ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.17
09:49
Дощ весняний цілує обличчя спросоння,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.
Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
Доторкається лагідно вій,
Долітає краплин ніжний рій,
І вологі стібки пролягають на скроні.
Дощ весняний вже сипле старанно в долоні
Водограєм ранковим - любов,
Розмиваючи слід від оков,
2024.05.17
09:24
Ти людина-пригода,
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*
та надовго тебе не стає…
Увертюра і кода –
неодмінне обличчя твоє.
Лише ступиш на сцену,
тільки соло своє заведеш –
і лице Авіценни
обертається махом на треш!.*
2024.05.17
09:03
Укотре Микола Соболь починає першим. Незважаючи на свої постійні виправдовування: «Не я першим починаю!»…
Так, на мій вірш «Моя вишиванка», який 16 травня був опублікований на всіх провідних літературних порталах, зокрема урядовому, Соболь надіслав прово
2024.05.17
05:31
Припадаю до шиби
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
І дивлюсь, як у вись
Доокола садиби
В млі тумани звелись.
Не ясніє світання
За зволоженим склом, -
Виникає бажання
Знов забутися сном.
2024.05.17
04:22
Чому зима триває більше року?
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
Чому вже вдруге втрачена весна?
Ми поспіхом вивчаємо уроки,
Тому що в нас іде страшна війна.
Чому слова палкі та агресивні?
Чому тепер на скронях сивина?
Повірили у гасла примітивні -
2024.05.17
00:04
Мої сни - це апокриф, безцінне руно чорнокнижжя
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.
Вище, ніж зіккурат, та від оргій Тіберія нижче.
Це мереживо з тіней, що зникли у розпалі дня.
В них скорбота, яка витікає вночі з Пенелопи,
Коли знов розпускают
2024.05.16
20:19
Розпалася Русь єдина після Ярослава.
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям своїм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би зем
Розділили брати землю Руську між собою,
Кожен у своїм уділі самостійно правив.
Щоби потім розділити уділ дітям своїм.
Розділилась на клаптики колись Русь єдина.
Князі правили в уділах й жадібно гляділи,
Як би зем
2024.05.16
09:45
травня - День вишиванки
На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
На кістках тривають бісові танці,
пологові будинки лежать у руїнах…
Я сьогодні у вишиванці,
адже я - українець.
По ночах небо геть червоне,
2024.05.16
05:48
Зморені та щасливі.
Чи спати вони хотіли?
Де зорепадів зливи
останні спивали сили.
Світанку не чекали
своє у ночі багаття,
день наступав помалу,
ніби відьмацьке прокляття.
Чи спати вони хотіли?
Де зорепадів зливи
останні спивали сили.
Світанку не чекали
своє у ночі багаття,
день наступав помалу,
ніби відьмацьке прокляття.
2024.05.16
05:15
Вітер розгойдує дзвоники,
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
Рве пелюстки голубі, –
Крильця розпрямивши коники
Тонко сюркочуть собі.
Ніби для слуху придумані,
Чи показової гри, –
Звуки не раз мною чувані
Й бачені вже кольори.
2024.05.16
00:59
Дякую, Сонце, за те, що зі мною була.
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мріє
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.
Зливою пристрасті, вічним джерельцем тепла.
І оберегом від чорного зла стати прагнула.
Дякую щиро за світлі та радісні дні.
Також за ночі - бо в кожній ти втілилась мріє
2024.05.16
00:45
Дивуюсь... Невже це насправді?
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.
Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
Не в тихому, доброму сні?
Краплинки води на смарагді -
Наївні дощі весняні.
Повітря прозоро-зелене...
Нечутний, омріяний спів...
І в'яже мій квітень катрени,
2024.05.15
22:12
Подорожній іде невідомо куди.
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.
Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
Його кроки звучать передвістям біди.
Він іде ледь відчутно, немовби роса.
А надія в очах невимовно згаса.
Його жести і рухи, як згустки пітьми.
Він оточений міфами, болем, людьми.
Йдуть від нього енергії чорні круги,
2024.05.15
18:50
Скло ночі по лінії долі трісло.
