок.
В майбутньому - запах жасмину,
В минуле запросить бузок.

Я знаю, що все це - насправді,
Довірюсь красі весняній.
Бо квітень - це місяць смарагдів,
Краплинок дощу та надій!

***
Було - хизувався, що дока життя.
було - ображався на себе, нікчему,
До неба неслися удач почуття,
неждані поразки вертали на землю.

Було, наче янгол свій захист забрав,
утомлені крила сховав за спиною.
Чимало разів на коліна вставав,
молився, щоб Бог зацікавився мною.

Був наче монах я, із себе гнав чорта.
Я каявся щиро та й знову грішив.
Штовхало сумління із зони комфорту,
серед днів у прозі шукав дні віршів.

Подорожній іде невідомо куди.
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.

Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
Що морозять, немов потойбічні сніги.

Подорожній іде... Тільки листя за ним
Засумує. Заплаче згорьований дим.
В океані самотності він промине
Крізь спокуси. До ночі проляже турне.

Подорожній іде у абсурд, у потік
Смертоносних хвилин, він безчасся пропік,
Доторкнувшись до нього ціпком німоти,
Поселившись у замках старої мети.

Подорожній іде в паралельні світи,
Прокладаючи в безмір незримі мости.
І до нього озветься оскал пустоти,
Зруйнувавши міста, до яких не прийти.

5 травня 2020

Скло ночі по лінії долі трісло.
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай, перечитуй рядки іроній
Під рампами сцени де вікна в її глибині.
У мене більше немає для тебе історій.
Пий свій чай, Семірамі.

30.04.2024

І

Імла водою заливає жар,
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.

Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
Володарка стає од болю мідна.

Вода, вогонь, повітря і земля --
Це - хаосу чотири назви істин
Є п'ята, що печалить, звеселя...

Вона - КОХАННЯ -- зветься -- ПРОМЕНИСТЕ,
Як Бог, світ весь наповнює здаля,
Розсипавши іскрини, мов намисто.
___________________________
*Волосожар - Народна назва групи зірок (плеяди), розташованої в сузір'ї Тельця. Походження назви пов'язане з українським Богом Волосом (Велесом), покровителем митців і поетів, а також тваринного світу, як символу достатку. В Україні та в інших народів здавна служить для визначення нічного часу й для орієнтування на суші й на морі в зоряну ніч.

ІІ

Розсипавши іскрини, мов намисто,
Стихія ця любові скрізь живе --
Поміж природи, у селі та місті,
Викрешує навкруг життя нове.

Ув Антарктиді з ревом ачи свистом
Пінгвін та й котик теж подругу зве.
Голубить вітер землю кам'янисту,
Проміння - воду шалом одкровень.

Лиш люди можуть бруду намісити --
Перетворить кохання на товар,
Таке витворюють пекельні діти...

Я мрію про кімнату, де янтар*
Обох очистить, щоб в обіймах мліти --
Вітає нас ошатний будуар.
____________________________
*Янтар - бурштин.


ІІІ

Вітає нас ошатний будуар,
Під балдахіном вишукане ложе.
Кохання то сяйний аксесуар,
В раю уже ніхто не потривожить.

Ледь шурхотить рука, як ягуар,
Крадеться тайкома, бо порух кожен
Пом'якшуючи, пестить. Так владар
Тче солод любощів непереможний.

Потуги є ту радість очорнить,
Минуле, мов болотисько драглисте,
Силкується занурити у гидь...

Та оберіг наш - почуття пречисте,
І навіть ця оселя, що п'янить,
Де піниться шампанське вогневисте.

ІV

Де піниться шампанське вогневисте,
Там розливається чуттєвий шал --
Спалахує, буває, жаром твіста,
Чи вальсом плавним оповиє бал.

Жага нас підіймає понад містом,
Ці насолоди хвилі - цілий шквал --
Звивається у небесах імлистих,
Аж забирає вже обох астрал...

Не вірю досі - чаша горя зникла?!
Або чигає, ніби той корсар,
Неначе моровиця на Перікла*

Моя Аспасіє**, я - золотар,
В єство - твій розум ще й краса проникли,
І золото душі - ясний нектар.
_________________________
*Перікл ( 494 чи 495 до н. е. — 429 до н. е.) - успішний грецький правитель, який помер від моровиці.
**Аспасія - дружина Перікла, найінтелектуальніша жінка Греції, яка підкорювала чоловіків не тільки розумом, але й красою.

V

І золото душі - ясний нектар,
Твоя турбота - дивовижно чула.
Це - допомога, лікарський узвар,
Що аурою щастя огорнули.

Аристократка з ложі бенуар
Відкинула важке своє минуле.
Як в опері, котру створив Легар,
Про мене тихо мріючи, зітхнула.

