'Кінець Древності'


Художник - Девід Робертс. Руїни.

Частина І: 'Дім Сонця'

Молитва

Я тут! Я тут. У браму стукочу
до Правосуддя - стати перед Ним.

Я підступив довершеною тінню,
Щоби зустрілось Правосуддя з тим,
хто полюбив Його. Я тут!
                        Я тут!

У Правди-Правосуддя входжу Дім.
Святу цілую землю на Порозі,
перед покоєм Суду. Я вже тут!

Привіт Вам, о Владики, Праві Судді,
привіт Тобі, о мій Великий Боже,
Володарю Двох Істин!
                        Я прийшов
до Тебе Повелителю. Я тут.

Я званий бачити Красу Твою!
Бо відаю Тебе, і знаю Ймення!
Я знаю імена сорока двох
богів, які стоять побіля Тебе
у неозорому Дворі Двох Істин,
і поглинають залишки злочинців,
і випивають грішників злу кров
в день Судний, перед Сутністю Благою.

Владики - Правду Вам несу.
                        До Вас
іду зі справедливістю,
                        для Вас
несправедливість відігнав і знищив.

Я не казав брехні,
Я не впадав у гнів.
Я не робив дурного.
Чистий я! Я чистий!

На слабшого руки не підіймав.
Не відмовлявся чути слово правди.
Чистий я!


Не перелюбствував.
Не кляв ані царя, ні батька свого.
Чистий я!

Не відбирав в дитини молока.
Не оббирав хлібів у вмерлих.
Чистий я! Я чистий!


Не причиняв зла людям я,
Не бив раба перед Лицем.
Не був причиною хвороби я.
Не був причиною я сліз.
Не убивав.
Я чистий! Чистий я!

І не наказував вбивати.
Чистий я!
Нікому не приносив я страждань.
Я чистий!

Не підкладав ваги до міри і
не віднімав від неї я.
Я чистий!

Не віднімав для себе шмат від поля.
Не обманув й на пів кавалка поля.
Чистий я!

Не тиснув нишком на терези я.
Не нахиляв коромисла терезів.
Не крав.
Не нехтував водою в час її.
Канали не перерізав.
Вод не забруднював.
Я чистий! Чистий я!

Я не псував оброблені поля.
Не гнав овець і кіз з пасовищ їхніх.
Не учиняв худобі шкоди я.
Птахів богів у сіті не ловив.
Стада в маєтках божих не лякав.
В ставах, богам належних, не рибалив.
Не убивав тварин священних.
Чистий я!

І в місці Істини я не грішив.
Не турбувало слух моє ім’я
керманича священного човна.
Я чистий!

Паскудства не чинив перед богами.
І не витягував припасів з храмів.
Чистий я!

Не умаляв приношення богам.
І не псував хліби богів.
Я чистий!
І надаремно клятви не приносив.
І не гасив жертовного вогню.
Я чистий!

М’ясних приношень днів не пропускав!
При виході не заважав я богу!
І не паплюжив бога в серці своїм!
Я чистий! Чистий!
Чистий я!
Я чистий!

І чистота моя є чистотою
величнішого птаха Бену , бо -
я ніздрі у Володаря Дихáння ,
Який усім життя дарує в день,
День повноти у Оні Ока Гора,
в присутності Владики Кемет. Я,
зрів Ока Гора повноту у Оні!

Не станеться зі мною тут дурного,
у царському Дворі двох Істин, бо
я знаю імена усіх богів -
Супутників Величнішого Бога...

Зрю чашу з власним серцем, о як терпко!
Зрю чашу з Правдою. Гей, ви, Терези!
Замріть, не коливайтеся!
                                О, серце
моєї матері, о серце мого
народження! що було в мене завжди,
там, на землі, не свідчи проти мене!
Не будь-бо супротивником і перед
Божественною Владою, не тяж
супроти мене, не розповідай:
“Ось що робив насправді, він вчинив це...”
Не накликай на мене зла!
Терези!
                  Замріть, не коливайтеся!
                                        О, Боже…


 Художник - Девід Робертс. Храм в Абу-Симбел.

Глава 1. Фенікс

1
“У сині неба плинув юний Фенікс. *
Над прибережним спраглим суходолом
віддався теплій течії повітря,
в напівдрімоті звично безупинно
ковтаючи стрімкою тінню простір
у споконвічнім леті вслід за Сонцем.

Велике Море даленіло справа,
поверхню зодягнувши в пасма ліній.
Неначе раз за разом горизонт
з украй набридлого зривався місця
та з примхи злої долі знову й знову
з’являвся там, із-звідки було знявся.