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий
Тіні облизують губи твої на кармін.
Сідай на скрипуче віденське крісло.
Пий свій чай, Семірамі.
Пий свій чай у холодній кімнаті театру.
За лаштунками тіней старих наче світ героїнь.
Актори позбулися п’ятого акту.
Пий
2024.05.15
12:46
Імла водою заливає жар,
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.
Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
Дощі ідуть, зірок ясних не видно,
Раптово зблискує Волосожар*,
Сміється тайкома собі єхидно.
Хтось пан серед стихій, бува й бунтар --
Кому цариця -- рідина -- обридне.
Паливода породжує той згар --
2024.05.15
10:14
Прокидається ніжне проміння,
Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Проникає крізь гілля посадки,
І щоразу дивуюся вмінню:
Світло сонячне ллється з горнятка.
І не хочу ні чаю, ні кави,
Лиш би ласка ця Божа не меркла,
І війна не торкалась заграви,
Гул сирен не впивався у серце.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.03.12
2020.02.03
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анатолій Притуляк (1984) /
Поеми
Студень
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Студень
Колима… Тридцять сьомий…
На завісах замки.
Віє холод і ціде його в решето
Ще не мрець: напівкволий.
За стіною ж вовки.
Він ще чує, хрипить у рядно.
Захотіли м’ясця, темні діти землі?
Ні, не дамся: занадто терпів.
Де ж господар, що щедро залишив мені
Своїх діток, зубатих синів
Знов захрип чи заплакав? Невже то сльоза?
І не встигла покинуть глибин
Затремтіла і боляче так запекла
Та й розбилась, прощаючись з ним.
- Де ж ті сльози? - воздалось – В якому краю
Ну а зовні завило, вожак загарчав.
- Що не вірите, кляті, що й досі живу
Українець вовкам відказав
І, притихши, подався у роздум важкий
Як би нічку прожить, перебути біду
Адже цельсій, підступний, пекельний такий,
Заведе й не поверне із мертвого сну.
Враз полізли тривоги, руйнуючи все.
Без вагань і ідей заглянув в простоту
О надія! Вона і безкрилих несе.
Та невже поталанить і я долечу?
І на цьому підвівся, хоч сили малі.
Вирвав дошку поблизу в гнилому кутку
Перед себе прокинув старі сухарі
Та й просунув в щілини з ганчірки петлю
Зачаївся, щодуху мотузку тримав
Не в своїх шкуро - сірих руках
Прислухався і так божевільно чекав
Що почало ввижатись у снах
„Не засни!” - підсвідомість ввімкнула його.
І за мить над гулагом почулось виття
Щось так тихо підкралось і снігом гребло.
Й несподівано враз затягнулась петля.
Зшаленіло зірвався, немов народивсь,
І водночас неначе прощався з життям
Час урвався. Навіщо ж тоді він моливсь?
Аби пеклом безкраїм пройти навмання?
А воно ж лютувало у тій темноті
Скаженіло, перевертнем всюди кидало
Ноги в вовну безжально давили німі
Так, що те душогубство харчанням урвало
Й ним приборкане тихо до долу лягло,
Покидаючи вічність, частково прожиту.
Серце вовче навіки уже відгуло,
А вигнанця серденько стискалось від крику:
„Це, мов казка, яку мені мати давно
Ще в дитинстві про вепрів скажених казали.
Але це і не вепр, а дідькове зло,
Яке моїх братів із могил розривали.”
Так! Не вірив собі і про себе казав
Цей звуглілий від щастя. Яке його щастя?
В тридцять третьому батька, братів поховав
І від матері гайда в сніги колимчасті
Не сказавши ні слова, полишивши біль,
І дівча синьооке, і мрії, надії.
А на кого ж тоді виглядать звідусіль,
Коли милого землі сховають чужії?
А тим часом – один, і загублений страх
Він його подолав. Це відбулось таки!
