Федір воскрес у святу неділю сорок восьмого. Хату відімкнув своїми ключами. Хазяйським оком зміряв господу та й почав жити, як нічого й не було. Худий, із потьмянілим волоссям, яке стирчало на всі боки та нагадувало відквітлу кульбабу. Вже не такий, як раніше веселий і співучий— замкнутий і неговіркий—старий сивий дід. Та і був уже дідом, бо донька Анна уже на той час мала чоловіка, малу Марічку та Оленку, власним трудом здобуту освіту повара.

Відкрив майстерню, і почав човгати рубанком по соснових дошках. Казали люди, що видно знала Фросина, що не дочекається чоловіка, а, може, поштою якось зв»язувалися? Бог його зна… Тепер ця таємниця кане в лету. Чого старий Федір не розпитував нічого? Кожної суботи човгав до церкви, коли уже можна було не зважати на політичні переконання, після церкви-- на кладовище до Фросини, а по-будням працював столяром у будівничій пригаді. Будь-яких соціальних контактів Федір намагався уникати, особливо близьких. А про те, щоб впусти у життя людей по-справжньому і зовсім не могло бути мови. Час спливав, як вода із річки Вовчої після паводків… Федір Чеберяк жив вовком-самітником, поки онука не вирішила будуватися на Чеберяківській землі, а на світ з»явилася Федору велику утіха—правнучка Лянка.

Цікавість дівчики до прадіда виростала так швидко, як виростає добре доглянута розсада у теплиці. Спочатку вона посміхнулася до нього із ліжечка, потім заагукала, пізніше схопила за носа манюсінькими пальчиками і попробувала, який дід насмак теплими устоньками, які пахли молоком. Коли Федір підносив її тендітне тільце до обличчя, то мала виявляла неабияку цікавість до старого. Здавалося, що Лянка слухає з усіх оточуючих прадіда найуважніше. У рік—тягнула Федора Чеберяка за палець погуляти, у три— читала з ним казки, у п»ять— співала пісень українських … Федір Чебаряк почав відтавати від криги сердешних думок, про, які ніхто і не відав.

Дуже вже любив притулити правнуку до себе і лоскотати за боки, примовляючи: « Ой, на горі жито, сидить зайчик, він ніжками чеберяє…». А та заливалася сміхом і гоцала на дідових руках так, що місця було мало у двох хатах зразу, які притулилися поруч. Одна—стара, Чеберякова, друга—нова, вибудувана із силікатної цегли і шиферною, лискучою покрівлею—у якій жила онука Марічка з чоловіком і малою.

—А цьо у тебе три палсі злослись?— не вимовляючи усіх буков,— питалася мала у прадіда. Федір чесав потилицю і починав про природу, про степ, про те, як вовчиця рила для майбутніх вовченят глибоку нору, а їй в обличчя бризнув струмінь джерельної води і відтоді з»вилася річка Вавча. Лянка відволікалася, але це питання хвилювало її не менше , чим хвилює сусідське цуценя—Пальма та дефіцитні іграшки.

—А де твоя дєд Фєдя жінка?—спиталася уже трохи старшою, бовтаючи ногами у зморщених на колінках,
бавовняних колготах червоного кольору.
— У Вирій полетіла. Як пташка-синичка—пурх—і в небі!—намагався дохідливими словами пояснити прадід.
—І со?
— Тепел там живе?
—Літає.
—А то не больно там жить?
—Ні, не больно. Давай, Лянцю, не збивай мене столку. Ти ото кого хочеш затуркаєш. Пішли краще книжку тобі почитаю—намагався відбитися від серйозних питань Федір. Так у взаємній симпатії проходили дні Федора Чеберяка і цікавиці- Лянки.

*****************************