—Зовсім здурів дід Федя!—запричитала Марійка, Ляньчина мати уранці в неділю,— Пішла понесла йому вареників з вишнею і борщ, а він і дивитись не став!
—Чого?—запитався здивовано Сашко, Ляньчин тато.
—Ти собі тільки представ! Каже, що ми отравить його хочемо!
—Тю!—трохи не поперхнувся свіжим борщем, який весело тьопав із білого полумиска, Микола.
—Іди Лянко, однеси ти! Начорта нам його хата здала! Наче у нас своєї не має! Правда кажуть, що на старість усі мозги висихають! Жениться вздумав! Де-в'нос-то год! Дев'яносто ! А він жениться!—репетувала, як різана у дворі під старою абрикосою.

Ота вічна проблема української родини—нездорово сваритися за батьківський спадок, мабуть, дошкулила не одному поколінню. Тому розумні батьки зазвичай ділили усе порівну, щоб нікого з дітей після смерті не образити і гризні не наробити.
—Піди… Піди, Ляньцю, хай, може, що поїсть… Та й збирається кудись швендяти! Напросися з ним у гості! Хоч знатимемо, що за баба і звідкіля вітер дує—намовляла матір Лянку.
Дід Фєдя зустрів Лянку картатому піджаку і білій праздниковій сорочці. Такий, собі, швидкий і веселий, наче стара іграшка-потяг, яку недавно зарядили новою батарейкою. Лянку узяв, не відмовив правнучці улюбленій.

Баба була низька і якась дуже неохайна, як здалося малій. Трепетливо бігала навколо прадіда, підставляла під носа смажені котлети, копчену ковбасу до чарки горілки, а Ляньці підливала лимонад « Буратіно», а в гостинець з собою-- солодкі вафлі « Артек». Наклала Лянці у торбинку купу яскравих, різнокольорових клаптиків лялькам на сукні. Лянька роздивлялася те добро, а прадід говорив, трохи захмеліло, схиливши голову до столу, бо пив рідко, хіба чарку-другу—на свята:
—Ти не ображайся на мене, не можу я Фросину забути і все тут. Присниться-- манить до себе, наче, як жива! Каже: «Іди до мене мій Чеберяйчику! Тут вільно душенці! Всім вільно, хто на людському горі за життя не наживався!» І дивиться на мене довго і пронизливо, так, як отоді, коли побралися. Сонце—у косу заглядає, місяць—в очах світиться... Не получиться у нас.
Чесав свою голову—біляву кульбабу зрощимися пальцями.

Про те скоро і забули, бо відписав Федір Чеберяк хату своїй дочці-єдиначці і став швидко здавати. Зовсім охляв, з оличчя став схожим на висушений гриб на лісовій, позбиткованій зимоє безсніжній галявині. Всох, чи від життя, чи від яскравого сонця, що це життя василькове живить.

У Лянки школа почалася, а прадіда, оглухлого та з отим, як казили батьки, старечим ... забрала донька.
Бувало приходила Анна, баба Ляньчина, у гості та жалілась Марійці:
—Таке важке… Поки до туалєта дотяну... Ото уже і горшок зробили. у стульці пропиляли дірку. Тільки ж у хаті вонище… Ой, якби ти знала... Уже одгородили, а воно всеодно не те… Старість—не радість!

Лянку тепер до баби в гості не ходила, бо Марічка не пускала. А що робить малій дитині, якщо там уже смерть у клямку стукає. Але смерть чогось не квапилася… Федір Чеберяк іще чотири роки пролежав у доньчиній хаті… Один раз Лянка побачила, як баба з матюками тягнула діда Фєдю на горшок і вжахнулася. Бо баба підняла руку із усієї сили лиснула батька по спині!
— Сил у мене на тебе нема! Та коли ти здохнеш уже!

Це вже тоді, як Лянка виросте—згадає, що бабу так само проклинатимуть лежачу. На кожну силу у житті завжди знайдеться інша... Все заподіяне зло повернаться бумерангом, може болячкою, може самотністю, може, втратою найріднішої людини, а може і тим і другим, і третім одразу. Ніхто не знає, що його завтра очікує—чи сума, чи тюрма… Може, тому і говорять, що годі людину зрозуміти, поки у її шкурі не поживеш, її ситуацію життєву на себе приміряєш…

—Піди Лянко—покорми, може у тебе шось візьме—казала баба—у мене, геть нічого не бере з рук. Лянка підходила до прадіда і той оживав. І так здавалося, наче не Лянка мало років мала, а прадід став, менший за неї у мільйони разів— зорів ніжним, прозорим, дитячим, безпомічним поглядом, як відмираюча тмяна зірка.

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА.
===================================================================