Ще недавно та іскра жевріла в очах
А тепер вона здатна топити сніги
Підхопився: в запалі часу не втрачав,
Відшукав ще прихований ніж в давнину,
Черепок, із якого гидоту ковтав,
Та підсунув його під важку звірину
Заіржавлене лезо в горлянку вп’ялось
Й без надмірних зусиль розпороло її.
Струмком крові довкола усе залилось,
Наповняючи посуд блаженням своїм
Й теплотою подало червоних тілець,
Задурманило розум немов би вином
О пробач мені Боже! Всевишній Отець!
За з’єднання душі із слугою вовком
О пробач мені Земле! Мати пробач!
Все прохав до нестями, а після зробив:
У долонях підніс звірини свіжу кров
І в уста вічно спраглі її нахилив.
О тривав той бенкет невідомо чи день
Чи покірно застелену зорями ніч.
Без жироти, без ґвалту і диких пісень,
Без гріховної втіхи продажних облич
Так невже це бенкет і тим більше гульня?!
Так! Для в’язня такого це ліпше того.
На той час - то повітря, дилема життя,
Русло сили, яке піднімає чоло.
Справді, щастя підпало і вижив тому,
Немов свій серед тих по вербованих псів
Залишався все ж вірний, мав вдачу лиху
На призначені кроки розписаних днів.
. . . . . . . . . . . .
Сорок тисяч лісів, сорок тисяч боліт
Непролазних проліз і землі поклонився.
Перш за все, що побачив барвіночка цвіт
Занепавшу хатину, в якій народився.
Але більш здивувавсь, бо не вийшов ніхто:
Двері міцно заперті були на замок.
Підійшов, заглянув у старече вікно -
З темноти проглядався старий образок
Враз уяву його понесло по світах,
Страхітлива картина на серце лягла:
У гнилому болоті, в заметі, десь там,
Якби знав, то навіки б залишив ім’я.
- Рідна матір моя! Чом полишили ви,
Чом серденьку своєму не дали спокою?
Не сховали його від лихої біди?
Я так довго чекав, а тепер сиротою
По цім світі блукать без розради й тепла
І без ваших очей, які тугу знімають.
Чом невдячних синів із родини-гнізда
З-під батьківських обійм у кайдани вдягають?
Звинуватив себе. І на скронях його
Білим інеєм випала юнь-сивина,
Сам того не хотів, але горе пекло,
Ще до того спаливши чимало єства
Що тепер? Усе схоже на зговір віків
І не встигнеш дихнути, як слідом по тебе
Утікай, захлинайся від крові дідів,
Не мене, доведуть задарма без потреби
Як задумаєш греблею стати тримайсь
Повінь гір не зрівняється з тим, що побачиш
Хтось підкаже: "Здавайся!" - Не смій!
Не здавайсь,
Бо про тебе вже дбають і певно бояться.
А чи вартою є безрозмірна ціна
За непослух. А брат не послухався мало.
Проти течії важко гребти без весла
А якщо за весло служить воля і драма?!
Зупинився, подумав: чи є, що втрачать?
За неспокоєм спокій навряд-бо прийде
Все одно не підкорять, не прийдуть повчать,
Зазіхати на рідне близьке і святе.
Вибір зроблено. Тільки не ним, а тоді
В час, коли закладалися гени народу,
За всіляку ціну крізь горнило борні
Пронести оберіг рівноправного роду.
Не під ними пішов, а на днище заліг.
Сумував, був зациклений в власних тривогах -
Чи прийдеться ступити на батьків поріг,
Чи за вітром понестись по різних дорогах.
Так, від тину до тину, невдаха ходив,
Без користі вдивлявся в засмучені лиця,
А вони лиш впечуть, та пусте пережив
Бо як радість – всміхнеться бува молодиця.
Сам із виду нічого, орел на лиці,
А із боку, у парубки навіть годиться
То й не диво, коли усміхнеться йому
Гонорова, прекрасна, - відверто левиця
Мов з любові, здавалось... Не вірив і край!
Обійшла стороною і серце розбила.
Не здогнати її, не сказати віддай,
Адже мила так палко і ніжно любила.
І не так, як ось ці, що справляють нужду,
Хоча в’язень на рівні із ними, від тоді...