Просте, нехитре маєш ти також -
Безпосередність істинну артиста...
А доброту! Вона й поміж вельмож

Ой, рідкісна, мов одкровення чисте...
Його -- тамуючи нервову дрож --
Ллємо, немов народу -- бандуристи.

VІ

Ллємо, немов народу - бандуристи,
Коштовності прекрасні наших душ --
Де справедливість, то -- основа змісту...
Панує правда і краса довкруж,

Там нагорода - відповідно хисту
За працю чесну, праведну свою ж,
Пісенна лірика така барвиста --
Лиш трішечки єство ясне напруж.

О ти, моїх наївностей епоха --
Давно у ній панує вже гендляр,
Який умить із тебе зробить лоха...

Не понесем чесноти на базар --
Допоки щастя струменить хоч трохи
В обидва серця без обридлих чвар.

VІІ

В обидва серця без обридлих чвар,
Прийшли, здається, вже спокійні будні.
Та тче і далі сонячний ниткар
Одежу почуттів неперебутніх.

Хай з часом не така вона дзвінка --
Тони спокійніші, мов гра на лютні.
Все в'ється лагідно, аж сопілкар
Теж про любов співає незабутню.

А показушні цьоми із метро --
П'янючий вир засмоктувань м'ясистих,
Через який просвічує нутро...

О стриманість бузкова аметиста!
Кохання справжнього ти ллєш добро --
У самозабуття бокали чисті.

VІІІ

У самозабуття бокали чисті
Напій налий нам, доле, вогняний --
Нехай те шумовиння голосисте --
Цвітінням вічноюної весни,

Ще й музикою дивною флейтиста
Вив'язує ту сонцебризну нить,
Сяйним кохання хмелем шовковистим
Обох літами довгими п'янить.

А хтось же люто заздрить, певно, бачиш?
Аж піна з рота цвіркає густа --
Любов чиясь пече йому добряче...

Яриле, захист, Боже наш, постав
На почуття справдешні і гарячі!
Хай світ занапащає підла мста.

ІХ

Хай світ занапащає підла мста,
Життя стає нестерпним до знемоги,
Ненависть у війну перероста,
Рай робить пеклом -- царством Чорнобога.

Всі кольори ковтнула чорнота,
Мов хто зап'яв довкола все пологом.
Ген чорний ворон високо зліта
І каркає, як повелитель строгий.

Та сонця меч розвіює дурман
Жага краси, любові воскресає,
Вертаючи буттю здоровий стан...

Йдуть за руїною часи розмаю,
Бо лють, яку скрізь висіяв тиран --
Сама себе жорстокістю карає.

Х

Сама себе жорстокістю карає
Тюрма народів - дика ця Моксель*.
Бо кровожерних круків чорну зграю
Ракетна не врятує карусель.

На світ весь білий світлий неокраїй
За тисячі зруйнованих осель,
Людей убитих.. Карму заробляє
Жахну Москва. У пекло йде тунель.

Дай сонця, весно. Хай ясні пенати
Воно заллє. Живильна теплота
Зігріє серце мужнього солдата

Листом коханої. Душа свята
Зрадіє і згадає, як дівчати
Дарують солод ніжності вуста.
______________________________
*«Країна Моксель, або Московія» — роман-дослідження Володимира Білінського на історичну тематику в трьох томах, де на основі російських та закордонних історичних джерел автор спростовує офіційну версію історії Росії, згідно з якою Київська Русь — колиска трьох слов'янських народів, висуваючи натомість твердження, що походження російської нації пов'язане не зі слов'янами, а з угро-фінськими та тюркськими народами.

ХІ

Дарують солод ніжності вуста,
Розлука родить сум тяжкий за ними.
Моя кохана, люба, золота,
Так відчуваю подих твій незримо.

Коли життя набридла суєта,
Од нього душу заховать раниму --
В твоїх обіймах лебедем я став --
Весь почуттями гріюся святими.

Не омине холодний негатив
Буденщину оту нудну, безкраю,
О як нудьгу скоріше перейти...

Та щастя у буття таки вертає
Епоха ніжності і доброти --
Ті пестощі бурхливі дивограю.

ХІІ

Ті пестощі бурхливі дивограю
Розгойдують кохання осяйне.
Нехай воно до смерті обіймає,
І вітер щастя на обох жене.

Отам далеко десь за виднокраєм
Злились два силуети ув одне.
Бог Лель так ранок наш благословляє,
Леліяння жагою весь війне.

Твоє всесилля подолає війни,
Любове, ти звалила вже Рейхстаг,
Кремля майбутнє також безнадійне...

У воїнів добра - висока мста --
Оця таємна зброя чародійна --
Їх не здолать, хоч морок нароста.

