Він нелюбов’ю відболів,
боявсь любов’ю захворіти.
Та – до безпам’ятства волів
її небачену зустріти.
Зустріти тихо, як мету,
в яку можливо не влюбитись –
чужу, надуману – оту,
що вже у мріях стала снитись.

Він знав її із дум і снів,
боявсь її лиця блідого.
Ніяковів і червонів,
й стидив себе немолодого.
І гнав кохання, що пекло,
як біль, як вигадка, як спалах.
І відчував її тепло,
коли вона у мріях спала.

Він перед нею не грішив,
забув про борг і про благання.
І з клаптиків своїх віршів
зшивав собі своє кохання.
І все, що в вірші ті лягло,
було жадане, як обуза.
І сталось так, як не могло –
явилась в білім платті Муза.

9.01.21