А хвилі, не звертаючи уваги,
на цю утрату мчали далі й далі
від обрію, злітали, грали з вітром,
і насолоджувалися безмежним
простором - вірнопідданим своїм.

І тільки біля берега безпечних
оманливих ілюзій володіння
раптово позбавлялись, тверезіли,
і миттю вже сварливі, аж до скону
вгризалися в громади пітних скель,
і помирали до німих пісків
пінявими торкнувшись язиками.

А зліва, на безкраїх пасовищах
між островами величавих кедрів,
бродили табунами швидконогі,
збираючи в п'янкім роздоллі трав
улюблене, для кожного своє.

За ними тінню плили хижаки,
що начебто нічим не переймались,
та раз у раз із клацанням щелеп
знаходили в стадах собі поживу.

Картина ця, століттями незмінна,
являла врівноваженість, і спокій -
вагоміший від спокою пустелі,
ошатніший за спраглу неповторність
обвугленого моря царства мертвих.

Та ген, поміж зарослих скель, димами
означивши успішне полювання,
зібралися над закрутом ріки
двоногі, найлютіші хижаки.

Все більше їх. Зодягнуті у шкури
снують між ям, набитих очеретом,
вишукують в волоссі паразитів
і тулять до грудей малих дітей -
нічим не відрізнялись би від інших
численних хижаків, якби не запах,
не вміння управлятися з вогнем,
та незбагненна хитрість спільних ловів.

Та он позаду і вони лишились.
І Фенікс, змінюючи швидкість льоту,
почав здійматись в надвечірнє небо,
знаходячи черговий раз різницю
між тим, що бачить зараз і що бачив
минулого великого польоту,
як незначну, у порівнянні з іншим..."

Син Пераа, здається, задрімав -
ходіння зовсім змучило його,
сидить недвижно, витягнувши ноги,
вколисаний неспішністю казання, -
і жрець, немолодий аскет, підвівся.

Потрібно було взяти у дорогу
все, що зібрав учора: дивина,
прожив багато - назбиралось мало.
А ще, востаннє має покормити
котів і випустити з клітки птаху,
і зосередитися на речах,
які постійно відкладав "на потім".

Останні справи видавались швидше
прихованим жаданням залишитись,
не покидати ці прадавні стіни.
Та що для долі всі його бажання…

Жрець сумно посміхнувся і ступив,
одначе був зупинений негайно.

Хлопча його вхопило за одежу.
Підступно мружиться й питає: Скільки?
Що скільки ? – у своїй задумі муж
не зразу помічає гру малого,
приховану під покривалом руку.

Дитячі пальці, зімкнуті докупи,
здіймають невелику піраміду
із кольорових візерунків саду.

- Чотири, - навмання говорить жрець,
черговий раз милуючись тканині,
до нещодавно ткати так не вміли.

- Ні, три! я два зігнув. Їх три – поглянь, -
хлопча скидає сад, підносить руку
над головою: Бачиш, ти програв!
А значить, усього не можеш знати!
Як відаєш, що бачив мудрий Фенікс?!

Аскет зітхає кінчиками губ,
вертається на свій затертий килим,
уважно дивиться Аменхотепу
у спраглі, темно-карі, владні очі.
І зважує, бо бути обережним
і, одночасно, щирим – неможливо.
А особливо з тим, у кого дивний
для царської особи світлий розум.
Високий лоб, чуттєві повні губи.
Та надто вже велика голова
і погляд заважкий, як для дитини...

- О, сину наймудрішого з царів,
осмілююсь тобі розповідати
лише оте, чому мене навчали
просвітлені мої учителі,
оте, що залишили у мені
сувоїв древніх не минуща мудрість,
і вибиті у камені послання.
Хто справді прагне знань, усе почуте
порівнювати має з письменами, -
тому твоє бажання осягати
на власні очі зустрічаю радо...

Та син Аменхотепа кривить носа -
читати ієрогліфи сьогодні
йому не хочеться. Він залюбки
пірне у хащу батьківського саду
опісля того, як задовольнить
своє бажання плинути човном.
Він припливе сюди за ним невдовзі.
А поки ще послухає про землі,
які ніколи не окинуть зором
ні сам, ні батько, може тільки Ра.

Велить жерцю розповідати далі.

2
- І плинув Фенікс уві слід за сонцем,
байдуже підмічаючи різницю,
як незначну, порівнюючи з іншим.