ХІІІ

Їх не здолать, хоч морок нароста,
Здається, що немає перспективи,
І замість міст постануть болотА,
Недобитки вкраїнців нещасливі

Понуро розбредуться по світах,
Оратимуть сухі чужинські ниви...
А тут надовго запанують: жах,
Сумні світанки у туманах сивих.

О душе, на хвилину стрепенись,
Ще буде переможного врожаю,
Любов осяє нас усіх колись...

Я вірю: ненадовго роздирає
Та сарана мою стражденну вись,
Цілує смерть північна зелень гаю...

ХІV

Цілує смерть північна зелень гаю...
Пожежа, тля країну нашу їсть.
Аж серце в попелі отім згоряє,
Допоки не почує добру вість.

Бо формула відома -- хата скраю,
Ні, неприйнятна. Тільки лють чи злість --
У них із головою поринаєш,
Хоч розум каже: "Досить! Зупинись!"

Лише любов, це почуття шляхетне --
Нас вирятовує, коли зашквар
Емоцій. Вибухаємо, як Етна...

Неконтрольовані, немов школяр.
Та відсіч необхідна. Зло - конкретне --
Імла водою заливає жар.

МАГІСТРАЛ

Імла водою заливає жар
Розсипавши іскрини, мов намисто,
Вітає нас ошатний будуар,
Де піниться шампанське вогневисте,

І золото душі - ясний нектар,
Ллємо, немов народу - бандуристи,
В обидва серця без обридлих чвар,
У самозабуття бокали чисті.

Хай світ занапащає підла мста,
Сама себе жорстокістю карає.
Дарують солод ніжності вуста,

Ті пестощі бурхливі дивограю,
Їх не здолать, хоч морок нароста,
Цілує смерть північна зелень гаю...

11.04.- 13.-5.7532 рю (Від Трипілля) (2024)

Прокидається ніжне проміння,
Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.

Білоквіттю акацій радію,
Дню новому і вишивці неба.
Аромати вдихаю, мов диво.
Солов'я розливається щебет.
Ось проходжу стежиною знову
Серед білих акацій розкішних.
Виснуть щедро квітучії грона.
Збережи рідну землю, Всевишній.

Невтомні мурашки
Будують мурашник
І тягнуть до нього хвоїнки сосни, –
Злагоджено й дружно
Працюють натужно
У лісі від ранку до ночі вони.
Одвічно й повсюди
В них учаться люди,
І заздрять умінню й терпінню мурах,
Зробити це чудо –
Мурашник-споруду,
Яку не розвіяти часу на прах.
15.05.24

Безсоння. Думки про минуле.
Що взяти з собою в дорогу?
Ми знову ці звуки почули -
Над містом лунає тривога.

Про сльози по рідному краю,
Про гордість і праведну силу
Сирена гуде. Докоряє!
Бо люди своє не цінили.

На мапах - криваві арени,
Війни переконливе слово.
Щоб більше не чути сирени,
Любіть Україну і мову!

Ким народжений, тим і повзаю.
Ну куди мені в солов’ї?
Та виспівую про любов все я…
І про чари очей твоїх.
До фіналу цієї арії -
Як у Греції до календ.
Чи ймовірний у цім сценарії
Занебесний мій хепі-енд?
Шанс на нього – один із тисячі
Серед сотень асталавіст.
Ти грайлива, як хвостик лисячий.
Я самотній, як вовчий хвіст
Той, казковий, згадай: на березі
Відірвався, коли примерз.
Шанс такий, що подібна єресі
Віра в нього; що не за Мерс
Можуть люди кохати нині ще.
Взагалі не за щось, не за…
Я земне у собі все винищив.
Та чи пустять у небеса?
Ну принаймні вже удостоївся
Жити з поглядами увись...
З однією робив метою все –
Полетіти, але завис
Між землею та виссю нині я.
Чи на нитці, чи на рядку...
Чи то небо, чи море синіє.
І ймовірність, малу таку,
Бачу краплею… Та це байдуже.
Головне – що не нульова.
Не мовчи, попри все співай, душе…
Як ніхто більше не співа.
Що співоче життя – не злигодні,
Де заради, в ім’я та для.
Що десь високо на Великодні
Даруватиме янголя
Божій Матері у букетику
Рожевіючий твій завій.
Отака вся моя поетика –
Віддзеркалений образ твій.
Хай вважають усі пропащею
Долю цю поміж двох світів.
Та у відповідь їм хіба що я
Заспіваю, що так і хтів:
Не межею дитинства\старості
У нікуди, як всі, повзти.
Бо кохання – це крила-паростки.
Ну а небо моє – це ти.
То між ним і землею висячи,
Обриваючи нитку ту,
Вірю в шанс свій – один із тисячі,
Що злечу я, а не впаду.

