Яга-ягище... Це — лихоманка. Гаряче тіло...
Уста-ялиці тріпочуть щиро лимоном:
—Мамо!
Під пледом листя сумує сонно забутий Панда,
жаринки долі грішать у грудях і Арлекіно
гірку пігулку також ковтає й казки — ярами…

І не до жовтня, що жовті коси заплів березам,
і не до тебе, як ти надбрів’ям близьким шугаєш.
Дрібненьке тільце — температурить і завмирає,
в примарі дня доплітається страх осіннім лезом,
і пахне оцеом із компресу та тихограєм.

— Ну, що ти, мила, яка лікарня?
Ось — сонко-дрімко!
Нам наворожить чарівні ліки, чудову карму!
Це в нас хвороба тікає хутко, бреде борами,
бо чай з малини колотить віддано милий Міккі.

—Щипають очки? То щось попало… Із Квітослави.
Така країна, де дивні ельфи в земних туніках.

***********
І в нічку довгу будеш грудочку пильнувати ,
щоб мокрий лобик обтерти заколисати піснею…
Лише б покращало... СМС течуть падолистами...
Ангінне лихо все шаста й шаста з лицем базальтовим,
тече у подих, мов хижий звір, дитям батистовим.

Тут вогнедишне важке безсоння, мов божевілля.
Не рятівник тут ні вірш, ні рима, ні зошит в прозі…
Лиш у зіницях, слизьких, як вікна в дощі спорожнень
втопилась мама на віки вічні з часів Трипілля…
Дитя стріпнеться — вона, пташино його поносить.

Яга-ягищя — це лихоманка. Гаряче тіло.
Уста-ялиці тріпочуть щиро, яріють:
—Мамо!
11рік жовтень. Київ.