Олена стрімким вітром вилетіла за двері, зачинила квартиру і хутчіш до ліфту. Натиснула поспіхом кнопку.

—Та скільки ж можна? Знову не працює! Наче, хто спеціально їй у планах перешкоджає, дражниться темна сила з нею, бо грішна і про те, що завтра Водохреща, геть, з голови вилетіло А, була — не була! Чимдуж спритно почала спускатися по східцях униз. Аж, десь, на межі шостого та п’ятого поверхів , почулося тужливе бринькання гітари. Сполохано притишила ходу і, немов хитрий звір, що винюхав на полюванні свою здобич, обережно, на пальчиках робила крок за кроком.

« Це ж, певно, знову той нахабний хлопчина, що не дає, вночі спати сусідам, а ті дратуються від дзвінкої музики і клянуть його усіма можливими висловами нецензурної лексики, що вже б і словник із них зліпити можна було. Наприклад: « Лайливі слова, що не властиві літературній українській мові, щедро застосовані жильцями будинку на Оболонській Набережній для Гітаріста»». — подумала і в рукав сміхом чмихнула , наче дівчисько. — Як там його звати Сашко, чи Славко? Що вона про нього знала?

Що його мати запиває, працює двірничкою і часто приводить додому неохайних хахалів, що неприємно тхнуть перегаром, що хлопець тоді окуповує якийсь із поверхів, коли лютує зима і завзято заводить під гітару щось надривне, те, що зносить дах: Металіку, Скорпів, Скрябіна, Скай, а влітку— бреде у сусідні хащі оболонських посадок, бо, певно, там знаходить свою вітрильну волю… Так… Здається працював кур’єром у період карантину, бо бачила його на ровері із жовто-зеленою сумкою «Glovo», що яскраво мерехтіла своїм свідомим написом: " Доставим усе, що завгодно".

Це, отой, який вперто називає її дорослу, жінку, уже давно сформовану особистість, із своїми сталими звичками, законами і стійкими правилами моральної поведінки, Оленкою, або сусідкою... Боже, там, ще молоко на губах не обсохло, а і той, як кіт до м’яса…

Біжить Олена за продуктами, чи ліками по звилистих сходинках, коли щось негаразд із тим прибацаним на усю голову, ліфтом, а хлопець перебирає тонкими пальцями струни на своїй гітарі, мовчки із сумом проводжає поглядом її постать і скільки не запевняй, що не палить, а таки ж почне клянчити сигарету… І невтямки йому зрозуміти, хоч скільки вже раз строго-настрого наказувала, що вона для нього — Олена Василівна, а ніяка там не Оленка, а все одно, хоч ти кіл на голові теши! Не доходить!" — гарячково згадувала жінка усе, що сплило спогадами про Гітаріста.

Сьогодні хлопець грав щось таке бентежне і тремтливе, що Олені враз прийшло на думку, що він виливає свою журу за коханням. Отим вільним коханням, яке завжди несе вічний страх — втратити свою любов… Наче, так, як і вона, постійно балансує по невидимому канату і, лише, варто буде хоч трохи оступитися, то зірвешся у чорне провалля і летітимеш у безвість невідомості, станеш уже нікому непотрібна. Але, однак, балансуєш, наче акробат, бо інакше не можеш…

Що ж це за знайома мелодія? Невже це ще та пісня, яку вона співала за студентства у компанії одногрупників? Це ж Лорка! Гарсія Федеріко Лорка! І до того ж українською! Аж, присіла на східцях за дверима, за мить, за один крок, за єдину порошинку до Гітаріста. А на усю сходову клітку ніжно бринів голос, того, кого Бог потай поцілував у лоба, обдарувавши ангельським променем світла:

Починається
Плач гітари.
Розбивається
Чаша ранку.
О, не чекай від неї
Мовчання.
Не благай у неї
Мовчання!
Неутомно
Гітара плаче,
Мов вода по протоках плаче,
Мов вітри над снігами плаче.
Не моли її про мовчання!
О, мовчання!
Так плаче ніченька за світанком,
Так плаче стріла без мети своєї,
Так пісок розпечений плаче
За прохолодою красою камелій.
Так з життям прощається птаха
Від загрози зміїного жала.
О, гітара, бідна жертва.
П’ять спритних кинджалів!