Роза славиться своими нежными лепестками…
О ней написаны легенды, сказки, стихи, песни и картины …
Завораживает взгляд , создает гармонию и позитив…
Аромат розы впечатляет, свежесть. наслаждение… 14.05.24
Швец Тамара


Троянда славиться своїми ніжними пелюстками.
Про неї написані легенди, казки, вірші, пісні та картини…
Заворожує погляд, створює гармонію та позитив...
Аромат троянди вражає, свіжість, насолода… 14.05.24
Швець Тамара
Клубничка самая вкусная первая ягодка…
Любят взрослые и детки свежую, десерты, заготовки с ней…
Удивительный вкус и аромат – шедевр Природы…
Богата клубничка витаминами и минералами…
На грядочках из беленьких цветочков превращается в колокольчик…
Искусство создает Всевышний для людей…
Клубнички много видов и сортов, вырастить труд немалый…
Антибиотики заменит, иммунитет повысит, исцелит…
14.05.24 Швец Тамара

Полуничка найсмачніша перша ягідка ....
Люблять дорослі та дітки свіжу, десерти, заготовлене з нею...
Дивовижний смак та аромат – шедевр Природи…
Багата полуничка вітамінами та мінералами...
На грядках з біленьких квіточок перетворюється на дзвіночок..
Мистецтво створює Всевишній для людей...
Полунички багато видів і сортів, виростити праця чимала...
Антибіотики замінить, імунітет підвищить, зцілить...
14.05.24 Швець Тамара

Василий Куролесов

Я свято верю, что собака -

последний Ангел на Земле.

Когда затянет душу мраком -

она одна придет ко мне.

Когда меня друзья оставят,

когда надежды предадут,

поверить в искренность заставят

глаза собачьи, что не лгут...

Когда мелком последней боли

жизнь подведет черту свою,

усилием собачьей воли

она лизнет ладонь мою.

И даже там, в раю собачьем,

по мне тоскуя в тишине,

она вернется в час назначенный

Пародія Олександра Сушка

Я свято вірю, що собака —
Останній Ангел на Землі.
А чоловік мій - біс! Макака!
Люблю топити з нього лій.

Усі друзяки повтікали,
Колись у мене був їх гурт
У мужа заганяю жало,
Аби в глухий утік він кут.

Нехай покорчиться від болю,
Бажання жити відпаде.
Я ж бігаю зі псом по полю,
І уночі, і в світлий день.

Потраплю в рай, колись, собачий,
Без чоловіка. Він ніхто.
Для мене пес - це бог. Одначе,
Потрібні гроші на манто.

Одне питання зріє у мені,
а відповідь заплутана до краю,
країна вигорає у вогні
та дехто навіть дотепер не знає,
куди ведуть історії сліди
у цім давно забутім Богом світі,
ми покручі московської орди
чи козаків нащадки гордовиті?
14.05.24р.

Вже розвидняється надворі,
Запіяв когут десь зо сну,
А я, працюючи над твором,
Іще повіки не зімкнув.
Мов тінь, за вікнами майнула
Весняна ніч, а я іще
Сиджу незрушно, мов під дулом,
Упертим ворогом в лице.
Усе боюся ставить крапку
В простому реченні оцім,
Щоб папірець покласти в папку
Й не мучить ручку у руці.
14.05.24

В забутих райдужних світах
Я бачу жовте і рожеве.
Там, де король та королева
І там, де щастя вічний птах.

Нехай сьогодні сум в рядках
Не схожий на струмки квітневі.
В забутих райдужних світах
Я бачу жовте і рожеве.

Де пахли квіти - там реп'ях,
І зажурилися дерева.
Мій погляд став важким, сталевим...
Душа розкриється у снах,
В забутих райдужних світах.

Справді, з першого погляду видалося - стара.
Наче мумія, тільки в очах щось незвичне гра.
Взагалі щось від відьом було в ній, щось – від віщунок.
Це лякало. І думалось навіть: чи не дарма
На уклін сюди йшов, чи не візьме в полон пітьма?
Чи тим самим я не святотатець або кощунник?

Раптом іншою стала. Красива і молода.
Очі - полум'я, зваба солодка – її вуста.
Повногруда, висока, струнка та рум'янолиця.
Її посмішка – блискавка; слово – неначе грім.
Погляд гордий: «захочу – то будеш лише моїм!»
І спокуслива більше, ніж справжня дияволиця.

А причастя – немов рідина… темна і густа.
33 компоненти роками життя Христа.
І закляттям лунали від неї «аз буки віди».
Чи то зілля з рядків було, чи приворот із строф?
І не знаю – чорнило у голову било? Кров?
Де ступала вона – то метафори скрізь чи квіти?