Із іншим, що за обрієм далеким,
навколишню незмінність не зрівняти.
Як не зрівняти цих двоногих з тими.
Ці - норовлять тебе дістати й зжерти,
гарчать, кидають уві слід каміння,
ті ж - люди - плем'я бену вихваляють
і голови схиляють перед ним...

О, незабаром моря береги
зійдуться до скелястих стін протоки,
аби затим безмежно розступившись,
відкрити морю безміри безодні
того нутра, що зветься океаном,

і обрій, наче хмарки штормові,
днем після, рідні обриси стурбують -
шпилясті. Світ довкола облетівши,
ніде не бачив кращих місць за ті,
де народився і здійнявся в небо.

Останнім часом Фенікса проймала
туга за домом, - сни, один в один,
прекрасно-звабні чарівні видіння:
закинуті у океан шматочки
доглянутої старанно поверхні,
духмяні подихи садів, ланів.
Помірний вітер доглядає сходи
пшеничні, вимальовуючи знаки
своїх послань, таких недовговічних,
що не можливо їх запам'ятати,
не те що зрозуміти. Не земля
внизу, попід натомленим крилом, -
розкішний килим.
                        Нескінченний тік
доріг – розбіжж’ям павутини з міст -
наповнений живим тремтливим блиском
розкішних колісниць, поміж якими
сріблинки - вершники у світлих шатах.

Уздовж доріг - то тут, то там зростають
охайними і строгими рядами
червоних, чорних, білих кольорів
людські будови, і поля, поля -
аж до околиці лісів, до селищ,
оточених міцним високим муром,
з яких двоногих водять на роботу,
де дика і бешкетна дітвора
навчається киданню гнутих палиць.

І виструнчені лінії каналів
зі зграйками човнів і з кораблями
попід громаддям білих парусів.
І чисті невеличкі потічки,
повиті паростю кущів чи лісу;
струмки, джерела, теплі і холодні.
І тут, і там зростаючі споруди
доглянутих палаців, строгі храми,
у камінь вдягнуті ставки, озера.

Здається Феніксу, що він вже вдома -
кружляє серед родичів над світом,
який їх привітав у дні минулі -
безмірну кількість поколінь назад.

3
Давно настільки, що з видінь найперших
дійшли блукання в теплому тумані,
що підіймався з тріщин і ущелин
і солодко, неквапно паморочив...
Туман, поза яким так відчувався
прадавнього обледеніння холод.
Такий, як і сьогодні, лютий холод.

Далекі обрії сіріли страхом,
покраяні згромадженнями льоду.
Лише тоді лід тихо відступав.
Його відламки - талі та брудні -
уздовж крутих, високих берегів
покірно плинули за небосхил,
де прокидався грізний Океан.
Володар вод, розбивши товщі криги,
напружував отерплі дужі груди
і люто зиркав, спінюючи губи,
на твердь, яка нахабною дугою
від континенту витягнулась вдалеч.

А легковажний до біди оазис,
від гибелі у льодяних обіймах
порятувавшись ласкою богів,
підземним жаром, рік морських теплом
погордливо вимріював майбутнє

і в синє небо з осяйним Світилом
свій погляд направляв, а не на поступ,
невпинний поступ вод по кручах вгору.

Змивав прибій обілені кістки
прародичів могутніх, що не встигли
набути здатностей угодних небу.
А милосердне сонце надихало
промінням сили в нові покоління...

- Учителю, я уявляю море,
але вода щоби тверділа – ні!
Мені розповідали, що колись,
під час грози вода спадала з неба,
а потім падали і камінці,
які чаклунством грізним обернулись
водою на долоні, на землі!
Яка ж то сила в небі, що здіймає,
а потім топить крижане каміння,
що розмірами більше, аніж храм!


4
- Так розпочавшись потекли щасливі
часи для плем’я бену. Розправляли
вони міцніюче крило все далі
над урвищами скель, вологим лісом,
рівнинами, підступним тілом вод.

Безмежну кількість поколінь кормила
густа, вічнозелена хаща плем'я
смачними, соковитими плодами
з дерев пізнання і життя, як потім
назвали ті дерева люди.
Тільки
        в сезон дощу плоди не визрівали,
і плем'я кожен рік літало в мандри
на пошуки споріднених лісів.

Та плід життя зростав лише удома.
А пошуки ввійшли у їхню звичку,
чудову звичку - мандрувати світом...

І як приємно поділитись потім
побаченим і в пам'яті бездонній
старіших споглядати вік за віком
картини змін, що сталися в місцях
сьогодні інших, часто зовсім інших.
І образами цими наповнятись
на недосяжній висоті карнизів.
У споконвічнім гніздищі своїм,
серед гарячих і химерних скель,
неспішно, сонно, владно прогортати
збережені докладно сонмом предків
видіння зниклих у минулім далей...

5
Не так давно, у порівнянні з іншим,
коли було ще тепло і волого,
в околицях безмежного пралісу,
де Сонце плине в небі значно вище,
спостерігати почали двоногих.

Здійнявшись з чотирьох на задні дві
брели вони між безкінечних стад.
Гуртом оборонялись, полювали,
турботливо ростили дітлахів.

Та наче леви, гризлись безупинно
із племенами родичів своїх.
Ще більше ненавиділи отих,
що якось відрізнялися від них.

І з часом перемогу здобули
над усією дальньою ріднею -
одних загнавши в непролазні нетрі,
а інших вбравши в ненаситні шлунки.

Боги у цьому їм не заважали.

6
Минали покоління й покоління.
Не раз двоногі проходили землі,
де царювали бену, та ніколи,
мігруючи невпинно за стадами,
надовго не затримувались тут.

Аж доки якось чудернацьке плем'я,
із тих, що вищими були на зріст
за інших, не знайшло пусту печеру, -
колись давно там жили шаблезубі
гігантські кішки - зайняли її,
та стали оглядатися довкола.

Вони остерігались грізних бену,
могутніших у всьому за прибульців,
але оті, що світом гнали їх ,
були страшніші будь-якого звіра.

Крилаті ж-бо із висоти звертали
на ті чи інші дикі племена
тоді не більше царської уваги,
аніж на інших різних хижаків.

Грізніша чатувала небезпека.

7
По кручі підіймаючись невпинно,
прислужник долі, дужий Океан,
лупив півострів батогами хвиль,
вишукуючи тверді слабину.

Диміли потривожені вулкани,
підмите водами плато здригалось
і осідало у грузькі пучини.

І бену, підкоряючись наказу,
який щороку кликав у політ,
здійнялися у подорож свою
раніше.
І уже за горизонтом
пройнялися розпачливим видінням
загибелі батьківської землі.

Змінився день ураз на мряку ночі,
розірвані злетіли в небо гори,
покраяв твердь потоками вогонь,
а за вогнем, услід, помчали хвилі.
А як спинились хвилі - суша зникла.

8
Залишились на щастя острови -
малі сліди величніших часів.

Вони задовольнити не змогли
численне плем'я ситою їдою
і стало бену менше, значно менше....

А доля, відвернувшись від одних,
потрафила, здавалось, недостойним -
з небагатьох, що вижили в потопі,
нещасних дикунів, вигнанців світу,
невдовзі розрослося дуже плем'я,
яке було вже і не порівняти
із родом вічно гнаних втікачів,
що тут колись знайшли собі притулок.

Печера їх на острові найбільшім,
в цілющому оточенні джерел,
священною прозвалась згодом. Звісно,
тоді ніхто в ній вже не проживав.
І, час від часу, за жерцями слідом
туди ішли двоногих горді внуки
за чудодійним подихом ущелин,
аби надихавшись з легень підземних,
затим до ранку п'яно веселитись,

як це вони робили в давнину
коли, траплялось, заблукалий вітер
в поселення приносив дух землі.

Той подих обвівав і схил гори,
єдиний схил, де ще гніздились бену.

Напевно поблизу димів підземних
селилися крилаті неспроста,
як неспроста, вдихаючи його,
і змінювались первісні істоти.

У світі нашому ці чудеса
присутні теж, димлять із-під землі
богів священні вогнища і кузні.

Дурманять голови оті дими.

9
Себе людьми двоногі стали звати
на сьомому коліні по потопі.

Ще покоління бену перейшло
і люди, диких приручивши коней,
зайнялись випасом, і скоро острів
очистили від інших хижаків.

Порівняно з двоногими повсюди -
ці люди надто швидко розвивались.
Чимало додали у зрості, силі,
і жили щораз довше за батьків -
з них найдостойніші проіснували
як десять, двадцять поколінь двоногих -
порівнюючись віком навіть з бену.
А працювали, як і ми у Кемет.

Поля очищували і орали,
і двічі урожай збирали свій.
Опанували, врешті, три великі
і сім дрібних, скелястих, островів,
все, що лишилось після катастрофи.

10
Човни навчилися складати з дощок.
І ті, спочатку, мов плоти, незграбні,
під вправними і сильними руками
зросли у розмірах і незабаром
дісталися, впіймавши вільний вітер,
за обрій, до великої землі.

Там висадившись, люди здивувались
суворості і дикості природи,
яку чомусь вони не пам'ятали,
хоча й прибули саме з цих країв.

Не заснували навіть нових селищ,
як те робилося на островах -
не забажав ніхто з них залишитись.

Набили звірини заради м’яса
і цінного, не баченого хутра,
та, прихопивши у племен первісних
дівчат і дітлахів малих, відплили.

Відтоді так у них і повелося –
рушати у мандрівки світом за
коштовностями, їжею, рабами.

11
Та кожен раз у пошуку поживи
доводилося йти все далі, й далі.
В постійній небезпеці мандрувати
у невідомість суші і води.

Тут у пригоді і постав союз
із племенем досвідченим, крилатим.
І в кого, як не в бену, розпізнати
вони могли про подорожі тайни?
Хто, споглядаючи на все з небес,
урозумив би до шляхів скоріших.

Тут вчитель, здійснюючи перехід
на інший рівень, промовляє: - звісно,
у текстах, що дійшли до наших днів,
докладні Феніксові відчуття
описані по-людськи. Та відомо,
крилате плем'я не вживало слів.
Обходячись без висновків і назв,
не бралося і розділяти світ
поняттями добра і зла.
                                Напевне,
позамість роздумів, переживань
зринала в них команда - "треба так".
І саме "так" вони і поступали.

Навколишня природа так живе -
поєднана єдиним існуванням.

Як високо сьогодні крокодил
не відкладає яйця у пісок -
вода розливу досягне до них.
Усяка звірина передчуває.
А ще й одна від одної залежить.
І ми залежимо від неї теж.

У всьому видимі мета і цільність,
безмірна злагода, далекий задум.

12
Із досвіду одинадцяти літ
ти теж напевно здатен пригадати,
що у тобі команда "треба так"
бувало виринає час від часу.
І у мені. І, видимо, і в інших.
Проте, як часто, на відміну від
тварини, помиляємося ми
бездумно наші здійснюючи вчинки.

Нам подарована найбільша сила,
свобода від тваринного життя,
та, відірвавшись з нею від природи,
зв'язок прямий ми втратили з єдиним.

Окрім первосвящеників звичайно,
і небом призваного Пераа... -
останнє вчитель каже не відразу,
а лиш уважно глянувши у вічі
Аменхотепу.
                                        І за мить йде далі:
- Предтечі наші в пралісі, напевне,
до часу, до пори, й жили ось так,
єдиним тілом первісного світу,
аж поки Перст не показав на них.

13
В одному із настінних древніх текстів
є згадка про отой Дарунок щедрий
усім двоногим - непогасну іскру,
що вічно прагне в полум'я зрости.

Вона в уста колись ввійшла - крізь Подих,
і з того часу стале докучала -
провадила від тихого життя.

Мовляв, з-за неї і пішли з пралісу,
де було затишно і супокійно,
на пошуки, в постійну боротьбу.

Проведені Небесною Рукою
крізь випробовування - вищу милість
пізнання і життя поза дикунством
не всі одначе здобули. А Вибір
упав на вічно гнаних.
                                Що, напевно,
і зветься Справедливістю з тих пір.

14
Двоногі попередники людей,
що опинилися на островах,
як те казав уже тобі, спочатку
не відали ані добра, ні зла
допоки не вкусили плід пізнання.

З ним і почало розвиватись сім'я
того, що потім розумом назветься.

Пробуджені з тваринного буття,
вони взялися розрізняти світ
на прояви добротного і злого.
Добротне – то життя, а зле – це смерть.
І жити хочеться щоразу краще -
розумніше, ситніше, цікавіше.

Напевно, так проходило зростання
відомого нам роду, що пізніше
став у колиски нинішніх племен.

Тож подамося й ми на острови,
куди так поспішав крилатий цар.
З ним розлучаючись на певний час,
скажу, що Фенікс всі останні дні
в нутрі своїм тривогу і бажання,
зростаюче тремтіння відчував.

Уперше він почув кохання поклик,
і мчав додому майже без спочинку.

15
Прадавні в судженнях не помилялись,
оспівуючи мудрість роду бену.

І так, як власний досвід ріс повільно,
у кого люди ще могли докладно
про різні таємниці світу взнати?
Хто інший був Світило-богу ближчим,
разом із Ним зникав у час дощів,
вартуючи відродження щорічне?

І хто ще, упізнавши таємницю
народження Світила, повертався
також відродженим? Єдино бену.

Тому і відкривати вміст природи,
де людям випадало царювати,
а заодно й служити посланцями,
живим зв'язком із Небо-Сонце-Богом,
дісталося мандрівникам небесним.

І люди з перших поколінь шукали
порозуміння з племенем крилатим.

Аби наблизитись до них роками
вивчали норов кожної особи.
Задобрювали велетнів небесних,
з доглянутих турботливо садів
приносили смачні плоди життя,
поїли їх найкращою водою.

16
Що бену розуміли їх - і мову,
і помисли, жерці чудово знали.
Але дійти взаєморозуміння,
коли відсутні будь-які слова,
емоції, чи зрозумілі жести,
було і справді неймовірно важко.

І спроби дуже довго не вдавались,
Та й важко виграти було цю гру -
у мовчазне докучливе сидіння
один навпроти одного. Так бену
передавали родичам знання,
коли верталися з далеких мандрів
і спочивали серед рідних скель
підземними димами оповиті.

Крилаті “мовили” собі, а люди
навчалися роками відділяти
найтонші відчуття з потоків марень,
що наче сни просотували тих,
хто мав якийсь талант до сприйняття.

Видіння ж ті незмінно викликали
одні й ті самі відчуття - польоту
безмежними просторами земними.


Поволі виростало розуміння,
подробиці ставали все чіткіші.

17
Так утворилось коло із осіб,
що осягнули таїнства розмови.

І саме з них і вийшли кращі з кращих,
які людському роду пояснили
подій невпинний, нескінчений хід,
картини плину наслідків з причини,
відкрили все, що бачили крилаті.


І бачення таке набуло змісту,
спочатку ще казкового, та згодом -
під розумом допитливим і вільним -
законів, характерних для природи.

І те зростання тішило Творця.

* * *

Художник - Девід Робертс. Руїни.




Читати далі, Гл.2
Повернутися до змісту
Всі примітки

ПРИМІТКИ:

1. Узято із 125 глави “Книги мертвих”. Книга мертвих - ( др. єгипетською - "Книга виходу днем", тобто "Книга воскресіння") – загальна назва папірусних сувоїв, котрі супроводжували померлого в його мандрівках загробним світом, окремі формули з цих настанов відносяться до глибокої древності і зауважені в "Текстах саркофагів" кінця III тис. до Р.Х. Численні тексти подібного роду зустрічаються в гробницях Нового Царства (епоха життя древнього Єгипту 1580 – 1085 роки до Р.Х.).

2. Дві Істини – ім'я богині справедливості Маат в подвійному числі. На Її Великому подвір’ї звершував свій суд Унефер, буквально “Блага істота”, епітет Осіріса-Усера.

3. Сорок два боги - можливо, по числу єгипетських областей - сепат (номів). Знання імен богів у всіх народів нібито давало магічну владу над ними.

4. Блага Сутність (др.єг.) - блага істота, епітет Усера (Осіріса). Осіріс – (др.єг. - Усер) староєгипетське божество – втілення померлого царя, що повернувся із загробного світу. Бог померлої і воскреслої щораз затим природи.

5. В місці Істини - в храмі чи некрополі.

6. Бену (др.єг.) – древнє єгипетський міфологічний образ священного птаха, уособлював схід сонця, прототип (предтеча) фенікса. Описана історія з бену, на думку автора, могла відбуватися не пізніше 45000 років до Р.Х.

7. Володар Дихання - бог, який дарує життя; тут - Осіріс.

8. Он (др.єг.) - пізніше Геліополь, місто в Древньому Єгипті, головне місто 13-го сетапу (ному) Нижнього Єгипту. Знаходилося трохи північніше нинішнього Каїру.

9. Око Гора - було втрачено Гором в битві із Сетом за трон Осіріса, але магічно відтворене Тотом. "Ціле" Око підносить Гор у жертву Осірісу, тим самим оживляючи його.

10. Владика Кемет – Владика Єгипту - Пераа (фараон). Кемет (Та – Мері) (др.єг.) - дослівно “чорна земля” долини Річки (Нілу), також у розумінні “оброблена, люба”.

11. Велике Море – Середземне море.

12. Пераа (др.єг.) - дослівно Великий Палац, Великий Дім - не пряма назва царя, - щоб не вимовляти його титул, що вважався табу (забороненим).Фараон - сучасна передача виразу "Пераа".