Моя самотність мліє в самоті,
давно їй сумно в тілі моїм куцім.
Я з нею говорю і сам оті
слова не чую, не було їх буцім.

Вона давно стомилася в мені,
не радує ні вірш її, ні пісня.
Уп’ялась зором в небо у вікні,
а там така ж самотня зірка пізня.

Всміхнулось люстро сиве на стіні,
я навзаєм вклонивсь йому услужно.
І лиш самотність никне в тишині,
самотності – і тїй зі мною тужно.

Я вештаюсь за нею так і сяк,
мов хустку, розстеляю ніч суботню.
Вона ж мовчить. І, спершись об косяк,
вдивляється у ту зорю самотню.

4.07.21