Від кирилиці-матері всі ті «глаголь добро».
Поцілунок її був немов на душі тавро.
Неземного смаку ще й не без інфернальних спецій.
Я стояв перед нею, неначе дурне теля,
Під той шепіт її «єсть живіте дзіло земля».
Ніби магію концентрувала в старій абетці.

«како люди мисліте» казала «наш он покой
Знаю, нащо прийшов – щоб просити мене: загой
Те, що вирвано, зранено, випалено і здерто».
Розуміла прекрасно мене і без зайвих слів
Проказала це краще, ніж сам би пусте наплів.
І лунало у вухах надалі «рци слово твердо».

Перед нею був наче дикун я – душа черства;
Голос звіра, в паху проросла одолень-трава.
Шепотіла – мені додавала людського духу.
Та під ребрами заколисала мою журбу.
І розвіяла спогад про неї десь у степу,
Щоб я більше у снах не тривожив нещасну тугу.

Зав'язала у хустку чи жменю землі чи все ж
Тії букви – мовляв, доки цей оберіг несеш
Біля серця, ти житимеш, тільки одна умова:
Пам'ятати: для мене довіку тепер вона
Буде всім… Незріченна, прекрасна і чарівна.
Всемогутня, одвічна, але завше юна мова.

2024

Тінохрінь

Олександр Сушко опублікував чергову, за його словами, «сатиру». Як завжди, вишукано і дотепно:

Хрінотінь звичайна (vulgaris)
Гномик уявив себе титаном,
Графоман поетом. От біда-а-а!
Та на світі все іде ПО плану,
От колега - ух! Вот єто да-а-а!

Він піїт від бога! Знаменитий!
Знає все і навіть трохи бі...
Його музи люблять оковиту,
Він - талантом грюкати в лоби.

Та прощаю генію зневагу,
Дивочуд це рідкість! Раритет!
Варить він віршатка, наче брагу,
Отаким і мусить буть Поет!

Тож схиляю перед ним чуприну,
Бо в колеги мислі золоті.
А моя нещасна писанина -
Тінь від хріна. Тобто хрінотінь.

Знову вражають цікаві рими: «біда-а-а!» - «да-а-а!», «раритет» - «поет», оковиту я майже не вживаю, але тут її теж взято зі стелі для рими, русизм «ПО плану»… Справді, піїт!
А це вже моя, так би мовити, імпресія на тему:

Уявив себе на мить титаном:
знаю все і навіть трохи бі…
Всі місця забрав собі ЗА планом,
адже я сатирик - майже пі…

Рвав до ранку на чолі чуприну
в пошуках епітетів і рим…
Та моя нещасна писанина -
все одно суцільна тінохрінь.

Автор: Юрко Дар
2024 рік

Хоча на подвір’ї не чутно
І в хаті не видно давно, –
Ти в серці моєму присутня,
Забути тебе не дано.
І долею, знаю, до згуби
Призначено щиро мені
Твої заціловувать губи,
Для тебе співати пісні.
Моя споконвічна кохана,
Повір, що без тебе щомить,
Немов незагоєна рана,
Душа сиротлива болить.
13.05.24

Я знов помилився. Відкрився не тим.
Зарано розправив я крила.
Подумав, там сяйво. А там - тільки дим
Багаття, де совість згоріла.

Я так помилявся! Не з тими я вів
Палку та відверту розмову.
У струмі нещирих, надуманих слів
За зерна сприймав я полову.

Не тим написав і довірив дарма
Свої почуття, таємниці.
Та раптом відчув: там не світ, а пітьма
І вчасно звільнився з темниці.

Повірити маскам комедій і драм
Я більше себе не примушу.
Так! Сам собі винен... Та ще один шрам
Прикрасив довірливу душу.

Чи промовлялися слова,
Чи у рядки ставали струнко,
Та правди тей потік не мав-
Нещирість вищого гатунку.

І, розтікаючись, між тим,
У ефімерності безмежній,
Лягали маревом густим
Отримуючи неналежне.

Нав'язливо дзвеніла фальш,
Облудно забивала вуха.
І пестував себе кураж,
Без міри, совісті, і слуху.

