Ідуть в минуле поспіль, кожну мить,
усмішки, голоси, зітхання, взори…
Уже нізащо їх не зупинить,
як не впадуть дощу краплини… вгору.

Відходить світ, який любили ми,
а з ним і ті, кого ми так кохали,
та хочеться троянд серед зими,
покинутих морозам на поталу…

Охолоділи парки і двори,
а плетива стежок – не упізнати…
Не чутно гамірної дітвори,
яку до хати пізно кличе мати.

Тікає щастя, лише б зберегти
тепло душі, хоч крихту щиросердя.
Перед очима ти, одна лиш ти,
і кинуте «така я» спересердя…

Кривавий місяць знову угорі
ховається зрадливо у хмарину,
під ноги стелить плетиво доріг
і визира лукаво зі шпарини…