Але світ не повірить і варто йому
Ухилитись від пестощів в царстві убогім.
Бо ж не знає напевне чи є серед них
Сиротина-дівчина, яка помарніла.
Присягала на вірність в саду, перед тим,
Та, невдовзі, роса її личко омила,
Глибиною ярів по серденьку пройшла
Нагорнула, чимало старих верболозів.
Для можливого горя серденька нема,
Не витримує, певно, воно вже не в змозі
Подолати гіркоту, затримати плин
Аби хоч розібратися, що і до чого
Не втопитись у бруді багатих вітрин,
Не замекать вівцею в отарі лихого.
Без образи, забути на мить чи на дві,
Прокаженим відбитись аби врятувати,
Загрібаючи попіл. ховати сліди,
Та ярмо споконвічне з рубців витягати,
Що так в’їлось ,немов би, сама чортівня
Під ярмом тим орала до скону і згину,
І благала смоли і молила Отця
Скоротити, відбавити муки годину,
Яка вкрай затягнулась і в кістку врослась,
Що крізь діри проходячи штучні заслони,
Запитаєш себе: „Мені воля далась ?
А навіщо повсюди блокади, кордони.”
Та забігав очима по різних кутах
Ненароком поглянув в безкрайні вершини:
Все сліпило й котилось по сірих дахах
Набираючи краплі, малі горошини,
Так зухвало, іскристим промінням з небес,
А у них така легкість й просторість польоту
Мов у казці. -А скільки у казці чудес?
Кожна казка то доля і тільки від злету
Чим по - більше набрати в долоні жаги
І пірнувши в глибини, по жилах пронести,
Та ламати до крові старі ланцюги.
Таким чином, зростають духовні протести.
Їх багато, а він, як билина один
У ганчір’ї собачому, бруді їдкому,
Не від того, що просто не має води,
А від того, що хліб заробляв у вибої.
Під землею завчасно таки побував:
Справжнє пекло. І ти і твої побратими,
А хвостатий, смоли не жалів, видавав,
Наковтався до бісу, таки, до могили.
Й хробакам ненаситним дістанеться ще
В вільних грудях, тієї зарази.
То подасть у боку, а то знову стрікне,
Похитнувся, ледь встояв, відразу
Зашуміло у скронях, огнем запекло,
Небозвід закрутило, мов дзиґу.
Небо сірим здалося, і в нім щось було,
Так, це тіні принесли відлигу -
І повсюди вони, дивовижні птахи
Пам’ятають ще рід мій прадавній,
Все гортають крильми сивини сторінки
І по ходу записують ранні
„Задля чого - одразу питає себе
На голоту папір витрачати ?
Гай, вороння! Куди тебе знову несе ?
І в цей раз, ти тіка від зізнання”.
Далеченько таки, все ж почуло воно
Та зуміло у слід закричати
Вперемішку „Кар – Кар”, з тихим дзвоном було
Під який поминали солдата.
Не вернувся, зіграв свою роль у житті.
У великій, трагічній, жорстокій,
Не дописаній п’єсі, потрібні кістки,
На кістках побудований спокій
І заспівано тихо, аж чути сюди
Долинають із пагорба співи церковні
А народу то тьма, то ж чи вдасться пройти,
- Запекти свої рани духовні?
Пощастило. Потрапив у спокій і гул:
Храм усе протилежне єднає в одному.
Він звертався, молився, а згодом збагнув,
Що шукає підтримку у Бога,
У святому письмі і у дійстві святих,
У гармонії з духом всесвітнім,
У молитвах відкритих й напрочуд простих,
Які зміцнюють й роблять помітним
Непомітне, але найцінніше завжди,
Особливо, у час перетворень,
В спрагу віри, коли помера без води,
Як без соку, і висохлий корінь
Через зовсім малу у камінні діру
Прагне знову відчути вологу,
Напоїти плоди, укріпити стебло,
Лише задля продовження роду.
Так і там, де христились, а поряд дивак
Переходив із ліва на право,
Бив поклони, й поволі, з свічками в руках,
По одній розставляв де попало
За усіх убієнних на грішній землі,
Що за правду боролись, але не дожили (у мирі)
За могили в степу і в промерзлій тайзі,
Які фабрика смерті без спину плодила
За справедливість, яка на кінець
Хоча лиш одному, та все ж, подарила:
Пускала у спину легкий вітерець,
Мить наближала, по рейкам котила...
«Залізні дракони» лишали сліди.
Одні віддалялись, одні наближались,
За обрієм прудко ховали сліди,
Та грізно з-за обрію знову з’являлись,
І так, неприборканно, гнались вперед
До пункту, щоб повні набрати вагони
Людських авантюрно-відважних тілець
І гнатись із ними у вічні полони
Потреб та бажань, і навіть страхів,
А як же без них, ніде не проходить
Зі страхом ішов, по пероні летів
Хтось поглядом грізним по ньому проводить,
Принаймні здалося. Злякався, чи що?
З-під лоба навколо усе обдивився,
Але в тім краю щось знайоме було.
Пригледів, можливо, таки помилився.
Впізнав... У цивільному, як в прикритті
Ховалось створіння, гріхом оповите.
Вбачаючи горе в його відбутті,
Хотілось сказати, хотілось спинити...
Нагода і фарт, і погляду стан:
Зустрілись на станції кривдник і біль
Хто перший пропаде, а хто буде пан?
Яким же словечко – їдке наче сіль.
Розгублений в позі катюга завмер.
Огранений „в’язень” вперед крокував,
А кат ще при комі очиці продер
І тихо-помалу назад відступав.
„Бачиш кате, колись ти по мені ходив
Та нацьковував вміло покірно-ламких.
Я для тебе всього лиш був табірний пил,
Але я не зносився, я гірше – прилип,
Бо був тінню тобі, і у слід заглядав...”
Лише встигнув сказати, як свист, загуло:
Кат у бік відступавши у прірву упав
І драконом величним кістяк замело.
Дивний збіг. І від тоді, не бачив ніхто
Ні його, а ні схожих на нього братів
Хто раніше, хто після. А сліз – о-го-го!
І заспівано було у храмі вогнів,
І палали ті храми червоним-червоним,
І приходили люди, і здіймали нові,
За впокій і за спомин, знищених, спомин.
І ховали в долонях з руїни свічу
В знак, про пам’ять і шану борцеві
В знак, про долю Вкраїнську, долю свою
Й невід’ємне майбутнє без неї.
Студентський грудень 2002 - го року, м. Вінниці
Присвята авторові твору «Тигролови»,
Івану Багряному
На завісах замки.
Віє холод і ціде його в решето
Ще не мрець: напівкволий.
За стіною ж вовки.
Він ще чує, хрипить у рядно.
Захотіли м’ясця, темні діти землі?
Ні, не дамся: занадто терпів.
Де ж господар, що щедро залишив мені
Своїх діток, зубатих синів
Знов захрип чи заплакав? Невже то сльоза?
І не встигла покинуть глибин
Затремтіла і боляче так запекла
Та й розбилась, прощаючись з ним.
- Де ж ті сльози? - воздалось – В якому краю
Ну а зовні завило, вожак загарчав.
- Що не вірите, кляті, що й досі живу
Українець вовкам відказав
І, притихши, подався у роздум важкий
Як би нічку прожить, перебути біду
Адже цельсій, підступний, пекельний такий,
Заведе й не поверне із мертвого сну.
Враз полізли тривоги, руйнуючи все.
Без вагань і ідей заглянув в простоту
О надія! Вона і безкрилих несе.
Та невже поталанить і я долечу?
І на цьому підвівся, хоч сили малі.
Вирвав дошку поблизу в гнилому кутку
Перед себе прокинув старі сухарі
Та й просунув в щілини з ганчірки петлю
Зачаївся, щодуху мотузку тримав
Не в своїх шкуро - сірих руках
Прислухався і так божевільно чекав
Що почало ввижатись у снах
„Не засни!” - підсвідомість ввімкнула його.
І за мить над гулагом почулось виття
Щось так тихо підкралось і снігом гребло.
Й несподівано враз затягнулась петля.
Зшаленіло зірвався, немов народивсь,
І водночас неначе прощався з життям
Час урвався. Навіщо ж тоді він моливсь?
Аби пеклом безкраїм пройти навмання?
А воно ж лютувало у тій темноті
Скаженіло, перевертнем всюди кидало
Ноги в вовну безжально давили німі
Так, що те душогубство харчанням урвало
Й ним приборкане тихо до долу лягло,
Покидаючи вічність, частково прожиту.
Серце вовче навіки уже відгуло,
А вигнанця серденько стискалось від крику:
„Це, мов казка, яку мені мати давно
Ще в дитинстві про вепрів скажених казали.
Але це і не вепр, а дідькове зло,
Яке моїх братів із могил розривали.”
Так! Не вірив собі і про себе казав
Цей звуглілий від щастя. Яке його щастя?
В тридцять третьому батька, братів поховав
І від матері гайда в сніги колимчасті
Не сказавши ні слова, полишивши біль,
І дівча синьооке, і мрії, надії.
А на кого ж тоді виглядать звідусіль,
Коли милого землі сховають чужії?
А тим часом – один, і загублений страх
Він його подолав. Це відбулось таки!
Ще недавно та іскра жевріла в очах
А тепер вона здатна топити сніги
Підхопився: в запалі часу не втрачав,
Відшукав ще прихований ніж в давнину,
Черепок, із якого гидоту ковтав,
Та підсунув його під важку звірину
Заіржавлене лезо в горлянку вп’ялось
Й без надмірних зусиль розпороло її.
Струмком крові довкола усе залилось,
Наповняючи посуд блаженням своїм
Й теплотою подало червоних тілець,
Задурманило розум немов би вином
О пробач мені Боже! Всевишній Отець!
За з’єднання душі із слугою вовком
О пробач мені Земле! Мати пробач!
Все прохав до нестями, а після зробив:
У долонях підніс звірини свіжу кров
І в уста вічно спраглі її нахилив.
О тривав той бенкет невідомо чи день
Чи покірно застелену зорями ніч.
Без жироти, без ґвалту і диких пісень,
Без гріховної втіхи продажних облич
Так невже це бенкет і тим більше гульня?!
Так! Для в’язня такого це ліпше того.
На той час - то повітря, дилема життя,
Русло сили, яке піднімає чоло.
Справді, щастя підпало і вижив тому,
Немов свій серед тих по вербованих псів
Залишався все ж вірний, мав вдачу лиху
На призначені кроки розписаних днів.
. . . . . . . . . . . .
Сорок тисяч лісів, сорок тисяч боліт
Непролазних проліз і землі поклонився.
Перш за все, що побачив барвіночка цвіт
Занепавшу хатину, в якій народився.
Але більш здивувавсь, бо не вийшов ніхто:
Двері міцно заперті були на замок.
Підійшов, заглянув у старече вікно -
З темноти проглядався старий образок
Враз уяву його понесло по світах,
Страхітлива картина на серце лягла:
У гнилому болоті, в заметі, десь там,
Якби знав, то навіки б залишив ім’я.
- Рідна матір моя! Чом полишили ви,
Чом серденьку своєму не дали спокою?
Не сховали його від лихої біди?
Я так довго чекав, а тепер сиротою
По цім світі блукать без розради й тепла
І без ваших очей, які тугу знімають.
Чом невдячних синів із родини-гнізда
З-під батьківських обійм у кайдани вдягають?
Звинуватив себе. І на скронях його
Білим інеєм випала юнь-сивина,
Сам того не хотів, але горе пекло,
Ще до того спаливши чимало єства
Що тепер? Усе схоже на зговір віків
І не встигнеш дихнути, як слідом по тебе
Утікай, захлинайся від крові дідів,
Не мене, доведуть задарма без потреби
Як задумаєш греблею стати тримайсь
Повінь гір не зрівняється з тим, що побачиш
Хтось підкаже: "Здавайся!" - Не смій!
Не здавайсь,
Бо про тебе вже дбають і певно бояться.
А чи вартою є безрозмірна ціна
За непослух. А брат не послухався мало.
Проти течії важко гребти без весла
А якщо за весло служить воля і драма?!
Зупинився, подумав: чи є, що втрачать?
За неспокоєм спокій навряд-бо прийде
Все одно не підкорять, не прийдуть повчать,
Зазіхати на рідне близьке і святе.
Вибір зроблено. Тільки не ним, а тоді
В час, коли закладалися гени народу,
За всіляку ціну крізь горнило борні
Пронести оберіг рівноправного роду.
Не під ними пішов, а на днище заліг.
Сумував, був зациклений в власних тривогах -
Чи прийдеться ступити на батьків поріг,
Чи за вітром понестись по різних дорогах.
Так, від тину до тину, невдаха ходив,
Без користі вдивлявся в засмучені лиця,
А вони лиш впечуть, та пусте пережив
Бо як радість – всміхнеться бува молодиця.
Сам із виду нічого, орел на лиці,
А із боку, у парубки навіть годиться
То й не диво, коли усміхнеться йому
Гонорова, прекрасна, - відверто левиця
Мов з любові, здавалось... Не вірив і край!
Обійшла стороною і серце розбила.
Не здогнати її, не сказати віддай,
Адже мила так палко і ніжно любила.
І не так, як ось ці, що справляють нужду,
Хоча в’язень на рівні із ними, від тоді...
Але світ не повірить і варто йому
Ухилитись від пестощів в царстві убогім.
Бо ж не знає напевне чи є серед них
Сиротина-дівчина, яка помарніла.
Присягала на вірність в саду, перед тим,
Та, невдовзі, роса її личко омила,
Глибиною ярів по серденьку пройшла
Нагорнула, чимало старих верболозів.
Для можливого горя серденька нема,
Не витримує, певно, воно вже не в змозі
Подолати гіркоту, затримати плин
Аби хоч розібратися, що і до чого
Не втопитись у бруді багатих вітрин,
Не замекать вівцею в отарі лихого.
Без образи, забути на мить чи на дві,
Прокаженим відбитись аби врятувати,
Загрібаючи попіл. ховати сліди,
Та ярмо споконвічне з рубців витягати,
Що так в’їлось ,немов би, сама чортівня
Під ярмом тим орала до скону і згину,
І благала смоли і молила Отця
Скоротити, відбавити муки годину,
Яка вкрай затягнулась і в кістку врослась,
Що крізь діри проходячи штучні заслони,
Запитаєш себе: „Мені воля далась ?
А навіщо повсюди блокади, кордони.”
Та забігав очима по різних кутах
Ненароком поглянув в безкрайні вершини:
Все сліпило й котилось по сірих дахах
Набираючи краплі, малі горошини,
Так зухвало, іскристим промінням з небес,
А у них така легкість й просторість польоту
Мов у казці. -А скільки у казці чудес?
Кожна казка то доля і тільки від злету
Чим по - більше набрати в долоні жаги
І пірнувши в глибини, по жилах пронести,
Та ламати до крові старі ланцюги.
Таким чином, зростають духовні протести.
Їх багато, а він, як билина один
У ганчір’ї собачому, бруді їдкому,
Не від того, що просто не має води,
А від того, що хліб заробляв у вибої.
Під землею завчасно таки побував:
Справжнє пекло. І ти і твої побратими,
А хвостатий, смоли не жалів, видавав,
Наковтався до бісу, таки, до могили.
Й хробакам ненаситним дістанеться ще
В вільних грудях, тієї зарази.
То подасть у боку, а то знову стрікне,
Похитнувся, ледь встояв, відразу
Зашуміло у скронях, огнем запекло,
Небозвід закрутило, мов дзиґу.
Небо сірим здалося, і в нім щось було,
Так, це тіні принесли відлигу -
І повсюди вони, дивовижні птахи
Пам’ятають ще рід мій прадавній,
Все гортають крильми сивини сторінки
І по ходу записують ранні
„Задля чого - одразу питає себе
На голоту папір витрачати ?