Мама – слово святое для каждого человека Земли…
Ангел хранитель ребенка, берегиня семьи…
Мама – первое слово ,нежность, ласка, забота, тепло…
Аромат и вкус грудного молока – источник жизни и любви…
12.05.24 Швец Тамара

Мама – слово святе для кожної людини Землі...
Ангел-охоронець дитини, берегиня сім'ї…
Мама - перше слово, ніжність, ласка, турбота, тепло ...
Аромат і смак грудного молока – джерело життя та любові…
12.05.24 Швець Тамара


Мамочка, матуся мене ти народила,під серденьком носила, а зараз вже на Небесах.
Ангелом хранителем моїм по життю була, і зараз,мабуть, є.
Твої руки з малечку ніжно обіймали, невтомно працювали,щоби достаток був
Усмішка лагідна сяяла в твоїх ,інколи засмучених очах,
Сіяла,саджала, полола,поливала,смачно готувала,шила,вишивала.
Я безмежно вдячна,матуся, за все що маю,що живу,Всевишньому подяку шлю!!!
7.11.22 ( за день до Дня своего народження)


Мамочка, матуся меня ты родила, под сердцем носила, а сейчас уже на Небесах.
Ангелом хранителем моим по жизни была, и сейчас, по-видимому, есть
Твои руки с детства нежно обнимали, без устали работали, чтоб достаток был
Улыбка ласковая сияла в твоих ,иногда расстроенных глазах,
Сеяла, сажала, полола, поливала, вкусно готовила, шила, вышивала
Я безгранично благодарна, мамочка, за все что имею, что живу, Всевышнему благодарность шлю!!! 7.11.22
Мамина молитва
Пам’ятаю, не раз матуся
Мене вчила, щоб я запам’ятала
Виходиш з дому – про себе
Тихенько повторяй
«Я іду у мир Хрещений
Сонце мені в вічі
Місяць мені в спину
Звьоздами підпережуся
Я нічого не боюся тя
Ангели по бокам
Матір Божа впереді
Що Матері Божій
Те й мені
Амінь » 21.06.17 (написані в лікарні)

Згадка про матусь...
На фото, яке мені передала на згадку років моя хрещена мама Катерина Кузьмінічна, зображена вона і моя матуся Катерина Онисімівна. Як видно стоять вони молоді, привабливі з сяючими від щастя очима біля будинку із солом’яною стріхою, а поряд розкішні кущі канів, які входять в десятку кращих квітів планети. Це фото для мене дуже цінне, тому що лише едине, де матуся зображена в свої молоді роки зі своєю подругою теж Катьою, з якою вона дружили все життя і яка стала моєю хрещеною мамою. Світла пам’ять про них , як оберіг, супроводжує мене в житті! 18.07.19 7.10

Ще, як був Азов турецьким, кріпость там стояла.
Чимале турецьке військо у ній гарувало.
А було ж місто багате – добра було того,
Бо ж купці з усього світу з’їздились до нього.
Було чим тут поживитись та чого пізнати.
А ще ж рабів християнських було тут багато.
Налетять на Україну ордами татари,
Ясир женуть продавати – кого в яничари,
Кого в гребці на каторги чи рабами просто.
Тож, нещасних у Азові тому було вдосталь.
Надумались козаченьки той Азов узяти.
Зібралися усім кошем думати-гадати,
Як би стіни подолати та військо розбити,
Та добра собі набрати й християн звільнити.
Ті, хто бачив оті стіни, що були круг міста,
Головами лиш хитали, сумнівались, звісно.
Бо таку твердиню взяти козаки не зможуть,
Лише дарма товариство під стіни положуть.
Отаман тоді і каже: - Знаєте, що, братці?!
А ми силою не будем оті стіни брати.
Звісно, збройно, але тихо на Азов підемо.
Може, трохи характерством, хитрістю візьмемо.
Поробили вози собі, ружжя поскладали.
А самі чумацький одяг собі повдягали.
Отаман купцем вдягнувся та тоді й махнули.
Коли уже до Азова зовсім близько було,
На вози ті козаченьки бігом полягали,
А «чумаки» хутко в шкури вози повшивали
Та й гайда. За море сонце зібралось сідати,
Коли «чумаки» у місто стали уїжджати.
Поставили вздовж вулиці вози із «товаром».
Коли тут купець турецький найбагатший шпарить.
- Що збираєтесь продати? – «чумаків» питає.
- Дорогий товар – куниці та лисиці маєм.
Соболі ще чорні. – Добре, підождіть до ранку.
Я товар весь заберу ваш опісля сніданку.
- Добре. – «чумаки» на теє. Турки полягали.
І, поки спокійно місто те турецьке спало,
Вилізли з возів «лисиці», «соболі» й «куниці»
Й заходились у ту кріпость і в хати ломиться.
Запалили з усіх боків – місто запалало.
Турки спершу ті пожежі заливати стали.
Та ж козаки палять, ріжуть – вони тоді ходу.
Дременула аж за море бісова порода.
А козакам залишилось і добро, і слава.
Отакі то в козаченьків були славні справи.

Пам*яті моєї мами Валентини Михайлівни
(20.12.1939 - 16.12.2002)

Твоїх очей те каре мерехтіння
І досі заглядає мені в душу.
Хоча приходиш, мамо, в сновидіннях
Вночі, в беззвучній тиші непорушній.

Ріднішої нема людини в світі.
Була ти найдорожча, є і будеш.
Весною розквітають білі квіти,
І вітер пахощі розносить бузу.

Твої невтомні руки все плекали.
Чому пішла від нас так рано-рано?
- За все прости мене, - душа волає.
Солоні сльози миють рвану рану.

Кров на руках у сивих дітлахів,
Кармінові думки і сновидіння...
Горить моє нещасн,е покоління,
В багряній тьмі спокутує гріхи.

На фронті батальйон команди "ЗЕ"
Іде в атаку. Та невже не бачиш?
За голоси усім нам дали "здачі" -
Тепер державу день і ніч трясе.

А у Кремлі рубінова зоря
Сіяє, наче око Саурона.
Російської імперії корона
Штовхає на убій дурних мирян.

P.S:
Дружина каже: - Час настав. Іди.
Поети також надібні для герця...
За мною залишаються сліди,
А в них криваві світяться озерця.

12.05.2024р.

Від самого початку війни Олексій Юков очолює групу «Плацдарм», яка забирає з лінії фронту тіла загиблих. Ця сумна цифра становить вже понад півтори тисячі тіл. Нерідко доводиться збирати рештки рук і ніг, кістки…
За цей час Олексій оглянув сотні тіл. Інколи стрілка годинника продовжує рухатися, коли серце його власника вже зупинилось…
«Тіло треба повернути додому, - стверджує Юков, - щоб душа могла відродитися…
Часом відчуваєш, що з тобою хтось розмовляє уві сні, або навіть бачиш рядки з листа загиблого…»


З поля бою виносить загиблих
в паузи між атаками,
щоби матір перед могилою
сина могла оплакати.

Із фрагментів збирає ціле -
сам, ніхто не примушує…
Перед ним не скалічене тіло -
розтерзані душі!

А коли всі лягають спати,
бачить літер дитячий ряд:
«Ти не хвилюйся, тату!
У нас все гаразд…»

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Гномик уявив себе титаном,
Графоман поетом. От біда-а-а!
Та на світі все іде по плану,
От колега - ух! Вот єто да-а-а!

Він піїт від бога! Знаменитий!
Знає все і навіть трохи бі...
Його музи люблять оковиту,
Він - талантом грюкати в лоби.

Та прощаю генію зневагу,
Дивочуд це рідкість! Раритет!
Варить він віршатка, наче брагу,
Отаким і мусить буть Поет!

Тож схиляю перед ним чуприну,
Бо в колеги мислі золоті.
А моя нещасна писанина -
Тінь від хріна. Тобто хрінотінь.

У читальні тихій залі
І в місцях гучних зібрань,
Певно, звідую немало
Ще оцих німих страждань.
Бо від вечора до рання,
Ось уже тривалий час, –
Я пишу лиш про кохання,
Що єднати має нас.
Та не знаєш ти і досі
Про важливих слів набір, –
Вибираю довго спосіб
Їх озвучити тобі.
І тому не випадково
Злюсь на себе півжиття,
Що не вимовив ні слова
Я тобі про почуття.
Може, далі вже не треба
Позбуватись самоти,
Раз дивлюся лиш на тебе
І соромлюсь підійти.
Сам собі здаюсь комічним,
Хоч невесело стає,
Що люблю безмовно вічно
Щастя спізнене моє.
12.05.24

Мовчуни підступні!
Ви крізь сморід трупний
Нюхаєте квіти.
Як же легко жити!
Вам позаздрять трутні,
Мовчуни підступні!

Тихі русофіли!
Вас усіх - на вила!
"Русская культура" -
Інструмент тортури.
Геть! Ви зрозуміли,
Тихі русофіли?

Йолопи-святоші!
Зовсім ви не схожі
На святі ікони...
Ви б'єте поклони
Феесбешній воші,
Йолопи-святоші!

Зрадники трикляті!
У ворожій хаті
Ви, такі убогі,
Миєте підлогу.
Вирок буде з неба
Кожному, як треба!

Прив’яже шибка небо швидко, як осу.
Насниться травам злива, крапель битва.
Вплете верба ромашку хмарки у косу.
Свічки каштанів стихнуть, як молитва.

В бузку сузір’ї пишнім космос щастя спить,
У срібних нотах рос кришталь бурштинний.
У дзеркалі у сонця крутиться блакить,
І кличе жити серця птах нестримний.

10.05.2024

Життя від першого подиху ...саме цінне, святе...
Инакше кажучи, Всевишній при народженні - дарує життя...
Творець благословляє зачаття і народження дитини...
Тепло, любов, ласку батьки вкладають в малюка...
Яскраве Сонечко ранком відкриває новий день, нову сторінку Життя...
11.05.24 Швець Тамара.

Поставлю драбину на землю,  
Залізу на хмару з землі
І там чудово відпочину,
Аж раптом легшає дробина
Дивлюся: я схопилася неба,
нехай злізу з неба на Землю
Бо не тут моє сонце
Бо не тут мої зорі
Бо не тут моє серце,
І навіть очі тут не мої,
А все моє на землі,
То хтось кличе та виглядає
Мене згори...
Щоб я повернулась туди,
Не треба мені захмарного раю
Тільки б цілувати руки землі
І думати що квіти то вічні зорі
І думати що сонце в очах твоїх
Бо тут моє серце
І тут мої очі
Дивлюся знизу на небо, Наче у раю

Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся навпроти
Галузки тої, що була найнижче.
Розгін, стрибок...Здається, трохи вище,
А грона начебто заповзялися
Грать у «квача» із бідолашним лисом.
«Стривайте, кляті, я вас-таки дістану!»-
Вже не кричить – шипить із сил останніх.
Розгін, стрибок...Знову й знову...
Од спраги відібрало мову.
Одхекавсь лис та й каже винограду:
«Ти, мабуть, невимовно радий,
Що подолав мене в нерівній боротьбі.
Та все ж годиться знать тобі,
Що насправді було в мене на мислі:
Не їсти ягоди ці кислі,
А позривати ( бо ж усі червиві).
Щоб якнайдалі однесла їх злива!»

P.S.
Як огріхи свої ми визнавать не хочем,
На інших їх ми звалюєм охоче.

Травень шукає притулку,
спокій украли дощі.
Чи від грози є пігулки?
Дай половинку мерщій.
Хочу веселку над містом.
Чуєш, як пахне озон?
З неба краплини намистом
теж гуркотять в унісон.
Гарний концерт у природи,
аж аплодують гаї,
щойно ущухла негода,
як розійшлись солов’ї.
11.05.24р.

Погаснуть заграви багряні
Та вибухи стихнуть будь-де, -
Ще трохи - і тиша настане,
І спокій на душі спаде.
Лиш треба не втратити віру
І мати упевненість в тім,
Що можна знешкодити звіра
За злочини скоєні ним.
11.05.24

Цветы растут для восхищения…
Взгляд радуют и настроение…
Единство гармонии и совершенства…
Творец из зерен создает цветы, необыкновенной красоты…
Отличаются по форме, цвету, аромату…
Каждое растение, дерево, кустик и цветок , согретый Солнышка лучом …
10.05.24 Швец Тамара
Квіти ростуть для захоплення...
Погляд радують і настрій...
Єдність гармонії та досконалості…
Творець із зерен створює квіти, незвичайної краси...
Відрізняються за формою, кольором, ароматом...
Кожна рослина, дерево, кущик і квітка, зігріта Сонечка променем...
10.05.24 Швець Тамара

Звивайте сни у свитки пелюсткові
Як ніч весни в безсонні має вади,
І вадить більше, як слова любові
Бажаючи поцупити в троянди
Її чесноту. Світ у тім захланний,
І кожному із двох дарує вміння:
Комусь барвисту щедрість Тіціана,
А іншим смуток пензля Лісандріно.
Це ж, просто, — сни розгорнутих пелюсток,
Привиддя слів намарене вустами,
Одних воно звабливо поцілує,
А решту, мабуть і в печаль затягне.
То ж уявіть ось там: руїни замку,
І висохлий фонтан із п’єдесталом
Де височіла статуя над парком,
Тепер ні статуї, ні парку тут немає.
Ось там ходив поет віддавшись римі,
Барочним формам у травневім листі,
І раптом запримітив на камінні
Того фонтану жінку в променистій
Одежі сонця, в наготі духмяній
І вабила вона його до себе
І він впізнав у ній вродливу панну,
Яку дарує лиш поетам небо.
І от коли він підійшов до неї,
Вона сміятись і втікати стала,
І мовила, що серце їй оберне
Лиш тільки той хто марить п’єдесталом.
І він заліз на кам’яну споруду
І став велично, наче зміряв славу,
Подавши наперед широкі груди,
Дивився вниз на благодатну панну.
А панна враз крутнулася і вихор
Зодяг її у плаття із пелюсток
І раптом він почув на власне лихо,
Як кам’яніє і на серці пусто.
Вона ж дивилася ув очі кам’яні:
Тепер навіки відданий мені.

05.04.2024

«Все просто. У мене немає нічого святого…»
Олександр Сушко


Якщо немає у тебе
того, що дається Небом,
немає нічого святого,
що дарується Богом,
про це не можна кричати -
варто плакати і мовчати,
та у душі схроні
заховати свій сором…
сором…
сором…

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік