Ні сліз, ні каяття, –
нічого з давніх днин.
І пам’ять вже життя
випліскує з глибин.
І, мовби назавжди,
я в часі загубивсь…
А спогад мчить туди,
де я колись родивсь.

А спогад мчить туди,
де батьківський поріг
і де мої сліди
у плетиві доріг.
Де різнобарвність квіт
і сонце весняне,
і де вже стільки літ
давно нема мене.

Неспинно час біжить,
мені ж своє тягти.
Себе не пережить,
від себе не втекти.
Летять мої літа
в незнану сиву даль.
І в серце неспроста
закралася печаль.

Та пам’ять із глибин
сотає стежку в юнь.
Там Сейму тихий плин
і нив зелена рунь.
Там рястом повесні
луг скатертю стеливсь,
і за селом рясні
сади цвіли колись…

Зістарілись сади
і я своє відгув.
А спогад мчить туди,
де я давно не був, –
в той вечір грозовий,
де даль тремтить руда,
де батько ще живий,
і мати молода.

14.07.21