Гай, вороння! Куди тебе знову несе ?
І в цей раз, ти тіка від зізнання”.
Далеченько таки, все ж почуло воно
Та зуміло у слід закричати
Вперемішку „Кар – Кар”, з тихим дзвоном було
Під який поминали солдата.
Не вернувся, зіграв свою роль у житті.
У великій, трагічній, жорстокій,
Не дописаній п’єсі, потрібні кістки,
На кістках побудований спокій
І заспівано тихо, аж чути сюди
Долинають із пагорба співи церковні
А народу то тьма, то ж чи вдасться пройти,
- Запекти свої рани духовні?
Пощастило. Потрапив у спокій і гул:
Храм усе протилежне єднає в одному.
Він звертався, молився, а згодом збагнув,
Що шукає підтримку у Бога,
У святому письмі і у дійстві святих,
У гармонії з духом всесвітнім,
У молитвах відкритих й напрочуд простих,
Які зміцнюють й роблять помітним
Непомітне, але найцінніше завжди,
Особливо, у час перетворень,
В спрагу віри, коли помера без води,
Як без соку, і висохлий корінь
Через зовсім малу у камінні діру
Прагне знову відчути вологу,
Напоїти плоди, укріпити стебло,
Лише задля продовження роду.
Так і там, де христились, а поряд дивак
Переходив із ліва на право,
Бив поклони, й поволі, з свічками в руках,
По одній розставляв де попало
За усіх убієнних на грішній землі,
Що за правду боролись, але не дожили (у мирі)
За могили в степу і в промерзлій тайзі,
Які фабрика смерті без спину плодила
За справедливість, яка на кінець
Хоча лиш одному, та все ж, подарила:
Пускала у спину легкий вітерець,
Мить наближала, по рейкам котила...
«Залізні дракони» лишали сліди.
Одні віддалялись, одні наближались,
За обрієм прудко ховали сліди,
Та грізно з-за обрію знову з’являлись,
І так, неприборканно, гнались вперед
До пункту, щоб повні набрати вагони
Людських авантюрно-відважних тілець
І гнатись із ними у вічні полони
Потреб та бажань, і навіть страхів,
А як же без них, ніде не проходить
Зі страхом ішов, по пероні летів
Хтось поглядом грізним по ньому проводить,
Принаймні здалося. Злякався, чи що?
З-під лоба навколо усе обдивився,
Але в тім краю щось знайоме було.
Пригледів, можливо, таки помилився.
Впізнав... У цивільному, як в прикритті
Ховалось створіння, гріхом оповите.
Вбачаючи горе в його відбутті,
Хотілось сказати, хотілось спинити...
Нагода і фарт, і погляду стан:
Зустрілись на станції кривдник і біль
Хто перший пропаде, а хто буде пан?
Яким же словечко – їдке наче сіль.
Розгублений в позі катюга завмер.
Огранений „в’язень” вперед крокував,
А кат ще при комі очиці продер
І тихо-помалу назад відступав.
„Бачиш кате, колись ти по мені ходив
Та нацьковував вміло покірно-ламких.
Я для тебе всього лиш був табірний пил,
Але я не зносився, я гірше – прилип,
Бо був тінню тобі, і у слід заглядав...”
Лише встигнув сказати, як свист, загуло:
Кат у бік відступавши у прірву упав
І драконом величним кістяк замело.
Дивний збіг. І від тоді, не бачив ніхто
Ні його, а ні схожих на нього братів
Хто раніше, хто після. А сліз – о-го-го!
І заспівано було у храмі вогнів,
І палали ті храми червоним-червоним,
І приходили люди, і здіймали нові,
За впокій і за спомин, знищених, спомин.
І ховали в долонях з руїни свічу
В знак, про пам’ять і шану борцеві
В знак, про долю Вкраїнську, долю свою
Й невід’ємне майбутнє без неї.
Студентський грудень 2002 - го року, м. Вінниці
Присвята авторові твору «Тигролови»,
Івану Багряному
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію